Постанова

від 21.09.2022 по справі 755/4511/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 755/4511/19

провадження № 61-13995св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду

м. Києва від 15 лютого 2021 року у складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов обґрунтовано тим, що 03 вересня 2013 року між ним та

ОСОБА_2 було укладено договір позики, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новохатньою Н. С. 03 вересня 2013 року. За цим договором позики він надав ОСОБА_2 в позику грошові кошти у розмірі 874 374,88 грн, що було еквівалентно 109 433,65 доларів США.

Враховуючи те, що позичальником умови договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконані, наявні підстави для стягнення заборгованості - несплачену позику у розмірі 2 578 845,44 грн за договором позики, строк виконання зобов`язань за яким настав 28 лютого 2018 року.

ОСОБА_2 на момент укладення договору позики і станом на момент подання цього позову перебував у шлюбі з ОСОБА_3 . Одночасно з підписанням договору, 03 вересня 2013 року ОСОБА_3 підписала заяву про надання згоди своєму чоловікові на взяття у позику у позивача грошових коштів у розмірі 874 374,88 грн. У вказаній заяві

ОСОБА_3 вказала, що такий правочин відповідає інтересам сім`ї та погодилась із тим, щоб умови договору позики визначалися чоловіком самостійно, на власний розсуд. Також ОСОБА_3 заявила, що їй відомо, що повернення грошових коштів буде відбуватися з їхньої спільної сумісної власності подружжя та у випадку неповернення цієї суми, звернення стягнення може відбуватися на їхнє спільне сумісне майно подружжя.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь заборгованість за договором позики у розмірі 2 578 845,44 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі

2 410 789,14 грн. У іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення грошових коштів за договором позики від 03 вересня 2013 року, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем доведено неповернення боргу відповідачами у повному обсязі. З урахуванням висновку судово-економічної експертизи та позовних вимог суд дійшов висновку про те, що до стягнення підлягає сума заборгованості у розмірі 2 410 789,14 грн. Щодо солідарного стягнення заборгованості з відповідачів, то суд вважав, що підписуючи заяву

від 03 вересня 2013 року, ОСОБА_3 надала згоду на укладення договору позики саме в інтересах сім`ї, про що зазначила у вказаному документі. Відтак, волевиявлення відповідача ОСОБА_3 встановлено вказаною заявою, підтверджує цільове призначення договору позики, а тому обов`язок спростування презумпції, яка зазначена у її заяві, лежить на відповідачах. Цю презумпцію належними і допустимими доказами відповідачами не спростовано.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , подану адвокатом -Можаєвим М. О., залишено без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором позики щодо повернення коштів не виконав. ОСОБА_3 є зобов`язаною стороною за договором позики, укладеним її чоловіком ОСОБА_2 , оскільки кошти за договором позики отримувалися позичальником за згодою другого з подружжя для використання в інтересах сім`ї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва

від 15 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду

від 21 липня 2021 року, у якій заявник просить скасувати в частині оскаржувані судові рішення та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 616 290,88 грн, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій невірно застосовані положення частини четвертої статті 65 СК України, не застосовані статті 77, 81, 82, 89, 229 ЦПК України, що призвело до прийняття незаконного рішення і порушення статті 263 ЦПК України. Суди не врахували тих обставин, що в матеріалах справи відсутні докази використання позики в інтересах сім`ї, а позивач, на якого покладається обов`язок доведення таких обставин, не довів їх належними та допустимими доказами у справі. Більш того сам позивач визнав, що він неодноразово посилався на те, що отримані у позику грошові кошти відповідачі використовували для набуття у власність спільного будинку, але в ході розгляду справи по суті не зміг довести це учасникам справи та суду.

Сам по собі факт підписання ОСОБА_3 заяви про надання згоди

від 03 вересня 2013 року не може слугувати підтвердженням того, що майно/кошти, отримані ОСОБА_2 за договором позики, були використані ним у інтересах сім`ї.

Також заявник у касаційні скарзі зазначила, що судами невірно застосовано положення статті 1046 ЦК України, тобто неправомірно стягнута надмірна сума заборгованості за договором позики, а саме замість заборгованості у розмірі 616 290,88 грн суд присудив до стягнення 2 410 789,14 грн. Кошти отримані саме в національній валюті України, а не в доларах США, а тому зобов`язання щодо погашення заборгованості має відбуватися у гривнях у такій самій кількості, такого самого року та такої самої якості, що були передані ним позикодавцем.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду

м. Києва від 15 лютого 2021 року у частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 2 410 789,14 грн до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У жовтні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2022 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - ОСОБА_4 , на касаційну скаргу

ОСОБА_3 , у якому він просив залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 874 374,88 грн, що еквівалентно 109 433,65 доларів США за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на день укладення договору. Вказаний договір позики посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новохатньою Н. С. та зареєстрований у реєстрі за № 2715.

Умовами договору визначено, що суму грошей позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві позики на банківський рахунок, реквізити якого зазначені в договорі або готівкою у порядку, визначеному графіком щомісячних виплат, починаючи з вересня 2013 року і по лютий 2015 року.

У той же день, ОСОБА_3 , дружиною відповідача, було складено заяву про надання згоди. Зі змісту цієї заяви вбачається, що вона надає згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на взяття у позику у ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 874 374,88 грн, що еквівалентно

109 433,65 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на день укладення договору. При цьому заявила, що такий правочин відповідає інтересам сім`ї та погоджується з тим, щоб умови договору позики визначалися чоловіком самостійно, на власний розсуд. Заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новохатньою Н. С. та зареєстрована у реєстрі за № 2714, тобто до посвідчення договору позики.

У встановлений строк ОСОБА_2 позику повернув частково в сумі 258 084,00 грн.

Відповідно до висновку експерта судово-економічної експертизи

від 23 листопада 2020 року № 9603 заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 від 03 вересня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новахатньою Н. С., зареєстрованого у реєстрі за № 2715 станом на 31 жовтня 2018 року складає 2 538 619,29 грн, з них: сума заборгованості відповідно до умов розрахунку, викладених у підпункті 2.2 пункту 2 договору позики

(з урахуванням коригування коефіцієнту на дату відповідного фактичного платежу) складає 2 410 789,14 грн, заборгованість по 3 % річних - як відповідальність за статтею 625 ЦК України складає 127 830,15 грн.

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Враховуючи те, що умови договорів позики щодо своєчасного повернення боргу позичальником не виконувались, то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про стягнення суми за договором позики.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження

№ 14-712цс19) та у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 641/9402/13-ц (провадження № 61-773св20).

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики, оскільки договір позики був укладений за згодою ОСОБА_3

ОСОБА_3 не надано доказів того, що кошти, отримані за договором позики, були використані не в інтересах сім`ї, а на особисті потреби

ОСОБА_2 . Тобто ОСОБА_3 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя, оскільки тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Посилання в касаційній скарзі на судову практику як на обґрунтування своєї позиції, а саме постанову Верховного Суду у справі від 03 травня 2018 року № 639/7335/15-ц не підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права у цій справі, оскільки фактичні обставини у цих справах різні. У постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі

№ 639/7335/15-ц не встановлено, що дружина надавала згоду на отримання у борг грошових коштів.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі хоч і є подружжям, але фінансово незалежні одне від одного та ведуть окремий бюджет не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зазначене не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша

статті 68 СК України).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович