Постанова

від 15.02.2022 по справі 338/1112/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 338/1112/19

Провадження № 22-ц/4808/187/22

Головуючий у 1 інстанції Шишко О. А.

Суддя-доповідач Томин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2022 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючої Томин О.О.

суддів: Пнівчук О.В., Максюти І.О.,

за участю секретаря Максимів Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду, ухвалене суддею Шишком О.А.11червня 2020року вселищі Богородчани у справі за позовом ОСОБА_1 до Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання права на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім`я на земельні ділянки, визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О.Д.,

в с т а н о в и в:

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Глибівської сільської ради про визнання права на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім`я на земельні ділянки, а також визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О.Д.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_2 , яка за життя була власником земельних ділянок розташованих в с. Глибівка Богородчанського району Івано-Франківської області для ведення особистого селянського господарства та для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд загальною площею 0,4703 га. Ці земельні ділянки були передані матері позивача у власність на підставі рішення відповідача від 24 грудня 1997 року.

За життя ОСОБА_2 не встигла завершити процедуру приватизації своїх земельних ділянок.

Після смерті матері позивач є єдиним спадкоємцем, а тому вважає, що має право на завершення процедури приватизації наданих у власність матері земельних ділянок. Також вважає незаконним рішення відповідача від 26 жовтня 2018 року №223-20/2017 «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок у комунальну власність», оскільки вказані у цьому рішенні земельні ділянки належали на праві власності його матері. Зважаючи на те, що рішення відповідача про вилучення в його матері земельних ділянок є незаконним, на його думку, є незаконними та підлягають до скасування також рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О.Д. про державну реєстрацію цих земельних ділянок.

Просив позов задовольнити.

Рішенням Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 5378,80 грн. судового збору.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає дане рішення незаконним і необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що рішенням Глибівської сільської ради від 24.12.1997 року, прийнятим відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», передано у приватну власність ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 0,4703 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а також для ведення підсобного господарства.

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він як єдиний спадкоємець прийняв спадщину після її смерті, що підтверджено витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі від 07.04.2008 року, тому до нього перейшли права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, в т.ч. право на завершення процедури приватизації земельних ділянок загальною площею 0,4703 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, а також для ведення підсобного господарства, яку спадкодавець розпочав за свого життя в установленому порядку та не завершив у зв`язку зі смертю.

Також зазначає, що суд незаконно стягнув з нього судовий збір на користь держави, оскільки розмір судового збору за подання позовної заяви перевищував 5% річного його доходу за попередній календарний рік.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року в частині визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради від 26 жовтня 2018 року, визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О.Д. скасовано і провадження в цій частині закрито. Рішення в частині розподілу судових витрат змінено, зменшено розмір стягнутого з ОСОБА_1 на користь держави судового збору до 768,40 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 1152,60 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду від 6 жовтня 2021 року, зокрема, касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11.06.2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22.09.2020 року задоволено частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22.09.2020 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Дана постанова мотивована тим, що апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, не звернув увагу на те, що у разі якщо рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок прийняте органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15 «Про приватизацію земельних ділянок», то спадкоємці мають право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку; не надав оцінки доказам, наданим позивачем (зокрема, рішенню Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15 листопада 2011 року №78-8/2011, яким було переведено у землі запасу сільської ради три земельні ділянки 0,43 га, що були у користуванні ОСОБА_2 ). За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про недоведеність позовних вимог та відмову в позові.

В судове засідання апеляційного суду сторони не з`явилися.

Позивач та його представник причини неявки суду не повідомили, повідомлялися про час та місце розгляду справи належним чином.

Богородчанська селищна рада, до якої відповідно до Розпорядження КМУ від 12.06.2020 року №714-р. «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» входить населений пункт Глибівка, подала заяву про розгляд справи в їх відсутності. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, рішення Богородчанського районного суду від 11.06.2020 року залишити без змін.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за відсутності сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 19).

Згідно копії повідомлення державного нотаріуса Богородчанської районної державної нотаріальної контори від 20.12.2017 року №02-14/756 за матеріалами спадкової справи №285/2008, яка заведена в Богородчанській районній державній нотаріальній конторі, єдиним спадкоємцем за заповітом майна ОСОБА_2 є її син ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 14, 18).

Рішенням Богородчанського районного суду від 01.11.2016 року визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на будинковолодіння АДРЕСА_1 та складається з: житлового будинку, зазначеного в плані під літерою «А»; 3-ох сараїв, зазначених в плані під літерами «Б», «В», «Д»; вбиральні, зазначеної в плані під літерою «Г»; огорожі, зазначеної в плані під «№1», загальною вартістю 39900 грн. (т. 1, а.с. 3).

Рішенням Глибівської сільської ради від 24.12.1997 року було вирішено передати у приватну власність земельні ділянки громадянам для обслуговування житлових будинків та господарських споруд, а також для ведення підсобного господарства згідно списків. Зокрема, ОСОБА_2 загальною площею 0,4703 га (т. 1, а.с. 15-16).

Однак за життя мати позивача ОСОБА_2 вказане рішення не реалізувала.

Рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15.09.2011 року №78-8/2011 переведено ряд земельних ділянок, користувачі яких померли, в тому числі й земельні ділянки матері позивача, у землі запасу сільської ради. Підставою для прийняття такого рішення органом місцевого самоврядування послужило те, що земельні ділянки померлих жителів села Глибівка, які тривалий час не оброблялися, почали заліснюватися, тобто втрачати своє цільове призначення (т. 1, а.с. 184-185).

Вказане рішення сільської ради оспорювалося позивачем в судовому порядку та залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду від 01.03.2017 року у справі №338/7/17 (т. 1, а.с. 205-207), яке набрало законної сили.

Рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області №223-20/2017 від 26.10.2018 року спірні впорядковані земельні ділянки кадастровий номер 2620480901:01:001:0147 для ведення особистого селянського господарства площею 0,1965 га, кадастровий номер 2620480901:01:004:0167 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0847 га, кадастровий номер 2620480901:01:0041:0169 для ведення особистого селянського господарства площею 0,1017 га, кадастровий номер 2620480901:01:003:0088 для ведення особистого селянського господарства площею 0,0516 га зареєстровані у комунальну власність (т. 1, а.с. 13).

Дане рішення сільської ради також оскаржувалося позивачем й залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду від 22 серпня 2019 року та постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №338/334/19 (т. 1, а.с. 210-218).

Постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року прийняту по справі №338/334/19 касаційну скаргу рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишено без змін.

На підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора Богородчанської РДА Пронь О.Д., індексні номери 43990769 від 12.11.2018 року, 43994748 від 12.11.2018 року, 44030077 від 14.11.2018 року, 44213224 від 23.11.2018 року, зареєстровано право комунальної власності на вказані вище ділянки за Глибівською сільською радою (т. 2, а.с. 35-42).

Рішенням Богородчанського районного суду від 22.08.2019 року, яке набрало законної сили, відмовлено позивачу у задоволенні позову до державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь Оксани Дмитрівни, Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області № 223-20/2017 від 26.10.2018 року «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок в комунальну власність», визнання незаконними і скасування рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь Оксани Дмитрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43994748 від 12.11.2018 року, №43990769 від 12.11.2018 року, №44030077 від 14.11.2018 року, №44213224 від 23.11.2018 року (т. 1, а.с. 210-218).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що після смерті матері позивач тривалий час не звертався до відповідача про завершення процедури приватизації її земельних ділянок, земельні ділянки на час прийняття рішення у справі перебувають у комунальній власності сільської ради, рішення про вилучення цих земель та передачу у комунальну власність є чинними, їх правомірність підтверджена судовими рішеннями, що набрали законної сили, а тому у суду відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права на завершення процедури приватизації. Крім того, оскільки рішенням Богородчанського районного суду від 22.08.2019 року констатовано правомірність дій Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області під час прийняття рішення №223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок в комунальну власність», а також правомірність рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь Оксани Дмитрівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43994748 від 12.11.2018 року, №43990769 від 12.11.2018 року, №44030077 від 14.11.2018 року, №44213224 від 23.11.2018 року, такі є обставинами, які не підлягають доказуванню у цій справі. Отже, у задоволенні позову в цій частині також слід відмовити.

Однак апеляційний суд не може в повній мірі погодитися із такими висновками з огляду на наступне.

За положенням статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, що передбачено ст. 392 ЦК України.

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає в порядку її відведення, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється; право власності на землю посвідчується державним актом, який видається і реєструється, зокрема, сільською радою (статті 4, 6, 86 ЦК Української РСР (1963 року), статті 2, 4, 8, 12-14, 19, 48, 49, 51, 55 Закону України «Про власність», статті 3, 6, 7, 17, 19, 22-24, 39, 43, 44 ЗК України 1990 року).

Положеннями статей 6, 67 ЗК України 1990 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських споруд у розмірі не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 га.

Статтею 23 ЗК України 1990 року (у відповідній редакції) визначено, що право власності на землю посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Приватизація земельних ділянок передбачена постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року №2200-ХІІ «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 «Про приватизацію земельних ділянок».

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет) право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 Декрету (наданих, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у межах норм, установлених ЗК України), посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю (пункт 3).

Пунктом 6 Декрету було зупинено дію частини другої статті 17 і статтю 23 ЗК України щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету.

Законом України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року.

Відповідно до пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. Установлено, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету, є підставою для виготовлення та видачі цим громадянам або їх спадкоємцям державних актів на право власності на земельну ділянку за технічною документацією щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. У разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об`єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки до 01 січня 2008 року передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів (аукціонів).

ЗК України у редакції, чинній до 01.01.2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку.

Зазначений висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18).

У статті 17 ЗК України 1990 року передбачалося, що передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї.

Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Згідно з пунктами 3-5 Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року №10, передача у приватну власність земельних ділянок, що були раніше надані громадянам, провадиться відповідними Радами народних депутатів за місцем розташування цих ділянок. Зазначені земельні ділянки передаються безоплатно у приватну власність на підставі матеріалів, що підтверджують їх розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо), і заяв громадян (додаток №1).

Відповідні Ради народних депутатів перевіряють обґрунтованість заяв громадян та матеріалів у місячний строк і приймають відповідне рішення. Право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для вищезазначених цілей, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-обліковому документі - Книзі реєстрації громадян, яким безплатно передано земельні ділянки у приватну власність (додаток №2).

Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) виконують землевпорядні органи за замовленням Рад народних депутатів.

Після встановлення меж земельних ділянок, що передаються у приватну власність, громадяни одержують Державний акт на право приватної власності на землю, який видається і реєструється відповідною Радою народних депутатів.

Якщо при встановленні меж земельних ділянок будуть виявлені розбіжності в даних про розміри земельних ділянок, переданих у власність, з фактичними розмірами, то остаточний розмір площі таких ділянок визначається Радою народних депутатів.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач стверджував, що він як спадкоємець після смерті матері має право на завершення процедури приватизації земельних ділянок, що виділені у власність матері.

Разом зтим,матеріали справине містятьпідтвердження,що зажиття матипозивача розпочалапроцес приватизаціїспірних земельнихділянок.Зокрема,не булопроведено обмірита визначеннярозміру такихділянок,не визначеноїх місце розташування.

З пояснень відповідача в даній справі вбачається, що на день смерті ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) ніяких дій щодо приватизації даних земельних ділянок не вчиняла і залишилася користувачем. Обміри земельних ділянок не проводилися, кадастровий номер не присвоювався, правоустановчі документи не виготовлялися. Заяв щодо виділення земельних ділянок, якими користувалася померла ОСОБА_2 , в сільську раду не поступало, податки за такі земельні ділянки не сплачувалися.

Згідно даних з Державного земельного кадастру саме позивач ОСОБА_1 через свого представника в травні 2017 року без відома сільської ради безпосередньо на себе через ТОВ «Науково-виробниче підприємство «ГІС» виготовив технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на всі спірні земельні ділянки та через відділ у Богородчанському районі ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області присвоїв їм кадастрові номера (т. 1, а.с. 21-31).

Таким чином, враховуючи наведені норми матеріального права та встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2 за життя не розпочала процедуру приватизації наданої їй земельної ділянки загальною площею 0,4703 га відповідно до чинного законодавства України, жодних дій для набуття права власності на дану земельну ділянку не вчинила, а тому намагання позивача завершити приватизацію не мають законних підстав. Крім того, відомостей про те, що заявник звертався до повноважного органу з метою завершення процедури приватизації земельної ділянки у матеріалах справи також немає.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 грудня 2021 року у справі №343/1341/20 (провадження № 61-2840св21) та від 12.08.2020 року у справі №488/2571/13-ц (провадження №61-18173св19).

Однак зазначеного суд першої інстанції до уваги не взяв.

Згідно із частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

У контексті спірних правовідносин позивач на обґрунтування своїх вимог має конкретно зазначити, які саме його права порушені внаслідок прийняття спірних рішень.

З огляду на викладене, колегія суддів також вважає, що позивачем не доведено порушення його прав внаслідок прийняття Глибівською сільською радою оскаржуваного рішення від 26 жовтня 2018 року №223-20/2017 «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок у комунальну власність» та прийняття рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О.Д. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43994748 від 12.11.2018 року, №43990769 від 12.11.2018 року, №44030077 від 14.11.2018 року та №44213224 від 23.11.2018 року.

Крім того, рішенням Богородчанського районного суду від 22.08.2019 року, яке набрало законної сили, відмовлено позивачу у задоволенні позову до державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь Оксани Дмитрівни, Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання незаконним та скасування вищевказаного рішення Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О.Д. (т. 1, а.с. 210-218), а з огляду на вимоги ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки ухвалою Богородчанського районного суду від 15.11.2019 року на підставі вимог ч.ч. 1, 3 ст. 136 ЦПК України, ст. 8 Закону України «Про судовий збір» було відстрочено позивачу сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі, судом першої інстанції правомірно стягнуто такий рішенням суду.

Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пункту 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до переконання, що суд першої інстанції прийшов по суті до правильного висновку щодо відмови у задоволенні позову, однак помилився в мотивах такої відмови, а тому оскаржуване рішення суду підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Доводи апеляційної скарги правильного по суті висновку суду про відмову в задоволенні позиву не спростовують, а фактично зводяться до незгоди з таким.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.)

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §41.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Богородчанськогорайонного суду від11 червня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуюча: О.О. Томин

Судді: О.В. Пнівчук

І.О. Максюта

Повний текст постанови складено 23 лютого 2022 року.