Постанова

від 04.08.2021 по справі 369/6098/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 369/6098/15

провадження № 61-10105св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Шевчук Геннадій Михайлович, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року у складі судді Медведського М. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення грошових коштів, отриманих без достатньої правової підстави, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 борг у розмірі 543 000 грн.

На обґрунтування позову посилався на те, що 14 лютого 2015 року між ним та відповідачкою були досягнуті усні домовленості про укладення договору купівлі-продажу належного відповідачці автомобіля AUDI А4 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , 2007 року випуску, та договору купівлі-продажу належної відповідачці земельної ділянки площею 0,0905 га кадастровий номер 3222481600:02:010:5222. На підтвердження намірів щодо укладення договорів позивач повністю розрахувався із відповідачкою, сплативши їй 10 000 дол. CШA за автомобіль та 10 000 дол. США за земельну ділянку. Про те, що гроші були отримані відповідачкою від позивача свідчать розписки, складені відповідачкою та передані позивачу. Проте зазначені угоди не були укладені відповідно до норм чинного законодавства, як і не складено жодних документів.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 543 000 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту отримання відповідачкою грошових коштів у загальному розмірі 20 000 дол. США на підставі розписок від 14 лютого 2015 року. Оскільки жодних угод щодо оформлення права власності на спірне майно за позивачем між сторонами не укладено, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення цих коштів на користь позивача на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Суд першої інстанції відхилив посилання відповідача на те, що вказані розписки складені під фізичним примусом та погрозою застосування насильства й зазначив, що стан незначної психоемоційної напруги не може відповідати зазначеним стороною обставинам складання розписок, крім того, відповідачка не надала належних доказів на підтвердження зазначеного.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим , що наявними у матеріалах справи розписками підтверджується отримання позивачкою коштів у загальній сумі 20 000 дол. США за автомобіль та за земельну ділянку. Жодних угод щодо переходу права власності на зазначене майно від ОСОБА_2 до позивача (купівля-продаж, дарування, міна тощо) між сторонами надалі укладено не було. Отже, правові підстави для отримання ОСОБА_2 указаних грошових коштів від позивача відсутні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2020 року ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Шевчук Г. М., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 915/411/19, відповідно до якого майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося у незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України. Суди не врахували, що зміст складених відповідачкою розписок свідчить про отримання нею від позивача коштів у загальному розмірі 20 000 дол. США з метою породження у майбутньому між учасниками спірних правовідносин цивільних прав та обов`язків шляхом укладення відповідних договорів купівлі-продажу майна. Крім того, у вказаній постанові від 19 лютого 2020 року зазначено, якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб, або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватися тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена. Водночас, строки укладення договорів купівлі-продажу сторони не визначили. З вимогою про укладення таких договорів позивач до відповідачки не звертався.

У листопаді 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Дранчук І. Я., просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Просив також продовжити строк для подання відзиву, посилаючись на те, що копію касаційної скарги він отримав лише після ознайомлення із матеріалами справи - 30 жовтня 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе задовольнити клопотання ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Дранчук І. Я., про продовження процесуального строку для подачі відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Шевчук Г. М., на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 915/411/19.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року зупинено виконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 14 лютого 2015 року відповідачка склала розписку, згідно з якою ОСОБА_2 отримала від позивача кошти у сумі 10 000 дол. США за передане позивачу свідоцтво про право власності на нерухоме майно, земельну ділянку площею 0,0905 га, кадастровий номер 3222481600:02:010:5222.

Також 14 лютого 2015 року відповідачка склала розписку, згідно з якою ОСОБА_2 отримала від позивача кошти у сумі 10 000 дол. США за переданий позивачу автомобіль марки Audi модель А4 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску.

Відповідачка визнала відсутність будь-яких договірних правовідносин з позивачем, тобто визнала відсутність юридичної підстави для отримання грошових коштів згідно з розписками.

Згідно з висновком експерта від 30 листопада 2016 року № 6213/16-32 судово-почеркознавчої експертизи рукописні тексти вказаних розписок від 14 лютого 2015 року виконані ОСОБА_2 .

Експерт зазначив, що вирішити питання, чи виконані рукописні розписки ОСОБА_2 під впливом на процес письма збиваючих факторів природного характеру, таких як стан емоційної напруги, стан операційної напруги, хворобливий стан, незвичні зовнішні умови виконання, тощо, або ж ці рукописні тексти виконані у звичайних умовах, неможливо.

Згідно з висновком експертів за результатами проведення комплексної судової психолого-лінгвістичної експертизи від 26 червня 2019 року

№ 7053/17-39/7054/17-61 тексти у розписках від 14 лютого 2015 року від імені ОСОБА_2 про отримання нею від ОСОБА_1 грошових коштів ймовірно складені не самостійно, а за участі іншої особи, зокрема під диктовку, або шляхом переписування окремих фрагментів, виконаних під диктовку.

У цих текстах спостерігаються ознаки, які свідчать про перебування ОСОБА_2 при виконанні текстів розписок у такому незвичному психофізіологічному стані як стан незначної психоемоційної напруги, який може бути наслідком хвилювання, збудження, стресу, тощо.

Встановити, у якому психічному стані перебувала ОСОБА_2 під час написання нею рукописних текстів розписок від 14 лютого 2015 року в межах дослідження неможливо з причин, зазначених у дослідницькій частині висновку.

Згідно з відомостями дослідницької частини висновку експертизи рукописні тексти розписок ОСОБА_2 від 14 лютого 2015 року діагностико-значимих маркерів ознак, які характеризують індивідуальні тимчасові особливості протікання психічних процесів ОСОБА_2 , обумовлених ситуативним сприйняттям та реагуванням на подразники внутрішнього середовища організму та зовнішніх чинників навколишнього середовища, не містять.

Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньоїправової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18, від 31 січня 2020 року у справі № 161/17945/18 (провадження № 14-599цс19)).

Отже, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України .

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов`язаннях. Натомість, для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття. Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18)).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що ОСОБА_2 набула грошові кошти без достатніх правових підстав та не повернула їх ОСОБА_1 , у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про стягнення цих коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, заявниця посилалася на неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 915/411/19.

У зазначеній постанові суди встановили, що між сторонамиукладений договір про надання інформаційно-консультаційних послуг, який підписаний сторонами та містить всі ознаки, визначені статтею 207 ЦК України щодо форми правочину та щодо порядку укладення господарських договорів, визначеного частиною першою статті 181 ГК України ; відповідно до вимог частини першої статті 628 ЦК України та статті 180 ГК України містить всі умови, визначені як обов`язкові для договору про надання послуг. Грошові кошти, про повернення яких йдеться в позові, перераховано позивачем відповідачеві на підставі низки платіжних доручень, які містять посилання на цей договір. З урахуванням наведеного Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що наявність договору між сторонами є тією правовою підставою, яка виключає можливість застосування до спірних правовідносин правил статті 1212 ЦК України. Сплачені позивачем за платіжними дорученнями грошові кошти на користь відповідача є платежами саме в рамках договору про надання інформаційно-консультаційних послуг. Про ідентифікацію цих платежів як договірних свідчать реквізити номеру договору вказані у призначені платежу.

Водночас у справі, що переглядається, суди встановили, що 14 лютого 2015 року ОСОБА_2 склала розписку, згідно з якою вона отримала від позивача кошти усумі 10 000 дол. США за передане позивачу свідоцтво про право власності на нерухоме майно, земельну ділянку площею 0,0905 га, кадастровий номер 3222481600:02:010:5222. Також 14 лютого 2015 року відповідачка склала розписку, згідно з якої вона отримала від позивача кошти усумі 10 000 дол. США за переданий позивачу автомобіль марки AUDI А4 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску. Жодних угод щодо переходу права власності на вищенаведене майно від ОСОБА_2 до позивача (купівля-продаж, дарування, міна тощо) між сторонами надалі укладено не було. Тому доводи заявниці про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2019 року у справі № 915/411/19 (статті 1212 ЦК України) є безпідставними.

Відповідно до змісту касаційної скарги відповідачка не заперечує про отримання нею коштів за розписками, проте наголошує на тому, що строки укладення договорів купівлі-продажу сторони не визначили, відповідач не звертався до неї з вимогою про укладення таких договорів, зобов`язальні правовідносини між сторонами не припинені, а тому відсутні правові підстави для застосування статті 1212 ЦК України.

Проте зазначені доводи касаційної скарги не узгоджуються із правовою позицією відповідачки у судах першої та апеляційної інстанцій, де вона заперечувала існування між сторонами договірних відносин.

Водночас, розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідачка визнала відсутність будь-яких договірних правовідносин з позивачем, тобто визнала відсутність юридичної підстави для отримання грошових коштів згідно з розписками.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій

Тому суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про існування між сторонами договірних відносин, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій встановили протилежне.

Касаційна скарга не містить доводів щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо встановлення обставин справи, дослідження та оцінки доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року було зупинене ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року, то у зв`язку із завершенням касаційного провадження виконання зазначених судових рішень підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Шевчук Геннадій Михайлович, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року .

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний