Постанова

від 20.07.2021 по справі 474/183/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

20.07.21

22-ц/812/1003/21

Єдиний унікальний номер судової справи: 474/183/20

Провадження № 22-ц/812/1003/21

Постанова

Іменем України

19 липня 2021 року м. Миколаїв Справа № 474/183/20

Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого - Самчишиної Н.В.,

суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Богуславською О.М.,

за участю:

-представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - Клюєвої І.С.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 09 березня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Сокола Ф.Г., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, повний текст рішення складено 15 березня 2021 року,

встановив:

23 березня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вищезазначеним позовом до Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро (далі - ПП ВКП Каро або Підприємство), який обґрунтовував наступним.

Після смерті його батька ОСОБА_3 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 , він є власником земельних ділянок площею 3,9208 га та 1,8263 га, що розташовані в межах території Гуляницької (Покровської) сільської ради Врадіївського району Миколаївської області.

20 липня 2018 року між ним та його дружиною ОСОБА_4 укладено договір оренди відносно вказаних земельних ділянок строком на 5 років.

Позивач зазначав, що позбавлений можливості користуватися земельною ділянкою через неправомірні дії відповідача.

На його звернення у Держгеокадастрі у Врадіївському районі він отримав копію договору оренди від 01 вересня 2007 року терміном дії до 2014 року та копію додаткової угоди від 04 лютого 2010 року про продовження дії договору оренди до 01 грудня 2035 року, які були укладені між його батьком ОСОБА_3 та відповідачем.

Позивач вказував, що підписи на додатковій угоді та договору в графі орендодавець не належать одній особі, різняться і спадкодавець ( ОСОБА_3 ) не мав наміру укладати на такий термін договір оренди, відповідач належно не сплачував оренду плату, занижував її розмір, а йому, як спадкоємцю, взагалі не сплачував орендну плату з 2016 року саме після смерті його батька.

Позивач вважав, що договір оренди землі від 01 вересня 2007 року сплив у 2014 році, а додаткова угода є звичайною підробкою та направлена на порушення його права власності, незаконне заволодіння земельною ділянкою.

Посилаючись на те, що додаткова угода не була підписана його батьком, не відповідала його волевиявленню, не пройшла державної реєстрації відповідно до закону та відповідач безпідставно користується його земельною ділянкою, позивач, уточнюючи позовні вимоги, остаточно просив усунути перешкоди у користуванні земельними ділянками шляхом повернення їх з користування відповідача, а також шляхом заборони вчинення ПП ВКП Каро будь-яких дій з використанням земельних ділянок.

Представник відповідача позов не визнав.

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 09 березня 2021 року позов задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 3,9208 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва кадастровий номер 4822380800:03:000:0155 та земельною ділянкою площею 1,8263 га кадастровий номер 4822380800:03:000:0200, що розташовані на території Гуляницької (Покровської) сільської ради Врадіївського району Миколаївської області шляхом повернення їх з користування відповідача ПП ВКП Каро , а також шляхом заборони вчинення ПП ВКП Каро будь-яких дій з використання указаних земельних ділянок.

Стягнуто з ПП ВКП Каро на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в сумі 1 681 грн. 60 коп., витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 7 500 грн. та поштові витрати в сумі 75 грн. 84 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено факт державної реєстрації додаткової угоди від 04 лютого 2010 року до договору оренди землі, укладеного 01 вересня 2007 року між батьком позивача та відповідачем в порядку, визначеному чинним законодавством України, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, а також на момент звернення до суду із даним позовом, та як наслідок факт укладення вказаної додаткової угоди.

Не погодившись з таким рішенням суду, ПП ВКП Каро звернулося до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду в частині заборони ПП ВКП Каро вчинення будь-яких дій з використання земельних ділянок скасувати.

На думку ПП ВКП Каро , суд дійшов помилкового висновку про використання відповідачем земельних ділянок без законних правових підстав. Відповідач зазначав, що відповідно до статті 148-1 ЗК України позивач в установлений законом строк про перехід до нього права власності на земельні ділянки не повідомив. Ніяких претензій до моменту звернення до суду позивач користувачу земельних ділянок не пред`являв. Також ОСОБА_2 не повідомив Підприємство про те, що 03 серпня 2018 року він зареєстрував право оренди земельних ділянок зі своєю дружиною ОСОБА_4 строком на 45 років. Відсутність зазначеної інформації у відповідача не перешкоджало Підприємству використовувати земельну ділянку, обробляти та засівати її.

Також зазначав, що згідно з пунктом б частини 1 статті 95 ЗК України землекористувач має право на посіви та насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію. Восени 2020 року ПП ВКП Каро засіяло земельну ділянку озимими культурами, обробляє її та проводить всі агро-технічні заходи. Тому відповідач вважав, що висновок суду про заборону Підприємству вчиняти будь-які дії з використання земельних ділянок є передчасним.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Рабеко М.М., просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на безпідставність її доводів.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і таке встановлено судом, ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку належала земельна ділянка площею 5,75 га, яка складається з земельної ділянки площею 3,92 га ріллі (кадастровий номер 4822380800:03:00:0155), земельної ділянки площею 1,86 га пасовищ (кадастровий номер 4822380800:03:000:0200) та розташована в межах території Гуляницької сільської ради Врадіївського району Миколаївської області (а.с.17).

01 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ПП ВКП Каро укладено Типовий договір оренди землі (далі - Договір оренди) на термін у сім років до закінчення сільськогосподарського 2014 року. Того ж дня складено акт приймання-передачі земельної ділянки (а.с. 21-22, 18 зворот).

04 лютого 2010 року від імені ОСОБА_3 та ПП ВКП Каро підписано додаткову угоду до договору оренди землі від 01 вересня 2007 року (далі - Додаткова угода), згідно якої внесені зміни до пункту 6 договору щодо орендної плати та продовжено договір оренди землі до 01 грудня 2035 року (а.с.18).

10 березня 2010 року Врадіївським реєстраційним відділом МРФ ДП Центр ДЗК зареєстровано Договір оренди, про що в реєстрі земель вчинено запис від 10 березня 2010 року за № 041048900061 (а.с.21, 119-122).

Відомості про реєстрацію Додаткової угоди або про звернення ВКП Каро до реєстраційних органів за реєстрацією цієї угоди, в матеріалах справи відсутні.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а.с.15, 16).

Спадкоємцем майна ОСОБА_3 та власником спірних земельних ділянок є син спадкодавця - ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 04 липня 2016 року та витягами про реєстрацію у спадковому реєстрі № 44341860 та № 44341643 від 04 липня 2016 року.

20 липня та 03 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_5 укладено договори оренди земельних ділянок строком на 45 років, які 03 серпня 2018 року були зареєстровані у Державному реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 13 зворот).

Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 01 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, ухваленого у справі № 474/27/20, відмовлено у задоволенні позову ПП ВКП Каро до Врадіївської районної державної адміністрації Миколаївської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , про зобов`язання Врадіївської районної державної адміністрації внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права зміни до договору оренди земельної ділянки, укладеного між ПП ВКП Каро та ОСОБА_3 зареєстрованого Врадіївським реєстраційним відділом МРФ ДП Центр ДЗК , про що в реєстрі земель вчинено запис від 10 березня 2010 року за № 041048900061, в частині строку дії договору оренди, зазначивши його термін закінчення 01 грудня 2035 року відповідно до додаткової угоди, укладеної 04 лютого 2010 року між ПП ВКП Каро та ОСОБА_3 до договору оренди землі від 01 вересня 2007 року. Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року касаційну скаргу відповідача повернуто.

Обґрунтовуючи позов ОСОБА_2 зокрема зазначав, що Договір оренди від 01 вересня 2007 року сплив у 2014 році, а Додаткова угода від 04 лютого 2010 року не пройшла державної реєстрації відповідно до закону та відповідач безпідставно користується його земельною ділянкою.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено факт державної реєстрації додаткової угоди від 04 лютого 2010 року до договору оренди землі, укладеного 01 вересня 2007 року між батьком позивача та відповідачем в порядку, визначеному чинним законодавством України, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, а також на момент звернення до суду із даним позовом, та як наслідок факт укладення вказаної додаткової угоди.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 3,9208 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва кадастровий номер 4822380800:03:000:0155 та земельною ділянкою площею 1,8263 га кадастровий номер 4822380800:03:000:0200, що розташовані на території Гуляницької (Покровської) сільської ради Врадіївського району Миколаївської області шляхом повернення їх з користування відповідача ПП ВКП Каро , відповідачем не оскаржувалось, тому не було предметом апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

При вирішенні позову про захист порушених прав суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статей 316-319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають права володіння, користування та розпоряджання своїм майном на розсуд власника, якщо такі дії не суперечать закону.

Власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Негаторний позов, тобто позов про усунення перешкод у користуванні, - це позов власника до особи, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження власністю.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. При негаторному позові, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном.

Формула негаторного позову має такий вигляд: власник має право вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов`язані з позбавленням права володіння.

Тобто негаторний позов - це позов володіючого власника до будь-якої особи про усунення перешкод, які вона створює у користуванні чи розпорядженні майном.

При цьому, негаторний позов характеризується такими ознаками:

1) власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше у тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні належним йому майном, або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній - як проти третіх осіб, так і проти власника.

2) сутністю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом.

3) власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Негаторний позов не може бути пред`явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи договорі.

4) негаторний позов, як засіб захисту права власності, застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних стосунках. При наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов`язального права.

Положення щодо захисту права власності на земельну ділянку містяться у частині другій статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), за якою власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно з пунктами б , д частини 3 статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, застосування інших, передбачених законом, способів.

З наведених вище підстав, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений позивачем спосіб - шляхом заборони вчинення ПП ВКП Каро будь-яких дій з використання указаних земельних ділянок, має бути наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Позов про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном подано позивачем щодо земельних ділянок, на які він має право власності.

При цьому відповідач заперечує використання ним земельних ділянок без законних правових підстав, будучи обізнаним про наявність даного спору чинить перешкоди у вільному користуванні саме земельними ділянками, що належить позивачу.

Як установлено сторони договору оренди землі уклали договір оренди землі 01 вересня 2007 року в письмовій формі на термін у сім років до закінчення сільськогосподарського 2014 року.

Цей договір 10 березня 2010 року Врадіївським реєстраційним відділом МРФ ДП Центр ДЗК зареєстровано за № 041048900061.

Проте відповідач після закінчення строку оренди, а саме закінчення сільськогосподарського 2014 року, продовжував використання спірної земельної ділянки без державної реєстрації додаткового договору оренди від 04 лютого 2010 року в порядку, визначеному законом на час його укладання.

Отже, оскільки ПП ВКП Каро не здійснило державну реєстрацію додаткового договору до договору оренди землі, то додатковий договір між батьком позивача та відповідачем чинності не набрав і, відповідно вказане Підприємством не набуло прав орендаря після закінчення строку оренди за спірним додатковим договором оренди землі.

Посилання відповідача на наявність підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України Про оренду землі правового значення не має, оскільки мова йде про виконання орендарем положень законодавства з державної реєстрації правочину, що безпосередньо пов`язується законом, діючим на час виниклих правовідносин, з самим моментом набрання додатковим договором оренди чинності.

Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина 1 статті 14 ЦК України).

За таких обставин не можна вважати, що відповідач після закінчення сільськогосподарського 2014 року згідно договору оренди землі від 01 вересня 2007 року, правомірно користується земельними ділянками, що належать позивачу.

Тому у зв`язку з неукладеністю Додаткового договору, та використання ПП ВКП Каро земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу, без достатньої правової підстави, відповідач зобов`язаний не вчиняти будь-які дії з використання земельних ділянок. Оскільки підстав для використання відповідачем спірних земельних ділянок судом не встановлено, то вимоги позивача щодо заборони вчинення підприємством будь-яких дій з використання указаних земель відповідають приписам статей 15 та 16 ЦПК України, що вірно констатував суд першої інстанції. Тому зазначені вимоги не є передчасними. До того ж, як встановлено з пояснень представників сторін відповідач на час розгляду справи судом апеляційної інстанції зібрав врожай.

Усі інші доводи відповідача стосовно не повідомлення позивачем в установлений законом строк про перехід до нього права власності на земельні ділянки, про те, що 03 серпня 2018 року проведена реєстрація права оренди земельних ділянок ним зі своєю дружиною ОСОБА_4 строком на 45 років, не пред`явлення позивачем ніяких претензій до моменту звернення до суду користувачу земельних ділянок, не мають правового значення за відсутності реєстрації додаткового договору оренди на час його підписання, та безпідставністю використання спірної землі підприємством.

Тому, давши належну оцінку наявним обставинам справи, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про підставність пред`явленого ОСОБА_2 позову в частині заборони вчинення підприємством будь-яких дій з використання земельної ділянки. Те, що восени 2020 року ПП ВКП Каро засіяло земельну ділянку озимими культурами, обробляє її та проводить всі агро-технічні заходи, правильність висновку суду не спростовує, оскільки підставність виконання зазначених робіт на земельній ділянці, що належить позивачу, відповідачем не доведено.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного, згідно із приписами статті 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до п/п. в п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги по суті відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Заява представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Рабеко М.М. щодо витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI Про адвокатуру та адвокатську діяльність (далі - Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону №5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів позивача у суді апеляційної інстанції здійснював адвокат Рабеко М.М. на підставі ордеру Серії КР №024791, договору про надання правової допомоги від 02 квітня 2020 року. За актом надання послуг та розрахунком судових витрат від 19 липня 2021 року загальна сума гонорару складає в 10 000 грн.

Вирішуючи чи є розмір витрат позивача на правничу допомогу обґрунтованим та пропорційним до предмета спору у цій справі, колегія суддів враховує, що під час апеляційного перегляду справи позиція позивача не змінювалася, а представництво його інтересів здійснювалося тим самим адвокатом. При цьому, зміст відзиву позивача на апеляційну скаргу фактично узгоджується зі змістом позову.

Правова позиція позивача викладена у відзиві на апеляційну скаргу вже була сформована до апеляційного розгляду справи.

При цьому колегія суддів враховує, що тривалість судового засідання суду апеляційної інстанції, яке відбулося 19 липня 2021 складає 22 хв. (з 13:07 год. до 13:29 год.), що підтверджується протоколом вказаного судового засідання.

Отже, дослідивши заяву, колегія суддів вважає, що розмір заявлених представником ОСОБА_2 - адвокатом Рабеко М.М. витрат на правову (правничу) допомогу у сумі 10 000 грн., не відповідає кри терію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і не співрозмірні із виконаною роботою у суді апеляційної інстанції, отже їх розмір є необґрунтованими у зазначеній вище частині.

Ураховуючи наведене, оцінивши подані позивачем докази на підтвердження понесених ним витрат, виходячи з вищенаведених критеріїв та обставин даної справи, врахувавши думку представника відповідача, яка заперечувала проти їх розміру у зазначеному розмірі з підстав неспіврозмірності, колегія суддів дійшла висновку, що витрати фізичної особи ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом цієї справи у суді апеляційної інстанції підлягають задоволенню частково у сумі 3000 грн., які належить стягнути з ПП ВКП Каро на користь позивача.

При цьому, колегія суддів не враховує витрати позивача на поштові витрати зазначені у розрахунку на суму 43 коп., оскільки ці грошові кошти є доказами надсилання (надання) копії поданих документів апеляційному суду та відповідачу.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро залишити без задоволення.

Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 09 березня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з Приватного підприємства Виробничо-комерційне підприємство Каро на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верхового Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: П.П. Лисенко

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 20 липня 2021 року.