Постанова

від 14.02.2023 по справі 915/1624/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 915/1624/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 у справі

за позовом Фермерського господарства «Кирнасовського»

до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області

про визнання недійсним та скасування наказу.

У судове засідання представники сторін не з`явилися.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У листопаді 2021 Фермерське господарство «Кирнасовського» (далі - позивач та/або ФГ «Кирнасовського») звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - відповідач та/або ГУ Держгеокадастру) про визнання недійсним та скасування наказу від 06.12.2019 № 11309/0/14-19-СГ про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 35,00 га ріллі, розташованою в межах Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, наданою громадянину ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) та посвідченої державним актом на право постійного користування землею серії МК № 618, зареєстрованим у Книзі записів державних актів про право постійного користування землею 22.03.1995 (далі - спірний наказ).

1.2. Позовні вимоги із посиланнями, зокрема, на положення статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», частини 1 статті 92, статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) обґрунтовані тим, що спірний наказ є незаконним та таким, що порушує права позивача як постійного землекористувача земельної ділянки, зазначеної в державному акті серії МК № 618 від 22.03.1995, оскільки з часу створення ФГ «Кирнасовського», постійним землекористувачем є саме ФГ «Кирнасовського», а не засновник фермерського господарства.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 у справі № 915/1624/21 (суддя Коваль С. М.), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 ( Савицький Я. Ф. - головуючий, судді Колоколов С. І., Разюк Г. П.), позовні вимоги задоволено в повному обсязі, визнано недійсним та скасовано спірний наказ.

2.2. Судові рішення арґументовані тим, що особливості правового статусу фермерського господарства свідчать про те, що з моменту його створення фермерське господарство отримує право користування землею, що була надана громадянину - його засновнику, без укладення договору між цим громадянином та фермерським господарством. Ураховуючи мету надання спірної земельної ділянки, суди дійшли висновку про те, що з 1995 року створене громадянином України ОСОБА_1 ФГ «Кирнасовського» виконувало обов`язки землекористувача відповідної земельної ділянки, а після державної реєстрації ФГ «Кирнасовського» набуло право постійного користування спірною земельною ділянкою.

При цьому спірний наказ не може вважатися таким, що прийнятий на підставі закону, з огляду на те, що діяльність ФГ «Кирнасовського», засновником якого був ОСОБА_1 , на час прийняття спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою не доведені. Вказаний наказ прийнято з порушенням норм ЗК України та з порушенням прав позивача, оскільки припинення права постійного користування земельною ділянкою є втручанням у право позивача на мирне володіння своїм майном, що є підставою для визнання такого наказу недійсним. Судами під час розгляду справи взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 та постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 у справі № 915/1624/21, ГУ Держгеокадастру звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить: розглянути питання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18; скасувати рішення та постанову, ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

3.2. За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.3. Скаржник звертає увагу на те, що відсутні правові підстави вважати, що юридичній особі - ФГ «Кирнасовського» належить право постійного користування земельною ділянкою площею 35,00 га ріллі відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії МК № 618 від 22.03.1194, виданого на ім`я громадянина ОСОБА_1 . Під час розгляду цієї справи, на думку скаржника, суди мали застосовувати чинні норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а саме: положення статті 31, частини 5 статті 116, статей 125, 126, пункту 6-1 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 12 Закону України «Про фермерське господарство», але помилково не застосували зазначені норми права. Натомість суди керувалися виключно висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, не звертаючи при цьому уваги на кардинальну зміну нормативно-правового регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, заявник вважає, що необхідно відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 (пункт 73 постанови). Заявник вважає, що висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, стосувалися аналогічних правовідносин в умовах чинного на той час їх нормативно-правового регулювання, тобто за інших застосовуваних норм права.

Станом на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 (пункт 73 постанови), суперечать статті 31, частині 5 статті 116, статтям 125, 126, пункту 6-1 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 12 Закону України «Про фермерське господарство», тому не мали застосовуватися під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

У той же час принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. З огляду на викладене, враховуючи те, що вищезазначений підхід, застосований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, на думку скаржника, очевидно застарів унаслідок змін правового регулювання суспільних відносин, з метою забезпечення єдності судової практики та новітніх нормативно-правових актів, які репрезентує держава у питанні збереження права постійного користування землею за суб`єктами відповідного права, скаржник просив, зокрема, розглянути питання передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

3.4. У заяві від 13.02.2023 представник ФГ «Кирнасовського» просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, розгляд справи здійснити за відсутності представника позивача.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, на підставі рішення Кривоозерської районної ради Миколаївської області від 17.03.1995 № 4 ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку площею 35,0 га ріллі, розташовану на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, для ведення селянського (фермерського) господарства.

22.03.1995 громадянину України ОСОБА_1 видано державний акт на право постійного користування землею серії МК № 618, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 71.

У подальшому ОСОБА_1 створено ФГ «Кирнасовського», статут якого затверджено головою ФГ «Кирнасовського» - ОСОБА_1 05.04.1995 та зареєстровано головою Кривоозерської районної державної адміністрації, про що складено акт реєстрації господарства, який зареєстровано в Книзі записів актів реєстрації селянських (фермерських) господарств за № 84.

21.02.1996 ФГ «Кирнасовського» взято на облік платника податків, а 14.10.1996 - Головним управлінням регіональної статистики, що вбачається з виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

04.04.2003 проведена державна реєстрація ФГ «Кирнасовського» з визначенням ідентифікаційного коду юридичної особи: 22431083, про що зроблено запис 04.04.2003 у журналі обліку реєстраційних справ за № 60.

Зазначений бланк змінено 13.12.2010 на свідоцтво серії НОМЕР_1 .

Суди попередніх інстанцій також установили, що у матеріалах справи міститься довідка з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України щодо видів діяльності (КВЕД) ФГ «Кирнасовського» серії АБ № 059879, а саме: 01.11.0 - вирощування зернових та технічних культур; 01.04.0 - розведення птиці; 01.41.0 - надання послуг; 51.21.0 - оптова торгівля зерном та кормами для тварин; роздрібна торгівля на ринках.

ІНФОРМАЦІЯ_1 голова та засновник ФГ «Кирнасовського» - ОСОБА_1 помер. Свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 від 09.10.2008 наявне у матеріалах справи.

02.08.2021 рішенням загальних зборів членів ФГ «Кирнасовського» затверджено статут ФГ «Кирнасовського» у новій редакції (далі - статут).

Пунктом 2.1 статуту визначено, що господарство здійснює самостійну господарську діяльність, а згідно з пунктом 4.1. останнє має право, зокрема, самостійно господарювати на землі; використовувати земельні ділянки відповідно до цілей, для яких вони надані; добровільно відмовитись від земельної ділянки.

Відповідно до пункту 9.1.1. статуту, до земель фермерського господарства належать землі, передані ФГ «Кирнасовського» у приватну власність, у користування, що підтверджено відповідно державними актами на право приватної власності на землю та постійного користування землею.

Пунктом 9.2. статуту встановлено, що у постійному користуванні фермерського господарства знаходиться земельна ділянка площею 35,0 га, яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, видана першому засновнику ФГ «Кирнасовського» ОСОБА_1 відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії МК № 618, виданого Кривоозерською районною радою Миколаївської області 22.03.1995 для ведення селянського (фермерського) господарства.

Вказаний статут засвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі за №№ 741, 742.

06.12.2019 ГУ Держгеокадастру видано спірний наказ № 11309/0/14-19-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою», у тексті якого зазначено наступне:

« 1. Вважати припиненим право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 35,00 га ріллі, надане громадянину України ОСОБА_1 , посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії МК № 618, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 22.03.1995, розташовану в межах території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області.

2. Віднести земельну ділянку загальною площею 35,00 га ріллі до земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності в межах території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області».

Також у матеріалах справи наявне клопотання Відділу Держгеокадастру у Кривоозерському районі від 29.11.2019 за вих. № 1190/414-19.0.29, відповідно до якого припинення права постійного користування вимагалося ГУ Держгеокадастру саме у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційної скарги.

5.3. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає таке.

Предметом позовних вимог є скасування спірного наказу, яким припинено право постійного користування земельною ділянкою.

Звертаючись із касаційною скаргою, відповідач підставою касаційного оскарження визначив пункт 2 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки вважає, що необхідно відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18

5.4. Велика Палата Верховного Суду у правовій позиції, викладеній у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, зазначила, що згідно із частиною 1 статті 51 ЗК України (у редакції 1990 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

За змістом частини 1 статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на час надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (який втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України «Про фермерське господарство») після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства.

Згідно із Законом України «Про фермерське господарство», прийнятим 19.06.2003, Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону.

Згідно із частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

У пунктах 48- 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок про те, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря та переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

За змістом частин 1, 5 статті 7 ЗК України (у редакції, чинній на час оформлення державного акта на право користування землею серії МК № 618 від 23.05.1995) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

У статті 92 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття спірного наказу) наведено перелік суб`єктів, які можуть набувати право постійного користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

Пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який діяв із 01.01.2002 (час набрання чинності ЗК України) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 ЗК України (у редакції 2001 року) та статті 27 ЗК України (1990 року) зазначила, що підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника селянського фермерського господарства відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок про те, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

У пунктах 72, 73 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 922/2103/17 та у постановах Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц, від 23.11.2016 у справі № 6-3113цс15, від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16, про те, що зі смертю особи припиняється і не входить до складу спадщини право користування особи, що виникло на підставі державного акта. У цій частині Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним (пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18).

Суди попередніх інстанцій, здійснюючи розгляд справи та задовольняючи позовні вимоги з урахуванням правових висновків, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, дійшли висновку, що у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою позивач набув права та обов`язки землекористувача (з часу державної реєстрації фермерського господарства) та у зв`язку із смертю засновника селянського (фермерського) господарства, якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, таке право не є таким, що припинилося.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірний наказ не може вважатися таким, що прийнятий на підставі закону, оскільки діяльність позивача на час його видачі не припинилася; інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою, закріплені в статті 141 ЗК України, відсутні, судами попередніх інстанцій не встановлені та відповідачем не наведені.

Отже, прийнявши спірний наказ всупереч вимогам земельного законодавства, відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння майном, що свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку, про що правильно встановлено судами першої та апеляційної інстанцій.

Відповідач у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень посилається на пункт 2 частини 2 статті 287 ГПК України та необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Аналогічний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.

Згідно із частиною 4 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 виклала правовий висновок щодо переходу права постійного користування до фермерського господарства і такий висновок є чітким та зрозумілим, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеного у зазначеній постанові у справі № 922/989/18, а також для задоволення клопотання скаржника про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Доводи, наведені скаржником, колегією суддів відхиляються з огляду на те, що такі доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, неврахуванні актуальної практики Верховного Суду щодо переходу права постійного користування, а також хибній оцінці характеру спірних правовідносин.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 у справі № 915/1624/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ