Рішення

від 09.12.2021 по справі 910/110/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.12.2021Справа № 910/110/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М. , при секретарі судового засідання Стеренчук М.О. , розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва вул. Січових Стрільців,89, м. Київ,04050

в інтересах держави в особі

позивача Київської міської ради 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36

до Приватного акціонерного товариства "Оболонь" вул. Богатирська 3, м. Київ, 04212

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговуванням житлового фонду Шевченківського району м. Києва" 04050, м. Київ, вул. Білоруська, будинок 1

про витребування майна

Представники сторін:

від позивача: Шумінська Ю.Ю. - довіреність № 225-кмг-7556 від 21.12.2020 року;від відповідача: Пекар А.О. - ордер АІ № 1157016 від 29.09.2021 року;

від третьої особи: не з`явилися;

прокурор: Вакулюк Д.С.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 10 звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Приватного акціонерного товариства "Оболонь" про витребування від відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлові приміщення, загальною площею 261,9 кв.м в будівлі літера "А" по АДРЕСА_1, які входять до нежитлових приміщень, що зареєстровані на праві власності за ПАТ "Оболонь" як нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 853031580000).

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на той факт, що право власності на спірне нерухоме майно згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно протиправно зареєстровано 13.07.2017 року за ПАТ "Оболонь" на підставі договору іпотеки від 03.03.2016 року № 730, укладеного з гр. ОСОБА_1 , в той час як вказане майно є комунальною власністю територіальної громади міста Києва, віднесене до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації та закріплене на праві господарського відання за КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва", відповідачем рішень про відчуження та приватизацію вказаного майна не приймалось, а отже відчуження приміщень відбулось поза волею дійсного власника та право власності територіальної громади на майно не припинялось, у зв`язку з чим вказане майно підлягає витребуванню від ПАТ "Оболонь" на користь Київради на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Окрім цього разом з позовною заявою прокурором до суду подано заяву № 41 7453 вих-20 від 30.12.2020 року про забезпечення позову, в якій прокурор просить суд вжити заходи забезпечення даного позову шляхом:

- накладення арешту на об`єкт нерухомого майна: нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 853031580000);

- заборонити державним реєстраторам прав на нерухоме майно та органам державної реєстрації прав (в т.ч. Міністерству юстиції України та його територіальним органам, Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації, виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, Київській міській, районним у місті Києві державним адміністраціям, акредитованим суб`єктам, нотаріусам, іншим особам та органам, які виконують функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень") вчиняти будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не обмежуючись, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, записи про скасування державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, зміни до таких записів, щодо об`єкту нерухомого майна: нежитлових приміщень загальною площею 298, 5 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 853031580000).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року в задоволенні заяви прокурора про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.01.2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/110/21, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 17.02.2021 року.

Судом доведено до відома, до початку судового засідання 29.01.2021 року від відповідача надійшов відзив № 99/0/2-21 від 25.02.2021 року на позовну заяву разом з доказами направлення на адресу позивача, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог прокурора та просить суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що останнім не доведено належними та допустимими доказами права власності територіальної громади міста Києва на спірне нежитлове приміщення та факт вибуття останнього з її володіння, а також незаконності володіння ним з боку ПАТ Оболонь , а також відповідачем в доданій заяві № 98/0/2-21 від 25.01.2021 року заявлено про застосування судом строку позовної давності до позовних вимог прокурора, оскільки, на переконання відповідача, прокурор дізнався про порушення прав територіальної громади міста Києва з 25.05.2015 року, в межах розслідування кримінального провадження № 4205100100000132, а не в 2018-2019 роках, отже прокурором пропущено позовну давність при зверненні до суду в січні 2021 року та не надано доказів поважності такого пропуску. Додатково відповідач зазначає про безпідставність представництва прокурором інтересів держави в особі Київської міської ради, позаяк позивач має підстави та можливість здійснення самостійного захисту своїх прав, про порушення яких Київська міська рада дізналася в квітні 2015 року. Відзив разом з доданими документами судом долучено до матеріалів справи.

Від прокурора через канцелярію суду 05.02.2021 року надійшла відповідь на відзив № 41-303вих21 від 02.02.2021 року разом з доказами направлення на адресу відповідача, в якій прокурор не погоджується з доводами відповідача та зазначає, що позивачем набуто право власності на спірне майно до 2004 року, позаяк підставою для його набуття є рішення виконавчого комітету Київської міської ради від 13.01.1992 року № 26 Про формування комунального майна міста та районів , рішення Київської міської ради № 208/1642 від 27.12.2011 року та № 284/5096 від 02.12.2010 року, яким затверджено переліки об`єктів права комунальної власності, та чинним на час виникнення права власності законодавством не було передбачено обов`язкової його реєстрації. Окремо прокурор наголошує на тому, що зареєстровані на праві власності за відповідачем нежитлові приміщення є тими самими приміщеннями, дійсним власником яких є територіальна громада міста Києва, а також додатково зазначає про наявність підстав для визнання причин пропуску позовної давності поважними у разі встановлення судом факту такого пропуску. Відповідь на відзив судом долучена до матеріалів справи.

В свою чергу від відповідача 15.02.2021 року через канцелярію суду надійшли пояснення (заперечення) № 208/0/2-21 від 11.02.2021 року на відповідь на відзив, в яких ПАТ Оболонь зазначає по наявність у органів місцевого самоврядування об`єктивної можливості постійно перевіряти нерухоме майно, що перебуває в їх власності, виявляти порушення та відповідно на них реагувати. До пояснень додане клопотання ПАТ Оболонь № 206/0/2-21 від 11.02.21 про призначення незалежної будівельно-технічної експертизи нерухомого майна з метою з`ясування дійсної загальної площі нежитлових приміщень, розміру їх окремих груп та тотожності нежитлових приміщень, а також клопотання № 207/0/2-21 від 11.02.2021 про витребування доказів, а саме технічної інвентаризації нежитлових приміщень загальною площею 261,9 кв.м в будівлі літера А по АДРЕСА_1 від Київської міської ради та від КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва актів (звітів) інвентаризації комунального майна територіальної громади міста Києва за 2011-2017 року, в тому числі спірних нежитлових приміщень. Пояснення та клопотання разом з доказами направлення їх на адресу позивача у справі долучені судом до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 17.02.2021 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву на 18.03.2021 року.

До початку судового засідання 18.03.2021 від відповідача 15.03.2021 року надійшло клопотання № 339/0/2-21 від 15.03.2021 року про долучення до матеріалів справи письмових доказів, яке долучено судом до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 18.03.2021 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву на 01.04.2021 року.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 01.04.2021 від Київської міської прокуратури надійшло заперечення № 15/3-5134-19 від 01.04.2021 року на клопотання відповідача про призначення будівельно-технічної експертизи та від Шевченківської окружної прокуратури міста Києва - клопотання про заміну сторони правонаступником, а саме Київську місцеву прокуратуру № 10 на Шевченківську окружну прокуратуру міста Києва. Подані клопотання долучено судом до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засіданні 01.04.2021 року клопотання прокуратури судом встановлено, що Наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 № 2ш у зв`язку з утворенням з 15.03.2021 року окружних прокуратур і припиненням діяльності шляхом реорганізації місцевих прокуратур внесено зміни до структур і штатних розписів обласних прокуратур. Зокрема, виключено у структурі та штатному розписі Київської міської прокуратури - Київську місцеву прокуратуру № 10 та встановлено у структурі та штатному розписі Київської місцевої прокуратури - Шевченківську окружну прокуратуру міста Києва.

Водночас наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 року №39 затверджено перелік і територіальну юрисдикцію окружних прокуратур, зокрема, відповідно до Переліку і територіальної юрисдикції окружних прокуратур (додаток до наказу Генерального прокурора від 17.02.2021 року №39 у системі органів прокуратури столиці діє Шевченківська окружна прокуратура міста Києва (з місцем розташування у місті Києві) з територіальною юрисдикцією - Шевченківський район міста Києва, а отже заявник виконує функції, що є аналогічними функціям Київської місцевої прокуратури № 10.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо задоволення клопотання та заміну органу, який звернувся до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради з Київської місцевої прокуратури № 10 на Шевченківську окружну прокуратуру міста Києва.

Окрім того, у підготовчому засіданні 01.04.2021 року прокурором подано для долучення до матеріалів справи клопотання № 15/3-5134-19 про залучення третьої особи та позивачем подано заперечення на клопотання про призначення експертизи та витребування доказів.

За результатами проведення підготовчого засідання ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.04.2021 року за клопотанням прокурора залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговуванням житлового фонду Шевченківського району м. Києва", продовжено строк підготовчого провадження у справі № 910/110/21 на 30 днів з ініціативи суду та відкладено підготовче засідання на 12.05.2021 року.

Так, до початку судового засідання 12.05.2021 року від прокурора супровідним листом № 41-303 вих-21 від 16.04.2021 року надійшли докази направлення позовної заяви на адресу третьої особи та 05.05.2021 року від відповідача супровідним листом № 554/0/2-21 від 28.04.2021 року - докази направлення клопотань третій особі.

Від третьої особи 05.05.2021 року надійшли пояснення № 174 від 27.04.2021 року по суті справи разом з доказами направлення на адресу сторін у справі, в яких Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва підтримує позовні вимоги прокурора та зазначає про правомірність набуття Київською міською радою право власності на спірне майно і підтверджує факт тотожності приміщень, закріплених на праві господарського відання за комунальним підприємством за спірною адресою, та приміщень, незаконно зареєстрованих за ПАТ Оболонь . Пояснення разом з доданими до них документами, серед яких, зокрема, акти інвентаризації комунального майна територіальної громади міста Києва за 2013 - 2020 роки, долучені судом до матеріалів справи.

У судових засіданнях 12.05.2021, 26.05.2021 та 09.06.2021 року було протокольно оголошено перерви на 26.05.2021, 09.06.2021 та 30.06.2021 року відповідно.

Судом доведено до відома, що до початку судового засідання 09.06.2021 року від відповідача надійшла заява б/н від 09.06.2021 року про витребування доказів та залишення позовної заяви прокурора без розгляду з огляду на відсутність підстав для звернення прокурора з даним позовом в інтересах КМР, 23.06.2021 року від Київської місцевої прокуратури № 10 надійшли заперечення № 10.60-41-3772ВИХ-21 від 18.06.2021 року на заяву про залишення без розгляду позовної заяви разом з доказами направлення на адресу сторін у справі; 29.06.2021 року від позивача - Київської міської ради надійшли заперечення б/н б/д на заяву відповідача про залишення без розгляду позовної заяви разом з доказами направлення на адресу сторін у справі; 30.06.2021 року від відповідача надійшло клопотання б/н від 30.06.2021 року про приєднання доказів. Подані клопотання долучено судом до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засіданні 30.06.2021 року заяву відповідача про залишення позовної заяви прокурора без розгляду, дослідивши матеріали справи та заслухавши думку учасників процесу, у зв`язку з дотриманням прокурором порядку повідомлення відповідача та надання розумного строку для усунення порушення інтересів держави, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та наявністю підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, суд ухвалив протокольно відмовити в задоволенні заяви відповідача від 09.06.2021 року про залишення позову без розгляду.

Окрім того, за усним клопотанням представника відповідача, заявленим в судовому засіданні 30.06.2021 року, про залишення без розгляду клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи нерухомого майна та клопотання про витребування доказів без розгляду, судом протокольною ухвалою від 30.06.2021 року залишено без розгляду клопотання ПАТ Оболонь про призначення будівельно-технічної експертизи нерухомого майна та клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2021 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/110/21 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 28.07.2021 року.

Через канцелярію суду до початку судового засідання 22.07.2021 року від прокурора надійшло клопотання № 10.60-41-4847ВИ-21 від 21.07.2021 року про поновлення процесуального строку для подання доказів та долучення до матеріалів справи додаткових доказів разом з доказами направлення на адресу сторін у справі; засобами електронного зв`язку 28.07.2021 року від відповідача надійшло клопотання б/н від 28.07.2021 року про відкладення судового засідання у зв`язку з вимушеною присутністю представника у судовому засіданні у м. Харків. Подані клопотання долучено судом до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.07.2021 року задоволено клопотання відповідача та відкладено розгляд справи на 26.08.2021 року.

Проте, у зв`язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному судове засідання призначене на 26.08.2021 року не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.09.2021 року судове засідання призначено на 29.09.2021 року.

До початку судового засідання від позивача 17.08.2021 року надійшли додаткові пояснення по справі разом з доказами направлення на адресу сторін у справі, які долучено судом до матеріалів справи.

Представником відповідача в судовому засіданні 29.09.2021 року подано письмові пояснення по справі б/н від 29.09.2021 року, які судом долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 29.09.2021 року судом протокольно оголошено перерву на 10.11.2021 року.

Проте, судове засідання призначене на 10.11.2021 року не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2021 року судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 25.11.2021 року.

У судовому засіданні 25.11.2021 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву на 09.12.2021 року.

Через канцелярію суду від прокурора 07.12.2021 року надійшли пояснення (позиція в судових дебатах) № 10.60-41-9707ВИХ-21 від 07.12.2021 року, які судом долучені до матеріалів справи.

Будь - яких інших заяв та клопотань процесуального характеру, а також заяв та письмових пояснень по суті спору, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін та учасників спору на час проведення судового засідання 09.12.2021 року до суду не надходило.

Прокурор та представник позивача з`явились в судові засідання з розгляду справи по суті 28.07.2021 року, 29.09.2021 року, 25.11.2021 року та 09.12.2021 року.

Представник відповідача з`явився в судом засідання з розгляду справи по суті 29.09.2021 року, 25.11.2021 року та 09.12.2021 року, в судове засідання 28.07.2021 року - не з`явився.

Про дату, час і місце розгляду даної справи відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0105478402801.

Представник третьої особи з`явився в судові засідання з розгляду справи по суті 28.07.2021 року, 29.09.2021 року, 25.11.2021 року, в судове засідання 09.12.2021 року - не з`явився.

Про дату, час і місце проведення судового засідання третя особа повідомлена належним чином, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою представника третьої особи б/н від 25.11.2021 року.

Про поважні причини неявки представника третьої особи в судове засідання 09.12.2021 року суд не повідомлено.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва" не скористалося наданими йому процесуальними правами, зокрема, щодо забезпечення участі представника в судовому засіданні з розгляду справи по суті 09.12.2021 року, за відсутності клопотань про відкладення розгляду справи та/або заперечень проти розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами за відсутності представника третьої особи.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 29.09.2021 року, 25.11.2021 року та 09.12.2021 року прокурор та представник позивача підтримали позовні вимоги, викладені в позовній заяві, та просили їх задовольнити.

Представники відповідача у вказаних судових засіданнях проти позовних вимог заперечували та просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представник третьої особи в судових засіданнях з розгляду справи по суті 29.09.2021 року та 25.11.2021 року підтримав позицію прокурора та позивача і просив позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 09.12.2021 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення прокурора, представників сторін та учасників справи, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Верховною Радою Української РСР 07.12.1990 року прийнято Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування , статтею 7 якого передбачено, що комунальна власність становить основу місцевого господарювання. До комунальної власності належить майно, яке передається безоплатно Союзом РСР і Українською РСР, іншими суб`єктами, а також майно, яке створюється і купується місцевими Радами народних депутатів за рахунок належних їм коштів. Перелік майна, що перебуває у комунальній власності, порядок передачі, купівлі, продажу, а також перелік державного майна, що безоплатно передається у власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць, визначається законодавством Української РСР.

07.02.1991 року Верховною Радою Української РСР прийнято Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Про власність , відповідно до статті 31 якого здійснено розмежування державної власності в Українській РСР. До державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Відповідно до розділу 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва, окрім іншого, передано житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов`язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.

Повноваженнями щодо розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя згідно постанови Кабінету Міністрів України № 311 були наділені облвиконкоми, Київський і Севастопольський міськвиконкоми з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Виконавчим комітетом Київської міської ради 13.01.1992 року прийнято рішення № 26 Про формування комунального майна міста та районів , затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста (додаток № 1 до рішення) та перелік майна, яке передано до комунальної власності районів (додатки №№ 2-15 до рішення).

Зокрема, додаток № 8 до вказаного рішення (таблиця № 1) визначає перелік комунального майна, що передається у власність Ленінського району (на даний час Шевченківський район), а саме: 1. Об`єкти зовнішнього благоустрою; 2. Управління житлового господарства; 3. Житлово-експлуатаційні контори; 4. Ремонтно- будівельна дільниця; 5. Окремо стоячі нежилі будинки та споруди, в яких розміщуються адміністрації районних Рад і їх виконавчі комітети та державні установи, їм підпорядковані (перелік наведено в таблиці 2 додатку №8); 6. Житловий фонд (крім будинків маневреного фонду) без зазначення адрес; 7. Вбудовані та прибудовані нежитлові приміщення.

Таким чином, як вбачається з відповіді Державного архіву міста Києва від 08.07.2021 року № 068/05-23/1578, а також таблиць №№1, 2, 3, 4, 5 Додатку № 8 до вказаного рішення, нежитлове приміщення, вбудоване у житловий будинок літера А по АДРЕСА_1, яке є предметом спору у даній справі, передано у власність Ленінського району на підставі пунктів 6 та 7 таблиці 1 додатку № 8 до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 року № 26.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до пункту 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частинами 1, 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами орава комунальної власності.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.

Згідно ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Таким чином, Київська міська рада є представником територіальної громади міста Києва, яка приймає рішення в межах своїх повноважень.

Згідно частини 1, частини 2 статті 11, частини 2 статті 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" саме Київська міська рада як представницький орган територіальної громади міста розпоряджається комунальним майном, в тому числі в частині передачі майна в управління районним адміністраціям.

У зв`язку з цим, усе майно та підприємства, що перебувало у комунальній власності райрад у місті Києві підлягало передачі до комунальної власності міста Києва.

Згідно рішення Київської міської ради від 27.12.2001 року №208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва" затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва відповідно з додатком №1 та перелік об`єктів комунальної власності, які передаються до сфери управління районних у місті Києві державних адміністрацій, згідно з додатками №№ 2-11.

Так, згідно пунктів 1, 2 вказаного рішення затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва та районів міста, та в додатку №11 Перелік майна, що передається у комунальну власність територіальної громади Шевченківського району міста Києва під номером 1071 зазначений жилий будинок, загальною площею: 1 375,27 кв.м, площа нежилих приміщень: 158,70 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 року № 7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" припинено з 31.10.2010 шляхом ліквідації районні в місті Києві ради та їх виконавчі органи, у тому числі Шевченківську районну у місті Києві раду та її виконавчий орган - Шевченківську районну у місті Києві державну адміністрацію.

Пунктом 1 розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.09.2010 року №787 "Про організаційно-правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київської міської ради від 09.09.2010 року №7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" утворено з 31.10.2010 року районні у місті Києві державні адміністрації, підпорядковані Київській міській державній адміністрації

Відповідно до статей 7 та 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" та на виконання рішення № 7/4819, Київською міською радою було прийнято рішення від 02.12.2010 року № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва", яким, зокрема, затверджено переліки об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, згідно з додатками № 1-10 до цього рішення.

Наразі, в додатку № 10 Перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені у Шевченківському районі під номером 1154 зазначений житловий будинок, загальною площею: 1 375,27 кв.м, площа нежилих приміщень: 261,90 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В подальшому розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 10.12.2010 року Про питання організації управління районами в місті Києві затверджено переліки підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками № 1-10 до цього розпорядження, закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством Київжитлоспецексплуатація нежитлові будинки та нежитлові приміщення згідно з додатком № 11 до розрядження.

Згідно Додатку № 10 Перелік підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Житлове господарство до вказаного розпорядження під номером 1154 міститься житловий будинок, загальною площею: 1 375,27 кв.м, площа нежилих приміщень: 261,90 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 року № 80 Про закріплення майна за Комунальним підприємством Керуюча дирекція вказаний об`єкт житлового фонду закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва .

Таким чином, згідно законодавства України, чинного на момент прийняття рішення виконавчого комітету Київської міської ради від 13.01.1992 року № 26 Про формування комунального майна міста та районів , рішення Київської міської ради № 208/1642 від 27.12.2001 року, а також рішення Київської міської ради №284/5096 від 02.12.2010 року, якими затверджено переліки об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, спірне нерухоме майно площею 261,9 кв.м відноситься до власності територіальної громади міста Києва.

Поряд із цим, як встановлено згідно змісту Державного реєстру речових прав нерухоме майно, 16.12.2015 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур І.О. внесено запис про реєстрацію іпотеки №12568346 щодо об`єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1. Підставою виникнення іпотеки є договір іпотеки № 913, виданий 16.12.2015 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур О.І.

Як встановлено судом, 16 грудня 2015 року між гр. ОСОБА_2 (іпотекодавець, позичальник за договором) та гр. ОСОБА_1 (іпотекодержатель за договором), укладено Договір іпотеки (далі - Договір іпотеки), посвідченим приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щуром О.І. за реєстровим № 914, згідно якого іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору позики, укладеного між 16.12.2015 року в простій письмовій формі, передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених у цьому договорі, предмет іпотеки, що належить іпотекодавцю на праві власності.

Згідно п. 1.2 Договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та які належать позичальнику на підставі свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення № 179-1 від 13.04.199 року, виданого Радянською районною Держадміністрацією в м. Києві на підставі розпорядження Радянської районної Держадміністрації в м. Києві № 161 від 18.03.1999 року взамін раніше виданих документів, та зареєстрованого у реєстровій книзі Київського МБТІ № 19П-42 за реєстровим номером № 2705-П 11.05.1999 року.

Згідно п. 4.1 Договору іпотеки право іпотеки виникає у іпотекодержателя з моменту нотаріального посвідчення цього Договору.

Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення (п.9.1 Договору іпотеки).

Вказаний Договір іпотеки підписаний іпотекодавцем та іпотекодержателем.

Окрім цього в матеріалах справи наявний виготовлений Будівельною компанією Сімплекс - Сіті станом на 22.07.2015 року Технічний паспорт на приміщення громадського призначення, вбудовані в житловий будинок - Нежитлові приміщення АДРЕСА_1, на замовлення гр. ОСОБА_2 .

В подальшому право власності на спірне майно площею 298,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 853031580000) було зареєстроване 13.07.2017 року за відповідачем - Приватним акціонерним товариством Оболонь на підставі Договору іпотеки, укладеного 03 березня 2016 року між Приватним акціонерним товариством Оболонь (іпотекодержатель за договором, відповідач у справі) та гр. ОСОБА_1 (іпотекодавець за договором) (далі - Договір іпотеки № 1), згідно якого іпотекою забезпечуються всі вимоги іпотекодержателя що випливають з Контракту № ВТІ-01/2015 від 16.02.2015 року та Додаткової угоди № 8 до нього від 30.12.2015 року, укладеного між іпотекодержателем та боржником - Bio Technica International, м. Аріана, Туніс, відповідно до якого іпотекодержатель здійснює поставку боржнику (позичальнику) на умовах Інкотермс на суму 7 313 956,75 грн., що еквівалентно 272 798,90 доларам США, терміном погашення до 31 грудня 2015 року.

Згідно п. 1.3 Договору іпотеки 1 предметом іпотеки є належне іпотекодавцю нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення і залишається чинним до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором та боржником за кредитним договором (п.7.3 Договору іпотеки 1).

Вказаний Договір іпотеки 1 містить підпис представника іпотекодержателя, засвідчений печаткою товариства, та іпотекодавцю, а також посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С.М. за реєстровим номером 730.

Зазначені обставини реєстрації права власності на спірне майно підтверджуються наявними в матеріалах справи витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 50028488 від 16.12.2015 року, № 50023975 від 16.12.2015 року, а також Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 239162825 від 29.12.2020 року.

Таким чином, посилаючись на те, що зареєстровані на праві власності за ПАТ Оболонь нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м. в будинку під номером АДРЕСА_1, фактично згідно з технічним планом та місцем розташування є нежитловими приміщеннями площею 261,9 кв.м в будинку літери А під номером АДРЕСА_1, які на праві комунальної власності належать територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (за виключенням приміщення №23 (сміттєзбірник)), вибули із володіння Київської міської ради як органу, якому вищезазначене майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі, прокурор просить витребувати вищезазначені приміщення у відповідача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України в судовому порядку.

Додатково прокурор зазначає та судом встановлено, що Київською місцевою прокуратурою № 10 здійснювалось процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42015100100000132, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення 26.05.2015 року (дата внесення відомостей про заяву - 25.05.2015 року), передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України за фактом незаконного заволодіння рядом об`єктів нерухомого майна, що належать до комунальної власності, а також використання нежитлових приміщень невстановленими особами без оформлення орендних правовідносин, в ході якого прокурором досліджувалось, зокрема, питання законності вибуття з комунальної власності нежилих приміщень по АДРЕСА_1.

При цьому як зазначено прокурором в позовній заяві та в поясненнях представника Київської міської ради, а також зазначено в отриманій на запит прокурора від Департаменту комунальної власності міста Києва листом від 22.06.2018 року № 062/11/10-5751 інформації, рішення про відчуження вказаного приміщення з комунальної власності уповноваженим органом не приймалось, його приватизація не проводилась.

Відтак, як зазначає прокурор в позовній заяві, у відповідності до законодавства дійсним власником спірного нежитлового приміщення є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради та на даний час право власності територіальної громади не припинялось, а отже вказане майно підлягає витребуванню від Публічного акціонерного товариства Оболонь на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на підставі п.3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 1 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно із частиною третьою статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

У статті 1 вказаного Закону зазначено, що право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно п. 5 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, у відповідності до ст. 29 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні належить, зокрема, управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад та за змістом статті 30 вказаного Закону - вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.

Частиною першою статті 60 України Про місцеве самоврядування в Україні установлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами 5, 8 цієї статті визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Тобто, відчуження комунального майна має відбуватися виключно в рамках приватизаційної процедури відповідно до Закону України Про приватизацію державного і комунального майна .

Натомість, як встановлено судом, зазначено прокурором в позовній заяві, підтверджено позивачем Київською міською радою та відповідачем не спростовано, процедури приватизації щодо спірного майна проведено не було, доказів прийняття Київською міською радою як органом місцевого самоврядування рішень про приватизацію вказаного об`єкту нерухомості/або про його відчуження матеріали справи не містять.

Також спірне майно не було включено у перелік об`єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва, які підлягають приватизації.

Наразі, вказані висновки суду підтверджуються листами Департаменту комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №062/11/10-7582 від 28.07.2017 року та № 062/01/09-7802 від 21.12.2020 року, з яких вбачається, що Департаментом не здійснювалась приватизація нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 площею 261,9 кв.м (298,5 кв.м).

При цьому враховуючи, що спірне приміщення є комунальною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади столиці Київською міською радою.

Тобто, спірне нерухоме майно могло бути відчужене виключно у разі наявності волевиявлення відповідної територіальної громади, оформленого у вигляді рішення, яке відповідає вимогам законодавства.

Разом з цим, оскільки, як встановлено судом, Київською міською радою рішень про відчуження спірного приміщення не приймалось, отже його відчуження відбулось поза волею дійсного власника.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 23.12.2020 року у справі № 755/174/18, відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв.

При цьому, як випливає з положень ст. 345 ЦК України, ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , ст.ст. 3, 11 Закону України Про приватизацію державного майна (діючого на момент виникнення спірних правовідносин), ст. 7 Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) , відчуження нежитлових приміщень комунальної власності повинно відбуватись за наявності волевиявлення власника, оформленого у вигляді відповідного рішення, в порядку приватизаційної процедури.

Наразі, доказів наявності відповідного волевиявлення власника щодо відчуження нерухомого майна матеріали справи не містять.

Окремо суд зазначає, що спірне нерухоме майно перебуває у власності територіальної громадою міста Києва з часу до набрання чинності Цивільним кодексом України (до 2004 року), яким передбачалось, що набуття власності на нерухоме майно пов`язане із державною реєстрацією такого права.

Відтак, доводи відповідача про те, що прокурором та позивачем не доведено наявність у останнього права власності на спірне нерухоме майно з огляду на відсутність відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно судом відхиляються як необґрунтовані, оскільки спірне майно віднесено до комунальної власності до 2004 року, в той час як лише після набрання чинності Цивільним кодексом України у 2004 році набуття права власності на нерухоме майно було нерозривно пов`язане з моментом державної реєстрації такого права.

Законодавство України, чинне на момент прийняття органами виконавчої влади України та органами місцевого самоврядування м. Києва відповідних рішень про віднесення спірного майна до комунального майна територіальної громади міста Києва, не передбачало обов`язкової реєстрації такого права та виникнення права з моменту такої реєстрації, у зв`язку з чим відсутність державної реєстрації спірного майна, в даному випадку, не впливає на правовий статус зазначених об`єктів нерухомості.

Відтак, відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до лютого 2015 року будь-яких записів з приводу спірного об`єкту нерухомого майна додатково свідчить про не вчинення позивачем жодних легітимних дій щодо відчуження такого майна та, відповідно, перебування у власності територіальної громади міста Києва спірного майна до дати реєстрації в Реєстрі права власності на спірне майно за гр. ОСОБА_1 , а в подальшому - за відповідачем ПАТ Оболонь .

Одночасно судом враховано, що відповідно частини 3 статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення та на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Так, законодавством передбачалась обов`язкова реєстрація прав власності на нерухоме майно шляхом внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв`язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об`єктів нерухомого майна на підставі правовстановлюючих документів коштом особи, що звернулася до БТІ.

Як встановлено судом за матеріалами справи та зазначено прокурором в позовній заяві, підставою виникнення права власності на спірне нерухоме майно у гр. ОСОБА_2 зазначено Свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення № 179-1, видане Радянською районною адміністрацією міста Києва 13.04.1999 року на підставі розпорядження від 18.03.1999 року № 161 та зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 2705-П, в реєстровій книзі 19П-42 від 11.05.1999 року.

Разом з тим, з наданої прокурором відповіді Державного архіву м. Києва від 19.12.2018 року № 068/05-17/2524 вбачається, що Радянською районною державною адміністрацією м. Києва розпорядження про оформлення свідоцтва про право власності ОСОБА_2 не видавалось.

Зокрема, за інформацією Державного архіву м. Києва до нього на постійне державне зберігання передані у встановленому порядку за описами справ документи фонду Р-16 Радянська районна державна адміністрація м. Києва за 1943-2002 роки. За описом № 7 справ до документів зазначеного фонду розпорядження (наказу) від 18.03.1999 року № 161 Радянської районної державної адміністрації не виявлено. У документах фонду Р-16 Радянська районна державна адміністрація м. Києва виявлено розпорядження Радянської районної державної адміністрації м. Києва № 161, що має дату 11.03.1999 року та назву Про доповнення розпорядження адміністрації № 108 від 18.02.1999 року Про дозвіл на продаж частки квартири належної неповнолітньому ОСОБА_3 та не містить відомостей про нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 . У додатково переглянутих розпорядженнях Радянської районної державної адміністрації м. Києва за 18.03.1999 року № 170-177 відомостей про нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 не виявлено.

Також згідно листа КП КМР Київське міське бюро технічної інвентаризації № 062/14-5557 від 10.05.2018 року реєстрація права власності на нежилі приміщення загальною площею 298,5 кв.м по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності № 179-1 за реєстровим номером 2705-П в реєстровій книзі 19П-42 від 11.05.1999 року не здійснювалась.

Поряд із цим суд звертає увагу на приписи Тимчасового порядку видачі свідоцтв про право власності на об`єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 02.10.1996 року № 1563, яке діяло на момент видачі згаданого свідоцтва, та згідно якого на території міста Києва повноваження щодо видачі свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення належали виключно до компетенції Головного управління житлового господарства та майна (на даний час - Департамент комунальної власності).

Тобто Радянська районна державна адміністрація м. Києва не здійснювала видачу та не мала повноважень видавати свідоцтво про право власності на спірні нежитлові приміщення гр. ОСОБА_2 .

Окрім того надані сторонами докази свідчать, що Технічний паспорт на нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м по АДРЕСА_1, наданий при проведенні державної реєстрації права власності 16.12.2015 року, виготовлений 22.07.2015 року на замовлення гр. ОСОБА_2 Будівельною компанією Сімплекс-Сіті (код ЄДРПОУ 37883244), яка згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань була припинена 14.11.2014 року на підставі судового рішення Господарського суду Запорізької області у справі № 908/2791/14 про припинення юридичної особи у зв`язку з визнанням її банкрутом від 07.11.2014 року.

Зазначені обставини припинення юридичної особи та проведення 14.11.2014 року державним реєстратором відповідних реєстраційних дій підтверджуються також листом Головного управління статистики у Запорізькій області № 05-14/873/05-20 від 02.12.2020 року.

Наведене в сукупності свідчить про неможливість врахування наявності свідоцтва про право власності на ім`я гр. ОСОБА_2 та розпорядження Радянської районної державної адміністрації м. Києва про оформлення вказаного свідоцтва як такого, що видані правомірно та органами відповідної компетенції, а вказане свідоцтво вважати таким, що було зареєстроване БТІ належним чином та з дотриманням вимог чинного законодавства, а отже за висновками суду належні правові підстави для виникнення у гр. ОСОБА_2 права власності на спірні приміщення відсутні.

Суд зазначає, що предметом даного спору є нежитлові приміщення загальною площею 261, 9 кв.м в будівлі літера А по АДРЕСА_1, які на підставі рішення Київської міської ради №284/5096 від 02.12.2010 року включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Вказані приміщення розміщені у п`ятиповерховому житловому будинку № АДРЕСА_1, що підтверджується інформацією КП Керуюча компанія з обслуговування Шевченківського району м. Києва від 03.12.2020 року №5542/3, рішеннями КМР № 208/1642 від 27.12.2001 року та № 284/5096 від 02.12.2010 року, а також матеріалами технічної інвентаризації, наданими КП Керуюча компанія з обслуговування Шевченківського району м. Києва та КП Київське міське бюро технічної інвентаризації листами № 062/14-13176 (И-2020) від 02.12.2020 року та від 19.12.2018 року № 062/14-15659 (И-2018).

Згідно даних інвентаризації БТІ за 2009 та 2010 роки група нежитлових приміщень №35 площею 158,7 кв.м та група нежитлових приміщень №24 площею 87,9 кв.м розташовані в підвалі та на першому поверсі відповідно житлового будинку літера А за адресою: АДРЕСА_1.

Окрім цього згідно Акту обстеження нежитлових приміщень від 30.11.2020 року, складеного КП Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва комісією проведено візуальне обстеження будинків АДРЕСА_1 та встановлено, що це різні будинки, житловий будинок АДРЕСА_1 є п`яти поверховим, а будинок АДРЕСА_1 є будинком сучасної забудови та має шість поверхів.

Суд зазначає, що позначення будинку літерою А не є складовою поштової адреси, а є технічним терміном, який присвоюється кожній будівлі, розташованій на певній земельній ділянці відповідно до вимог Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України від 24.05.2001 року № 127 та зареєстрованої в Мінюсті України 10.07.2001 року за № 582/5773 (зі змінами і доповненнями).

Разом з тим, на першому поверсі житлового будинку в літері А , крім спірних нежитлових, розміщено нежитлове приміщення № 22 (групи приміщень з № 1 по № 6) площею 33,70 кв.м, первинна реєстрація права власності на яке була проведена у 2009 році територіальною громадою Шевченківського району м.Києва (свідоцтво від 30.04.2009 року, та в подальшому право власності на вказані приміщення з №1 по № 6 (група приміщень № 22) в літ А перейшло до ПП Компанія Майстер на підставі договору купівлі-продажу від 08.10.2009 року, а також нежитлове приміщення № 23 (сміттєзбірник).

Будь-які інші нежитлові приміщення у будинку літера А по АДРЕСА_1 відсутні.

При цьому судом встановлено за матеріалами справи, що нежитлові приміщення площею 298,5 кв.м, які на даний час зареєстровані на праві власності за ПАТ Оболонь , вбудовані в житловий будинок літери А по АДРЕСА_1 та включають в себе групу приміщень № 35 (підвал) площею 177,00 кв.м, групу приміщень першого поверху № 24 загальною площею 102,3 кв.м та групу приміщень першого поверху № 23 площею 19,3 кв.м.

Таким чином, за результатами співставлення технічних документів (поверхових планів будівель), судом встановлено, що нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м в будинку під АДРЕСА_1 згідно технічного плану та місця розташування фактично є нежитловими приміщення загальною площею 261,9 кв. м в будинку літери А під АДРЕСА_1, які на праві комунальної власності належать територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (за включенням приміщення № 23 (сміттєзбірник)).

За визначенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

При цьому будь-які приписи, зокрема, і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частиною 1 ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 386 Цивільного кодексу України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Суд зазначає, що за приписами статей 328, 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності, як і будь - яке інше суб`єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів, з якими закон пов`язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 19.09.2018 року у справі № 2-962/2009, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Абзацом першим частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року №1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до положень статей 15, 16 вказаного Закону № 1952-IV державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам, яка проводиться на підставі заяви власника, іншого право набувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи, разом із якою подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 10 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані права і обтяження, суб`єктів прав, об`єкти нерухомого майна, документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

Як зазначалось судом вище, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на час розгляду справи право власності на спірне нерухоме майно загальною площею 298,5 кв.м (реєстраційний номер 853031580000) зареєстроване 13.07.2017 року за Приватним акціонерним товариством Оболонь на підставі договору іпотеки № 730 від 03.03.2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С.М., попереднім власником вказаного майна в реєстрі зазначено гр. ОСОБА_1 , за яким право власності зареєстроване 18.02.2016 року на підставі договору іпотеки № 913 від 16.12.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур О.І. Інформація про іпотеку згідно договору № 730 від 03.06.2016 року внесена до реєстру (номер запису 13553042).

При цьому слід зазначити, що державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а є засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації не видається за можливе. При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.05.2018 року у справі №910/15993/16.

Будь - які інші записи про право власності на спірний об`єкт нерухомого майна, в тому числі про припинення права власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на спірне нерухоме майно, у зв`язку зі зміною власника, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Отже, сукупний аналіз обставин справи та наданих сторонами доказів дає підстави для висновку про те, що за умови відсутності волевиявлення законного власника та рішень Київської міської ради про відчуження спірного майна, тобто станом на даний час право власності територіальної громади міста Києва на вказане майно не припинялось, останнє вибуло з власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради поза її волею та в обхід передбаченого законом порядку.

Судовий захист права власності та майнових прав власників здійснюється шляхом розгляду справ за позовами щодо речових прав на майно, а саме: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (статті 387 Цивільного кодексу України), негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (статті 391 Цивільного кодексу України), про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою (статті 392 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Тобто, витребування майна внаслідок віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, однак він набув право власності на майно добросовісно.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Добросовісність набуття в розумінні ст. 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише у випадках передбачених ст. 388 ЦК України.

Відповідно до статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У постанові від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Предметом доказування при розгляді віндикаційного позову є: встановлення наявності у особи, яка звернулась із позовом відповідного права власності, яке підлягає захисту, а також незаконного вибуття відповідного майна з володіння такого позивача.

Отже суд розглядає справи в межах заявлених нею вимог і на підставі поданих учасниками справи доказів, які стосуються предмету доказування та є достатніми для того, щоб дійти висновку про наявність або відсутність обставин, що входять до предмету доказування. При цьому право власності на нерухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Аналіз наведених вище норм дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

В свою чергу положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 6-2233цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду від 07 вересня 2021 року у справі № 906/730/18.

При цьому на наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених з іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.

Згідно правової позиції Великої Падати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю наведений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначає, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

При цьому суд зазначає, що під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі ст. 388 ЦК України має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Також суд звертає увагу, що набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем - ПАТ Оболонь набуто право власності на нежитлові приміщення площею 298,5 кв.м. в будинку № АДРЕСА_1 згідно договору іпотеки від 03.06.2016 року, укладеного між ПАТ Оболонь та гр. ОСОБА_1 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Турчак С.М. за реєстровим № 730.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним вказаного договору іпотеки матеріали справи не містять та сторонами суду не надано.

Відтак, в розумінні вищенаведених приписів чинного законодавства Приватне акціонерне товариство Оболонь є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 94); постанова Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14).

Отже, право на витребування майна з чужого незаконного володіння належить лише власнику такого майна. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі № 522/7636/14-ц.

Як встановлено судом, власником спірного майна є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.

Таким чином, оскільки нежитлові приміщення площею 298,5 кв.м в будинку літери А під номером АДРЕСА_1 є одними й тими ж приміщеннями площею 261,9 кв.м в будинку № АДРЕСА_1, спір щодо витребування яких із володіння відповідача є предметом розгляду у даній справі, та відповідно до рішення виконавчого комітету КМР від 13.01.1922 року № 26, рішень КМР від 27.12.2001 року № 208/1642, від 02.12.2010 року № 284/5096 віднесено до об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва та відповідно віднесено до сфери управління Київської міської ради, звернення прокурора з даним позовом про витребування майна територіальної громади міста Києва на користь Київської міської ради, за висновками суду, є правомірним та таким, що відповідає приписам чинного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, оскільки власником спірного нерухомого майна є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради, за умови вибуття вказаного майна на користь попередніх власників з володіння територіальної громади за відсутності її відповідного волевиявлення, а також доказів передачі відповідачем, за яким спірне майно зареєстроване на даний час, його позивачу або третім особам, з урахуванням положень ст. 388 Цивільного кодексу України таке нерухоме майно підлягає витребуванню шляхом передачі на користь власника - територіальної громади міста Києва, у зв`язку з чим суд доходить висновку, що позовні вимоги заступника прокурора підлягають задоволенню, а нерухоме майно, відповідно, витребуванню з володіння відповідача шляхом передачі його в розпорядження власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Окрім того, відповідачем ПАТ Оболонь подано заяву про застосування позовної давності до вимог прокурора, з одночасним посиланням на відсутність поважних причин для пропуску позовної давності та проханням суд відмовити в задоволенні позовних вимог прокурора, оскільки, на переконання відповідача, прокурор та Київська міська рада могли дізнатись про порушення права власності територіальної громади на спірні приміщення, зокрема, з 16.12.2015 року, тобто з моменту реєстрації приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур О.І. іпотеки № 12568346 щодо об`єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки № 913 від 16.12.2015 року. Отже відповідач зазначає, що Київська міська рада мала можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, з 16.12.2015 року, а прокурор - з 26.05.2015 року, враховуючи дату повідомлення про вчинення кримінального правопорушення (25.05.2015 року), за яким відкрито кримінальне провадження № 4205100100000132 за фактом незаконного заволодіння нежитловими приміщеннями, та в якому прокурор здійснює процесуальне керівництво за досудовим розслідуванням.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 86 ГПК України, з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (п. 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (п. 5).

Суд зазначає, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності до вимог, заявлених у даній справі, судом враховано висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі № 911/3681/17, де зазначено, що аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, та і в разі пред`явлення позову і інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Такі висновки ґрунтуються на аналізі норм статей 256, 261, 267 ЦК України та статті 53 ГПК України.

Тобто, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 359/2012/15-ц.

Згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 року у справі №914/3224/16, закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи; перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням; Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб; таким чином, розглядаючи віндикаційні позови, суд має враховувати, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється саме з моменту, коли майно вибуло з власності власника, та не пов`язано з ухваленням будь-яких судових рішень про порушення права такої особи.

Встановлюючи момент, коли прокурору та позивачеві стало відомо про вибуття спірного майна з володіння територіальної громади міста Києва судом з`ясовано, що первинна реєстрація права власності на спірні приміщення була проведена в 1999 році у зв`язку з видачею гр. ОСОБА_2 13.04.1999 року свідоцтва про право власності № 179-1 на підставі розпорядження Радянської РДА в м. Києві від 18.03.1999 року № 161.

У подальшому спірне майно зареєстроване 18.02.2016 року за гр. ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки, укладеним 16.12.2015 року та посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур О.І., а також 13.07.2017 року - на підставі договору іпотеки №730 від 03.03.2016 року було зареєстровано на праві власності за відповідачем - ПАТ Оболонь .

Тобто, фактичне порушення права територіальної громади міста Києва відбулося внаслідок первинної реєстрації права власності на нежитлові приміщення за гр. ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності № 179-1, виданого Радянської районною адміністрацією міста Києва 13.04.199 року на підставі розпорядження від 18.03.1999 року № 161, які, як встановлено судом, в дійсності не видавались і не реєструвались, та подальшої реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_1 18.02.2016 року, а також ПАТ Оболонь .

При цьому судом враховано, що в 1999 році документи на підтвердження переходу права власності від територіальної громади до фізичної особи відповідними органами не видавались, Київська міська рада та прокурор не були стороною договорів іпотеки, на підставі яких відбулось подальше незаконне вибуття з комунальної власності спірного об`єкту нерухомого майна, та а отже ні прокурор, ні позивач не були обізнані про вибуття спірного майна з моменту укладення такого правочину.

Щодо доводів відповідача про те, що Київська міська рада та прокурор могли дізнатися про порушення права власності територіальної громади на спірні приміщення з 16.12.2015 року за наслідками внесення запису про реєстрацію іпотеки №12568346 щодо об`єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки № 913, виданого 16.12.2015 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур О.І., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18.02.2016 року № 53550517, суд зазначає, що за вказаним номером відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна №242580131 від 01.02.2021 року, будь-які записи про реєстрацію іпотеки на підставі договору іпотеки № 913 від 16.12.2015 року відсутні.

Поряд із цим витяг, на який посилається відповідач, сформований та долучений до реєстраційної справи приватним нотаріусом державним реєстратором Щуром О.І. (індексний номер витягу 50023975), а витяг за указаним номером 353550517 сформовано 18.02.2016 року приватним нотаріусом - державним реєстратором Швець Р.О. при проведенні реєстрації права власності на спірні нежитлові приміщення за ОСОБА_1 .

Як встановлено судом, матеріали реєстраційної справи, в тому числі і вищевказаний витяг, прокуратурою було отримано лише 16.02.2018 року, що підтверджується супровідним листом від 14.02.2018 року № 91/01-16/2018, тобто інформація про внесення реєстраційного запису не могла бути відома прокурору до 2018 року - до моменту отримання та вивчення реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна, який на даний час зареєстровано за ПАТ Оболонь .

В свою чергу згідно листа №062/01/09-7802 від 21.12.2020 року Київська міська рада з договором іпотеки, укладеним 16.12.2015 між ОСОБА_1 як іпотекодержателем та ОСОБА_2 як іпотекодавцем та свідоцтвом про право власності на нежитлової приміщення №179-1 не була обізнана.

Наразі, вжиті заходи третіх осіб щодо приховування порушення прав територіальної громади шляхом як надання для реєстрації прав власності неіснуючих правовстановлюючих документів, так і зміни характеристик, номерів спірного об`єкту нерухомого майна, утруднювали можливість своєчасно виявити порушення права власності на майно Київською міською радою, що фактично позбавило Київську міську раду можливості виявити факт порушення свого права навіть шляхом отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна.

При цьому судом прийнято до уваги той факт, що наявність у комунальній власності територіальної громади міста Києва, від імені якої правомочності власника реалізує Київська міська рада, позабавляє останню можливості практичного моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та його вивчення з метою своєчасного виявлення обставин можливого незаконного відчуження нерухомого майна, в тому числі майна, яке є предметом даного спору.

Судом встановлено за матеріалами справи, що про порушення права власності та обставини такого порушення позивачу стало відомо у 2019 році в ході опрацювання листа Київської місцевої прокуратури №10, скерованого на адресу Київської міської ради за № 43-977 вих-19 від 14.02.2019 року, що підтверджується листом позивача № 062/01/09-5842 від 15.09.2020 року.

Посилання відповідача на факт реєстрації 25.05.2015 року кримінального провадження № 42015100100000132 на підставі заяви Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації №109/03/45-3517 від 30.04.2015 року щодо незаконного заволодіння рядом об`єктів нерухомого майна, які належать до комунальної власності, а також використання невстановленими особами без оформлення орендних відносин нежитловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1 загальною площею 104 кв.м, яке виявлене за наслідками проведення балансоутримувачем обстеження приміщення, результати якого оформлено актом від 28.04.2015 року, не можуть бути розцінені в якості доказів наявності у позивача інформації щодо незаконності вибуття з комунальної власності саме спірного майна, оскільки у заяві районної адміністрації зазначено нежитлові приміщення іншої площі та внесення таких відомостей до ЄРДР відбулося до реєстрації права власності на спірне майно за гр. ОСОБА_4 .

Судом також враховано висновок щодо необізнаності Київської міської ради про порушення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, викладений в постанові Верховного Суду від 12.08.2020 року у справі № 910/1926/19, якою залишено без змін ухвалу Господарського суду міста Києва від 26.02.2019 року про повернення без розгляду на підставі пункту 4 частини 5 статті 174 ГПК України поданого 15.02.2019 року позову заступника керівника Київської місцевої прокуратури №10 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного акціонерного товариства "Оболонь" про витребування на користь територіальної громади міста Києва нежитлових приміщень загальною площею 261,9 кв.м. в будівлі літера "А" по АДРЕСА_1.

Так, як зазначено у вказаній постанові касаційної інстанції, прокурором у вказаній справі не доведено нездійснення чи неналежне здійснення саме Київрадою захисту майнових інтересів територіальної громади міста Києва у спірних правовідносинах, оскільки безпідставно ототожнювати обізнаність окремих виконавчих органів Київради та комунальних підприємств з обізнаністю безпосередньо Київради про факт незаконного вибуття спірного майна з комунальної власності.

З урахуванням вищенаведеного та встановлених обставин суд зазначає, що прокурору про порушення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, стало відомо у лютому 2018 року після отримання та опрацювання під час здійснення нагляду за досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні №42015100100000132, матеріалів реєстраційної справи на спірний об`єкт нерухомого майна, в тому числі технічної документації, а також інформації з Державного архіву міста Києва Державного архіву м. Києва від 19.12.2018 року №068/05-17/2524, згідно якої вбачається, що Радянською районною державною адміністрацією м. Києва розпорядження про оформлення свідоцтва про право власності ОСОБА_2 не видавалось.

Відтак, приймаючи до уваги встановлені судом строки, в які прокурор та позивач дізналися про порушення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, суд зазначає, що починаючи щонайменше з лютого 2018 року прокурор був обізнаний про вибуття майна із комунальної власності у володіння іншої особи, у зв`язку з чим трирічні строки позовної давності за вимогою прокурора у даному спорі на дату звернення до суду з позовною заявою № 41-7452 вих.-20 від 30.12.2020 року не спливли.

Одночасно суд звертає увагу, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати, зокрема, можливість поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Питання поважності причин пропущення позовної давності (наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову) вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.07.2018 року у справі №910/23481/17 та від 29.08.2018 року у справі №911/2044/17.

При вирішенні питання про захист порушеного права, у разі пропущення позовної давності суд: а) у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують поважність причин пропущення позовної давності; б) вирішує дане питання у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини; в) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставини справи в їх сукупності, керуючись законом.

Вирішуючи питання щодо дотримання строку позовної давності судом враховано значну кількість майна у комунальній власності територіальної громади міста Києва, а також той факт, що ні прокуратура, ні Київська міська рада не були сторонами правочинів, на підставі яких відбулось незаконне вибуття та подальший перехід права власності на спірне нерухоме майно до третіх осіб, а тому не мали об`єктивної можливості дізнатись про порушення права власності територіальної громади міста Києва при вибутті та незаконній реєстрації права власності на нерухоме майно по АДРЕСА_1 до отримання інформації про те, що свідоцтво про право власності гр. ОСОБА_2 в 1999 році не видавалось та БТІ м. Києва право власності за ним не реєструвалось.

З урахуванням наведеного, зважаючи на оцінку доводів відповідача щодо пропуску прокурором та позивачем позовної давності, суд доходить висновку про дотримання прокурором позовної давності під час звернення до суду з даним позовом, а відтак відсутні підстави для задоволення заяви відповідача про застосування позовної давності, та має місце порушення суб`єктивного права позивача як особи, що представляє інтереси територіальної громади міста Києва, що полягає у порушенні прав останньої, у зв`язку з чим порушене право власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на спірне нерухоме майно підлягає захисту.

Водночас, оцінивши доводи сторін та здійснюючи правовий аналіз підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді у даній справі суд зазначає, що особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Згідно із пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) , який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 23 Закону України Про прокуратуру представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

За приписами статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Отже, в розумінні приписів наведених норм господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов`язаних із захистом інтересів держави.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99 зі справи за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 806/1000/17).

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у рішенні у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004 року зазначив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (п. 54 рішення).

Враховуючи вищевказане суд зазначає, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

У розумінні положень пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Згідно викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18 правової позиції прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

В свою чергу невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже, суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. За висновками Великої Палати Верховного Суду прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Окрім цього Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.10.2019 року у справі № 903/19/18 надавши оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, дійшла висновку, що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям нерухомого майні із комунальної власності, а також передачею у користування із порушенням встановленого законом порядку становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого нерухоме майно передане в користування, такому суспільному інтересу не відповідає.

В поданій позовній заяві прокурор зазначив, що пред`явлення даної позовної заяви в інтересах держави в особі Київської міської ради, яка від імені територіальної громади мста Києва реалізує правомочності власника комунального майна, в тому числі нерухомого майна, викликане винятково захистом порушених інтересів територіальної громад міста Києва в контексті права комунальної власності, оскільки предметом спору є витребування на користь останньої нерухомого майна (нежитлових приміщень), обставини незаконного вибуття якого з комунальної власності свідчать про необхідність поновлення порушених прав територіальної громади та стали підставою для звернення з даним позовом.

За змістом ст. 4 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.

Тобто в даному випадку економічні інтереси держави полягають також і законному та ефективному використанні об`єктів комунальної власності з метою задоволення суспільних потреб у функціонуванні місцевого самоврядування., матеріальної та фінансовою основою якого згідно ч. 1 ст. 18 вказаного закону є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громадян міста або знаходяться в ї управлінні.

Наразі, як встановлено судом та зазначено прокурором, факт вибуття спірного майна з комунальної власності та незаконної реєстрації права власності за фізичними особами Київською міською радою не було виявлено упродовж тривалого часу, а саме майже трирічного строку з моменту вчинення дій, що його порушують.

Як встановлено судом за матеріалами справи, Київська місцева прокуратура № 10 листами № 43-977 вих19 від 14.02.20.19 року, № 43-1210 вих-19 від 25.02.2019 року, № 41-5190 вих-20 від 01.09.2020 року зверталась до Київської міської ради з повідомленнями про порушення прав територіальної громади міста Києва та встановлені обставини незаконного вибуття з комунальної власності спірних нежитлових приміщень, вказавши на необхідність поновлення порушених прав.

В свою чергу Департамент комунальної власності м. Києва (виконавчого органу Київської міської державної адміністрації) листами № 062/01/09-2430 від 13.03.2019 року та № 062/01/09-5842 від 15.09.2020 року на виконання доручення КМР повідомив прокурора, що заходи, спрямовані на поновлення порушеного права власності територіальної громади міста Києва шляхом звернення до суду з позовом про повернення майна не вживались, оскільки інформація та документи, необхідні для звернення до суду з таким позовом можуть бути отримані лише в рамках процесуальних заходів, що здійснюються під час досудового розслідування.

Також Департаментом комунальної власності було визначено доцільним та можливим звернення прокурора до суду в інтересах Київської міської ради з метою захисту інтересів територіальної громади міста Києва з позовом про повернення комунального майна, оскільки саме прокурором здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42015100100000132, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом шахрайського заволодіння комунальним майном.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, оскільки звернення заступника прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямоване на захист прав та інтересів територіальної громади міста Києва, а саме права власності на комунальне майно, факт порушення яких є очевидним, приймаючи до уваги тривалу бездіяльність Київської міської ради в частині захисту таких інтересів територіальної громади, суд дійшов висновку, що заступником прокурора належним чином обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, ст. 23 Закону України Про прокуратуру подано у даній справі позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради, як органу, який здійснює представництво територіальної громади міста Києва в даних прававовідносинах.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений прокурором, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно ч. 2 ст.123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 53, 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Витребувати від Приватного акціонерного товариства "Оболонь" (вул. Богатирська 3, м. Київ ,04212, код ЄДРПОУ 05391057) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (Київської міської ради 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) нежитлові приміщення загальною площею 261,9 кв.м в будівлі літера "А" по АДРЕСА_1, які входять до нежитлових приміщень, що зареєстровані на праві власності за ПАТ "Оболонь" як нежитлові приміщення загальною площею 298,5 кв.м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 853031580000).

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Оболонь" (вул. Богатирська 3, м. Київ ,04212, код ЄДРПОУ 05391057) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, код ЄДРПОУ 02910019) 156 000,00 грн. (сто п`ятдесят шість грн. 00 коп.) витрат по сплаті судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 28 січня 2022 року.

Суддя А.М. Селівон