Рішення

від 15.12.2021 по справі 420/15960/21

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/15960/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В. за участю секретаря судового засідання Рижук В.І., представника позивача адвоката Чирка О.О., представник відповідача не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи Старобільський слідчий ізолятор про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи Старобільський слідчий ізолятор, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Державної установи Старобільський слідчий ізолятор щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року;

- стягнути з Державної установи Старобільський слідчий ізолятор відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з 01.05.2019 року по дату постановлення рішення по справі;

- зобов`язати Державну установу Старобільський слідчий ізолятор нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з дати набрання законної сили рішенням по справі.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 09.10.2017 року проходить службу в Державній установі «Старобільський слідчий iзолятор».

Позивач вказує, що наказом № 48/ос-18 вiд 02.05.2018 відповідно до ст.119 КЗпП України, ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" позивач увільнений від проходження служби з 10.05.2018 року, в зв`язку з призовом на строкову військову службу, зі збереженням місця служби, посади, на період проходження строкової військової служби.

З 27.05.2019 року по теперішній час, згідно контракту про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, що укладений між Міноборони України та позивачем, позивач проходить військову службу в ЗСУ.

Позивач зазначає, що, посилаючись на Лист Мінсоцполітики від 25.04.2019 за №16056/45001-61-19, відповідач з травня 2019 року не сплачує йому грошове забезпечення, чим грубо порушує права позивача.

Позивачем наголошено, що з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу зберігаються: місце роботи, посада та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.

Так, позивач зазначає, що він призваний на строкову війську службу у період, коли існувала (і продовжує існувати дотепер) загроза національній безпеці держави, зумовлена збройною агресією з боку Російської Федерації. Проходження військової служби є конституційним обов`язком позивача як громадянина України, виконання такого обов`язку має також важливе значення для підтримання бойової готовності Збройних Сил України до адекватного реагування на збройне вторгнення країни-агресора. Тобто, гарантії, встановлені частиною третьою статті 119 КЗпП, власне і спрямовані на те, щоб гарантувати, зокрема, права громадян на працю та її оплату в період виконання громадянами свого конституційного обов`язку щодо військової служби.

До того ж, позивач зауважує, що Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку (грошового забезпечення) на час перебування його на строковій військовій службі.

Позивач вважає, що на нього, як на особу рядового і на начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині. Зокрема, і служба у кримінально-виконавчій службі, і у поліції є особливими видами державної служби, а нормами Закону України «Про державну службу» передбачено, що на відносини, не врегульовані цим Законом, поширюється дія законодавства про працю.

Таким чином, враховуючи викладене, а також зазначені норми, позивач вважає, що на нього поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України, та він має право на отримання середнього заробітку за основним місцем роботи протягом всього строку служби.

Ухвалою від 07.09.2021 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження у справі. Ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 05 жовтня 2021 року об 11:30 год.

Протокольною ухвалою від 08.11.2021 року суд продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів.

Протокольною ухвалою від 08.11.2021 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 06 грудня 2021 року о 14 год. 30 хв.

Представник позивача у судовому засіданні 06.12.2021 року позов підтримав повністю та просив його задовольнити.

У судове засідання, призначене на 06.12.2021 року на 14 год. 30 хв., представник відповідача не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку.

02.12.2021 року до суду електронною поштою надійшла від представник відповідача заява про розгляд справи без його участі в порядку письмового провадження.

Відповідно відзиву від 03.11.2021 року, представник відповідача заперечує проти позовних вимог у повному обсязі, з наступних підстав.

Як зазначає відповідач, наказом № 149/ОС-17 від 09 жовтня 2017 року по особовому складу, було призначено ОСОБА_1 посаду молодшого інспектора 2 категорії вiддiлу режиму і охорони державної установи «Старобільський слідчий ізолятор».

Наказом № 48/0С-18 від 02 травня 2018 року по особовому складу було увільнено молодшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Старобільський слідчий ізолятор», від проходження служби в установі з 10.05.2018 року на час проходження строкової військової служби з збереженням робочого місця та без збереження грошового забезпечення.

Відповідач зазначає, що нарахування грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 та наказом від 28.03.2018 № 925/5 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України» Міністерства юстиції Украйни.

Міністерство соціальної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах: зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту, соціального обслуговування населення та інше.

Як вказує відповідач, листом від 09.10.2018р. №1635/0/101-18 Міністерство соціальної політики України щодо виплати середнього заробітку працівнику, призваному на військову службу, були надані роз`яснення: відповідно до статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

На думку відповідача, середня заробітна плата зберігається лише за працівниками. Для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній службі і які призвані на строкову військову службу, такі виплати не передбачені, оскільки вони не є працівниками.

При цьому, як вказує відповідач, стаття 3 КЗпП визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої незалежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Таким чином, працівники регулюють право на працю шляхом укладання трудового договору про роботу (стаття 2 КЗпП).

Особи рядового і начальницького складу не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби визначається спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб рядового складу додаткові обов`язки і відповідальність.

Згідно роз`яснення Верховного Суду України від 23.03.1998 № 1-4/83 військовослужбовці військових формувань, особовий склад правоохоронних органів, яким присвоєно військові (спеціальні) звання, не перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями, а проходять службу і отримують грошове забезпечення, а не заробітну плату, у зв`язку з чим їх правовий і соціальний статус регулюється окремим законодавством про ці органи, а не нормами цивільного законодавства.

Відповідно пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.11.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про оплату праці не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Виходячи з вищевикладеного, відповідач вважає, що питання проходження служби особами рядового i начальницького складу та виплат грошового забезпечення регулюються окремим законодавством, і на них не поширюються норми трудового законодавства.

Таким чином, відповідач зазначає, що державна установа «Старобільський слідчий ізолятор» не порушив норми чинного законодавства, доцільно вважати, що вимоги позивача надумані і не відповідають спеціальними нормативно-правовими актами, які покладаються на осіб рядового складу.

Заслухавши вступне слово представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що наказом № 149/ос-17 від 09 жовтня 2017 року по особовому складу було призначено ОСОБА_1 на посаду молодшого інспектора 2 категорії вiддiлу режиму і охорони державної установи «Старобільський слідчий ізолятор», з 09.10.2017 року.

Наказом № 48/ос-18 вiд 02.05.2018 відповідно до ст.119 КЗпП України, ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" ОСОБА_1 увільнений від проходження служби з 10.05.2018 року, в зв`язку з призовом на строкову військову службу, зі збереженням місця служби, посади, на період проходження строкової військової служби.

З 27.05.2019 року по теперішній час згідно контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, що укладений між Міністерством оборони України та позивачем, позивач проходить військову службу в ЗС України.

З травня 2019 року відповідачем припинено виплату позивачу грошового забезпечення.

Листом від 12.06.2019 року №24/4-1109 відповідач повідомив тимчасово виконуючого обов`язки командира військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач проходить службу за контрактом, що починаючи з травня 2019 року виплата грошового забезпечення припинена згідно листа Міністерства соціальної політики України.

Відповідно до листа Мінсоцполітики України від 25.04.20219 року №16056/45001-61-19, питання проходження служби особами рядового i начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ Про військовий обов`язок і військову службу (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом (ч.2 ст.2 Закону № 2232-XII).

Частиною 6 статті 2 Закону № 2232-XII передбачені види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі; військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Згідно ч.7 ст.2 Закону № 2232-XII строкову військову службу громадяни України проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь для збройного захисту Вітчизни.

Відповідно до ст.1-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

За приписами частин 1 та 2 статті 39 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації. Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань. На військову службу під час мобілізації можуть бути призвані особи, звільнені з військової служби у зв`язку із застосуванням заборони, передбаченої частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Такі особи, призвані на військову службу під час мобілізації, призначаються на військові посади, крім посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади. Під час дії особливого періоду військова служба (дія контрактів) для військовослужбовців продовжується у порядку, визначеному частиною дев`ятою статті 23 цього Закону. У разі оголошення демобілізації звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, здійснюється відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.

Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Статтею 119 КЗпП встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

На час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII Про оборону України (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу зберігаються: місце роботи, посада та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.

По закінченні проходження строкової військової служби позивачем укладено контракт про проходження військової служби на посадах осіб солдатського, сержантського, старшинського складу з 27.05.2019 року строком на три роки.

Суд зауважує, що гарантії, встановлені частиною третьою статті 119 КЗпП, поширюються не лише на осіб, призваних на строкову військову службу, а й серед інших, на осіб, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Отже, позивач, як особа, як проходить військову службу за контрактом, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення має право на гарантії, встановлені ч.3 ст.119 КЗпП України, щодо збереження місця роботи (посади) на середнього заробітку, в Державній установі Старобільський слідчий ізолятор, де позивач проходив службу до призову на військову службу.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» установлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01.03.2014, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02.03.2014 до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію.

Зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України вбачається, що поширення гарантій щодо збереження місця роботи та середнього заробітку законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 812/204/18, від 19.11.2019 у справі № 812/452/17, від 05.02.2020 у справі № 808/369/17.

Статтею 3 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року №2713-IV (далі Закон №2713-IV) визначається, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Згідно з частинами першою та другою статті 14 Закону №2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Статтею 23 Закону №2713-IV врегульовано, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Системний аналіз вищенаведених норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що на позивача, як на особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, також як і на поліцейських, поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині.

Таким чином, суд дійшов висновку, що на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України та позивач має право на отримання середнього заробітку за основним місцем роботи протягом всього строку служби під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Щодо посилання відповідача на роз`яснення Мінсоцполітики, викладені у листі від 09.10.2018 р. №1635/0/101-18, суд зазначає, що вказаний лист за своєю правовою природою не є нормативно-правовим актом та джерелом права відповідно до ст.7 КАС України.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі Тимошенко проти України (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту законності, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що встановлені судом обставини справи свідчать про протиправність бездіяльності Державної установи Старобільський слідчий ізолятор щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

З`ясувавши характер спірних правовідносин сторін, характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, суд дійшов висновку, що з огляду на визнання протиправною бездіяльності відповідача, порушене право позивача має бути відновлено шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з 01.05.2019 року.

Разом з тим, не підлягає задоволенню вимога про стягнення з відповідача середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року по дату постановлення рішення по справі, оскільки ці виплати позивачу нараховані не були, та їх нарахування та виплата є дискреційними повноваженнями відповідача.

.Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до частини 2 вказаної статті в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 241-246 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 ) до Державної установи Старобільський слідчий ізолятор (адреса: вул. Монастирська, 65, м. Старобільськ, Луганська область, 92700, код ЄДРПОУ 08562832) задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи Старобільський слідчий ізолятор щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.05.2019 року.

Зобов`язати Державну установу Старобільський слідчий ізолятор нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середній заробіток (грошове забезпечення) з 01.05.2019 року.

У задоволенні решти позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складено 16.12.2021 року.

Суддя: В.В.Андрухів