Постанова

від 22.02.2022 по справі 161/15810/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 161/15810/17

провадження № 61-13975св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Технологія Базальту»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технологія Базальту» на постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Технологія Базальту» (далі - ТОВ «Технологія Базальту») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельні ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що ТОВ «Технологія Базальту» набуло у власність приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, який розташований на АДРЕСА_1 .

Приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, а також бункер для зберігання базальтового каміння, бункер для зберігання відходів виробництва; приймальна камера для зберігання та використання фенол-формальдегідної смоли, під`їзні шляхи для обслуговування заводу, а саме: під`їзний шлях до бункера зберігання базальтового каміння, під`їзний шлях до приймальної камери для зберігання та використання фенол-формальдегідної смоли, під`їзний шлях до бункера для зберігання відходів виробництва, частина технологічного обладнання заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів розташовані на двох земельних ділянках, зокрема на земельній ділянці загальною площею 1,00 га та земельній ділянці загальною площею 0,5000 га.

ТОВ «Технологія Базальту» вказувало, що власником вказаних земельних ділянок є ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на землю від 21 січня 2003 року та 15 березня 2007 року.

Зазначало, що оскільки товариством набуто право власності на будівлю, яка розміщена на вказаних земельних ділянках, то в силу статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до нього перейшло право власності на ці земельні ділянки без зміни їх цільового призначення в обсязі і на умовах, встановлених для попереднього власника (землекористувача).

Проте, його право власності на вказані земельні ділянки не визнається власником земельних ділянок - ОСОБА_1 .

Ураховуючи наведене, ТОВ «Технологія Базальту» просило суд:

- визнати за ним право власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458

(далі - земельна ділянка № 1 ) у зв`язку з набуттям ним права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною

площею 4 580,9 кв. м;

- визнати за ним право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126

(далі - земельна ділянка № 2 ) у зв`язку з набуттям ним права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною

площею 4 580,9 кв. м;

- виключити з усіх державних реєстрів записи про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, та на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року у складі судді Івасюти Л. В. позов ТОВ «Технологія Базальту» задоволено.

Визнано за ТОВ «Технологія Базальту» право власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, у зв`язку з набуттям ТОВ «Технологія Базальту» права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м.

Визнано за ТОВ «Технологія Базальту» право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126, у зв`язку з набуттям ТОВ «Технологія Базальту» права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів розміщене на земельній ділянці № 1 площею 1,00 га та на земельній ділянці № 2 площею 0,5000 га. Оскільки позивач набув право власності на будівлі заводу, то на підставі статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України до нього перейшло право власності на земельні ділянки, на яких вони розташовані.

Постановою Волинського апеляційного суду від 17 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Технологія Базальту» відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував рішення тим, що ТОВ «Технологія Базальту» не надало доказів про належність йому на праві власності будівель або споруд, які розташовані на земельній ділянці № 2 , площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126, а тому вимоги про визнання права власності на зазначену земельну ділянку є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Також апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції та аргументами позивача про наявність підстав для визнання права власності за ТОВ «Технологія Базальту» на земельну ділянку № 1 на підставі частини першої статті 120 ЗК України, оскільки при відчуженні заводу, право оренди земельної ділянки № 1 для первісного орендаря-землекористувача Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь-Транс» ЛТД (далі - ТОВ «Волинь-Транс») припинилося, а новий власник заводу Товариство з обмеженою відповідальністю «Мінмат Ревербері» (далі - ТОВ «Мінмат Ревербері»), а пізніше - всі інші власники, мали лише право оренди земельної ділянки (на умовах, які визначені для попереднього орендаря), і саме кожен з них, у тому числі ТОВ «Технологія Базальту», зобов`язані здійснити усі дії з оформлення і реєстрації цього права, а їх бездіяльність не дає підстав для позбавлення права власності на земельну ділянку власника земельної ділянки ОСОБА_1 , який в установленому законодавством порядку передав її в користування на підставі договору оренди першому власнику заводу.

Вимоги позивача про те, що придбання ТОВ «Мінмат Ревербері», ОСОБА_2 , ТОВ «Технологія Базальту» приміщення заводу, розміщеного на земельній ділянці, яка власником ОСОБА_1 передана в оренду для будівництва цього заводу, та відсутність зареєстрованого речового права оренди у нових власників приміщення, припинило право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, є необґрунтованими.

Також апеляційний суд виходив з того, що вимоги про виключення з усіх державних реєстрів записів про право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки № 1 та № 2 є похідними від позовних вимог про визнання права власності на ці земельні ділянки, тому не підлягають задоволенню з підстав відмови у позові ТОВ «Технологія Базальту» про визнання права власності на земельні ділянки.

Постановою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року (у складі колегії суддів: Червинської М. Є., Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.) касаційну скаргу ТОВ «Технологія Базальту» задоволено частково, постанову Волинського апеляційного суду від 17 січня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд виходив з того, що, ухвалюючи рішення у цій справі, апеляційний суд не перевірив і не встановив обставин будівництва та набуття у власність ТОВ «Волинь-Транс» заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів на земельних ділянках, належних відповідачу. Також суд апеляційної інстанції не навів правових висновків щодо юридичних наслідків набуття товариством у власність нерухомого майна відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, з урахуванням того, що договір оренди між ТОВ «Волинь-Транс» та ОСОБА_1 укладено пізніше та лише на земельну ділянку № 1.

Крім того, судом апеляційної інстанції було встановлено, що на земельній ділянці № 2 розміщені як частина належного ТОВ «Технологія Базальту» приміщення заводу літера «Б-1» площею 4 580,9 кв. м, так і належний на праві власності ОСОБА_1 навіс для сировини В-1 площею 631,7 кв. м.

Разом з цим апеляційний суд, встановивши наявність на спірній земельній ділянці іншого нерухомого майна (крім належного позивачу на праві власності приміщення заводу літера «Б-1»), зокрема належного ОСОБА_1 навісу для сировини, не обговорив питання про виклик експерта для з`ясування наявних розбіжностей між правовстановлюючими документами та іншими наявними у справі доказами з висновками - викладеними експертом, а також за результатами заслуховування таких пояснень експерта - доцільності проведення додаткової чи повторної експертизи.

Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення для правильного вирішення спору в цій справі.

Постановою Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Технологія Базальту» відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що земельна ділянка № 1 перебувала у користуванні ТОВ «Волинь-Транс», тому, набувши права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: будівлю приміщення заводу з виготовлення утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м, до ТОВ «Технологія Базальту» перейшло право користування цією земельною ділянкою відповідно до частини другої статті 120 ЗК України, а не право власності на неї.

Щодо земельної ділянки № 2, то суд вважав, що оскільки ця земельна ділянка не передавалась ні у власність, ні у користування продавця - ТОВ «Волинь-Транс», то право власності чи користування на неї взагалі не перейшло до нових власників заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, в тому числі і до позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ «Технологія Базальту», посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 жовтня 2019 року в частині визнання за ТОВ «Технологія Базальту» права власності на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, у зв`язку із набуттям ТОВ «Технологія Базальту» права власності на об`єкт нерухомого майна, а саме будівлю приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, загальною площею 4580,9 кв. м; скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року в частині позовних вимог ТОВ «Технологія Базальту» про визнання права власності на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка знаходиться у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126, справу направити в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18).

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував норми матеріального права, а саме статтю 377 ЦК України та статті 120, 125 ЗК України, якими регламентується порядок виникнення права власності на земельні ділянки.

Виходячи зі змісту положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить разом з правом власності на будівлю (споруду), на якій вона розміщена, тобто в силу закону.

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18) вказано, що принцип слідування землі за будівлею стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка № 1 знаходилася в користуванні продавця, оскільки ОСОБА_1 не укладав жодних договорів оренди з ТОВ «Мінмат Ревербері», а потім з ОСОБА_2 та ТОВ «Технологія Базальту», право оренди ними не було зареєстроване, тому договір оренди від 01 жовтня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Волинь-Транс», припинився в силу закону.

ОСОБА_1 надав згоду на відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на спірних земельних ділянках, оскільки був учасником як ТОВ «Волинь-Транс», так і ТОВ «Мінмат Ревербері», а отже, надав згоду й на перехід права власності і на земельні ділянки, на яких розташоване нерухоме майно, враховуючи принцип цілісності нерухомого майна з землею, на якій воно знаходиться.

Суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини першої статті 120 ЗК України, а суд апеляційної інстанції помилково вважав, що до них слід застосовувати частину другу вказаної статті, зокрема що до позивача перейшло не право власності на земельну ділянку, а право користування нею.

Крім того, при вирішенні спору апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема у порушення статей 77, 102, 113, 229 ЦПК України викликавши та допитавши експерта, який підготував висновок комплексної судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 31 травня 2018 року, та встановивши наявність розбіжностей між правовстановлюючими документами та іншими доказами, наявними у справі, апеляційний суд не обговорив доцільність проведення додаткової чи повторної експертизи та безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Технологія Базальту».

Також при новому розгляді справи залишено поза увагою висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 квітня 2020 року, прийнятій у цій справі, та апеляційний суд не встановив, яку частину земельної ділянки № 2 займає належне ТОВ «Технологія Базальту» нерухоме майно, а також розмір земельної ділянки, яка необхідна для його належного обслуговування.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що дослідивши всі належні та допустимі докази, суд апеляційної інстанції встановив обставини справи, зокрема, що належне позивачу на праві власності приміщення заводу площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці № 1 ; ОСОБА_1 є власником навісу для сировини В-1 площею 631,7 кв. м, який розміщено на земельній ділянці № 2.

Завод по виготовленню утеплюючих матеріалів, збудований ТОВ «Волинь-Транс», складався з декількох об`єктів, які розташовані на земельних ділянках № 1 і № 2 , однак лише одне з цих приміщень, а саме приміщення під літерою «Б-1» площею 4 580,9 кв. м, було відчужено товариством на користь ТОВ «Мінмарт Ревербері», а згодом ОСОБА_2 , та передано до статутного капіталу ТОВ «Технологія Базальту».

Оскільки між ОСОБА_1 та ТОВ «Волинь-Транс» 01 жовтня 2008 року укладено договір оренди земельної ділянки № 1, на час відчуження заводу строк дії договору оренди не закінчився, то до кожного з набувачів заводу переходило право оренди цієї земельної ділянки, а не право власності.

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки ТОВ «Мінмат Ревербері» не вчинило дій щодо переоформлення договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року, то такий договір припинив свою дію в силу закону, не заслуговують на увагу, оскільки навмисне невиконання набувачами заводу вимог про переоформлення права користування земельною ділянкою не може слугувати підставою набуття ними права власності на неї.

Виходячи із положень статті 377 ЦК України, частини другої статті 120 ЗК України, статті 7 Закону України «Про оренду землі» у разі переходу права власності на будівлю, споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, до особи переходить право оренди на цю земельну ділянку.

У зв`язку з відчуженням заводу, право оренди земельної ділянки № 1, на якій його збудовано, для первісного орендаря ТОВ «Волинь-Транс» припинилося, а новий власник - ТОВ «Мінмарт Ревербері» та всі інші власники, набули право оренди цієї земельної ділянки.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що на земельній ділянці № 2 розташовані будівлі або споруди, які належать йому на праві власності.

Таким чином, судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги не відповідають фактичним обставинам справи, підстав для скасування постанови апеляційного суду немає.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У жовтні 2020 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 23 листопада 2020 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 03 лютого 2021 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 200/606/18.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 15 вересня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 06 жовтня 2021 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу повернуто до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 січня 2003 року серії ВЛ 005975 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 1,00 га, яка розташована в селі Струмівка Луцького району Волинської області з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458 (земельна ділянка № 1 ).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 15 березня 2007 року серії ВЛ 2020097 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126 (земельна ділянка № 2 ).

На земельній ділянці № 1 ТОВ «Волинь-Транс» побудувало приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, якому присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07 квітня 2008 року, виданим виконавчим комітетом Підгайцівської сільської ради Луцького району Волинської області на підставі рішення від 21 лютого 2008 року № 11, приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м на праві приватної власності належить ТОВ «Волинь-Транс».

01 жовтня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Волинь-Транс» укладено договір оренди земельної ділянки № 1 площею 1,00 га.

Матеріали справи не містять доказів укладення договору оренди земельної ділянки № 2 площею 0,5000 га.

Пунктами 12.2.2, 12.5 договору оренди передбачено, що дія договору припиняється у разі придбання орендарем об`єкта оренди у власність. Перехід права власності на об`єкт оренди до третьої особи, а також реорганізація орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору (а. с. 51 - 53, т. 1).

25 серпня 2015 року між ТОВ «Волинь-Транс» та ТОВ «Мінмат Ревербері» укладено договір купівлі-продажу, предметом якого було приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.2 договору купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року передбачено, що приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці площею 1,00 га, яка була передана продавцю за договором оренди від 01 жовтня 2008 року.

Покупець зобов`язаний переоформити право користування земельною ділянкою відповідно до статті 377 ЦК України (пункт 5.4.3 договору купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року).

28 серпня 2015 року між ТОВ «Мінмат Ревербері» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_2 придбала приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 , як цілісний майновий комплекс.

У пунктах 1.2 та 5.4.3 договору купівлі-продажу від 28 серпня 2015 року зазначено, що відчужуване приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м розташоване на земельній ділянці площею 1,00 га, яка перебуває в оренді на підставі договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року. Покупець зобов`язаний переоформити право користування земельною ділянкою відповідно до статті 377 ЦК України.

Згідно з протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Технологія Базальту» від 01 вересня 2015 року № 2 ОСОБА_2 здійснила внесок у статутний капітал ТОВ «Технологія Базальту» у розмірі 19 309 574,98 грн, шляхом внесення до статутного капіталу, в тому числі й нерухомого майна, а саме приміщення заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів площею 4 580,9 кв. м, розташованого на земельній ділянці № 1 площею 1,00 га, яка перебуває в оренді на підставі договору оренди земельної ділянки від 01 жовтня 2008 року.

21 жовтня 2015 року ТОВ «Технологія Базальту» отримало свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на приміщення заводу утеплюючих матеріалів та зареєструвало право власності на вказане майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За змістом договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2012 року, укладеного між ТОВ «Волинь-Транс» та ОСОБА_1 , навіс для сировини В-1 площею 631,7 кв. м розташований на земельній ділянці № 2 площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126.

Згідно з інформаційною довідкою Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованою 19 червня 2017 року, ОСОБА_1 є власником навісу для сировини В-1 площею 631,7 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2012 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону у частині мотивів відмови в задоволенні позову постанова суду апеляційної інстанції відповідає не повністю.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо визнання права власності на земельну ділянку № 1

Предметом позову у цій справі є вимога про визнання права власності за ТОВ «Технологія Базальту» на земельні ділянки № 1 та № 2 на підставі статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України з огляду на набуття позивачем права власності на нерухоме майно, розташоване на спірних земельних ділянках.

Частиною першою статті 120 ЗК України, в редакції, чинній на час пред`явлення позову, встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Відповідно до статті 377 ЦК України, в редакції, чинній на час пред`явлення позову, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Верховний Суд України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі

№ 6-253цс16 зробив висновок, що стаття 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного та цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 зазначеного Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) наголошено, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)).

Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці.

Отже, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності набуває той, хто має речове право на землю.

У справі, що переглядається право власності відповідача на спірні земельні ділянки зареєстровано у встановленому законом порядку, про що також свідчить вимога позивача про виключення з усіх державних реєстрів записів про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 1,00 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:6458, та на земельну ділянку, загальною площею 0,5000 га, яка розташована у селі Струмівка Луцького району Волинської області, кадастровий номер 0722884800:03:001:4126.

Слід зазначити, що діяльність Верховного Суду, серед іншого, полягає у забезпеченості єдності практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судових рішень.

Ураховуючи положення статті 5 ЦПК України і статей 15, 16 ЦК України, підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував на тому, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України»).

Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14?338цс18), а також у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року справі № 914/1049/18.

У пунктах 9.33-9.37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21) зазначено, таке: "9.33. За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 9.34. Вказана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави та фактичну, що виявляється у заволодінні майном іншою особою. 9.35. Велика Палата Верховного Суду враховує висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, про неврахування якого зазначає Скаржник-2 (пункт 5.3), що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 9.36. У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, на неврахування судами висновків у якій посилається Скаржник-1 (пункт 4.5), Велика Палата Верховного Суду погодилася з наведеним висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 9.37. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна».

У пункті 122 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) вказано, що Велика Палата Верховного Суду нагадувала неодноразово, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Подібні за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) тощо.

Такі самі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).

При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження

№ 12-158гс18, пункт 5.6).

Схожі висновки, викладені і у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 920/842/19.

Також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) проаналізовано способи захисту, передбачені статтею 392 ЦК України, якою врегульовано питання визнання права власності.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права.

Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимога ТОВ «Технологія Базальту» про визнання права власності на земельну ділянку, наданої для забудови заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів, у зв`язку з набуттям права власності на об`єкт нерухомості.

Разом з цим, ЗК України, як спеціальний нормативно-правовий акт чітко закріплює підстави та порядок припинення права власності та права користування на земельну ділянку.

Підстави припинення права приватної власності на земельну ділянку суттєво відрізняються від підстав припинення права землекористування. Відповідно до статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 143 ЗК України визначено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Отже перелік, випадків, якими передбачено припинення права власності на земельну ділянку є вичерпним та розширенню не підлягає. Такої підстави права власності на земельну ділянку як набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці у переліку немає.

До того ж, статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні «Брайловська проти України» (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції («на умовах, передбачених законом») полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)).

Щодо статті 41 Конституції України, Суд зазначив, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і частина друга статті 346 ЦК України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд у цій справі не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який відповідний закон виправдовував відчуження квартири заявниці.

Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у визнанні права власності на земельну ділянку № 1 , однак мотиви рішення апеляційного суду в цій частині необхідно змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови.

Щодо визнання права власності на земельну ділянку № 2

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником навісу для сировини В-1, площею 631,7 кв. м, який знаходиться на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2012 року, укладеного між ТОВ «Волинь-Транс» та ОСОБА_1 , технічним паспортом на приміщення.

Згідно з пунктом 1.2 цього договору, навіс для сировини В-1 площею 631,7 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у позові в частині визнання права на земельну ділянку № 2 через недоведеність позивачем своїх вимог.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку № 2, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що ТОВ «Технологія Базальту» не надало доказів про належність йому на праві власності будівель або споруд, які розташовані на земельній ділянці № 2 площею 0,5000 га, кадастровий номер 0722884800:003:001:4126.

Відповідно до укладеного договору купівлі-продажу від 28 серпня 2015 року, ОСОБА_2 набула право власності лише на приміщення заводу, площею 4 580,9 кв. м, яке розташоване на земельній ділянці, площею 1,0 га. Будь-яких правовстановлюючих документів, якими підтверджується право власності ОСОБА_2 , а в подальшому ТОВ «Технологія Базальту» на будівлі чи споруди, які хоча і відносяться до заводу по виготовленню утеплюючих матеріалів та знаходяться на земельній ділянці № 2 , площею 0,5000 га, позивачем суду не надано, а тому у нього не виникло ні права власності, ні права користування цією земельною ділянкою.

Необґрунтованими є аргументи заявника, наведені у касаційній скарзі про те, що ОСОБА_1 , надаючи згоду на відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на спірних земельних ділянках, будучи учасником як ТОВ «Волинь-Транс», так і ТОВ «Мінмат Ревербері», надав згоду й на перехід права власності і на земельні ділянки, на яких розташоване нерухоме майно, враховуючи принцип цілісності нерухомого майна з землею, на якій воно знаходиться.

Так, позивач, пов`язуючи перехід права власності на об`єкт нерухомості із переходом такого права і на земельну ділянку на підставі статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, залишив поза увагою, що відповідач, будучи учасником товариства, не являвся стороною жодного із договорів, а навпаки вказував на перехід до нового власника права користування земельною ділянкою, яке пропонував оформити шляхом укладення договору оренди. Пред`явлення цього позову фактично направлене на позбавлення відповідача права володіння та розпорядження власністю. Саме у цій конкретній справі перехід права власності від відповідача до позивача на спірні земельні ділянки є правом, а не обов`язком в силу закону.

Разом з тим, вважаючи себе власником спірних земельних ділянок, позивач не позбавлений права, за наявних підстав, витребувати їх у відповідача.

Посилаючись на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18), заявник вказував на те, що у цій справі та у справі, яка переглядається, вбачається подібність правовідносин, зокрема, вирішувалось питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. У постанові, на яку посилається заявник предметом позову була вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте у справі, що переглядається, вирішувався спір про визнання права власності, що виключає подібність правовідносин.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в позові, але з інших мотивів.

Тому Верховний Суд доходить висновку про необхідність змінити мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення, а в решті - залишити його без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Тому Верховний Суд дійшов висновку, що постанову апеляційного суду у цій справі слід змінити шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок Верховного Суду про зміну мотивувальної частини оскаржуваної постанови апеляційного суду і залишення без змін резолютивної частини, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Технологія Базальту» задовольнити частково.

Мотивувальну частину постанови Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.

У решті постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк