Ухвала

від 06.10.2021 по справі 161/15810/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 161/15810/17

провадження № 61-13975св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Технологія Базальту ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Технологія Базальту на постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю Технологія Базальту (далі - ТОВ Технологія Базальту ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельні ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що ТОВ Технологія Базальту набуто у власність приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, який розташований на АДРЕСА_1 .

Приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, а також бункер для зберігання базальтового каміння, бункер для зберігання відходів виробництва; приймальна камера для зберігання та використання фенол-формальдегідної смоли, під`їзні шляхи для обслуговування заводу, а саме: під`їзний шлях до бункера зберігання базальтового каміння, під`їзний шлях до приймальної камери для зберігання та використання фенол-формальдегідної смоли, під`їзний шлях до бункера для зберігання відходів виробництва, частина технологічного обладнання заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів розташовані на двох земельних ділянках, зокрема на земельній ділянці загальною площею 1,00 га та земельній ділянці загальною площею 0,5000 га.

ТОВ Технологія Базальту вказувало, що власником вказаних земельних ділянок є ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на землю від 21 січня 2003 року та 15 березня 2007 року.

Зазначало, що оскільки товариством набуто право власності на будівлю, яка розміщена на вказаних земельних ділянках, то в силу статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до нього перейшло право власності на ці земельні ділянки без зміни їх цільового призначення в обсязі і на умовах, встановлених для попереднього власника (землекористувача).

Проте, його право власності на вказані земельні ділянки не визнається власником земельних ділянок - ОСОБА_1 .

Ураховуючи наведене, ТОВ Технологія Базальту просило суд:

- визнати за ним право власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458 (далі - земельна ділянка № НОМЕР_1 ) у зв`язку з набуттям ним права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною площею 4 580,9 кв. м;

- визнати за ним право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126 (далі - земельна ділянка № НОМЕР_2 ) у зв`язку з набуттям ним права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною площею 4 580,9 кв. м;

- виключити з усіх державних реєстрів записи про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, та на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року у складі судді Івасюти Л. В. позов ТОВ Технологія Базальту задоволено.

Визнано за ТОВ Технологія Базальту право власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, у зв`язку з набуттям ТОВ Технологія Базальту права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м.

Визнано за ТОВ Технологія Базальту право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126, у зв`язку з набуттям ТОВ Технологія Базальту права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів розміщене на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 1,00 га та на земельній ділянці № НОМЕР_2 площею 0,5000 га. Оскільки позивач набув право власності на будівлі заводу, то на підставі статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України до нього перейшло право власності на земельні ділянки, на яких вони розташовані.

Постановою Волинського апеляційного суду від 17 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ Технологія Базальту відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував рішення тим, що ТОВ Технологія Базальту не надало доказів про належність йому на праві власності будівель або споруд, які розташовані на земельній ділянці № НОМЕР_2 , площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126, а тому вимоги про визнання права власності на зазначену земельну ділянку є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Також апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції та аргументами позивача про наявність підстав для визнання права власності за ТОВ Технологія Базальту на земельну ділянку № 1 на підставі частини першої статті 120 ЗК України, оскільки при відчуженні заводу, право оренди земельної ділянки № 1 для первісного орендаря-землекористувача Товариства з обмеженою відповідальністю Волинь-Транс ЛТД (далі - ТОВ Волинь-Транс ) припинилося, а новий власник заводу Товариство з обмеженою відповідальністю Мінмат Ревербері (далі - ТОВ Мінмат Ревербері ), а пізніше - всі інші власники, мали лише право оренди земельної ділянки (на умовах, які визначені для попереднього орендаря), і саме кожен з них, у тому числі ТОВ Технологія Базальту , зобов`язані здійснити усі дії з оформлення і реєстрації цього права, а їх бездіяльність не дає підстав для позбавлення права власності на земельну ділянку власника земельної ділянки ОСОБА_1 , який в установленому законодавством порядку передав її в користування на підставі договору оренди першому власнику заводу.

Вимоги позивача про те, що придбання ТОВ Мінмат Ревербері , ОСОБА_2 , ТОВ Технологія Базальту приміщення заводу, розміщеного на земельній ділянці, яка власником ОСОБА_1 передана в оренду для будівництва цього заводу, та відсутність зареєстрованого речового права оренди у нових власників приміщення, припинило право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, є необґрунтованими.

Також апеляційний суд виходив з того, що вимоги про виключення з усіх державних реєстрів записів про право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки № НОМЕР_1 та № 2 є похідними від позовних вимог про визнання права власності на ці земельні ділянки, тому не підлягають задоволенню з підстав відмови у позові ТОВ Технологія Базальту про визнання права власності на земельні ділянки.

Постановою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року (у складі колегії суддів: Червинської М. Є., Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.) касаційну скаргу ТОВ Технологія Базальту задоволено частково, постанову Волинського апеляційного суду від 17 січня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд виходив з того, що, ухвалюючи рішення у цій справі, апеляційний суд не перевірив і не встановив обставин будівництва та набуття у власність ТОВ Волинь-Транс заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів на земельних ділянках, належних відповідачу. Також суд апеляційної інстанції не навів правових висновків щодо юридичних наслідків набуття товариством у власність нерухомого майна відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, з урахуванням того, що договір оренди між ТОВ Волинь-Транс та ОСОБА_1 укладено пізніше та лише на земельну ділянку № 1.

Крім того, судом апеляційної інстанції було встановлено, що на земельній ділянці № НОМЕР_2 розміщені як частина належного ТОВ Технологія Базальту приміщення заводу Б-1 площею 4 580,9 кв. м, так і належний на праві власності ОСОБА_1 навіс для сировини В-1 площею 631,7 кв. м.

Разом з цим апеляційний суд, встановивши наявність на спірній земельній ділянці іншого нерухомого майна (крім належного позивачу на праві власності приміщення заводу Б-1), зокрема належного ОСОБА_1 навісу для сировини, не обговорив питання про виклик експерта для з`ясування наявних розбіжностей між правовстановлюючими документами та іншими наявними у справі доказами з висновками - викладеними експертом, а також за результатами заслуховування таких пояснень експерта - доцільності проведення додаткової чи повторної експертизи.

Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення для правильного вирішення спору в цій справі.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ Технологія Базальту відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що земельна ділянка № НОМЕР_1 перебувала у користуванні ТОВ Волинь-Транс , тому, набувши права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м, до ТОВ Технологія Базальту перейшло право користування цією земельною ділянкою відповідно до частини другої статті 120 ЗК України, а не право власності на неї.

Щодо земельної ділянки № 2, то суд вважав, що оскільки ця земельна ділянка не передавалась ні у власність, ні у користування продавця - ТОВ Волинь-Транс , то право власності чи користування на неї взагалі не перейшло до нових власників заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, в тому числі і до позивача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ Технологія Базальту , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року в частині визнання за ТОВ Технологія Базальту права власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, у зв`язку із набуттям ТОВ Технологія Базальту права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м; скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року в частині позовних вимог ТОВ Технологія Базальту про визнання права власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126, справу направити в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18).

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував норми матеріального права, а саме статтю 377 ЦК України та статті 120, 125 ЗК України, якими регламентується порядок виникнення права власності на земельні ділянки.

Виходячи зі змісту положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить разом з правом власності на будівлю (споруду), на якій вона розміщена, тобто в силу закону.

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18) вказано, що принцип слідування землі за будівлею стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка № НОМЕР_1 знаходилася в користуванні продавця, оскільки ОСОБА_1 не укладав жодних договорів оренди з ТОВ Мінмат Ревербері , а потім з ОСОБА_2 та ТОВ Технологія Базальту , право оренди ними не було зареєстроване, тому договір оренди від 01 жовтня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ Волинь-Транс , припинився в силу закону.

ОСОБА_1 надав згоду на відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на спірних земельних ділянках, оскільки був учасником як ТОВ Волинь-Транс , так і ТОВ Мінмат Ревербері , а отже, надав згоду й на перехід права власності і на земельні ділянки, на яких розташоване нерухоме майно, враховуючи принцип цілісності нерухомого майна з землею, на якій воно знаходиться.

Суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини першої статті 120 ЗК України, а суд апеляційної інстанції помилково вважав, що до них слід застосовувати частину другу вказаної статті, зокрема що до позивача перейшло не право власності на земельну ділянку, а право користування нею.

Крім того, при вирішенні спору апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема у порушення статей 77, 102, 113, 229 ЦПК України викликавши та допитавши експерта, який підготував висновок комплексної судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 31 травня 2018 року, та встановивши наявність розбіжностей між правовстановлюючими документами та іншими доказами, наявними у справі, апеляційний суд не обговорив доцільність проведення додаткової чи повторної експертизи та безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ТОВ Технологія Базальту .

Також при новому розгляді справи залишено поза увагою висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 квітня 2020 року, прийнятій у цій справі, та апеляційний суд не встановив, яку частину земельної ділянки № 2 займає належне ТОВ Технологія Базальту нерухоме майно, а також розмір земельної ділянки, яка необхідна для його належного обслуговування.

ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що дослідивши всі належні та допустимі докази, суд апеляційної інстанції встановив обставини справи, зокрема, що належне позивачу на праві власності приміщення заводу площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці АДРЕСА_2 ; ОСОБА_1 є власником навісу для сировини В-1 площею 631,7 кв. м, який розміщено на земельній ділянці № 2.

Завод по виготовленню утеплюючих матеріалів, збудований ТОВ Волинь-Транс , складався з декількох об`єктів, які розташовані на земельних ділянках № НОМЕР_1 і № НОМЕР_2 , однак лише одне з цих приміщень, а саме приміщення під літ. Б-1 площею 4 580,9 кв. м, було відчужено товариством на користь ТОВ Мінмарт Ревербері , а згодом ОСОБА_2 , та передано до статутного капіталу ТОВ Технологія Базальту .

Оскільки між ОСОБА_1 та ТОВ Волинь-Транс 01 жовтня 2008 року укладено договір оренди земельної ділянки № 1, на час відчуження заводу строк дії договору оренди не закінчився, то до кожного з набувачів заводу переходило право оренди цієї земельної ділянки, а не право власності.

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки ТОВ Мінмарт Ревербері не вчинило дій щодо переоформлення договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року, то такий договір припинив свою дію в силу закону, не заслуговують на увагу, оскільки навмисне невиконання набувачами заводу вимог про переоформлення права користування земельною ділянкою не може слугувати підставою набуття ними права власності на неї.

Виходячи із положень статті 377 ЦК України, частини другої статті 120 ЗК України, статті 7 Закону України Про оренду землі у разі переходу права власності на будівлю, споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, до особи переходить право оренди на цю земельну ділянку.

У зв`язку з відчуженням заводу, право оренди земельної ділянки № 1, на якій його збудовано, для первісного орендаря ТОВ Волинь-Транс припинилося, а новий власник - ТОВ Мінмарт Ревербері та всі інші власники, набули право оренди цієї земельної ділянки.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що на земельній ділянці № НОМЕР_2 розташовані будівлі або споруди, які належать йому на праві власності.

Таким чином, судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги не відповідають фактичним обставинам справи, підстав для скасування постанови апеляційного суду немає.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу .

У жовтні 2020 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 листопада 2020 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 лютого 2021 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 200/606/18.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 вересня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 січня 2003 року серії ВЛ 005975 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 1,00 га, яка розташована в селі Струмівка Луцького району Волинської області з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458 (земельна ділянка № НОМЕР_1 ).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 15 березня 2007 року серії ВЛ 2020097 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126 (земельна ділянка № НОМЕР_2 ).

На земельній ділянці № НОМЕР_1 ТОВ Волинь-Транс побудувало приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07 квітня 2008 року, виданого виконавчим комітетом Підгайцівської сільської ради Луцького району Волинської області на підставі рішення від 21 лютого 2008 року № 11, приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м на праві приватної власності належить ТОВ Волинь-Транс .

01 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ Волинь-Транс укладено договір оренди земельної ділянки № 1 площею 1,00 га.

Матеріали справи не містять доказів укладення договору оренди земельної ділянки № НОМЕР_2 площею 0,5000 га.

Пунктами 12.2.2, 12.5 договору оренди передбачено, що дія договору припиняється у разі придбання орендарем об`єкта оренди у власність. Перехід права власності на об`єкт оренди до третьої особи, а також реорганізація орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору (а. с. 51 - 53, т. 1).

25 серпня 2015 року між ТОВ Волинь-Транс та ТОВ Мінмат Ревербері укладено договір купівлі-продажу, предметом якого було приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.2 договору купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року передбачено, що приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці площею 1,00 га, яка була передана продавцю за договором оренди від 01 жовтня 2008 року.

Покупець зобов`язаний переоформити право користування земельною ділянкою відповідно до статті 377 ЦК України (пункт 5.4.3 договору купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року).

28 серпня 2015 року між ТОВ Мінмат Ревербері та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 придбала приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 , як цілісний майновий комплекс.

У пунктах 1.2 та 5.4.3 договору купівлі-продажу від 28 серпня 2015 року зазначено, що відчужуване приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці площею 1,00 га, яка перебуває в оренді на підставі договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року. Покупець зобов`язаний переоформити право користування земельною ділянкою відповідно до статті 377 ЦК України.

Згідно з протоколом загальних зборів учасників ТОВ Технологія Базальту від 01 вересня 2015 року № 2 ОСОБА_2 здійснила внесок у статутний капітал ТОВ Технологія Базальту у розмірі 19 309 574,98 грн, шляхом внесення до статутного капіталу, в тому числі й нерухомого майна, а саме приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, розташованого на земельній ділянці № НОМЕР_1 площею 1,00 га, яка перебуває в оренді на підставі договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року.

21 жовтня 2015 року ТОВ Технологія Базальту отримало свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на приміщення заводу утеплюючих матеріалів та зареєструвало право власності на вказане майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За змістом договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2012 року, укладеного між ТОВ Волинь-Транс та ОСОБА_1 , навіс для сировини В-1 площею 631,7 кв. м розташований на земельній ділянці № НОМЕР_2 площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126.

Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованою 19 червня 2017 року, ОСОБА_1 є власником навісу для сировини В-1 площею 631,7 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2012 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 403 403 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи таке.

Предметом спору у цій справі є визнання права власності на земельні ділянки у порядку статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

Суди установили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 1,00 га, та земельної ділянки № НОМЕР_2 площею 0,5000 га, які розташовані в селі Струмівка Луцького району Волинської області (державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 січня 2003 року, державний акт на право власності на земельну ділянку від 15 березня 2007 року).

На цих земельних ділянкахТОВ Волинь-Транс збудувалоприміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м та згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07 квітня 2008 року набуло право власності на нього.

Завод по виготовленню утеплюючих матеріалів складається з декількох приміщень, які розташовані на земельних ділянках № НОМЕР_1 та АДРЕСА_3 .

01 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ Волинь-Транс укладено договір оренди земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 1,00 га на строк 10 років - до 01 жовтня 2018 року.

На підставі договору купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року право власності на приміщення заводу перейшло від ТОВ Волинь-Транс до ТОВ Мінмат Ревербері , на підставі договору купівлі-продажу від 28 серпня 2015 року - від ТОВ Мінмат Ревербері до ОСОБА_2 , яка 01 вересня 2015 року як учасник ТОВ Технологія Базальту внесла до статутного капіталу товаристваприміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м.

21 жовтня 2015 року ТОВ Технологія Базальту отримало свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на приміщення заводу утеплюючих матеріалів, та зареєструвало право власності на вказане майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частин першої та другої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час набуття ТОВ Волинь-Транс права власності на майно) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

У частинах першій, другій статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час відчуження нерухомого майна) зазначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Крім того, перехід права на земельну ділянку при відчуженні будинку, будівлі або споруди відбувається в силу статті 377 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час набуття ТОВ Волинь-Транс права власності на майно)до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час відчуження нерухомого майна) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Аналізуючи наведені законодавчі положення,Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зробила такі висновки:

- правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України;

- стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Проте колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду (уточнити правовий висновок), виходячи з такого.

Статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на земельну ділянку, загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть.

Ці норми не лише гарантують право володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції, та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

Аналізуючи статтю 120 ЗК України та статтю 377 ЦК України у відповідних редакціях, можна зробити висновок, що законодавець передбачив за певних обставин можливість припинення права власності на землю у випадку набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи. За таких обставин законодавець допускає припинення права власності, права користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об?єкти, попереднім власником.

Однак, законодавець цими положеннями не обмежує можливості застосування визначених статтею 346 ЦК України способів припинення права власності на таку земельну ділянку та не виключає можливості застосування загальних гарантій непорушності права приватної власності, передбачених статтею 41 Конституції України.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування.

Вказаних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду і в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).

У справі, яка переглядається, відповідач окремо отримав у власність земельні ділянки з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Суди установили, що ринкова вартість земельних ділянок становить 4 600 000 грн.

Таким чином, спірні земельні ділянки надавалися ОСОБА_1 саме з метою будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, проте договорів оренди земельних ділянок між власниками заводу, які набули право власності після ТОВ Волинь-Транс (перший власник), та ОСОБА_1 укладено не було.

Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції для визначення розміру земельної ділянки, яка перейшла у власність позивача.

При цьому,Велика Палата Верховного Суду зазначила, що особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, як зазначено у статті 120 ЗК України. Укладаючи договір,спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи необхідно з`ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з`ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети.

У справі, яка переглядається, згідно з висновком експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 31 травня 2018 року вся земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 1,00 га використовується для розміщення і обслуговування приміщення заводу, а земельна ділянка № НОМЕР_2 - частково.

У зв`язку з тим, що приміщення заводу розміщено на земельних ділянках № НОМЕР_1 і АДРЕСА_3 , власник земельних ділянок ОСОБА_1 не може користуватися своїм майном на власний розсуд. При цьому підстав для усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном немає, оскільки приміщення заводу збудовано на земельній ділянці у встановленому законодавством порядку.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі, зокрема, припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Відповідно до статті 378 ЦК України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Статтею 153 ЗК України передбачено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Положеннями статті 140 ЗК України передбачені підстави припинення права власності на земельну ділянку.

Так, такими підставами є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Тобто чинне законодавство передбачає вичерпний перелік підстав припинення права власності, що поширювальному тлумаченню не підлягає. Особливістю цього переліку є те, що підстави припинення права власності мають бути визначені законом, а настання обставин, з якими закон не пов`язує такі наслідки, не може призвести до подібних правових наслідків для осіб.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника свідчить про те, що це істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим.

Так, власник земельної ділянки у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю земельну ділянку в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника земельної ділянки.

Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, що повністю необхідна для його обслуговування, має право вимагати переходу прав до неї на земельну ділянку.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), враховуючи принцип слідування землі за будівлею, відбувається автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула права власності на об`єкт нерухомості, розташований на цій земельній ділянці.

У справі, яка переглядається, від самого початку власниками земельної ділянки та приміщення заводу, збудованого на цій земельній ділянці, були різні особи, які набули право власності на це майно в належний спосіб. При цьому, між цими особами існували правовідносини з договору оренди земельної ділянки, строк якого, на час переходу права власності на завод до наступних набувачів, в тому числі і до ТОВ Технологія базальту , не сплив. Проте з набувачами заводу та останнім його власником - позивачем у справі договірних відносин немає.

У разі пред`явлення позову власником будівлі (споруди) до власника земельної ділянки, на якій розташована будівля (споруда), про визнання права власності на земельну ділянку або її витребування дослідженню підлягає сумісність відповідного заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а позбавлення такої особи земельної ділянки має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється цього майна.

Таким чином, у разі процедури автоматичного переходу земельної ділянки до власника будівель і споруд,на якій вони розташовані, власник земельної ділянки, який є відмінним від власника будівлі, несе обмеження у її використанні, позбавляється майна, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, не можливо вирішити питання про позбавлення особи (власника земельної ділянки) права власності на майно без вирішення питання компенсації вартості земельної ділянки її власнику.

Визнання права власності на земельну ділянку чи витребування такого майна без належної компенсації вартості буде мати наслідком втручання в мирне володіння особою своїм майном.

Враховуючи викладене, оскільки Велика Палата Верховного Суду вважає, що нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані, отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності та штучний правовий відрив об`єктів нерухомості від земельних ділянок неможливий, а подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається, то є підстави для відступу від вказаного висновку (уточнення правового висновку).

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від вказаного висновку (уточнити правовий висновок) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, оскільки зроблений в ній висновок, що фактичне безоплатне отримання у власність земельної ділянки за рішенням суду, яке буде носити примусовий характер та свідчити про припинення права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 , відповідно до статті 346 ЦК України не буде відповідатигарантіям захисту прав особи, яка позбавляється цього майна.

Визнання права власності на земельну ділянку чи витребування її у зв`язку з автоматичним переходом права власності на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт права власності - будівля чи споруда, без вирішення питання про компенсацію вартості земельної ділянки буде мати наслідком втручання у мирне володіння особою своїм майном.

Крім того, при вирішенні цієї справи колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що підлягають уточненню питання: 1. Чи можливо припинити право власності особи на земельну ділянку без компенсації її вартості особі, яка позбавляється цього майна шляхом визнання права власності на земельну ділянку за особою, яка є власником будівлі, споруди, розташованої повністю на цій земельній ділянці. 2. Чи буде пропорційним втручання в право мирного володіння майном особою, яка набула право власності на земельну ділянку у передбачений чинним земельним законодавством спосіб, внаслідок позбавлення її цієї земельної ділянки.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі без відступу від правового висновку (уточнення правового висновку), викладеного у постановіВеликої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), є неможливим, тому передача справина розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба з`ясувати неоднозначні моменти і адаптувати норми законодавства до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Керуючись статтею 260, частинами третьою, четвертою, п?ятою статті 403, статтею 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати справу № 161/15810/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Технологія Базальту до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельні ділянки на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

І. М. Фаловська