Постанова

від 15.02.2023 по справі 567/1508/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 567/1508/19

провадження № 61-9880св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

представник позивача (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,

представник відповідача (позивача за зустрічним позовом) - ОСОБА_4 ,

третя особа - Острозька міська рада Рівненської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 01 квітня 2022 року у складі судді Назарук В. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Майданік В. В., Шимків С. С. та касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником - ОСОБА_4 , на ухвалу Рівненського апеляційного суду

від 13 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В.,

Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Вельбівненська сільська рада Острозького району Рівненської області, про визнання заповіту недійсним.

ОСОБА_1 свої вимоги мотивував тим, що він є сином

ОСОБА_5 , яка 11 березня 2011 року склала заповіт за яким все належне їй майно заповіла в рівних частках йому та його сестрі

ОСОБА_3 , і після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_2 від неї дізнався, що іншим заповітом мати заповіла все своє майно ОСОБА_3 , що й було підтверджено після його звернення до Нетішинської державної нотаріальної контори.

Вважав, що заповіт від імені ОСОБА_6 , складений 14 червня

2019 року та посвідчений Вельбівненською сільською радою Острозького району Рівненської області за № 22, не був підписаний спадкодавцем, а є підробленим, а тому не відповідає її волі. При цьому він постійно проживав з матір`ю і вона будь-якого волевиявлення щодо зміни попереднього заповіту не озвучувала, будь-хто зі службовців органу місцевого самоврядування для посвідчення заповіту до неї не приходив і сама вона Вельбівненську сільську раду не відвідувала.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати заповіт від імені ОСОБА_6 , посвідчений 14 червня 2019 року Вельбівненською сільською радою Острозького району Рівненської області, зареєстрований у реєстрі за № 22, недійсним.

У березні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позов до ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 мотивувала тим, що 27 липня 2019 року ОСОБА_1 завдав матері удару внаслідок якого вона впала з висоти власного зросту та отримала закритий перелом лівого стегна. Зазначала, що у лікувальному закладі для матері було накладено гіпсову лангету, у зв`язку з чим вона стала нездатною до самообслуговування та потребувала постійної сторонньої допомоги, яку їй надавала вона шляхом постійного догляду, приготуванні їжі та годуванні матері, виклику медичної допомоги та придбання ліків з 27 липня 2019 року по 23 вересня 2019 року, вимушено змінивши спосіб свого життя.

Разом з тим ОСОБА_1 , проживаючи в будинку матері, не виявляв будь-якого інтересу до здоров`я матері, не надавав їй жодної допомоги, хоча вона, перебуваючи у безпорадному стані, такої допомоги потребувала, а навпаки 05 серпня 2019 року та 15 вересня 2019 року чинив їй перешкоди у доступі до матері. У зв`язку з такими діями ОСОБА_1 вона змушена була для надання допомоги матері звертатися за фізичною та іншою допомогою до сторонніх осіб.

Вважала, що ОСОБА_1 навмисно, будучи усвідомленим та зобов`язаним утримувати матір, уникав виконання такого обов`язку, маючи можливість його виконати, а тому має бути усунутий від права на спадкування. Звертала увагу, що заповіт матері від 14 червня 2019 року було посвідчено за її місцем проживання на прохання спадкодавця, яка у зв`язку з хворобою не могла з`явитися до органу сільського самоврядування, і відповідав її волі.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд усунути

ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після смерті його матері - ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Острозького районного суду Рівненської області від 26 березня 2020 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до

ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування, об`єднано в одне провадження із первісним позовом.

Ухвалою Острозького районного суду Рівненської області від 15 грудня

2021 року замінено Вельбівненську сільську раду Острозького району Рівненської області як третю особу на її правонаступника - Острозьку міську раду Рівненської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 01 квітня 2022 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки

від 22 квітня 2022 року, первісний позов задоволено. Визнано недійсним заповіт від імені ОСОБА_6 , посвідчений 14 червня 2019 року Вельбівненською сільською радою Острозького району Рівненської області, зареєстрований у реєстрі за № 22.

Зустрічний позов задоволено. Усунуто ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після смерті його матері - ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Додатковим рішенням Острозького районного суду Рівненської області

від 22 квітня 2022 року стягнуто із ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 7 207,62 грн витрат на проведення судової почеркознавчої експертизи та 15 750,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 4 250,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що складання і посвідчення оспорюваного заповіту відбулося з порушенням положень закону, а саме спадкодавець особисто не вчиняла запису у цьому односторонньому правочині про те, що вона прочитала його зміст вголос та підписала власноручно. Тобто волевиявлення ОСОБА_6 на складення заповіту не було вільним і не відповідало її волі, що суд вважав підставою для визнання заповіту недійсним.

Щодо зустрічного позову, то суд урахував те, що ОСОБА_1 не лише сам навмисно ухилився від надання допомоги спадкодавцеві, яка через свій похилий вік та тяжку хворобу перебувала у безпорадному стані і потребувала її, а й створював перешкоди відповідачу у наданні такої допомоги спадкодавцю. З цих міркувань задоволено і вимоги

ОСОБА_3 й усунуто позивача від права спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року скасовано рішення Острозького районного суду Рівненської області

від 01 квітня 2022 року в частині визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_6 , 14 червня 2019 року і посвідченого секретарем Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області (зареєстровано в реєстрі за № 22), та стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 900,00 грн витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи, а також із ОСОБА_3 на користь держави 768,40 грн судового збору.

Скасовано додаткове рішення Острозького районного суду Рівненської області від 22 квітня 2022 року в частині стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 7 207,62 грн витрат за проведення судової почеркознавчої експертизи та 15 750,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

ОСОБА_1 відмовлено в позові про визнання заповіту недійсним.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відповідно до висновків експерта зазначені в оспорюваному заповіті записи «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно», а також рукописний текст « ОСОБА_6 » у заповіті від 14 червня 2019 року виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою, тоді як підпис у заповіті вчинено особисто спадкодавцем. Врахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 06 червня 2019 року у справі № 342/139/16-ц (провадження № 61-21701св18) суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що сам по собі той факт, що рукописні записи в оспорюваному заповіті «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно» і « ОСОБА_6 » виконані не спадкодавцем, а іншою особою, за наявності справжності особистого підпису ОСОБА_6 не свідчать про те, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі.

Щодо зустрічних позовних вимог, то суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки розмір пенсії ОСОБА_6 перевищував розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, то суд зробив висновок, що ОСОБА_6 за звичайних умов не потребувала матеріальної допомоги від своїх дітей. Разом з тим свідченнями свідків та медичними документами з`ясовано, що ОСОБА_6 27 липня

2019 року отримала закритий перелом шийки лівого стегна і у зв`язку з цим у медичному закладі їй було накладено гіпсову лангету. Тобто спадкодавець, будучи особою похилого віку, не могла самостійно забезпечити умови свого життя, потребувала стороннього догляду та допомоги і піклування. Перевірені в своїй сукупності докази вказують на те, що допомогу їй надавала саме ОСОБА_3 , в той час як ОСОБА_1 , який проживав разом зі спадкодавцем у одній частині житлового будинку і їй була необхідна його постійна допомога, самоусунувся від виконання обов`язків по наданню допомоги для матері, яка перебувала в безпорадному стані.

07 вересня 2022 року ОСОБА_3 звернулася до суду апеляційної інстанції із заявою про стягнення зі ОСОБА_1 на її користь судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року відмовлено ОСОБА_3 у прийнятті додаткової постанови.

Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки разом із першою заявою по суті до апеляційного суду не подавалося попереднього (орієнтованого) розрахунку суми судових витрат, які заявник очікував понести у зв`язку з розглядом справи, тому у прийнятті додаткового судового рішення слід відмовити.

При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що у перших заявах по суті (відзив на позов та зустрічна позовна заява) було лише зазначено, що попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат складається із витрат на правничу допомогу адвоката з огляду на розмір у 1 051,00 грн за годину наданої послуги, однак самого розрахунку не наведено, зокрема, кількості часу, обсягу послуг і виконання робіт, їх вартості.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їхні доводи

06 жовтня 2022 року ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 01 квітня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 вересня

2022 року, у якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 та ухвалити нове рішення у відповідній частині про відмову у задоволенні зустрічного позову; залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, і зазначає, що судами застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 453/968/17, від 02 березня 2020 року у справі

№ 133/1625/18, від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц,

від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій, задовольняючі зустрічні позовні вимоги про усунення від права на спадкування, не врахували, що потреба спадкодавця в допомозі саме ОСОБА_1 жодними належними та допустимими доказами доведена не була, отже сукупність обставин, при наявності яких спадкоємця можливо усунути від права на спадкування відсутня.

Щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним, то що під час вчинення спірного правочину не дотримано вищевикладених вимог абзацу шостого пункту 1.4 Розділу III Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року

№ 3306/5 (далі - Порядок) щодо внесення спадкодавцем особисто відповідних відомостей до заповіту перед його підписанням. У заповіті відсутні відомості про вчинення його при свідках з тих підстав, що заповідач через фізичні вади не може сам прочитати та з урахуванням вимог Порядку підписати заповіт. Також відсутні правові підстави вважати, що спадкодавець особисто прочитав зміст спірного правочину та погодився з його змістом, оскільки він не засвідчив ці обставини у тексті заповіту, що підтверджується висновком судового експерта, а в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин.

14 листопада 2022 року ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Рівненського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року.

В касаційній скарзі ОСОБА_3 просить суд касаційної інстанції оскаржувану ухвалу апеляційного суду скасувати і справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказує на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат. Отже, у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій

статті 134 ЦПК України, містяться у постановах Верховного Суду

від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі к-911/2686/18,

від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.Зупинено дію рішення Острозького районного суду Рівненської області від 01 квітня 2022 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

У листопаді 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Рівненського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 січня 2023 року справу призначено

судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року справу № 567/1508/19 призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційні скарги до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

27 вересня 2019 року приватним нотаріусом Острозького районного нотаріального округу Рівненської області Тишкун Ж. Я. після смерті ОСОБА_6 було заведено спадкову справу № 184/2019.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є спадкоємцями першої черги після смерті їх матері ОСОБА_6 за законом.

11 березня 2011 року ОСОБА_6 заповіла у рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_3 все своє нерухоме і рухове майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і все те, що належатиме їй на день смерті і на що вона за законом матиме право. Цей заповіт посвідчено секретарем Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області того ж дня і зареєстровано в реєстрі за № 33.

У подальшому, 14 червня 2019 року спадкодавець склала новий заповіт, яким на випадок своєї смерті розпорядилася все належне їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті та що за законом матиме право передати за заповітом на користь ОСОБА_3 . Заповіт посвідчено секретарем Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області того ж дня і зареєстровано в реєстрі за № 22.

Встановлено, що сторони у справі є дітьми ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 81 рік. Спадкодавцю відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 та інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належав житловий будинок

АДРЕСА_1 , а згідно із державним актом на право власності на земельні ділянки серії НА № 030019 їй належали три земельні ділянки загальною площею 3,27 га, які знаходяться на території Вельбівненської сільської ради Рівненського району (Острозька міська територіальна громада) Рівненської області.

Оспорюваний заповіт містить рукописний запис: «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно» і « ОСОБА_6 », а також особистий підпис спадкодавця.

Відповідно до висновку експерта у судовій почеркознавчій експертизі

від 26 жовтня 2020 року № 1.1-371/20 та у повторній судовій почеркознавчій експретизі від 14 липня 2021 року № 8376, предметом дослідження яких було встановлення справжності підпису спадкодавця та рукописних записів, зазначені в оспорюваному заповіті записи «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно», а також рукописний текст « ОСОБА_6 » у заповіті від 14 червня 2019 року виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою, тоді як підпис у заповіті вчинено особисто спадкодавцем.

При цьому секретар Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області ОСОБА_20, яка вчиняла відповідну нотаріальну дію, в судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_6 сама підписала заповіт, а напис про те, що заповіт з її слів записано вірно і нею прочитано вчиняла ОСОБА_6 за її допомогою, зокрема вона допомагала тримати руку ОСОБА_6 для вчинення цього напису.

ОСОБА_6 проживала в будинку АДРЕСА_1 та померла у віці 81 рік. З пояснень сторін та показань свідків у судовому засіданні встановлено, що на час смерті зі ОСОБА_6 у належному їй житловому будинку проживали її дочка та син.

На час смерті ОСОБА_6 була непрацездатною за віком та отримувала пенсію розмір якої на день смерті становив 2 168,46 грн.

Показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та медичними документами з`ясовано, що ОСОБА_6 27 липня 2019 року отримала закритий перелом шийки лівого стегна і у зв`язку з цим у медичному закладі їй було накладено гіпсову лангету.

Із листа комунального підприємства «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Рівненської обласної ради № 297

від 20 лютого 2020 року, карт виїзду швидкої медичної допомоги та журналу викликів вбачається, що в період після отримання зазначеної травми ОСОБА_6 неодноразово потребувала надання термінової медичної допомоги, яка забезпечувалась саме ОСОБА_3 .

Зазначені факти підтверджуються і наданими відповідачем доказами про придбання ліків, медичних засобів, підгузків упродовж часу хвороби ОСОБА_6 , актом обстеження обставин здійснення догляду за ОСОБА_6 від 08 листопада 2019 року, який підтверджений в судовому засіданні показаннями свідків.

У позивача ОСОБА_1 наявна інвалідність ІІ групи, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 ,

виписками-епікризами та довідкою МСЕК.

Водночас показаннями ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 встановлено, що ОСОБА_3 з 2006 року стала постійно проживати з матір`ю у зазначеному будинку, проживаючи в різних його частинах. З 2010-2011 років там також став періодично проживати її брат ОСОБА_1 , постійно мешкаючи з 2014 року в частині будинку, де проживала його мати, та в період, коли його мати перебувала в безпорадному стані, заставив міжкімнатні двері холодильником, чим заблокував пересування відповідача до ОСОБА_6 через будинок.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником - ОСОБА_2 , підлягає задоволенню частково.

Касаційна скарга ОСОБА_3 , подана представником - ОСОБА_4 , підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним

Звертаючись до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, ОСОБА_1 посилався на частину третю статті 203 ЦК України та на статті 1234, 1247, 1248 ЦК України.

Частиною першою статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина перша статті 1217 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки, а відповідно до частини першої статті 1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (частини перша, друга статті 1223 ЦК України).

Відповідно до частин другої, третьої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт та при цьому заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить, а кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Згідно із частиною першою статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

На підставі частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого у статті 1270 цього Кодексу (шість місяців), він не заявив про відмову від неї.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, а відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено у статті 1247 ЦК України.

Так, відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Особливості посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування регламентувалися статтею 1251 ЦК України, Законом України «Про нотаріат» та Порядком (тут і надалі в редакції, чинній на час вчинення спірного заповіту).

Згідно з абзацами четвертими-шостими пункту 1.4 Розділу ІІІ Порядку заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем.

Посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Посадова особа органу місцевого самоврядування може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний уголос та підписаний заповідачем, про що ним зазначається у заповіті перед його підписом.

У спірному заповіті міститься рукописний запис: «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно» і « ОСОБА_6 ».

Відповідно до висновків судових почеркознавчих експертиз, предметом дослідження яких було встановлення справжності підпису спадкодавця та рукописних записів, зазначені записи «Заповіт мною прочитано вголос та підписано власноручно», а також рукописний текст « ОСОБА_6 » у заповіті від 14 червня 2019 року виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою, в той час як підпис на заповіті вчинено нею.

Разом з тим, встановлено, що секретар сільської ради в судовому засіданні суду пояснила, що ОСОБА_6 сама підписала заповіт, а напис про те, що заповіт з її слів записано вірно і нею прочитано вчиняла

ОСОБА_6 за її допомогою - зокрема вона водила рукою

ОСОБА_6 для вчинення цього напису.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми, змісту та порядку складення, прочитаний заповідачу та ним підписаний, посвідчений повноважною на те особою, яка перевірила дієздатність спадкодавця і встановила дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок її смерті, секретарем Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області додержано порядок посвідчення заповіту, зокрема послідовність всіх необхідних у цьому процесі дій, а позивачем не доведено таких порушень такого процесу, які би були наслідком недійсності заповіту.

Доводи касаційної скарги про те, що в заповіті відсутній власноручний запис ОСОБА_5 про те, що заповіт прочитаний нею вголос, колегія суддів відхиляє.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2019 року у справі

№ 342/139/16-ц (провадження № 61-21701св18) зазначено, що відсутність рукописного напису особи щодо прочитання та складання заповіту з його слів, на що посилалися заявники у касаційній скарзі, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі

№ 199/10949/14-ц (провадження № 61-13116св18), про яку зазначав заявник, дійшовши висновку про нікчемність заповіту, виходив з того, що під час вчинення заповіту не дотримано вимог абзацу першого пункту 157 Розділу 17 Інструкції № 20/5 (в редакції, чинній на час вчинення спірного заповіту) щодо місця посвідчення заповіту, який передбачав, що нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом. Тобто, під час вчинення спірного правочину не дотримано вимог щодо внесення спадкодавцем особисто відповідних відомостей до заповіту перед його підписанням. У заповіті відсутні відомості про вчинення його при свідках з тих підстав, що заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, з дотриманням норми

статті 1253 ЦК України.

Також відсутні правові підстави вважати, що спадкодавець особисто прочитав зміст спірного правочину та погодився з його змістом, оскільки він не засвідчив ці обставини у тексті заповіту, що підтверджується висновком судового експерта, а в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія «подібні правовідносини» може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин.

На відміну від справи, на яку вказував заявник, у справі, яка переглядається, суди встановили, що заповіт від 14 червня 2019 року, який посвідчений секретарем виконавчого комітету Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області ОСОБА_20, відповідає загальним вимогам форми заповіту, складений у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та особисто підписаний заповідачем.

Отже у справі, що переглядається, заповіт посвідчений секретарем виконавчого комітету Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області ОСОБА_20, а у справі на яку вказав заявник, заповіт посвідчений державним нотаріусом, тобто у цій постанові суди встановили обставини, відмінні, від тих, які суди попередніх інстанцій встановили в цій справі, що переглядається.

Враховуючи те, що заповіт посвідчений Вельбівненською сільською радою Острозького району Рівненської області, а не державним нотаріусом, у спірних правовідносинах підлягав застосуванню Порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада

2011 року № 3306/5, на відміну від справи № 199/10949/14-ц, на яку вказав заявник як на справу у подібних правовідносинах.

Зазначене свідчить про те, що у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 199/10949/14-ц (провадження № 61-13116св18) та у справі, що переглядається відсутня подібність матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним відсутні.

Щодо позовних вимог про усунення від права на спадкування

Оскільки у цій справі встановлено, що від імені ОСОБА_6 було складено заповіти від 11 березня 2011 року та 14 червня 2019 року, то спадкування після смерті ОСОБА_6 здійснюється за заповітом.

Оскільки ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи за загальним захворюванням, то він в силу вимог статті 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку незалежно від змісту заповіту.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтями 1216, 1217 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги саме від спадкоємця-відповідача, за умови отримання її від інших осіб, чи мав цей спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі № 676/6852/17 (провадження № 61-17477св19),

від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження

№ 61-1419св20), від 19 лютого 2020 року у справі № 205/5168/18 (провадження № 61-18878св19), від 19 червня 2019 року у справі

№ 491/1111/15-ц (провадження № 61-14655св18), від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18).

Відповідно до частини першої, третьої статті 12, частини першої

статті 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з наявності в матеріалах справи належних та допустимих доказів, які свідчать про те, що ОСОБА_1 ухилився від надання допомоги спадкодавцеві, яка через похилий вік та тяжку хворобу перебувала у безпорадному стані і потребувала від нього такої допомоги, що є підставою для усунення від права на спадкування.

При цьому, із сукупності необхідних обставин для усунення від права на спадкування, передбачених статтею 1224 ЦК України, судами не досліджувалося та не було встановлено потребу спадкодавця

ОСОБА_5 у допомозі саме сина ОСОБА_1 , за умови, що допомогу матері надавала дочка ОСОБА_3 .

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про усунення від спадкування, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги про те, що допитані свідки повідомляли суду, що вони спільно в різних проявах та з огляду на наявний досвід надавали допомогу ОСОБА_6 , а сам ОСОБА_1 був обмежений у наданні такої допомоги в силу свого фізичного стану. Крім того, судом не було враховано, що ОСОБА_6 все-таки проживала у тій частині будинку, у якій проживав її син і не вчиняла дій, які свідчили про її бажання жити іншій частині будинку - з її дочкою.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги представник ОСОБА_1 , вважаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції незаконним і необґрунтованим, що полягало у неповному з`ясуванні обставин, які мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушенні норм процесуального права та неправильному застосуванні норм матеріального права, просив скасувати його в частині задоволення зустрічного позову, ухваливши нове - про відмову ОСОБА_3 у задоволенні її вимог.

Обґрунтовуючи її, зазначалося про неврахування судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року у справі №453/968. Зокрема, вказувалося, що відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України має значення сукупність обставин, а саме ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування. Натомість допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_19 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_3 підтвердили, що вони надавали необхідну допомогу спадкодавцю, що свідчить про відсутність потреби у її наданні позивачем. Більше того, він був обмежений у наданні допомоги внаслідок свого фізичного стану.

Щодо залишення судом без уваги чеків про оплату комунальних послуг як таких, що не містять відомостей про особу, що їх оплатила, та одночасне врахування квитанцій про придбання медикаментів, представлених відповідачем, які також не містять інформації про особу, яка їх придбала, то ці обставини вказують про судову упередженість при оцінці наданих сторонами доказів і порушення принципу безсторонності.

Заявник звертав увагу на акт обстеження фактичних обставин здійснення догляду за ОСОБА_6 від 08 листопада 2019 року, що оцінено судом як доказ надання допомоги і здійснення догляду виключно відповідачем, проте який було складено після смерті спадкодавця. Вважав, що цей доказ є неналежним і недопустимим, оскільки він не містить інформації про проживання під час перебування у безпорадному стані з 27 липня 2019 року по 24 вересня 2019 року разом із ОСОБА_6 також і позивача, а його складено за участі свідка ОСОБА_20 , яка давала в судовому засіданні нещирі і однобічні показання.

Не погоджувався із твердженнями суду про підставність вимог зустрічного позову, адже за змістом поданих нею ж доказів вбачається, що причиною травми ОСОБА_6 був нещасний випадок, показання свідків стосовно позивача є непослідовними і упередженими, а той факт, що спадкодавець мешкала у частині житлового будинку ОСОБА_1 , а не відповідача, вказує про комфортність у побуті та відсутність вчинення щодо неї будь-яких протиправних дій.

Вважав, що суд зробив помилковий висновок про те, що ОСОБА_3 вимушено змінила свій спосіб життя, постійно доглядала за спадкодавцем, що полягало у приготуванні їжі, годуванні, наданні гігієнічної допомоги, виклику у разі необхідності швидкої допомоги, купівлі ліків за рекомендаціями лікарів. Між тим, відповідач не працювала, жила виключно за рахунок пенсії матері, з якої і купувала медичні препарати та здійснювалася оплата комунальних послуг, продукти для приготування їжі використовувалися з підсобного господарства, яке вів позивач. Щодо гігієнічних процедур, то їх здійснення було зручнішим відповідачу через те, що вона однакової статі із ОСОБА_6 , тоді як ОСОБА_1 має тривалий розлад здоров`я, є інвалідом другої групи, що обмежує його можливості у моториці рук і відповідно певним чином унеможливлювало догляд за спадкодавцем.

Відповідно до медичної документації, долученої до матеріалів справи, вбачається, що сама потерпіла посилалась на те, що вона впала у літній кухні і викликали швидку, на неправомірність дій, що призвели до такого випадку не посилалась.

ОСОБА_1 посилався на те, що у силу своїх можливостей він вирощував продукцію у будинковолодінні, яка використовувалась позивачкою для приготування їжі для їх матері, яка жила разом з ним.

Проте зазначеним обставинам суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки у їх сукупності з іншими доказами, не навів мотивів відхилення зазначених доводів та дійшов передчасного висновку про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції про встановлення таких обставин, які б давали підстави для усунена від права на спадкування за законом ОСОБА_1 , який є інвалідом другої групи з обмеженими можливостями, і що він навмисно ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, яку мав надавати саме він, і яку його матері надавала його сестра, та для застосовування такого крайнього заходу з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом належним чином не встановлені постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до

статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про усунення права на спадкування ОСОБА_1 з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить врахувати висновки Верховного Суду у постановах від 17 березня 2020 року у справі № 676/6852/17 (провадження № 61-17477св19), від 02 березня

2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження № 61-1419св20),

від 19 лютого 2020 року у справі № 205/5168/18 (провадження

№ 61-18878св19), від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц (провадження № 61-14655св18), від 04 липня 2018 року у справі

№ 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18), дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо оскарження ухвали Рівненського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті всі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі, процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал).

Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати.

Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).

Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У пункті 53 додаткової постанови від 19 лютого 2020 року у справі

№ 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.

Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, і по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.

Зазначене узгоджується із положенням частини першої статті 182 ЦПК України про те, що учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань при розгляді справи судом.

Тобто саме заінтересована сторона повинна вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу;

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами: - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та

(3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат.

Особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були понесені (див. постанову Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18).

Сторона у справі має право подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу до прийняття касаційною інстанцією постанови по суті справи (див. додаткову постанову Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 911/1803/17).

З матеріалів справи вбачається, що в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 хоча і не наводила попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які сторона понесла та які очікує понести у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, але зазначала про необхідність вирішити питання щодо розподілу судових витрат та про намір подати підтверджуючі докази після ухвалення судом апеляційної інстанції відповідного судового рішення.

Отже, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 дійшов передчасного висновку про те, що відсутність попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат є підставою для безумовної відмови у відшкодуванні суми судових витрат, які сторона понесла і очікує понести у зв`язку з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Разом з тим, оскільки постанова апеляційного суду скасовується в частині з направленням справи на новий апеляційний розгляд, то підстави для поновлення виконання рішення Острозького районного суду Рівненської області від 01 квітня 2022 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником - ОСОБА_4 , задовольнити.

Ухвалу Рівненського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович