Рішення

від 21.03.2023 по справі 369/7610/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/7610/22

Провадження № 2/369/1766/23

РІШЕННЯ

Іменем України

21.03.2023 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

при секретарі Соловюк В.І.

за участі

представника позивача ОСОБА_1

третьої особи ОСОБА_2

представника третьої особи адвоката Лукашева З.В.,

розглянувши цивільну справу за позовом Вишневого відділу держаної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою, -

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2022 року Позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із позовом до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою. Свої вимоги мотивував тим, що на виконанні у відділі перебуває виконавчий лист, виданий Києво-Святошинським районним судом щодо стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 18000 дол.США та судового збору в розмірі 5059,81 грн. При виконанні судового рішення виконавцем встановлена наявність земельної ділянки, яка була зареєстрована за боржником, але продана ним. Єдиним доходом боржника - була заробітна плата, але на даний час боржник звільнений з займаної посади. Останнє надходження коштів від боржника відбулось 11 березня 2022 року. Всього на виконання було стягнено 18 291,42 грн.. Вчиненими заходами, направленим на реальне виконання судового рішення, встановити майно, грошові кошти саме боржника ОСОБА_4 не виявилось можливим.

Натомість з реєстру речових прав вбачається, що за ОСОБА_3 , яка є дружиною боржника, зареєстровано на праві власності житловий будинок площею 142,5 кв.м та земельна ділянка площею 0,0345га, на які розміщений будинок, з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447. Дане майно було придбано на підставі договору купівлі-продажу, тобто є спільним майном подружжя. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за подання державного виконавця або подання відповідного позову.

Оскільки боржник у добровільному порядку судові рішення не виконує, борг не погашає, іншого майна, належного лише йому, за ним не зареєстровано, тому просив суд:

визнати житловий будинок загальною площею 142,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 23474193332224), який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447, площею 0.0345 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1968736432224), які зареєстровані 23.10.2020 року на праві приватної власності за ОСОБА_3 - спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

визначити частку в праві власності на житловий будинок загальною площею 142,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 23474193332224) та частку в праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447, площею 0.0345 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1968736432224) за адресою: АДРЕСА_1 (колишній Києво-Святошинський район) за ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

стягнути з ОСОБА_3 на користь Позивача сплачений судовий збір у розмірі 4962,00 грн.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 серпня 2022 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків протягом не більше 10 діб з дня отримання цієї ухвали.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2022 року відкрито провадження в даній справі.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 грудня 2022 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.

У судове засідання з`явилися представник позивача головний державний виконавець Ю.О. Стебловська, третя особа ОСОБА_2 ОСОБА_2 та її представникадвокат ОСОБА_5 , не з`явилися Відповідач та третя особа ОСОБА_4

30.11.2022р. від третьої особи ОСОБА_4 до суду надійшла письмова заява в якій він просив зупинити розгляд справи до завершення воєнного стану, у зв`язку з проходженням останнім служби в ЗСУ.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 грудня 2022 року третій особі ОСОБА_4 було відмовлено в задоволенні його заяви на підставі ч.1 ст. 252 ЦПК України.

Відповідач та третя особа ОСОБА_4 в судове засідання повторно не з`явилися, про час та місце слухання справи судом повідомлені належним чином, причини неявки Відповідач не повідомив.

01 лютого 2023 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з доводами позову, ОСОБА_3 вказала, що вона перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 05 грудня 2009 року. На підставі договору купівлі-продажу їй належить спірна земельна ділянка з 23 жовтня 2020 року, а будинок після завершення його будівництва належить їй на праві власності з 27 квітня 2021 року. Але через погіршення сімейних стосунків з ОСОБА_4 спільне життя не склалось і вони ще 24 січня 2020 року уклали усний договір про те, що кожна сторона шлюбу розпоряджається власними коштами на свій розсуд, вони вважаються приватною власністю подружжя. Саме тому спірне майно (земельна ділянка придбана, а будинок побудований ) за її особисті кошти та є її особистою приватною власністю, без жодної участі її чоловіка. Просила відмовити в задоволенні позову.

01 лютого 2023 року до суду подані пояснення третьої особи ОСОБА_4 . Не погоджуючись з позовом вказав, що з 24 січня 2020 року він та ОСОБА_3 фактично припинили спільне сімейне життя та почали вести окремо господарство і домовились, що кожен розпоряджується своїми коштами на власний розсуд і вони є його приватною власністю. ОСОБА_3 придбала спірну земельну ділянку за свої особисті кошти, подаровані її подругою. У подальшому відповідачка почала будівництво житлового будинку для свого подальшого проживання окремо від мене. Вважає доводи позивача безпідставними, такими, що ґрунтуються на припущеннях, які нічим не підтверджені, не відповідають дійсним обставинам справи. Просив відмовити в задоволенні позову.

13 лютого 2023 року позивачем подано відповідь на відзив, в якійпосилався на те, що у відзиві Відповідач надає суду недостовірну інформацію, обґрунтував свої доводи, надав суду письмові докази, які спростовують факти, викладені у відзиві, а також просив задовольнити позов.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував. Просив відмовити в задоволенні позову з підстав, вказаних у відзиві.

У судове засідання приватний нотаріус Фастівського нотаріального округу Київської області Нікітченко Вікторія Вікторівна не з`явилась. Направила суду заяву про розгляд справи у її відсутність.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 липня 2021 року по справі №369/14892/20 задоволені позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів (авансу) в розмірі 18 000 доларів США та судового збору в розмірі 5059,81 грн.

На виконання заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.07.2021р. у справі № 369/14892/20 видано виконавчий лист від 19 листопада 2021 року № 369/14892/20.

25 листопада 2021 року Вишневим відділом державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області ЦМУ МЮ (м. Київ) відкрито виконавче провадження № 67627201 про стягнення з ОСОБА_4 18000,00 тис. доларів США.

25 липня 2022 року Вишневим ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУ МЮ (м. Київ) відкрито виконавче провадження № 69451828 про стягнення з ОСОБА_4 (Боржника) судового збору у справі № 369/14892/20в розмірі 5059,81 грн. (виконавчий лист від 18.02.2022 року № 369/14892/20.).

Вказані вище два виконавчі провадження об`єднані у зведене виконавче провадження № 69538915.

З поданих суду копій та оглянутих у судовому засіданні матеріалів виконавчого провадження судом встановлено наступне.

На час примусового виконання рішення суду єдиним джерелом доходу Боржника була заробітна плата, яку він отримував в ТОВ «ІКЕА», код ЄДРПОУ 42277650.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта встановлено, що єдине майно, яким володів Боржник була земельна ділянка з кадастровим номером 3222481601:01:012:5022, яка стала предметом судового розгляду справи № 369/14892/20між сторонами виконавчого провадження, однак ще до набрання рішенням суду законної сили, 08.12.2020 р. була продана Боржником третій особі.

Згідно відповіді МВС України транспортні засоби за Боржником не зареєстровані.

Відповідно до отриманих відповідей з банківських установ інші грошові кошти/вклади/заощадження у Боржника відсутні.

В процесі виконання АСВП № 67627201із заробітної плати Боржника було стягнуто 18291,42 грн., з яких 16237,73 грн. перераховано на користь Стягувача ( ОСОБА_2 ) та 369,00 грн. - стягнуто на витрати виконавчого провадження, а 1684, 69 грн. перераховано в рахунок погашення виконавчого збору. Останнє надходження коштів відбулося 11 березня 2022 року.

26 березня 2022 року набрав чинності Закон України Про внесення зміни до розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" від 15.03.2022 за № 2129-IX . Зокрема, вказаними положеннями передбачено, що припиняється звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника (крім рішень про стягнення аліментів та рішень, боржниками за якими є громадяни Російської Федерації).

Проте, згідно ч.5 ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У п.9 ч.3 ст.129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Зазначене конституційне положення відображено і у ст.18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Позивач зазначив, що державним виконавцем здійснено всі можливі та необхідні дії, пов`язані з негайним та реальним виконанням рішення суду, проте таке виконання унеможливлюється внаслідок вчинення Боржником ( ОСОБА_4 ) дій, які спрямовані на ухилення від виконання рішення суду та відсутності в Боржника юридичної чи фактичної можливості (бажання) самостійно вчинити на користь Стягувача певні дії.

Подаючи заперечення проти позову, ОСОБА_4 жодним чином не заперечував обставин щодо обізнаності про ухвалене рішення суду, невиконання ним судового рішення, обізнаності відкритого виконавчого провадження. Не повідомив суд або державного виконавця про поважні причини неможливості виконати рішення. Натомість його заперечення ґрунтувались на належності майна на особистій приватній власності відповідача по даній справі.

На підставі наведеного суд приходить до висновку, що наявність судового рішення, яке набрало законної сили, відкритого виконавчого провадження з листопада 2021 року (тобто більше двох років) підтверджує умисне невиконання судового рішення боржником.

Позивач вказав, що визнання виявленого майна спільною сумісною власністю подружжя, визначення у ньому частки Боржника ( ОСОБА_4 ) надасть можливість у подальшому зверненути стягнення на частку майна Боржника ( ОСОБА_4 ), в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчими документами, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження), яким він володіє на праві спільної сумісної власності з Відповідачем, а саме: частину житлового будинку та земельної ділянки, які за час шлюбу набуто спільно Боржником і Відповідачем - дружиною Боржника та зареєстровано за останньою на праві приватної власності.

Як визначено у ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, договори та інші правочини.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Частиною 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частинами 1, 2 ст.71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.

Також судом встановлено, що згідно інформації з Державного реєстру актів цивільного стану, витяг № 00035006419 від 11 лютого 2022 року, боржник ОСОБА_4 з 05 грудня 2009 року перебуває з ОСОБА_3 у шлюбі, зареєстрованому виконавчим комітетом Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис № 564. Відмітка про розірвання шлюбу у даному витязі відсутня.

Факт перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не заперечувався при розгляді даної справи.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта дружини Боржника, ОСОБА_3 (Відповідач),на праві власності належать: житловий будинок загальною площею 142,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 23474193332224), який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447, площею 0.0345 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1968736432224) за адресою: АДРЕСА_1 , що були придбані та зареєстровані на праві власності за ОСОБА_3 .

Вище вказана земельна ділянка набута на підставі договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2020 року, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Герасимів Ю.В.

Право власності на житловий будинок зареєстровано 23 квітня 2021 року на підставі поданої декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Тобто вищевказане майно було набуто відповідачем у власність за час перебування в шлюбі з Боржником та під час судового розгляду справи № 369/14892/20, оформлене на Відповідача. Сам факт набуття майна за час зареєстрованого шлюбу не заперечували і ОСОБА_4 , і ОСОБА_3 . Останні вказали на необхідність дослідження та врахуванням судом джерел придбання майна, а саме майно набуто лише за особисті кошти відповідача, а не спільні сімейні кошти. Щодо даних тверджень суд вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 05 грудня 2009 року. Матеріали справи не містять доказів того, що сторони роздільно проживають з січня 2020 року. Заперечуючи проти позову відповідач та третя особа не надали жодного доказу на підтвердження такого факту, не заявили клопотань про витребування таких доказів або їх долучення до справи. По суті вони обмежились лише власними поясненнями. За наведених сторонами тверджень та поданих ними доказів, суд при вирішенні спору враховує факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 2005 року.

Факт придбання земельної ділянки та побудова будинку у період зареєстрованого шлюбу не оспорювався відповідачем та третьою особою.

Статтею 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

З огляду на норму ст.69 СК України, суд не приймає до уваги доводи представника відповідача, що вимоги про поділ майна є передчасними, а саме до розірвання шлюбу.

Оскільки спірний автомобіль придбаний за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому дане майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

П.23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Також не можуть прийматись до уваги доводи відповідача, що дане майно є її особистою власністю, так як придбані за особисті кошти, оскільки жодного доказу цим обставинам суду вона не подала, не спростувала презумпцію спільності майна подружжя. Визнання даних обставин з боку її чоловіка не може вважатись достатнім доказом. Також не можуть підтверджувати обставини дарування грошових коштів - показами свідків, оскільки чинним законодавством встановлена форма для договорів дарування грошових коштів, недотримання якої має наслідком нікчемність правочину.

Так, одними із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Ефективний захист прав особи має бути спрямованим на відновлення справедливості.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження №12-291гс18), зроблено висновок, що «добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків». Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 24 травня 2022 року по справі № 159/1519/21, від 18 травня 2022 року по справі № 303/7119/19.

Так, згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука а також зловживання правом в інших формах , що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають наметі стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) .

У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 11 серпня 2021 року в справі №723/826/19 (провадження № 61-8810св20) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Таким чином, суд приходить до висновку, що при набутті майна подружжя визначили статус майна, яке набувається, за обопільною згодою, тому доводи відповідача про вкладення лише її коштів суд не бере до уваги. У матеріалах справи відсутні докази неправомірності укладеного правочину (купівлі-продажу земельної ділянки). Зважаючи на встановлені обставини, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо включення даного майна до спільної сумісної власності подружжя.

Щодо визначення частки у спільному майні.

Частиною 1ст. 368 Цивільного кодексу України визначено, що спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Згідно із ч. 1ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Питання звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності, регулюється статтею 371 ЦК України, згідно з якою кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, крім випадків, установлених законом. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, провадиться згідно зі статтею 370 ЦК України, відповідно до якої співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Відповідно до частини другої статті 370 ЦК України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного з співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду сформувала правову позицію про те, що діє абсолютна презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц зазначила, що поняття "визначення частки" і "виділення частки в натурі" є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року (частина шоста статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" в чинній редакції є тотожною) передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена. Таким чином, з урахуванням наявності суперечливих висновків судів касаційної інстанції, наявні підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 липня 2019 року у справі № 822/1154/16 (провадження N К/9901/8843/18) шляхом вказівки, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (пункт 31 Постанови).

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 32 Постанови).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (пункт 34 Постанови).

Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013) (пункт 42 Постанови).

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15 травня 2018 року № 2-р (ІІ)/2019) (пункт 43Постанови).

З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов`язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі «Shmalko v. Ukraine» від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі «Fuklev v. Ukraine» від 07 червня 2005 року, § 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine» від 15 жовтня 2009 року) (пункт 44 Постанови).

Якщо ж виник спір щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності (див mutatismutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20, пункт 8.74) (пункт 68 Постанови).

Так, оскільки зазначені висновки сприйняті Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду як можливість виконавця звернутися до суду в порядку позовного провадження з різними по суті процесуальними документами, Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним роз`яснити свою позицію шляхом уточнення своїх висновків. Зазначене уточнення полягає в такому. В разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшенням, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.

Отже, враховуючи, що земельна ділянка та приватний будинок були набуті Відповідачем та Боржником за час шлюбу, доказів протилежного суду не надано, та в інтересах сім`ї і є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, суд доходить висновку про їх поділ між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за Відповідачем та Боржником право власності по 1/2 частки спірного майна.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовної заяви у повному обсязі.

Згідно ч. 1 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Питання, щодо стягнення судових витрат в межах даної цивільної справи було вирішено у відповідності до ст. 141 ЦПК України.

Таким чином, керуючись ст.ст. 358,364,368,372 ЦК України, ст. ст. 60, 61, 65, 69, 70, 71, 163 СК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та керуючись ст. ст. 7-13, 76-81, 139, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Вишневого відділу держаної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою задоволити.

Визнати житловий будинок загальною площею 142,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 23474193332224), який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447, площею 0.0345 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1968736432224), які зареєстровані 23.10.2020 року на праві приватної власності за ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ), спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Визначити частку в праві власності на житловий будинок загальною площею 142,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 23474193332224) та частку в праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481601:01:054:5447, площею 0.0345 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1968736432224) за адресою: АДРЕСА_1 (колишній Києво-Святошинський район) за ОСОБА_4 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Вишневого відділу держаної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) сплачений судовий збір у розмірі 4962,00 грн. (чотири тисячі дев`ятсот шістдесят дві грн.).

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 21 березня 2023 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ