Постанова

від 30.01.2023 по справі 461/6036/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 січня 2023 року

м. Київ

справа № 461/6036/19

провадження № 61-978св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Бартоломей»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року у складі колегії суддів Крайник Н. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бартоломей» (далі - ТОВ «Бартоломей»), за участю третьої особи - ОСОБА_2 , про стягнення орендної плати.

Позовну заяву мотивував тим, що за нотаріально посвідченим договором дарування від 21 грудня 2012 року він є власником 3/7 частини квартири АДРЕСА_1 .

Зазначив, що за цим договором ОСОБА_2 подарував йому 3/7 (три сьомих) частки квартири АДРЕСА_1 .

Пункт 2 зазначеного договору дарування визначає, що ця квартира розташована на першому поверсі та у підвалі чотириповерхового житлового будинку і в цілому складається з однієї кімнати житловою площею 64,2 кв. м та кухні. Загальна площа квартири 168,7 кв. м.

Послався на те, що 21 січня 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 створили та зареєстрували ТОВ «Бартоломей», основним видом господарської діяльності якого є надання в оренду і експлуатацію власного і орендованого майна.

Розмір внеску до статутного фонду ОСОБА_1 становив 430,00 грн, а ОСОБА_2 - 570,00 грн.

Зазначив, що з метою здійснення підприємницької діяльності, позивач та ОСОБА_2 передали спільне майно - квартиру, яка переобладнана в нежитлове приміщення для використання в господарській діяльності як заклад громадського харчування, за адресою: АДРЕСА_2 за договором оренди ТОВ «Бартоломей».

01 лютого 2015 року ТОВ «Бартоломей» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір оренди нежитлових приміщень.

На виконання умов цього договору 01 лютого 2016 року співвласники передали об`єкт договору, квартиру за адресою АДРЕСА_2 , про що склали та підписали акт прийому-передачі.

Послався на те, що квартира, починаючи з моменту укладення договору оренди і до моменту подання позову, використовується ТОВ «Бартоломей» як основний актив господарської діяльності, як заклад громадського харчування.

При укладенні договору оренди сторони визначили розмір орендної плати як еквівалент 1 000,00 дол. США на місяць.

Зазначив, що певний час ТОВ «Бартоломей» виконувало взяті на себе зобов`язання щодо сплати позивачу орендної плати.

Однак, починаючи із серпня 2017 року, ТОВ «Бартоломей», без пояснення причин пропуску строку оплати та без розірвання договору оренди, припинило виплату орендної плати позивачу.

На неодноразові звернення з боку ОСОБА_1 щодо причин відсутності оплати за договором оренди директор ТОВ «Бартоломей» ОСОБА_2 відповіді не надав.

Виходив з того, що відповідно до інформації офіційного сайту Національного банку України станом на 08 серпня 2019 року встановлено наступний курс валют співвідношення долара США до гривні: 100 доларів США дорівнює 2 542,43 грн.

Враховуючи курс валют співвідношення долара США до гривні Національного банку України станом на 08 серпня 2019 року (100 дол. США дорівнює 2 542,43 грн), оплата за договором оренди не здійснюється із серпня 2017 року, тобто 25 місяців, тому загальна сума заборгованості становить 25 000,00 дол. США, а саме 635 607,50 грн.

Вважає, що його права як співвласника майна порушені, йому заподіяно матеріальні збитки, наявна упущена вигода, оскільки він міг передати в оренду згаданий об`єкт іншим зацікавленим особам, та відповідно вчасно отримувати орендну плату, або використовувати об`єкт самостійно при здійсненні господарської діяльності.

Просив стягнути з ТОВ «Бартоломей» на його користь орендну плату у розмірі 25 000,00 дол. США, що еквівалентно 635 607,50 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 21 липня 2020 року Галицький районний суд міста Львова позов задовольнив.

Стягнув з ТОВ «Бартоломей» на користь ОСОБА_1 25 000,00 дол. США, що еквівалентно 635 607,50 грн.

Стягнув з ТОВ «Бартоломей» на користь ОСОБА_1 768,40 грн судового збору.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що договір оренди дійсно був укладеним, розмір орендної плати позивач визначив у частковому співвідношенні права власності, оскільки розмір орендної плати в цілому становить 2 334,00 дол. США, що підтверджується договором оренди нежитлового приміщення № 1.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 17 листопада 2021 року Львівський апеляційний суд апеляційну скаргу ТОВ «Бартоломей» задовольнив.

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 липня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у позові відмовив.

Додатковою постановою від 09 травня 2022 року Львівський апеляційний суд заяву представника ТОВ «Бартоломей» - ОСОБА_2. про ухвалення додаткового рішення задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Бартоломей» 9 534,10 грн судового збору.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що місцевий суд не дослідив комплексу доказів, необхідного для доведення реальності та правомірності укладення й виконання угоди, з якими пов`язане виконання зобов`язання.

Виходив з того, що обставини справи встановлені неповно, вимоги процесуального законодавства щодо безпосереднього, всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів не дотримані.

Дійшов висновку про те, що документи, які містять помилкові реквізити, не можуть бути належним доказом у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначив:

неврахування висновків щодо застосування статті 204 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, статті 629 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, статей 215, 216 ЦК України,викладених у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц.

Касаційну скаргу мотивував тим, що договір оренди сторони не оспорили, у справі відсутні докази на підтвердження того, що договір оренди є нікчемним або неукладеним. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що оригінал договору позивач надав на вимогу суду першої інстанції.

У липні 2022 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ТОВ «Бартоломей» просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд першої інстанції установив, що за нотаріально посвідченим договором даруваннявід 21 грудня 2012 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 3/7 частки квартири АДРЕСА_1 (а. с. 14-15).

01 лютого 2016 року ТОВ «Бартоломей» з одної сторони, та ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , з іншої сторони, уклали договір оренди нежитлового приміщення № 1, за умовами якого орендодавці передали орендарю у строкове платне користування нежитлові площі розміром 168,7 кв. м у АДРЕСА_2 , для використання на умовах визначених у цьому договорі.

Термін дії оренди з 01 лютого 2016 року до 31 січня 2017 року.

За користування орендованим майном орендар сплачує щомісячно орендодавцям орендну плату у розмірі 59 645,37 грн, що на дату укладення договору еквівалентно 2 334,00 дол. США за офіційним курсом Національного банку України, пропорційно часток орендодавця - 1 і орендодавця - 2 у праві спільної часткової власності на об`єкт оренди.

Орендна плата сплачується кожного місяця, не пізніше 25-го числа місяця, за який сплачується оренда плата. У разі несвоєчасної оплати орендної плати орендар також перераховує на користь орендодавця, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін цього договору.

За невиконання чи неналежне виконання зобов`язань за цим договором винна сторона несе відповідальність згідно з чинним законодавством України (а. с. 98).

Відповідно до акта прийому-передачі до договору оренди нежитлових приміщень № 1 від 01 лютого 2016 року (в акті 2015) ТОВ «Бартоломей» в особі директора ОСОБА_2., з одної сторони, та ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , з іншої сторони, склали акт про те, що орендодавець передав, а орендар прийняв нежитлове приміщення площею розміром 168,70 кв. м у АДРЕСА_2 .

Приміщення передано у належному стані, придатному для використання орендарем у господарській діяльності (а. с. 16).

За договором суборенди приміщення та інвентаря від 23 жовтня 2019 року ТОВ «Бартоломей» передало, а ОСОБА_3 прийняв у строкове платне користування частину приміщення у АДРЕСА_2 , загальною площею 144,7 кв. м.

Ця частина приміщення складається з частини приміщення першого поверху площе 89,1 кв. м та частини приміщень підвального поверху площею 55,6 кв. м.

Приміщення, що надається в суборенду, перебуває у оренді орендодавця на підставі договору оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року (а. с. 67-73).

У повідомленні від 16 січня 2020 року про розірвання договору оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року зазначено, що ОСОБА_1 , як власник та орендодавець орендованого приміщення у АДРЕСА_2 , повідомив директора ТОВ «Бартоломей» ОСОБА_2 та орендодавця № 2 за договором оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року ОСОБА_2 про розірвання договору оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року з 01 лютого 2020 року (а. с. 74).

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач не надав суду достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження реальності господарських операцій за зазначеним у фабулі позовної заяви договором оренди нежитлових приміщень № 1 від 01 лютого 2015 року, оригінал якого позивач так і не надав.

У матеріалах справи є копія акта прийому-передачі від 01 лютого 2016 року, не підписаного орендодавцем № 1 ОСОБА_1 , у якому є посилання на договір оренди від 01 лютого 2015 року.

У судовому засіданні 21 липня 2020 року представники позивача зазначили, що насправді сторони уклали договір оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року, а посилання в позовній заяві на договір від 01 лютого 2015 року є помилкою, «опискою».

Зазначеною заявою позивач фактично змінив підставу позовних вимог і така заява задоволена судом першої інстанції без постановлення відповідної ухвали.

Суд апеляційної інстанції встановив, що всі вимоги позивача ґрунтуються виключно на договорі оренди нежитлових приміщень № 1 від 01 лютого 2015 року, акті прийому-передачі від 01 лютого 2016 року до договору оренди нежитлових приміщень № 1 від 01 лютого 2015 року.

Позивач ОСОБА_1 звертаючись до суду та в правоохоронні органи зазначав про договір оренди від № 1 від 01 лютого 2015 року, що підтверджується заявою ОСОБА_1 про злочин від 27 серпня 2019 року, де він вказує про укладення договору оренди № 1 від 01 лютого 2015 року.

Львівський апеляційний суд в ухвалі від 06 березня 2020 року у справі № 461/1158/20 зазначив про укладення договору № 1 від 01 лютого 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про відмову у позові, апеляційний суд виходив із недоведеності позовних вимог.

Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції з таких підстав.

Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування висновків щодо застосування статті 204 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, статті 629 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, статей 215, 216 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц.

Ця підстава не знайшла підтвердження у справі.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Верховний Суд у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, зазначив, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У постанові від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, Верховний Суд зазначив, що тлумачення частини другої статті 215 ЦК України свідчить, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що позивач не надав суду достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження реальності господарських операцій за зазначеним у фабулі позовної заяви договором оренди нежитлових приміщень № 1 від 01 лютого 2015 року, оригінал якого позивач не надав.

У матеріалах справи є копія акта прийому-передачі від 01 лютого 2016 року, який не підписав сам орендодавець № 1 ОСОБА_1 .

У цьому акті є посилання на договір оренди від 01 лютого 2015 року, з чого можна зробити висновок, що за договором 2015 року майно передано в оренду лише у 2016 році.

Проте місцевий суд здійснив стягнення за невиконання/неналежне виконання договору оренди нежитлових приміщень від 01 лютого 2015 року за відсутності доказів на підтвердження реальності виконання такого.

Водночас суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що документи, які містять помилкові реквізити не можуть бути належним доказом у справі.

У судовому засіданні представники позивача зазначили, що насправді було укладено договір оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року, а посилання в позовній заяві на договір від 01 лютого 2015 року є помилкою і опискою.

Проте, встановивши, що ОСОБА_1 у зверненнях до суду та в правоохоронні органи посилався на інший договір оренди від № 1 від 01 лютого 2015 року, та в ухвалі Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року у справі № 461/1158/20 суд зазначив про укладення договору № 1 саме від 01 лютого 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що посилання місцевого суду на описку в договорі щодо дати його укладення є безпідставним.

Із справи убачається, що ТОВ «Бартоломей» і третя особа - ОСОБА_2 укладення договору оренди на умовах, визначених позивачем категорично заперечують.

Верховний Суд звертає увагу на те, що позивач просив стягнути заборгованість за оренду нежитлового приміщення, яка утворилася з серпня 2017 року (а. с. 5) на підставі договором оренди від 01 лютого 2015 року.

Між тим оригінал або копія такого договору у справі відсутні.

Посилання позивача на договір оренди нежитлового приміщення № 1 від 01 лютого 2016 року між сторонами, як на підставу виникнення заборгованості із серпня 2017 року, не підтверджені матеріалами справи (а. с. 16, 98).

Пункт 2.1 цього договору визначив термін дії договору з 01 лютого 2016 року до 31 січня 2017 року.

Положень щодо можливості пролонгації дії договору його текст не містить.

Будь-яких угод між сторонами щодо продовження строку дії цього договору справа не містить.

За таких обставин висновок апеляційного суду про недоведеність позовних вимог відповідає чинному законодавству та матеріалам справи.

З огляду на статтю 400 ЦПК України, встановлення нових обставин і переоцінка доказів у справі перебувають поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам щодо застосування норм права, а саме - статей 204, 216, 216, 629 ЦК України у подібних правовідносинах, оскільки у справі, що переглядається у позові відмовлено з підстав недоведеності позовних вимог.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська