Постанова

від 28.06.2023 по справі 201/5865/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 червня 2023 року

м. Київ

справа № 201/5865/21

провадження № 61-2522св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 ,

треті особи: управління-служба у справах дітей адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради, Перша дніпровська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2023 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Зайцевої С. А., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього

ОСОБА_3 , про визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Позовну заяву мотивовано тим, що 03 вересня 2020 року трагічно загинув її батько, який був батьком і малолітнього ОСОБА_3 , законним представником якого є ОСОБА_2 , - колишня дружина померлого, шлюб з яким розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 березня 2016 року.

Після смерті батька відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв. м, та земельної ділянки, площею 0,0460 га, розташованої за тією ж адресою, єдиними спадкоємцями якого є його діти: позивач та малолітній ОСОБА_3 .

При зверненні позивача до нотаріальної контори з питання отримання спадщини позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій з підстав відсутності у неї правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Позивач вважає, що має право на половину вказаного майна, оскільки рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_5 виділено в цілому вказаний вище житловий будинок та земельну ділянку, а ОСОБА_2 в рахунок поділу спільного майна подружжя виділено транспортний засіб марки «Honda CR-V», 2013 року випуску, 1/2 частину нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 ; 50% статутного капіталу ТОВ «ММБ».

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 , а за

ОСОБА_3 право власності на іншу частину спірного нерухомого майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2022 року у складі судді Федоріщева С. С. позов

ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності за кожним по 1/4 частині земельної ділянки загальною площею 0,0460 га та по 1/4 частині житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спадкодавець ОСОБА_5 за життя відмовився від державної реєстрації права власності на житловий будинок та земельну ділянку, присуджені йому в цілому рішенням суду про поділ майна подружжя у справі №201/4113/16-ц, залишивши за собою лише по частки від цього нерухомого майна. Зазначене на думку суду першої інстанції свідчить про відмову ОСОБА_5 від права власності на спірного майна, а тому суд вважав, що спадкуванню підлягає тільки частина зазначеного майна.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2023 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2022 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.Визнано за ОСОБА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 , право власності на 1/2 частину житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0460 га. В іншій частині позову відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельна ділянка та розташований на ній житловий будинок перебувають у спільній часткові власності із визначенням розмірів часток: 1/2 частина за ОСОБА_5 та 1/2 частина за ОСОБА_2 . В той же час рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року у справі №201/4113/16-ц ОСОБА_5 виділено в цілому житловий будинок, а також земельну ділянку. Дане рішення суду набрало законної сили 10 травня 2016 року.

Тобто, з 10 травня 2016 року до ОСОБА_5 перейшли майнові права на зазначене майно в цілому, отже воно є спадковою масою після його смерті.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за життя спадкодавець зареєстрував за собою право власності лише на частину спірного майна, а тому до спадкової маси увійшла саме така частка нерухомого майна. Вважає, що відмова спадкодавця реєструвати за собою право власності на цілу частку спірного майна свідчить про його добровільну відмову від права власності на частку спірного майна.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу

У квітні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якій позивачка посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Зазначає, що спадкодавець намагався зареєструвати за собою право власності на спірне нерухоме майно, однак державний реєстратор відмовив у вчиненні таких дій, оскільки у рішенні суду про поділ майна подружжя відсутня фраза про визнання права власності. Спадкодавець на рекомендацію державного реєстратора звертався до суду про роз`яснення рішення суду про поділ майна подружжя, однак йому було відмовлено у такій вимозі. Станом на час подання позову у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишаються застарілі записи, які містились в реєстрі до ухвалення рішення суду про поділ майна, що свідчить про те, що спадкодавець не відмовлявся від права власності на спірне майно.

У квітні 2023 року від ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив, яка мотивована незгодою з аргументами позивачки.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі №201/3063/16.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_5 та ОСОБА_2 придбали земельну ділянку, площею 0, 0460 га, та розташований на ній житловий будинок на АДРЕСА_1 і зареєстрували за собою право власності по частці цього майна.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 26 квітня

2016 року у справі №201/4113/16 про поділ спільного майна подружжя, ОСОБА_5 виділено в цілому земельну ділянку, площею 0, 0460 га, та розташований на ній житловий будинок на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 цим же рішенням суду в рахунок поділу спільного майна подружжя виділено транспортний засіб марки «Honda CR-V» 2013 року випуску; 1/2 частину нежитлового приміщення на АДРЕСА_2 ; 50% статутного капіталу ТОВ «ММБ». Дане рішення суду набрало законної сили 10 травня 2016 року.

16 квітня 2019 року ОСОБА_5 звернувся до органу Державної реєстрації прав власності із заявами про реєстрацію за ним зазначеного будинку та земельної ділянки в цілому.

22 квітня 2019 року ОСОБА_5 повторно звернувся до органу державної реєстрації майнових прав із заявами про відкликання своїх заяв щодо реєстрації за ним права власності на зазначене майно в цілому та подав заяву про реєстрацію права власності на нього 1/2 зазначеної земельної ділянки.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно зазначене спірне майно зареєстровано за ОСОБА_5 та ОСОБА_2 по частці за кожним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 143 кв. м, та земельної ділянки, площею 0,0460 га, розташованої за тією ж адресою.

Єдиними спадкоємцями за законом та спадкоємцями однієї черги (першої черги) померлого ОСОБА_5 є його діти: ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3 .

Спадкоємці у передбачений законом строк та спосіб звернулися із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

В отриманні в Першій дніпровській державній нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за законом в рівних частинах із малолітнім спадкоємцем ОСОБА_3 (по 1/2 частини на житловий будинок та 1/2 частини на земельну ділянку кожному із спадкоємців) позивачці було відмовлено, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за померлим ОСОБА_5 досі зазначено дані про належність останньому лише 1/2 частина житлового будинку та земельної ділянки, що зменшує розмір частин спадкового майна кожного із спадкоємців до 1/4 частини.

Державним нотаріусом Першої Дніпровської нотаріальної контори Кравцовою А. І. 05 червня 2021 року прийнято рішення про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину житлового будинку та земельної ділянки, що після смерті ОСОБА_5 , оскільки заявником не було надано документів щодо належності спадкового майна померлому ОСОБА_5 , про що винесено відповідну постанову.

ОСОБА_2 , що діє як законний представник малолітнього ОСОБА_3 , Державним нотаріусом Першої Дніпровської нотаріальної контори Кравцовою А. І. також відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки нею не було надано документів щодо належності спадкового майна померлому ОСОБА_5 , про що винесено відповідну постанову від 11 березня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

В силу положень статті 1216 ЦК України спадкування - це перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до положень статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1260-1265 цього Кодексу.

Судами установлено, що за життя ОСОБА_5 заповіту не складав, отже, спадкування на належне спадкодавцю майно здійснюється за законом.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

За змістом частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1271 ЦК України спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Судами установлено, що спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_5 є позивач ОСОБА_1 (дочка спадкодавця) та

ОСОБА_3 (малолітній син спадкодавця).

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , від імені якого діє законний представник ОСОБА_2 , у строк, встановлений статтею 1270 ЦК України, звернулися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

Також судом апеляційної інстанції, що за життя ОСОБА_5 на праві власності належали земельна ділянка, площею 0, 0460 га, та розташований на ній житловий будинок на АДРЕСА_1 . Вказане майно у порядку поділу майна подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_2 у цілому виділено ОСОБА_5 рішенням Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року у справі № 201/4113/16, яке набрало законної сили 10 травня 2016 року.

Встановивши ці обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач як один із двох спадкоємців першої черги має право на спадкування 1/2 частини спірного майна.

Також встановлено, що нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку спірного майна.

Згідно зі статтею 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Частиною першою статті 1298 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.

З урахуванням положень статей 1296-1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Крім того, відповідно до статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

Установивши, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку та строк прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_5 , якому належали майнові права на зазначене майно у цілому, і у позивача відсутня можливість отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину на спірне майно, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку спадкового майна, яке складається із земельної ділянки, площею 0, 0460 га, та розташованого на ній житлового будинку на АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що нездійснення

ОСОБА_5 за життя державної реєстрації, отриманого за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2016 року нерухомого майна не спростовує наявність його майнового права на виділені об`єкти зі спільної часткової власності подружжя.

Подальші дії ОСОБА_5 з подання та відкликання заяв щодо реєстрації майна не спростовують його майнового права, встановленого рішенням суду, яке не скасовано та набрало законної сили, та є належним правовстановлюючим документом.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже зазначена норма встановлює презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18).

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова ОП КГС ВС від 24 січня 2020 року у справі

№ 910/10987/18).

Оскільки спадкодавець ОСОБА_5 набув право власності на земельну ділянку та розташований на ній будинок на підставі рішення суду, що набрало законної сили, реєстрація права власності цього майна за іншою особою - ОСОБА_4 не означає набуття нею права власності на частку спірного майна.

Таким чином посилання у касаційній скарзі на те, що за спадкодавцем зареєстровано була лише 1/2 частка спірного майна, а тому спадкоємці мають право на частки кожному є помилковими.

Посилання на те, що дії спадкодавця щодо нездійснення реєстрації права власності на усе спірне майно свідчить про його відмову від частки цього майна безпідставні.

Частинами першою, третьою статті 347 ЦК України визначено, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Зі змісту положення статті 347 ЦК України слідує, що для відмови від права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації, особа повинна звернутися із відповідною заявою і така заява породжує правові наслідки лише у разі її державної реєстрації.

Зазначене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 569/12587/15.

Оскільки спадкодавець не подавав заяви про відмову від права власності на частку спірного майна, відповідно до державного реєстру не вносився запис про припинення речового права на вказану частку у майні, то спадкодавцеві на час його смерті належав увесь будинок та земельна ділянка, а не їх частка.

Отже, доводи касаційної скарги про відмову спадкодавця від частки у спірному майні є необґрунтованими та такими, що не узгоджуються із нормами чинного законодавства.

Є безпідставними доводи касаційної скарги про те, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 26 квітня 2016 року у справі № 201/4113/16 про поділ спільного майна подружжя не вирішено питання про припинення її права на частку спірного майна,

а тому вона є законним власником цієї частки земельної ділянки та житлового будинку, оскільки такі доводи зводяться до незгоди із судовим рішенням, яке набрало законної сили та є обов`язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (статті 18 ЦПК України). Цим рішенням спадкодавцеві було виділено у власність не частку спірного майна, а усе майно. Відповідач у разі незгоди із зазначеним рішенням не позбавлена була права його оскаржити в апеляційному порядку, однак таким правом не скористалась, а у суду касаційної інстанції відсутні повноваження перевіряти законність ухвалених судами попередніх інстанцій рішень у інших справах.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року справа № 522/10339/17, від 14 листопада 2018 року справа

№ 183/1617/16, від 24 грудня 2021 року справа № 469/863/15.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 522/10339/17 предметом позову є витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування реєстрації права власності та виселення.

У справі № 183/1617/16 предметом позову є визнання неправомірним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів, витребування земельної ділянки.

У справі № 469/863/15 предметом спору є визнання незаконним та скасування розпорядження та рішення, визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності, свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

З викладеного слідує, що у зазначеній справі, на яку посилається заявник, порівняно зі справою, яка переглядається, є різні предмети спору та, відповідно, встановлено інші фактичні обставини, отже правовідносини не є подібними.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення,

а постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2023 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович