Постанова

від 09.12.2021 по справі 907/731/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" грудня 2021 р. Справа №907/731/19

м.Львів

Західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого - судді МАТУЩАКА О.

суддів: БОЙКО С.

БОНК Т.

за участю секретаря судового засідання Гулик Н.Г.

за участю представників учасників у справі від:

апелянта - ОСОБА_1 (особисто);

відповідача -1 - ОСОБА_4 - генеральний директор;

третьої особи -1 - ОСОБА_2 (особисто);

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , м. Перечин, Закарпатська область б/н від 20.07.2021

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021, повне рішення - 30.06.2021 (суддя Л.І. Пригара)

у справі № 907/731/19

за позовом ОСОБА_1 , м. Перечин, Закарпатська область

до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Перечинський "Стеатит", м.Перечин, Закарпатська область

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Кіліс Ужгород", м. Ужгород

3) приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Хребтань Наталії Методіївни, м. Ужгород

за участю третіх осіб, які не

заявляють самостійних вимог на

предмет спору на стороні

відповідача: 1) ОСОБА_2 , м. Перечин, Закарпатська область

2) ОСОБА_3 , м. Перечин, Закарпатська область

про визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва; скасування державної реєстрації права власності

ВСТАНОВИВ:

Суть спору.

До Господарського суду Закарпатської області звернулася ОСОБА_1 з позовом до ТОВ "Перечинський "Стеатит", ТОВ "Кіліс Ужгород" та приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Хребтань Наталії Методіївни про визнання недійсним договору купівлі - продажу незавершеного будівництва і скасування державної реєстрації права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 незаконно, без її погодження та згоди, відчужив майно за значно заниженою вартістю, кошти за яке директор ОСОБА_4 привласнив собі, тобто, вчинив дії, які мали наслідком позбавлення її права на участь в товаристві, можливості отримання дивідендів та частки в майні товариства в натуральній формі.

Рішенням суду від 28.05.2021 в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що укладення вказаного правочину не є порушенням її корпоративних прав, а лише є результатом господарської діяльності товариства. Оспорюваний правочин стосується саме юридичної особи, а не її учасників, адже їх правовий стан жодним чином не змінюється.

Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи.

Позивачем подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В апеляційній скарзі наводить доводи, що аналогічні доводам позовної заяви. Покликається на порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, що полягає у такому:

- висновки суду про не доведення порушення прав позивача є помилковими, адже порушення її прав полягає у тому, що без її згоди відчужено майно за значно нижчою ціною, ніж його реальна вартість;

- внаслідок укладення зазначеного договору порушено право позивача на участь в управлінні товариством та отримання дивідендів;

- необґрунтовано відхилено відвід судді Пригірі Л.І.;

- незаконно відхилено клопотання про витребування доказів.

Відповідачем-1 подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Покликається на відсутність у позивача права, на захист якого заявлено позов, та не підтверджено безпосереднього порушення будь-яких належних їй прав. Позивачем не доведено наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання такого правочину недійсним на момент його вчинення, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Просить стягнути витрати на правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, докази на підтвердження чого будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення у справі.

09.12.2021 на електронну адресу суду від ОСОБА_2 надійшла заява про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням у справі №907/922/21.

Розглянувши подану заяву, суд апеляційної інстанції встановив, що таку подано без кваліфікованого електронного підпису. Зазначене підтверджується довідкою начальника відділу документального забезпечення суду від 09.12.2021.

Частиною 1 ст. 169 ГПК України встановлено, що при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Статтею 170 ГПК України встановлено загальні вимоги до форми та змісту письмових заяв і клопотань. Так, частина 2 зазначеної статті передбачає, що письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

Частиною 8 ст. 42 ГПК України передбачено, якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника).

Так, стаття 5 Закону України Про електронні документи та електронний документообіг передбачає, що електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Відповідно до частин 1, 2 статті 6 вказаного Закону, електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, яка використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершує створення електронного документа.

Отже, без такого реквізиту як електронний цифровий підпис (ЕПЦ) вважається, що електронний документ не створений, оскільки не містить обов`язкового завершуючого реквізиту.

Частина 4 ст. 170 ГПК України регламентує, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання) подано без додержання вимог частини першої чи другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

З огляду на зазначене, судова колегія дійшла висновку про залишення без розгляду заяви ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі.

Інших клопотань та заяв, в порядку ст. 207 Господарського процесуального кодексу України, сторонами заявлено не було.

В судове засідання з`явилися позивач, третя особа-1 та представник відповідача-1, які навели доводи та заперечення по суті апеляційної скарги.

Фактичні обставини справи та оцінка суду.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, 25.11.2016 між ТОВ "Перечинський "Стеатит" (продавець) та ТОВ "Кіліс Ужгород" (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеного об`єкту, за умовами якого продавець передає у власність покупцеві, а покупець приймає незавершене будівництво, об`єкт житлової нерухомості, 33% готовності, який розташований в м. Перечин, Закарпатської області, вул. Ужанська, буд.39А на земельній ділянці кадастровий номер 2123210100:01:006:0155, площею 0,22га.

Об`єкт незавершеного будівництва, який є предметом договору, належить ТОВ "Перечинський "Стеатит" на праві приватної власності.

Пунктом 2.1. договору сторони обумовили, що визначений договором об`єкт незавершеного будівництва продається за ціною 659 966, 40 грн. з врахуванням ПДВ, які повинні бути перераховані покупцем на рахунок продавця протягом шести місяців, з дня посвідчення цього договору, з правом дострокового виконання. Право власності на придбаний об`єкт незавершеного будівництва виникає у покупця з моменту нотаріального посвідчення договору, державної реєстрації.

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування певного способу захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством). Відсутність (недоведеність) будь-якої із зазначених умов унеможливлює задоволення позову.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 -3, 5 та 6 ст. 203 цього ж Кодексу.

Згідно із ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зазначеною нормою передбачено можливість оскарження правочину як стороною договору, так і зацікавленою особою, яка не є стороною правочину.

Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, а тому, виходячи з вимог ст. 16 ЦК України, ст. 4 ГПК України, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Тобто у разі, якщо договір оскаржує особа, яка не є стороною цього договору, така особа, звертаючись з відповідним позовом до суду, має навести обґрунтування, в чому полягає порушення її прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачем у цій справі є ОСОБА_1 , тобто, спірний правочин оскаржує особа, яка не є стороною цього правочину.

В обґрунтування порушення прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином позивачка послалася на те, що вона є учасником ТОВ "Перечинський "Стеатит", яке уклало спірний договір про відчуження нерухомого майна товариства, спірний договір порушує її корпоративні права як учасника ТОВ "Перечинський "Стеатит": права на участь в управлінні товариством, на участь у розподілі прибутку товариства та одержанні його частки.

Згідно із ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Ці норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

З огляду на положення ст. 4 ГПК України та ст. 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову про визнання правочину недійсним можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників і самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішенням загальних зборів учасників товариства, надавати оцінку добросовісності інших учасників, права яких в разі задоволення позовних вимог можуть бути порушені (аналогічна правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі №904/10956/16).

Відсутність порушення спірним договором прав та інтересів позивача є самостійною підставою для відмови у позові, а тому, немає необхідності в такому випадку надавати оцінку законності спірному договору (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постановах від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 та від 08.10.2019 у справі №916/2084/17).

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80 ЦК України). Загальні положення про юридичну особу містить глава 7 ЦК України.

Згідно положень ст. 92, 97, 98 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Відповідно до ст. 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі: брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

З аналізу наведених норм права вбачається, що за договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство - як сторона договору. При цьому, правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників цього товариства жодним чином не змінюється.

Згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від його імені. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства права не мають.

Отже, підписання виконавчим органом товариства (директором) договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №916/2084/17 та від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16).

Як вірно встановлено судом першої інстанції і не спростовується доводами апелянта, укладення ТОВ "Перечинський "Стеатит" спірного договору не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном. Підписання оспорюваного договору ТОВ "Перечинський "Стеатит" з порушенням, як стверджує апелянт, вимог чинного законодавства, може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасників (аналогічної позиції притримується і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.07.2020 у справі №910/10647/18).

Місцевий господарський суд, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції, вказав, якщо позивачка, яка є учасником товариства, вважає свої корпоративні права порушеними внаслідок укладення оспорюваного договору, вона не позбавлена права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників товариства з метою належного реагування на факт укладення такого договору та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників). Якщо збори учасників товариства дійдуть висновку про порушення укладеним договором прав та законних інтересів товариства, останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Крім того, належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути подання ним (зокрема, разом з іншими учасниками, яким належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства), позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі п. 12 ч. 1 ст. 20, ст. 54 ГПК України.

При цьому, якщо учасник товариства не може звернутися з позовом до посадової особи від імені товариства, бо розмір його частки є недостатнім для цього з огляду на вимоги ч. 1 ст. 54 ГПК України, то такий учасник вправі вийти з товариства і вимагати виплати йому вартості частки, а також подати позов до самого товариства та/або його учасників, якщо він вважає, що шляхом відчуження майна за договором йому було завдано збитків (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16).

Доводи апелянта про те, що відповідач-1 не розрахувався з нею та третіми особами за їхні частки у товаристві, не може бути підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним, а може мати наслідком вчинення дій щодо стягнення таких коштів в примусовому порядку за наявності відповідних підстав.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції вважає правомірними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині необґрунтованого відхилення відводу, заявленого позивачем судді Пригарі Л.І., апеляційний господарський суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу;

2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання, або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі;

3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;

5) є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених ст. 36 цього Кодексу, яка врегульовує питання недопустимості повторної участі судді у розгляді справи. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім`ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

За приписами ч. 3 ст. 38 ГПК України відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Після спливу вказаного строку заявляти відвід дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів з дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Обґрунтування поданої позивачем заяви про відвід судді Пригари Л.І., на підставі п. 5 ч. 1 ст. 35 ГПК України, зводиться до не згоди із вчиненими суддею процесуальними діями щодо не відкладення судового засідання чи оголошення перерви у судовому засіданні у даній справі.

З аналізу ст. 202 ГПК України випливає, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що явку сторін у судове засідання 25.05.2021 ухвалою суду від 20.04.2021 було визначено на власний розсуд, розгляд справи неодноразово відкладався за клопотання сторони позивача, а позивачем не доведено, у чому полягала неможливість розгляду справи в судовому засіданні 25.05.2021, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав, визначених ч. 2 ст. 202 ГПК України, та відмову у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.

Крім того, позивач покликався на надання суддею переваги стороні відповідача-1, про що свідчить згода суду із аргументами відповідача щодо недотримання представником позивача фізичної дистанції та використання засобів індивідуального захисту (маски) у зв`язку з карантинними обмеженнями під час судового засідання. Однак, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками місцевого господарського суду, що дотримання карантинних обмежень позивачем, на що звернув увагу відповідач-1, не можуть вважатися тими аргументами, які свідчать про надання переваг головуючим суддею одній із сторін процесу.

Щодо доводів позивача про не надання судом можливості позивачу ознайомитися з матеріалами справи, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

Інші доводи позивача, якими обґрунтована заява про відвід, не містять жодних фактів та документального підтвердження, які могли б викликати сумніви щодо безсторонності чи упередженості судді Пригари Л.І. при розгляді даної справи.

Враховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції не вбачає наявності фактичних обставин та правових підстав для визнання обґрунтованою заяви позивача про відвід судді першої інстанції Пригари Л.І. Відтак доводи апелянта в цій частині є безпідставними.

Доводи апелянта на незаконне відхилення судом першої інстанції клопотання про витребування доказів, не містить покликання на конкретні докази, витребування яких відхилено, необґрунтовані жодними фактичними обставинами та не підтверджуються належними доказами, а тому такі суд апеляційної інстанції вважає безпідставними.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин апеляційний господарський суд вважає, що надав відповідь на всі істотні, вагомі та доречні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, та дійшов висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.

Відповідно ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, оскаржуване рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судові витрати.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи зазначене, судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає залишенню за апелянтом.

Керуючись ст. 129, 269-270, 275-276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.05.2021 у справі №907/731/19 - без змін.

2. Судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції залишити за апелянтом.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови підписано 15.12.2021.

Головуючий (суддя-доповідач) О. МАТУЩАК

Судді С. БОЙКО

Т. БОНК