Рішення

від 14.11.2022 по справі 201/5865/21

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

УКРАЇНА

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 201/5865/21

Провадження № 2/201/305/2022

РІШЕННЯ

іменем України

14 листопада 2022 року м. Дніпро

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участі секретаря судового засідання Максимової О.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження у приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_3 , треті особи Управління-служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, Перша Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування за законом, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з цивільним позовом до малолітнього ОСОБА_5 (далі відповідач-1) законним представником якого є ОСОБА_6 , у подальшому залучила останню до участі у справі як відповідача-2, треті особиУправління-служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, Перша дніпровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 03.09.2020 трагічно загинув батько позивачки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Дніпровському, Солонянському районах Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Дніпро 08.09.2020, актовий запис №382.

Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м, а також земельна ділянка площею 0, 0460 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005.

Єдиними спадкоємцями померлого ОСОБА_7 за законом та спадкоємцями однієї черги (першої черги) є його діти: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 28.03.1997, та малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 10.09.2009.

У Першій Дніпровській державній нотаріальній конторі за заявою ОСОБА_1 21.01.2021 відкрито спадкову справу № 28/2021 за № 67089158 у спадковому реєстрі, що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі.

Згідно довідки № 578/02-14 від 04.03.2021, коло спадкоємців складають ОСОБА_1 та малолітній син ОСОБА_5 .

Спадкове майно за померлим житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м та земельна ділянка площею 0, 0460 га, кадастровий номер 1210100000:03:137:0005, придбано під час знаходження в шлюбі з ОСОБА_3 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2016 у справі №201/3063/16-ц шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 розірвано. У подальшому рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26.04.2016 у справі №201/4113/16-ц позовні вимоги ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя повністю задоволено.

Так, за вказаним рішенням суду ОСОБА_7 в рахунок поділу спільного майна подружжя виділено житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м та земельну ділянку площею 0, 0460 га, кадастровий номер 1210100000:03:137:0005. Крім цього, ОСОБА_3 цим же рішенням суду в рахунок поділу спільного майна подружжя виділено транспортний засіб марки «Honda CR-V» 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_4 ; Ѕ частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_2 ; 50 % статутного капіталу ТОВ «ММБ» (ЄДРПОУ 39951572).

Крім того, в судовому засіданні у вказаній справі № 201/4113/16ц позивач пояснив, що ним було придбано трикімнатну квартиру для відповідача, яку вона сама обрала, а тому на даний час між ними досягнуто домовленості стосовно поділу спільно нажитого майна. Відповідач в судовому засіданні підтвердила, що дійсно позивачем для неї було придбано трикімнатну квартиру, яка розташована на ж/м Перемога у м. Дніпрі та вона не заперечує проти задоволення позовних вимог.

Спираючись на вказане рішення суду, ОСОБА_7 16.04.2019 намагався здійснити державну реєстрацію права власності на визначене йому судом нерухоме майно, для чого звернувся до відповідного органу. Однак, реєстратором йому вказано на необхідність звернення до суду за роз`ясненням прийнятого рішення у зв`язку з невизначенням опису об`єкту нерухомості (житлового будинку) за технічним паспортом, а також у зв`язку з тим, що житловий будинок та земельна ділянка внаслідок поділу майна належать йому на праві особистої приватної власності.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13.05.2019 у справі №201/4113/16-ц в задоволенні заяви про роз`яснення судового рішення у справі за позовом про поділ майна подружжя відмовлено.

За обставинами, що склались станом на теперішній час, відповідно до відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м та земельна ділянка площею 0, 0460 га, кадастровий номер 1210100000:03:137:0005 перебувають у спільній часткові власності із визначенням розмірів часток: Ѕ за ОСОБА_7 та Ѕ за ОСОБА_3 .

Рішенням № 57288035 державного реєстратора Кучеренка Є.А. від 25.03.2021 за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 за суб`єктом ОСОБА_7 відмовлено у державній реєстрації права власності на вказане нерухоме майно.

Рішенням № 57280823 державного реєстратора Зубка В.Ю. від 25.03.2021 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005 за суб`єктом ОСОБА_7 також відмовлено у державній реєстрації права власності на вказану земельну ділянку.

В отриманні в Першій Дніпровській державній нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за законом в рівних частинах зі спадкоємцем ОСОБА_5 (по Ѕ частини на житловий будинок та Ѕ частини на земельну ділянку кожному із спадкоємців) позивачу було відмовлено, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за померлим ОСОБА_7 досі зазначено дані про належність останньому лише Ѕ частини житлового будинку та Ѕ частини земельної ділянки, що зменшує розмір частин спадкового майна кожного із спадкоємців до ј частини.

Державним нотаріусом Першої Дніпровської нотаріальної контори Кравцовою А.І. 05.06.2021 прийнято рішення про відмову у вчиненні нотаріальної дії видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_7 , про що винесено відповідну постанову.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14.04.2021 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

В судовомузасіданні позивачката їїпредставник адвокатБазюкевич Є.В.у повномуобсязі підтрималипозовні вимогиз підстав,вказаних упозовній заяві,посилаючись нате,що приподілі майнаподружжя післярозірвання шлюбуміж відповідачкою ОСОБА_3 та ОСОБА_7 ,рішенням Жовтневогорайонного судум.Дніпропетровська від26.04.2016у справі№201/4113/16-ц, останньому буловиділено в цілому житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м. та земельну ділянку площею 0, 0460 га., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , за кадастровим номером 1210100000:03:137:0005. Саме це майно й є спадковим, тому просили суд визнати за ОСОБА_1 та за малолітнім ОСОБА_5 , які є єдиними спадкоємцями після ОСОБА_7 , як його діти від різних шлюбів, право власності по Ѕ (по одній другій) частині цих об`єктів нерухомого майна кожному в порядку спадкування за законом після смерті їх батька ОСОБА_7 .

Законний представник малолітнього відповідача ОСОБА_5 по справі, вона ж - відповідач по справі ОСОБА_3 заперечила проти задоволення позовних вимог та просила визнати за позивачкою та за своїм сином ОСОБА_8 в порядку спадкування після смерті їх батька ОСОБА_7 право власності за кожним по ј (по одній четвертій) частині спірних житлового будинку та земельної ділянки. При цьому вона послалася на те, що спірне майно було придбане нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_7 у період їх шлюбу, при цьому вони зареєстрували право власності за кожним з них по Ѕ (по одній другій) як на спірний будинок, так і на спірну земельну ділянку під ним. При поділі майна подружжя після розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_7 , останній обіцяв придбати для неї з їх спільним сином ОСОБА_9 трикімнатну квартиру на житловому масиві ОСОБА_10 у м. Дніпрі, саме на таких умовах вона й погодилася, щоб спірний житловий будинок з земельною ділянкою під ним відійшли ОСОБА_7 в цілому. Однак через фінансові труднощі, ОСОБА_7 своєю обіцянку виконати не зміг, та ніякої квартири для неї з сином ОСОБА_9 так і не придбав. Саме через це ОСОБА_7 відмовився від свого права на виділені йому судом спірні об`єкти нерухомого майна в цілому, спочатку подавши заяви до органу Державної реєстрації прав щодо реєстрації за ним цих об`єктів на підставі рішення суду про поділ майна подружжя в цілому, але невдовзі відізвавши ці заяви. При цьому ОСОБА_7 пояснив їй ( ОСОБА_3 ), що він не хоче, щоб його обіцянка придбати трикімнатну квартиру для сина ОСОБА_9 виглядала так, що він ввів її ( ОСОБА_3 ) в оману, та хоче, щоб його сину ОСОБА_9 залишився цей будинок з земельною ділянкою під ним. Тому в Реєстрі прав власності так і залишилися відомості про те, що спірне майно зареєстроване по Ѕ (по одній другій) за нею ( ОСОБА_3 ) та за ОСОБА_7 . Виходячи з цього, - спадкове майно складається не зі спірних об`єктів нерухомого майна (будинку та земельної ділянки під ним) в цілому, а лише з Ѕ (однієї другої) часток цих об`єктів, які й мають буди розподілені між спадкоємцями.

Представник ОСОБА_3 адвокат Орешин П.П., підтримав позицію своєї довірительки щодо необхідності визнання за позивачкою та за сином ОСОБА_3 - ОСОБА_8 в порядку спадкування після смерті їх батька ОСОБА_7 права власності за кожним по ј (по одній четвертій) частині спірних житлового будинку та земельної ділянки, зазначивши, що відзиваючи свої заяви про реєстрацію за ним права власності на ці об`єкти нерухомого майна, ОСОБА_7 тим самим відмовився від цього права. Крім того, адвокат Орешин П.П. наголосив на тому, що насправді такого права власності за ОСОБА_7 і не набув, адже у судовому рішенні по справі №201/4113/16-ц про поділ майна подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 відсутні відомості про те, що судом визнано таке право власності за ОСОБА_7 на спірні об`єкти нерухомого майна в цілому, та не припинено право власності ОСОБА_3 на Ѕ частку кожного з цих об`єктів. Вказівка на те, що ОСОБА_7 зазначені об`єкти нерухомого майна виділені в цілому не конкретизована та не містить посилань на те, по якому саме праву вони виділені (права користування, права управління, права оренди, права власності тощо).

Треті особи в судове засідання не з`явилися, своїх представників до суду не направили.

По справі допитані свідки:

Позивачка ОСОБА_1 ,допитана яксвідок,пояснила,що вонає донькоювід першогошлюбу ОСОБА_7 ,який 03.09.2020трагічно загинув.Незважаючи нате,що їїбатьки булирозлучені, ОСОБА_7 спілкувався знею постійнота вонимали добрістосунки,особливо останніпівроку дойого загибелі,коли вонана йогопропозицію переїхалажити донього успірний будинокза адресою: АДРЕСА_1 .При цьомубатько їйнеодноразово розповідав,що цейбудинок вінвідсудив усвоєї другоїжінки ОСОБА_3 при поділі майна подружжя, з якою він теж розірвав шлюб. При цьому він особливо підкреслював, що він зробив усе для того, щоб цей будинок залишився саме йому, оскільки він мав наміри його продати та переїхати до міста Одеси. Зі своїм же малолітнім сином ОСОБА_8 , ОСОБА_7 практично не спілкувався, принаймні вона бачила їх разом за цей період рази три. Про те, що він хоче залишити будинок, або його частину своєму сину від другого шлюбу ОСОБА_9 , ОСОБА_7 їй ніколи не розповідав. Після поховання ОСОБА_7 , його колишня друга жінка - ОСОБА_3 (мати ОСОБА_9 та відповідачка по справі) пропонувала їй 35 тис. доларів США за її долю у цьому будинку, але вона відмовилася, оскільки це замала сума компенсації, та мирова угода на таких умовах неприйнятна, оскільки половина спірного будинку та землі під ним коштує значно більше, а саме по Ѕ було б справедливо розділити цей будинок між нею та ОСОБА_9 , як єдиними спадкоємцями після смерті їх батька ОСОБА_7 .

Відповідачка ОСОБА_3 , допитана як свідок, пояснила, що з ОСОБА_7 вони перебували у зареєстрованому шлюбі з 28.11.2008 року. Від шлюбу мають сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спірний будинок та земельну ділянку під ним за адресою: АДРЕСА_1 вона з ОСОБА_7 придбали в період шлюбу, та саме вона підшукала цей будинок, вела перемовини з його продавцями. Придбали цей будинок у недобудованому стані, потім разом з ОСОБА_7 за спільні сімейні кошти провели його реконструкцію та добудували. Право власності за кожним з них вони зареєстрували по Ѕ (по одній другій) як на спірний будинок, так і на спірну земельну ділянку під ним. Шлюб між подружжям розірвано за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.03.2016. Хоча фактично шлюбні стосунки були розірвані, вони з ОСОБА_7 підтримували дружні стосунки до загибелі останнього, особливо у питаннях виховання та розвитку спільного сина ОСОБА_9 . Оскільки за час перебування у шлюбі спільними зусиллями подружжя нажило майно, постала необхідність його поділу у судовому порядку. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26.04.2016 спільне сумісне майно було розділено. ОСОБА_3 щодо запропонованого ОСОБА_7 порядку поділу майна у судовому засіданні не заперечувала, оскільки між сторонами існували чіткі домовленості, які в першу чергу стосувались забезпечення майбутнього матеріального становища їх малолітнього сина ОСОБА_9 : ОСОБА_7 обіцяв придбати для нього на ім`я ОСОБА_3 , як його матері, з якою ОСОБА_9 залишився проживати після розірвання шлюбу, - трикімнатну квартиру у м. Дніпрі на житловому масиві «Перемога». Однак обіцяну квартиру ОСОБА_7 так і не зміг придбати через свої фінансові труднощі, та загинув 03.09.2020. Починаючи із дати винесення рішення суду від 26.04.2016 про поділ майна при розірванні шлюбу, їй було відомо про обставини нереєстрації такого рішення та неоформлення ОСОБА_7 будинку і земельної ділянки на себе особисто. Вона у повному обсязі володіла інформацією про те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно значяться відомості про частки володіння, де померлому ОСОБА_7 та ОСОБА_3 належить по Ѕ земельної ділянки та будинку. Головною підставою для непроведення державної реєстрації нерухомого майна, що на теперішній час стало спадковим, є особиста домовленість між померлим ОСОБА_7 та нею про те, що здійснювати реєстрацію судового рішення про поділ майна подружжя ОСОБА_7 не буде з огляду на невиконання домовленостей відносно придбання на її користь трикімнатної квартири. А відтак, ще за життя, задовго до своєї загибелі, ОСОБА_7 визначився з тим, що частина будинку залишиться їх спільному сину малолітньому ОСОБА_9 . Так, на початку квітня місяця 2019 року між нею та померлим ОСОБА_7 тривали розмови, відповідно до яких померлий журив себе за те, що не придбав для малолітнього сина квартиру, ділився проблемами у бізнесі і тим, що наразі його матеріальне становище є непростим, змоги фінансово допомагати сину (на аліменти вона не подавала) останній не мав. Відтак, саме в цей період ОСОБА_7 твердо вирішив перереєструвати за собою лише Ѕ частину земельної ділянки, а не на усю ділянку в цілому. Житловий будинок фактично так і залишився зареєстрованим на обох з колишнього подружжя по Ѕ кожному. Зі слів померлого їй було відомо, що на підтвердження таких намірів ОСОБА_7 22.04.2019 особисто відкликав подану ним 16.04.2019 заяву про реєстрацію рішення суду про поділ майна подружжя, про що вчинено відповідний запис у реєстрі та до нього внесено рішення щодо заяви про залишення заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень без розгляду. Відтак, за життя ОСОБА_7 самостійно відкликав заяви про реєстрацію за рішенням суду земельної ділянки та будинку за собою, з чого випливає, що він свідомо, розуміючи свої дії та маючи відповідні наміри, відмовився від проведення такої реєстрації і не реалізував свої законні права, хоча мав достатньо часу з 2016 року по вересень 2020 року, вчинити всі необхідні дії щодо повного переоформлення на себе особисто зазначених вище земельної ділянки та будинку. Отже, померлий ОСОБА_7 в повній мірі висловив свою волю щодо проведення реєстрації землі та будинку на неї, зберігаючи домовленості у такий спосіб піклувався про свого малолітнього сина ОСОБА_9 , як і обіцяв. Після цього спадкоємці померлого донька від першого шлюбу ОСОБА_1 , що є позивачкою по справі та малолітній ОСОБА_5 , в інтересах якого вона діяла, звернулися до нотаріуса із заявами на вступ у спадщину. Враховуючи, що оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно земельну ділянку і житловий будинок у неї були відсутні, вона отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно. Ініціювання спору, що нині переданий на розгляд суду, трапилося виключно через бажання позивачки мати половину від спірних будинку та земельної ділянки під ним, ігноруючи при цьому факти наявності зареєстрованого права власності за спадкодавцем лише на половину земельної ділянки та житлового будинку та той факт, що ОСОБА_7 не зміг виконати свою обіцянку стосовно придбання житла у вигляді трикімнатної квартири для свого малолітнього сина ОСОБА_9 .

Свідок ОСОБА_11 , рідна тітка померлого ОСОБА_7 допитана як свідок, пояснила, що останній, за життя, спілкувався з нею постійно, розповідав про своє життя, ділився з нею усіма своїми планами, радощами та проблемами, радився з нею в своїх справах. Їй відомо, що після розлучення з ОСОБА_3 , при поділі майна між ними, ОСОБА_7 обіцяв придбати квартиру для сина ОСОБА_9 , але грошей на це у нього не було. Також він приділяв увагу й доньці від першого шлюбу ОСОБА_1 : влаштував її на навчання, а потім на роботу в банк. Обох дітей любив однаково. Спірний будинок він придбав за кошти, які отримав від продажу своєї земельної ділянки в ОСОБА_12 та квартири, яку він придбав у першому шлюбі з матір`ю позивачки. Після поділу майна з ОСОБА_3 , спірний будинок те земельну ділянку під ним не переоформив на себе через те, що у нього були борги, та йому було вигідно, щоб ці об`єкти нерухомого майна за ним не значилися, щоб їх не забрали за борги. З боргом він розрахувався, але коли це сталося, їй не відомо. Підсумовуючи свої пояснення, свідок ОСОБА_11 заявила, що відповідачка ОСОБА_3 «аферистка», - хоче побільше майна забрати після покійного ОСОБА_7 , тим самим продемонструвавши свої неприязнене відношення до відповідачки, у зв`язку з чим суд не може взяти до уваги її покази.

Свідок ОСОБА_13 , батько відповідачки допитаний як свідок, пояснив, що спірний будинок ОСОБА_7 та ОСОБА_3 добудовували вже у шлюбі пілся його придбання, він їм у цьому допомагав. Після розлучення з ОСОБА_3 , при поділі майна між ними, ОСОБА_7 обіцяв придбати квартиру для сина ОСОБА_9 , але грошей на це у нього не було, через що обіцяну квартиру так і не купив. Він (свідок) зі своєю дружиною придбали для своєї доньки ОСОБА_3 та онука ОСОБА_9 однокімнатну квартиру, де останні тимчасово проживали після розлучення ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , а потім вона виплатила пай в кооперативному будинку за іншу однокімнатну квартиру, куди й переїхала та прожива там до теперішнього часу. Частина грошей на цю однокімнатну квартиру була від ОСОБА_7 , решту зібрали вони з дружиною та ОСОБА_3 . Коли ОСОБА_7 зрозумів, що обіцяну трикімнатну квартиру для ОСОБА_3 з сином ОСОБА_9 він придбати не може, він пообіцяв залишити сину ОСОБА_9 спірний будинок.

Свідок ОСОБА_14 , сестра відповідачки допитана як свідок, підтвердила пояснення свідка ОСОБА_13 , додавши, що коли ОСОБА_7 усім сказав, що трикімнатну квартиру для ОСОБА_3 та сина ОСОБА_9 він не може придбати, у зв`язку з чим має намір залишити сину ОСОБА_9 спірний будинок, то він сказав, що реєструвати за собою право власності на спірний будинок та земельну ділянку через це не буде, тобто відмовився від свого права власності на ці об`єкти нерухомого майна в цілому.

Вислухавши сторони та свідків, дослідивши та оцінивши надані докази у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві та відзиві на неї, співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

В судовому засіданні судом встановлені наступні обставини по справі.

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер батько позивачки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Дніпровському, Солонянському районах Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Дніпро 08.09.2020, актовий запис № 382 (т.1 а.с.16).

Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м, а також земельна ділянка площею 0, 0460 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005. Це майно придбано під час знаходження в шлюбі з ОСОБА_3 (т.1 а.с.22-26).

Єдиними спадкоємцями померлого ОСОБА_7 за законом та спадкоємцями однієї черги (першої черги) є його діти: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 28.03.1997 (т.1 а.с.17), та малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 10.09.2009 (т.1 а.с.18).

У Першій Дніпровській державній нотаріальній конторі за заявою ОСОБА_1 21.01.2021 відкрито спадкову справу № 28/2021 за № 67089158 у спадковому реєстрі, що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі (т.1 а.с.19).

Згідно довідки № 578/02-14 від 04.03.2021, коло спадкоємців складають ОСОБА_1 та малолітній син ОСОБА_5 (т.1 а.с.20).

22.03.2016 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі №201/3063/16-ц шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 розірвано (т.1 а.с.21).

26.04.2016 рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі №201/4113/16-ц про поділ спільного майна подружжя, ОСОБА_7 виділено в цілому житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м та земельну ділянку площею 0, 0460 га, кадастровий номер 1210100000:03:137:0005. ОСОБА_3 цим же рішенням суду в рахунок поділу спільного майна подружжя виділено транспортний засіб марки «Honda CR-V» 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_4 ; Ѕ частину нежитлового приміщення по АДРЕСА_2 ; 50% статутного капіталу ТОВ «ММБ» (ЄДРПОУ 39951572) (т.1 а.с.27-28).

16.04.2019, через три роки після отримання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі №201/4113/16-ц про поділ спільного майна подружжя, ОСОБА_7 звернувся до органу Державної реєстрації прав власності із заявами про реєстрацію за ним зазначеного будинку та земельної ділянки в цілому (т.2 а.с.25-26, 20-30).

22.04.2019, вже за вже за тиждень після подачі заяв про реєстрацію за ним права власності на зазначене нерухому майно, ОСОБА_7 звернувся до органу Державної реєстрації майнових прав із заявами про відкликання своїх заяв щодо реєстрації за ним права власності на зазначене майно в цілому. (т.2 а.с.27-28, 31-32)

Крім того, у цей же день, 22.04.2019, ОСОБА_7 звернувся до органу Державної реєстрації майнових прав із заявою про реєстрацію права власності на нього лише Ѕ зазначеної земельної ділянки, після чого, аж до теперішнього часу, відповідно до відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, зазначена земельна ділянка та розташований на ній житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м перебувають у спільній часткові власності із визначенням розмірів часток: Ѕ за ОСОБА_7 та Ѕ за ОСОБА_3 (т.1 а.с. 34-36, т.2 а.с.33-36).

Належність зазначеного спірного нерухомого майна по Ѕ ОСОБА_7 та Ѕ та ОСОБА_3 на теперішній час, а також рух реєстраційних дій із цим майном, підтверджується також копіями реєстраційних справ на ці об`єкти (т.2 а.с.220-259, т.3 а.с.1-28)

Також судом встановлено, що 24.04.2019, ОСОБА_7 звертався до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із заявою про роз`яснення зазначеного рішення від 13.05.2019 у справі №201/4113/16-ц про поділ майна подружжя, однак ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13.05.2019 в задоволенні заяви про роз`яснення судового рішення у справі за позовом про поділ майна подружжя відмовлено (т.1 а.с.32).

Після смерті ОСОБА_7 , як стверджує позивачка, Рішенням № 57288035 державного реєстратора Кучеренка Є.А. від 25.03.2021 за результатом розгляду її заяви про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 за суб`єктом ОСОБА_7 відмовлено у державній реєстрації права власності на вказане нерухоме майно. Рішенням № 57280823 державного реєстратора Зубка В.Ю. від 25.03.2021 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005 за суб`єктом ОСОБА_7 також відмовлено у державній реєстрації права власності на вказану земельну ділянку.

В отриманні в Першій дніпровській державній нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за законом в рівних частинах із малолітнім спадкоємцем ОСОБА_8 (по Ѕ частини на житловий будинок та Ѕ частини на земельну ділянку кожному із спадкоємців) позивачці було відмовлено, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за померлим ОСОБА_7 досі зазначено дані про належність останньому лише Ѕ частини житлового будинку та Ѕ частини земельної ділянки, що зменшує розмір частин спадкового майна кожного із спадкоємців до ј частини. Державним нотаріусом Першої Дніпровської нотаріальної контори Кравцовою А.І. 05.06.2021 прийнято рішення про відмову у вчиненні нотаріальної дії видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_7 , оскільки нею не було надано документів щодо належності спадкового майна померлому ОСОБА_7 , про що винесено відповідну постанову (т.1 а.с.38).

ОСОБА_3 , що діє як законний представник малолітнього ОСОБА_5 , Державним нотаріусом Першої Дніпровської нотаріальної контори Кравцовою А.І. теж відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки нею не було надано документів щодо належності спадкового майна померлому ОСОБА_7 , про що винесено відповідну постанову від 11.03.2021 року (т.1 а.с.146)

Крім цього, згідно листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від №6/1136-01.1-19/227 від 01.06.2022, ОСОБА_3 ніколи не володіла трикімнатною квартирою, у тому числі на АДРЕСА_3 , про яку йдеться у рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13.05.2019 по справі №201/4113/16-ц про поділ майна подружжя, у додаток до цього листа на адресу суду надіслано Реєстраційну справу на єдине нерухоме майно, яким володіє ОСОБА_3 однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , яку вона набула у свою власність 21.11.2016 року, сплативши пайовий внесок як член житлово-будівельного кооперативу «Перемога-1» (т.2 а.с.53-68).

Аналізуючи правовідносини, що виникли між сторонами та надаючи оцінку наданим доказам, суд виходить з наступного.

Щодо права власності.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частина 1 статті 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Відповідно до статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 317 ЦК України закріплено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому Європейський суд з прав людини в зміст поняття майна включає і поняття «правомірні очікування»/«законні сподівання» вчиняти певні дії. Зокрема, у рішеннях по справах «Броньовські проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява №31443/96, «Сук проти України», заява №10972/05, «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо встановлено, що поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Питання, що має бути розглянуто, полягає у тому, чи надавали заявнику обставини справи, розглянуті в цілому, право на інтерес, який по суті захищається статтею 1 Першого протоколу.

Щодо спадкових правовідносин.

Відповідно до ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно до ч.2 ст. 1223 ЦК України, у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

Відповідно до ч.1 ст. 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч.1 ст. 1267 ЦК України, частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Оскільки у даному спорі спадкодавцем заповіт не складався, то при вирішенні питання можливості отримання майна у спадщину спадкоємцем першої черги за законом, якою є позивачка, та розміру належної їй частки у цьому майні, окрім відповідності особи позивачки критеріям, визначеним у ст.1261 ЦК України, має бути встановлений факт належності спадкового майна спадкодавцеві, а відтак і «законність сподівань» позивачки в розумінні статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та згаданої вище практики Європейського суду з прав людини.

В даному випадку, як встановлено судом, за спадкодавцем ОСОБА_7 , на момент його смерті, було зареєстроване лише по Ѕ частині житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м. та житловою площею 33, 5 кв.м. та земельної ділянки площею 0,0460 га., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:137:0005.

Водночас, на день смерті ОСОБА_7 , існувало судове рішення у цивільній справі №201/4113/16-ц від 26 квітня 2016 року, що набрало законної сили, відповідно до якого, ОСОБА_7 в рахунок поділу спільного майна подружжя зазначені об`єкти нерухомого майна виділено в цілому. Зазначене судове рішення в подальшому не змінювалось та не скасовувалось аж до теперішнього часу.

Надаючи оцінку встановленим фактам, суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав є обов`язковою. Інформація про право на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналізуючи питання зазначених розбіжностей щодо обсягу майна, зареєстрованого за спадкодавцем у Державному реєстрі прав на день його смерті та обсягу майна, виділеного йому судовим рішенням у цивільній справі №201/4113/16-ц від 26 квітня 2016 року, суд, у відповідність до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України, враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у її Постанові від 23.11.2021 року по справі №359/3373/16-ц щодо володіння майном особами та Державної реєстрації прав на це майно:

«…60. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

61. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

67. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у наведених вище постановах помилково ототожнив заволодіння громадянами та юридичними особами землями та перехід до них права володіння цими землями. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

68. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

69. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

72. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

73. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати)…».

Виходячи з викладеного, суд доходить до висновку про те, що відсутність факту Державної реєстрації права власності на спірні будинок та земельну ділянку в цілому за спадкодавцем ОСОБА_7 на момент його смерті, при наявності згаданого вище судового рішення у цивільній справі №201/4113/16-ц від 26 квітня 2016 року, слід оцінювати, виходячи з причин, через які виникла така невідповідність.

Аналізуючи ці причини, суд звертає увагу на наступне.

Як вже згадано вище, відповідно до ч.1 ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Під правомочністю володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).

Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

При цьому, як вже зазначено, згідно з нормою ст. 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Тобто власник сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

Через категорії «межі здійснення суб`єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб`єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства, тобто власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа-власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються, зокрема, у ст. 13 ЦК України.

Закріплений у п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК України принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності.

В контексті вирішення даного спору, з урахуванням документального підтвердження дій спадкодавця ОСОБА_7 , спрямованих на державну реєстрацію його права власності на спірне майно в цілому, виділене йому згаданим рішенням суду від 26 квітня 2016 року у цивільній справі №201/4113/16-ц, а в подальшому відкликання ним його ж заяв про державну реєстрацію цього права власності, особливо слід зупинитися на приписах ст.ст.346, 347 ЦК України, які унормовують підстави припинення права власності та можливість відмови власника від його права.

Так, відповідно до п.2 ч.1 ст.346 ЦК України, право власності припиняється у разі відмови власника від права власності.

Відповідно до ч.1 ст.347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Відповідно до ч.3 ст.347 ЦК України, у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Відповідно до ст. 181, 182 ЦК України, земельна ділянка та розташований на ній будинок, що є спірним майном у даній справі, відносяться до категорії «нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість)», право власності на яку підлягає державній реєстрації.

Системний аналіз зазначених норм закону, дає підстави для висновку про те, що власник нерухомого майна вправі відмовитися від свого права власності на належне йому майно, та ця відмова має бути відображена шляхом проведення відповідних реєстраційних дій у Державному реєстрі прав. При цьому волевиявлення власника щодо відмови від свого права власності на нерухоме майно має бути свідомим та вільним.

В даному випадку, як встановлено з наявних в матеріалах справи доказів, спадкодавець ОСОБА_7 , рішення від 26.04.2016 року у цивільній справі №201/4113/16-ц, яким йому було виділено в цілому спірні житловий будинок та земельну ділянку в цілому, отримав 13.05.2016 року через свого представника, про що є відповідна розписка у цій справі та відповідна відмітка на копії рішення, доданого до неї, оглянуті судом під час розгляду справи №201/5865/21.

До органу Державної реєстрації майнових прав із відповідними заявами про реєстрацію свого права на зазначені об`єкти нерухомого майна в цілому, ОСОБА_7 звернувся майже через три роки - 16.04.2019 року, однак Державна реєстрація його прав на зазначене нерухоме майно в цілому проведена не була, оскільки вже за тиждень, -22.04.2019 року, він звернувся до органу Державної реєстрації майнових прав із заявами про відкликання своїх заяв щодо реєстрації за ним права власності на зазначене майно в цілому.

Більш того, у цей же день, 22.04.2019, ОСОБА_7 звернувся до органу Державної реєстрації майнових прав із заявою про реєстрацію права власності на нього лише на Ѕ спірної земельної ділянки, після чого, аж до теперішнього часу, відповідно до відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, зазначена земельна ділянка та розташований на ній житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м перебувають у спільній часткові власності із визначенням розмірів часток: Ѕ за ОСОБА_7 та Ѕ за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право спільної часткової власності на нерухоме майно №21947642 від 21.05.2014 року та державного Акту на право спільної часткової власності на земельну ділянку ЯМ №469580 від 13.11.2012 року.

У подальшому, як встановлено з матеріалів цивільної справи №201/4113/16-ц за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, оглянутої у судовому засіданні, 24.04.2019 року, ОСОБА_7 звертався до суду із заявою про роз`яснення рішення у цій справі, пославшись на незрозумілість судового рішення по цій справі в резолютивній частині стосовно опису присудженого йому об`єкту нерухомості.

Однак ухвалою від 13.05.2019 року у роз`ясненні рішення суду було відмовлено. Відмовляючи в роз`ясненні зазначеного судового рішення, суд встановив: «рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 26 квітня 2016 року позовні вимоги задоволено, а саме: виділено ОСОБА_7 (інд. номер НОМЕР_5 ) в рахунок поділу спільного майна подружжя: Житловий будинок, який розташований за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв.м. та житловою площею 33, 5 кв.м.; Земельну ділянку площею 0,0460 га., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:137:0005; виділено ОСОБА_3 (інд. номер НОМЕР_6 ) в рахунок поділу майна подружжя: Транспортний засіб HONDA CR-V 2013 року випуску, номер шасі НОМЕР_7 , об*є двигуна 2354, сірого кольору, державний номер НОМЕР_4 ; Ѕ частину нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою АДРЕСА_2 (в житловому будинку літ. А-4 нежитлове приміщення № 2, поз.1_4, загальною площею 49,3 кв.м., ганок з козирками літ. А); 50 % статутного капіталу ТОВ «ММ Б» (код ЄДРПОУ 39951572), що у грошовому еквіваленті складає 2500 грн.

Судом також було встановлено, що вище вказане рішення суду оскаржене сторонами не було та у встановленому законом порядку набрало законної сили.

Ухвалене судове рішення суду по справі є зрозумілим, судом при розгляді справи досліджені всі обставини справи, розглянуті конкретно всі заявлені вимоги, їх формулювання знайшли своє вірне відображення в зазначеному судовому рішенні, в ньому конкретно відображено аналіз обставин справи та правового обґрунтування, проаналізовано надані та добуті судом докази, по заявленим вимогам надано висновок суду та в рішенні суду містять посилання на відповідні норми процесуального права, а тому з урахуванням зазначеного та вище викладеного ухвалене судом рішення по справі не є незрозумілим та не потребує додаткового роз`яснення».

Отримавши зазначену ухвалу про відмову у роз`ясненні судового рішення 14.05.2019 року, про що в матеріалах справи №201/4113/16-ц є розписка ОСОБА_7 , він її не оскаржував та вона набрала законної сили, однак з цією ухвалою та рішенням по цій справі до органів державної реєстрації з метою таки зареєструвати за собою право власності на спірні об`єкти нерухомості в цілому, ОСОБА_7 повторно не звертався.

Також ОСОБА_7 не оскаржував у судовому порядку й відмову органу державної реєстрації зареєструвати за ним право власності на спірні об`єкти нерухомості в цілому, якщо припустити, що така відмова була, хоча суду не надано доказів того, що орган державної реєстрації, куди він звернувся 16.04.2019 року, відмовив йому у реєстрації за ним права власності на спірні об`єкти нерухомості в цілому на підставі судового рішенням у справі №201/4113/16-ц.

Відповідно ж до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому суд звертає увагу на той факт, що ОСОБА_7 мав достатньо часу вчинити зазначені дії (оскаржити невигідні для нього судові рішення та дії органу реєстрації, або повторно звернутися до цього органу з метою таки зареєструвати за ним права власності на спірні об`єкти нерухомості в цілому), якщо він дійсно мав на меті зареєструвати за собою право власності на спірні об`єкти нерухомості в цілому, адже помер він через декілька місяців після цих подій - 03.09.2020 року, а ініціювавши процес реєстрації його майнових прав на спірні об`єкти в цілому аж через три роки після отримання ним рішення по справі №201/4113/16-ц, він же сам цей процес і припинив. Доказів неспроможності це зробити через стан здоров`я, або з інших поважних причин, суду не надано.

Отже, у разі, якщо ОСОБА_7 таки мав на меті зареєструвати за собою право власності на спірний будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, присуджені йому в цілому рішенням суду про поділ майна подружжя у справі №201/4113/16-ц, та не відмовлятися від цього права, він мав можливість таку реєстрацію у Державному реєстрі прав власності провести, проте цього не зробив. Навпаки, усі його дії, згадані вище, які він вчинив після отримання рішення суду про поділ майна подружжя у справі №201/4113/16-ц, у своїй сукупності свідчать про його відмову від цього права власності, що узгоджується із приписами частини першої ст.347 ЦК України. Умови ж щодо необхідності внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру, у разі його відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, передбаченої частиною третьою ст.347 ЦК України, ОСОБА_7 дотримався, коли власноручно подав до органу Державної реєстрації прав заяви про відкликання своїх заяв щодо реєстрації за ним права власності на спірне нерухоме майно в цілому. Доказів того, що дії ОСОБА_7 при цьому не були вільними та діяв під впливом, наприклад, насильства, обману тощо, або не усвідомлював значення своїх дій, суду не надано.

Більш того, послідовність дій ОСОБА_7 узгоджується із показаннями

відповідача ОСОБА_3 та підтверджується матеріалами справи про те, що він дійсно відмовився від своєї власності на її користь, а отже і на користь свого малолітнього сина ОСОБА_5 , через неможливість виконання свого наміру придбати їм трикімнатну квартиру на АДРЕСА_3 , про яку йдеться у рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26.04.2016 у справі №201/4113/16-ц, адже доказів придбання такої квартири, суду не надано. При цьому, особливу увагу суд звертає на той факт, що в судовому засіданні по справі №201/4113/16-ц, яке відбулося 26.04.2016 року, ОСОБА_3 погодилася із позовними вимогами про поділ майна подружжя не через те, що квартиру для неї з сином ОСОБА_15 вже придбав, а повідомила суду, що «квартиру повинні купити, дали завдаток», що відображено у Журналі судового засідання (а.с.25 справи №201/4113/16-ц) та зафіксовано на диску із звукозаписом цього судового засідання.

За таких умов суд доходить до висновку про те, що спадкодавець ОСОБА_7 свідомо відмовився від свого права власності на житловий будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, на якій він розташований, із кадастровим номером 1210100000:03:137:0005, присуджені йому в цілому рішенням суду про поділ майна подружжя у справі №201/4113/16-ц, залишивши за собою лише по Ѕ від цього нерухомого майна, що й є спадковим майном у даному спорі.

Таким чином, судом встановлено добровільну відмову ОСОБА_7 від державної реєстрації прав та їх обтяжень на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26.04.2016 року №201/4113/16-ц, що у даному випадку, з урахуванням показань у суді відповідачки ОСОБА_3 , можна віднести до відмови ОСОБА_7 від права власності на Ѕ частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та на Ѕ частину земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005.

Відомості у справі про те, що ОСОБА_7 з моменту відмови від державної реєстрації прав та їх обтяжень на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26.04.2016 №201/4113/16-ц до своєї смерті змінив своє рішення та вживав заходів до реєстрації у встановленому законом порядку вказаного рішення суду, у справі відсутні.

Також суд вважає такими, що заслуговують на увагу й доводи представника ОСОБА_3 - адвоката Орешина П.П. відносно судового рішення по справі №201/4113/16-ц про поділ майна подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_3 . У цьому рішенні дійсно відсутні відомості про те, що судом визнано право власності за ОСОБА_7 на спірні об`єкти нерухомого майна в цілому, та цим рішенням не припинено право власності ОСОБА_3 на Ѕ частку кожного з цих об`єктів. Вказівка на те, що ОСОБА_7 зазначені об`єкти нерухомого майна виділені в цілому не конкретизована та не містить посилань на те, по якому саме праву вони виділені (права користування, права управління, права оренди, права власності тощо). При цьому суд у цій справі, повністю задовольняючи позов ОСОБА_7 , за межі його позовних вимог до ОСОБА_3 не вийшов, та розглянув справу саме за тими вимогами, які ОСОБА_7 й заявив, а у своїй позовній заяві останній і не просив визнати за ним право власності на спірні об`єкти нерухомого майна в цілому та припинити право власності ОСОБА_3 на Ѕ частку кожного з цих об`єктів.

З огляду на викладене, визначаючись із можливістю задоволення позовних вимог та розміром їх можливого задоволення, суд застосовує наступні законодавчі приписи.

Виходячи зі змісту ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав може бути визнання права власності.

Згідно із частинами 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти або не прийняти спадщину.

Як зазначено в ч. 1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, що прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно до нотаріуса, який відповідно до вимог ст. 68 Закону України «Про нотаріат» при видачі свідоцтва перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва та склад спадкового майна. При цьому, відповідно до положень п. 4.14, 4.19 глави 10 Порядку здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, видача свідоцтва про право на спадщину здійснюється за наявності необхідних документів, що підтверджують наявність певних юридичних фактів, у тому числі й склад спадкового майна. У разі, якщо у спадкоємців відсутні всі необхідні документи, питання визнання права на спадщину вирішується у судовому порядку.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення в нотаріальному порядку.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», зазначено, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження».

В даному випадку позивачка, як спадкоємець за законом у встановлений ст. 1270 ЦК України строк заяву про відмову від спадщини нотаріусу не подала, навпаки, своєчасно звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, тобто є такою, що прийняла спадщину, але нотаріус відмовив їй у вчиненні нотаріальної дії через неподання оригіналів документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно.

На можливість визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку в подібних випадках неодноразово звертав увагу Верховний Суд, зокрема у своїх постановах від 11 березня 2020 року по справі №210/1609/15-ц, від 22 вересня 2021 року у справі №227/3750/19 тощо.

За таких умов, право позивачки на отримання спадщини має бути захищено судом, оскільки право на отримання правовстановлюючого документу на нерухоме майно, має особа, яка є власником цього майна, дане право нерозривно пов`язане з особою спадкодавця, а тому після його смерті спадкоємець не має можливості отримати правовстановлюючий документ на спадкове майно в позасудовому порядку.

В даному випадку, як випливає з вищенаведеного та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 правомірно володіє Ѕ частиною будинку АДРЕСА_1 та Ѕ частиною земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005. Таким чином, поділу між спадкоємцями ОСОБА_5 та ОСОБА_1 підлягає лише Ѕ частина вказаного майна.

Враховуючи, що визнання права власності на спадкове майно є винятковим способом захисту, який має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, суд, з урахуванням обсягу спадкового майна (по Ѕ частині будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:03:137:0005), приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково, та за нею належить визнати право власності на ј від зазначеного майна.

Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 мають законні права як спадкоємці після померлого батька ОСОБА_7 в рівних долях: на ј вказаних житлового будинку та земельної ділянки кожному.

В інший частині позову слід відмовити.

Стосовно клопотання позивачки про постановлення окремої ухвали (т.2 а.с.92), суд зазначає, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 262 ЦПК України, суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Окрема ухвала суду - це процесуальне судове рішення, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Отже, підставою для постановлення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення.

В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення (ч. 5 ст. 262 ЦПК України).

Суд звертає увагу, що статтею 262 ЦПК України не встановлено процесуального обов`язку суду постановляти окрему ухвалу. Постановлення окремої ухвали є правом суду у разі встановлення судом підстав для окремої ухвали.

В даному випадку підстави для винесення окремих ухвал відсутні.

Питання щодо судових витрат суд вирішує відповідно до положень ч.1 ст.141 ЦПК України, а саме: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позивачкою при подачі позову було сплачено судовий збір у розмірі 3859 грн. (т.1 а.с.14), а позов задовольняється на 50% від заявленого, то з відповідачки на її користь має бути стягнуто 1929,5 грн. в рахунок відшкодування половини витрат по сплаті судового збору.

Доходячи до зазначених висновків, суд звертає увагу на те, що статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі викладеного, керуючись ст.41 Конституції України, ст.ст.16, 181, 182, 317, 319, 346, 347, 321, 328, 392, 1216, 1218, 1222-1226, 1261, 1267, 1268, 1297 ЦК України, ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст. 2, 3, 5, 10-13, 81, 258, 259, 262-265 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_3 , треті особи Управління-служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, Перша Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування за законом - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_8 право власності за кожним по ј (по одній четвертій) частині земельної ділянки загальною площею 0,0460 га з кадастровим номером 1210100000:03:137:0005.

Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_8 право власності за кожним по ј (по одній четвертій) частині житлового будинку загальною площею 143 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1929,50 (одну тисячу дев`ятсот двадцять дев`ять гривень 50 копійок) в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору за подачу позову.

Відомості про учасників справи згідно з п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_8 , адреса: АДРЕСА_5

Відповідач-1: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_9 , адреса: АДРЕСА_6 .

Законний представникВідповідача-1та одночасноВідповідач-2: ОСОБА_3 ,РНОКПП НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_6 .

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 30 діб до Дніпровського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С.Федоріщев