Постанова

від 14.07.2021 по справі 311/2233/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 311/2233/19

провадження № 61-12035св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , фермерське господарство Смена , фермерське господарство Орбіта-СМ ,

третя особа - Василівська районна державна адміністрація Запорізької області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги фермерського господарства Смена , фермерського господарства Орбіта-СМ на постанову Запорізького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухара С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 фермерського господарства Смена (далі - ФГ Смена ), фермерського господарства Орбіта-СМ (далі - ФГ Орбіта-СМ ), третя особа - Василівська районна державна адміністрація Запорізької області (далі - Василівська РДА), про визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що 11 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір встановлення емфітевзису щодо земельної ділянки, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, загальною площею 8,76 га, яка розташована на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом 2.3. договору емфітевзису, емфітевтичне право встановлено на 100 років. У пункті 1.3. договору емфітевзису зроблено застереження про те, що відносно цієї ж земельної ділянки укладено строком на 10 років договір оренди між ОСОБА_2 та сільськогосподарським виробничим кооперативом Перемога (далі - СВК Перемога ). Цей договір був чинним до 31 березня 2018 року. Враховуючи цю обставину, державну реєстрацію права емфітевзису відкладено до закінчення строку вказаного договору оренди. Позивач повністю вніс ОСОБА_2 плату за передачу права емфітевзису в розмірі 100 000,00 грн, про що було зазначено у договорі емфітевзису. У травні 2019 року позивачу стало відомо, що 19 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ФГ Смена укладений договір оренди вищезазначеної земельної ділянки строком на 15 років із правом пролонгації. 30 квітня 2019 року між ФГ Смена та ФГ Орбіта-СМ укладений договір суборенди цієї самої земельної ділянки строком на 3 роки з правом пролонгації. Щодо таких прав оренди та права суборенди державним реєстратором Василівської РДА зроблені відповідні записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позивач вважає, що ці договори є недійсними, оскільки дії ОСОБА_2 , який уклав договір встановлення емфітевзису (далі - договір емфітевзису) та отримав за нього гроші, а потім (під час дії договору емфітевзису) уклав договір оренди щодо цієї ж земельної ділянки із ФГ Смена , суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними. Укладаючи договір емфітевзису, ОСОБА_2 повинен був чітко розуміти те, що він передає ОСОБА_1 свою земельну ділянку у володіння та користування. Укладений між ОСОБА_2 та ФГ Смена договір оренди земельної ділянки суперечить пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки спірні правочини є наслідком його недобросовісної поведінки.

У ОСОБА_2 були відсутні правові підстави для укладення договору оренди та передачі у строкове право володіння та користування земельною ділянкою ФГ Смена , оскільки на той момент (і зараз) вони обтяжені його правом на цю земельну ділянку. Укладений між ФГ Смена та ФГ Орбіта-СМ договір суборенди земельної ділянки від 30 квітня 2019 року є також недійсним, з огляду на недійсність основного договору оренди. Укладення спірних договорів оренди та суборенди, а також реєстрація похідних від них речових прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позбавляють його можливості реєстрації у реєстрі свого права емфітевзису та його використання.

Посилаючись на викладене, позивач просиввизнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 серпня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ Смена , номер запису про інше речове право 27626052, щодо земельної ділянки площею 8,7645 га кадастровий номер 2320955700:02:026:0002; визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 30 квітня 2019 року, укладений між ФГ Смена та ФГ Орбіта-СМ , номер запису про інше речове право 31497232, щодо земельної ділянки площею 8,7645 га, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 02 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що після укладення 10 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору емфітевзису земельної ділянки, відповідне право емфітевзису підлягало обов`язковій державній реєстрації. Враховуючи відсутність реєстрації права емфітевзису в установленому законом порядку, договір емфітевзису не є укладений та як наслідок, сторони за вказаним договором, не набули відповідних прав та обов`язків. Позивач не є стороною оспорюваних ним договорів, останні укладені згідно з вимогами чинного законодавства, зареєстровані в установленому порядку, є чинними, а захист права позивача, у цьому випадку, має відбуватися шляхом звернення до суду з позовом про повернення безпідставно отриманих грошових коштів, а отже, спосіб захисту порушеного права позивачем обрано неправильно.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; скасовано рішення Василівського районного суду Запорізької області від 02 грудня 2019 року та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 серпня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ Смена , номер запису про інше речове право - 27626051, щодо земельної ділянки площею 8,7645 га, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002. Визнано недійсним договір суборенди земельної ділянки від 30 квітня 2019 року, укладений між ФГ Смена та ФГ Орбіта-СМ , номер запису про інше речове право - 31497232, щодо земельної ділянки площею 8, 7645 га, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2020 року виправлено описки, допущені в постанові Запорізького апеляційного суду від 08 липня 2020 року.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтоване тим, що укладений 10 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір емфітевзису щодо земельної ділянки із кадастровими номерами 2320955700:02:026:0002, загальною площею 8,76 га, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Василівського районного нотаріального округу Запорізької області Харченко Ю. Г. Відповідно до пункту 5.5. вказаного договору, він вважається укладеним із моменту його нотаріального посвідчення. Крім того, у пункті 1.3. договору емфітевзису зроблено застереження про те, що відносно цієї ж земельної ділянки укладено на 10 років договір оренди між ОСОБА_2 та СВК Перемога . Таким чином, державна реєстрація договору емфітевзису не могла бути проведена до закінчення строку вказаних договорів оренди укладених між ОСОБА_2 та СВК Перемога . ОСОБА_2 , не ставлячи питання про розірвання договору встановлення емфітевзису та повернення отриманих грошових коштів, уклав спірний договір оренди, чим позбавив позивача можливості зареєструвати право емфітевзису на земельну ділянку у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. ОСОБА_1 був позбавлений можливості використовувати земельну ділянку протягом трьох років, оскільки пункт 1.3. договору емфітевзису містить застереження про те, що відносно цієї ж земельної ділянки укладено на 10 років договір оренди між ОСОБА_2 та СВК Перемога , тому позивач був позбавлений можливості використовувати земельну ділянку протягом трьох років. Дії ОСОБА_2 прямо порушують пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України, оскільки суперечать його попередній поведінці - укладенню з ОСОБА_1 договору емфітевзису, його нотаріальному посвідченню та отримання від нього плати за це в повному обсязі. Проте суд першої інстанції не надав належної правової оцінки діям ОСОБА_2 на предмет їх добросовісності та помилково не застосував пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України до спірних правовідносин.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг

У серпні 2020 року ФГ Смена надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 08 липня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення Василівського районного суду Запорізької області від 26 лютого 2020 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом було допущено порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Вказує на те, що всупереч вимог статей 263-264 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд апеляційної інстанції залишив поза увагою умови договору емфітевзису, на підставі якого позивач звернувся із позовом та не перевірив їх у взаємозв`язку із положеннями законодавства щодо: обов`язковості виконання сторонами умов договору, тлумачення умов договору; обов`язковості державної реєстрації відповідного речового права; наявності у позивача права емфітевзису, за захистом якого він звернувся. Рішення ОСОБА_1 відкласти державну реєстрацію права емфітевзису прямо впливає на перебіг трирічного строку невикористання ним земельної ділянки, що передбачений умовами договору емфітевзису, але умовами цього договору не передбачено підстав зупинення та/або переривання перебігу цього трирічного строку за рішенням ОСОБА_1 . Тобто, ОСОБА_1 , будучи зобов`язаним розпочати використання земельної ділянки до спливу трирічного строку з моменту встановлення емфітевзису (підпункт б пункту 3.4. договору встановлення емфітевзису), та бажаючи відкласти виконання ним цього обов`язку до спливу строку дії договору оренди (про який йдеться в пункті 1.3. договору емфітевзису) мав би ініціювати внесення змін у договір (у частині зупинення перебігу цього трирічного строку) в такій самій формі, що й договір, тобто, у письмовій формі із нотаріальним посвідченням, проте не зробив цього. Таким чином, саме по собі договірне зобов`язання з передачі права емфітевзису, як правовідношення, не було вчинено, оскільки ОСОБА_1 впродовж трьох років поспіль утримався від вчинення залежних від нього дій, спрямованих на прийняття ним права емфітевзису, що й призвело до припинення емфітевзису в порядку розділу 4, підпункту 6 пункту 4.1. договору емфітевзису. Право емфітевзису за відповідним договором на момент його укладення підлягало обов`язковій державній реєстрації, що не було вчинено сторонами. На думку заявника, при ухваленні оскаржуваного рішення апеляційним судом застосовано норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 09 жовтня 2019 року у справі № 136/1942/16-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 09 жовтня 2019 року в справі № 136/1942/16-ц, а також постановах Верховного Суду України: від 25 грудня 2013 року в справі № 6-78цс13 та від 11 травня 2016 року в справі № 6-806цс16. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2020 року ФГ Орбіта-СМ надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 08 липня 2020 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не надав доказів державної реєстрації права емфітевзису за відповідним договором згідно вимог ЦК України, Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та вимог, що викладені в пункті 5.4. договору емфітевзису. Наявність певних обмежень у можливості реєстрації відповідного права емфітевзису ані судом першої, ані апеляційної інстанцій не встановлено. Апеляційний суд помилково визнав даний договір укладеним. Підставою касаційного оскарження зазначено відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Позиції інших учасників

У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надіслав до суду відзив на касаційні скарги, у якому зазначено, що висновки суду апеляційної інстанції відповідають позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року відкрито провадження у справі за касаційною скаргою ФГ Смена , витребувано справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі за касаційною скаргою ФГ Орбіта-СМ та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2021 року справу № 311/2233/19 призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 листопада 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір емфітевзису щодо земельної ділянки, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, загальною площею 8,76 га, яка розташована на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області і має цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Василівського районного нотаріального округу Харченко Ю. Г.

У пункті 1.3. договору емфітевзису зроблено застереження про те, що відносно цієї ж земельної ділянки укладено на 10 років договір оренди між ОСОБА_2 та СВК Перемога . Цей договір діє до 31 березня 2018 року.

У пункті 3.2. договору емфітевзису визначено обов`язок власника ( ОСОБА_2 ) не перешкоджати емфітевту у здійсненні ним повноважень щодо володіння, дозволеного користування та розпорядження правом емфітевзису; надати ділянку у строки, визначені консенсуальним договором.

Емфітевт має право володіти та користуватися земельною ділянкою, яка належить власнику, у повному обсязі, але згідно її цільового призначення (підпункт а пункту 3.3.).

Емфітевт зобов`язаний розпочати використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб до спливу трирічного строку з моменту встановлення емфітевзису (підпункт б пункту 3.4.).

Відповідно до підпункт д пункту 3.1. договору емфітевзису власник має право вимагати припинення емфітевзису, якщо емфітевт не розпочав використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб протягом трирічного строку.

У підпункті 6 пункту 4.1. договору емфітевзису зазначено, що підставою припинення права емфітевзису є невикористання для сільськогосподарських потреб земельної ділянки протягом трьох років.

Згідно з пунктом 2.3. договору емфітевзису, право емфітевзису встановлено строком на 100 років.

Відповідно до пункту 5.5. зазначеного договору, він вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Речове право на нерухоме майно згідно статті 182 ЦК України підлягає державній реєстрації (пункт 5.4.).

Позивач повністю вніс ОСОБА_2 плату за передачу права емфітевзису в розмірі 100 000,00 грн, про що було зазначено в договорі емфітевзису (пункт 2.2.).

Згідно із договором оренди землі від 10 грудня 2007 року, укладеним між ОСОБА_2 та СВК Перемога в особі Голови кооператива Грищука В. І., ОСОБА_2 передав в оренду земельну ділянку загальною площею 8,76 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області. Договір зареєстровано у Василівському районному відділі Запорізької регіональної філії ДП Центр державного земельного кадастру 31 березня 2008 року. Строк дії договору складає 10 років.

На підставі договору оренди землі від 19 серпня 2018 року ОСОБА_2 передав в оренду ФГ Смена строком на 15 років земельну ділянку, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, що знаходиться на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області, за межами населеного пункту, загальною площею 8,76 га.

30 квітня 2019 року ФГ Смена передало в суборенду ФГ Орбіта-СМ земельну ділянку, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, строком на 3 роки, що знаходиться на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області, за межами населеного пункту, загальною площею 8,76 га.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 01 червня 2019 року № 168901068, земельна ділянка з кадастровим номером 2320955700:02:026:0002, на праві приватної власності належить ОСОБА_2 , на підставі договору оренди землі від 19 серпня 2018 року, укладеного між ФГ Смена та ОСОБА_2 та зареєстрованого державним реєстратором Василівської районної державної адміністрації Запорізької області 23 серпня 2018 року, знаходиться в оренді ФГ Смена та на підставі договору суборенди земельної ділянки, укладеного 30 квітня 2019 року між ФГ Орбіта-СМ та ФГ Смена та зареєстрованого державним реєстратором Василівської районної державної адміністрації Запорізької області 11 травня 2019 року, знаходиться в суборенді ФГ Орбіта-СМ .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України , відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційних скарг, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Згідно із частиною першою та п`ятою статті 102-1 Земельного кодексу України (у редакції на день укладення договору встановлення емфітевзису 10 листопада 2010 року), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу .

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 626 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України ).

У частині першій статті 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із частиною першою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції на день укладення договору встановлення емфітевзису 10 листопада 2010 року) (далі - Закон) обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Право емфітевзису частиною першою статті 395 ЦК України віднесено до речових прав на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису землекористувачу (емфітевтові), а землекористувач (емфітевт) - його набув.

Даний висновок узгоджується із змістом постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року в справі № 311/4089/15-ц.

З умов договору емфітевзису убачається, що у ньому міститься застереження про те, що відносно цієї ж земельної ділянки укладено на 10 років договори оренди між ОСОБА_2 та СВК Перемога (пункт 1.3.).

За статтею 13 Закону Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно зі статтею 18 Закону Про оренду землі договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Емфітевзис та оренда земельної ділянки за своєю правовою природою не можуть одночасно встановлюватись щодо однієї земельної ділянки для різних правонабувачів. Чинне законодавство у сфері земельних відносин не передбачає можливості спільного використання земельної ділянки кількома особами на умовах договору емфітевзису і договору оренди.

Отже, ОСОБА_1 , уклавши із ОСОБА_2 договір емфітевзису, не міг здійснити державну реєстрацію права емфітевзису, як цього вимагає Закон, до 31 березня 2018 року, оскільки предмет цього договору - земельна ділянка, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, загальною площею 8,76 га, яка розташована на території Степногірської селищної ради Василівського району Запорізької області, перебувала в оренді у СВК Перемога .

Сторони договору емфітевзису зробили застереження у договорі про те, що земельна ділянка перебуває у користуванні іншої особи - СВК Перемога , а тому, до закінчення строку дії договору оренди, відповідне право емфітевзису не могло бути зареєстроване, а отже, ОСОБА_1 не міг розпочати використання цієї земельної ділянки.

Доводи відповідачів про порушення ОСОБА_1 пункту 3.1. договору та припинення договору емфітевзису у зв`язку із невикористанням земельної ділянки протягом трьох років безпідставні та необґрунтовані, оскільки ОСОБА_1 не міг використовувати цю земельну ділянку і зареєструвати договір емфітевзису, як це передбачено у пункті 5.4. цього договору, до закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та СВК Перемога (до 31 березня 2018 року).

Подібний правовий висновок щодо застосування норм права у схожих правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року в справі № 311/2145/19-ц.

На виконання умов договору емфітевзису, ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти за передачу права емфітевзису на земельну ділянку, а державна реєстрація такого права, за умовами договору емфітевзису, могла бути здійснена після закінчення строку дії договору оренди цієї ж земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та СВК Перемога (31 березня 2018 року).

Після закінчення дії договору оренди спірної земельної ділянки 31 серпня 2018 року у сторін договору емфітевзису були відсутні перешкоди щодо державної реєстрації цього речового права, як це передбачено вимогами Закону та пунктом 5.4. договору емфітевзису, з метою забезпечення реального виконання цього договору - фактичної реалізації емфітевтом його права (користування земельною ділянкою).

ОСОБА_2 після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 2320955700:02:026:0002, площею 8,76 га, укладеного між ним та СВК Перемога до 31 березня 2018 року, - 19 серпня 2018 року, за наявності чинного договору емфітевзису земельної ділянки, уклав договір оренди цієї земельної ділянки з ФГ Смена , яке у свою чергу на підставі договору суборенди від 30 квітня 2019 року передало цю земельну ділянку ФГ Орбіта-СМ .

При розгляді справи судом апеляційної інстанції не встановлено: на кого із сторін договору емфітевзису був покладений обов`язок реєстрації права емфітевзису; чи вчинялися сторонами дії щодо забезпечення державної реєстрації права емфітевзису після 31 березня 2018 року та до укладення спірного договору оренди 19 серпня 2018 року; які дії вчинялися; чи ухилялася одна із сторін від вчинення таких дій.

Апеляційним судом також не встановлено: чи укладений договір емфітевзису дійсно був спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків його сторін, а саме, забезпечення фактичного використання земельної ділянки на праві емфітевзису, обов`язковою передумовою якого була передача земельної ділянки емфітевту та державна реєстрація права емфітевзису після 31 березня 2018 року (пункти 3.2., 5.4. договору).

Відповідно до статті 629 ЦК Українидоговір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК Українисвідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України , якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За статтею 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Таким чином, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

З урахуванням наведених норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Як зазначено у постановах Верховного Суду України: від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, від 09 грудня 2015 року у справі № 6-849цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, однією з обов?язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв?язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

У статті 13 ЦК України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

У статті 3 ЦК України зазначено, що принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Добросовісність орендодавця по суті становить гарантію дотримання прав менш захищеної сторони, якою у спірних правовідносинах є орендар.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17; від 14 травня 2019 року в справі № 912/3808/16; від 15 травня 2019 року в справі № 912/3810/16; від 16 травня 2019 року в справі № 912/1982/17.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом .

Формулювання зловживання правом необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, injuria . Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін зловживання правом свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття добросовісність ототожнюється із поняттям безвинність і навпаки, недобросовісність із виною . Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу , враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Таким чином, при розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій, крім іншого, також мали враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень справедливого балансу сторін.

Апеляційний суд, установивши, що ОСОБА_2 у порушення укладеного між ним та ОСОБА_1 договору встановлення емфітевзису, передав земельну ділянку в оренду ФГ Смена 19 серпня 2018 року, дійшов цього висновку передчасно, оскільки не перевірив: дотримання принципу добросовісності сторін договору ефітевзису як при його укладенні, а також після 31 березня 2018 року та до 19 серпня 2018 року; вчинення сторонами договору емфітевзису дій з метою забезпечення фактичного виконання цього договору, зокрема, передачі земельної ділянки емфітевту та державної реєстрації права емфітевзису після 31 березня 2018 року; визначення сторони договору емфітевзису, на яку покладено обов`язок щодо державної реєстрації права емфітевзису після 31 березня 2018 року; наявності у сторін, зокрема, позивача перешкод для державної реєстрації права емфітевзису після 31 березня 2018 року; наявності та чинності у позивача права емфітевзису на спірну земельну ділянку за відсутності державної реєстрації договору емфітевзису; порушення прав та інтересів позивача як емфітевта спірними правочинами оренди та суборенди земельної ділянки.

На позивача покладений обов`язок з врахуванням предмета і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави для застосування до спірних правовідносин відповідних положень Цивільного кодексу України. Тобто, позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням статей 76-80 ЦПК України, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав.

У відповідності до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дійшов передчасного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У частині третійстатті 411 ЦПК Українипередбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені дійсні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Ураховуючи те, що апеляційним судом при вирішенні спору не встановлено належним чином дійсні обставини у справі, неправильно застосовано норми процесуального права, постанова апеляційного суду не відповідає закону, що згідно статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати зазначене Верховним Судом, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги фермерського господарства Смена , фермерського господарства Орбіта-СМ задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук