Постанова

від 06.04.2023 по справі 914/675/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 914/675/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Фізичної особи-підприємця Хаврони Наталії Романівни (далі - ФОП Хаврона Н.Р., позивач, скаржник) -Левицька І.С. (адвокатка),

відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінево Україна" (далі - ТОВ "Сінево Україна", відповідач,) - Петрушина К.І. (адвокатка),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ФОП Хаврони Н.Р.

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 (головуючий - суддя Скрипчук О.С., судді: Марко Р.І., Матущак О.І.),

у справі №914/675/22

за позовом ФОП Хаврони Н.Р.

до ТОВ "Сінево Україна"

про визнання припиненим договору та зобов`язання звільнити орендоване приміщення.

ВСТУП

Причиною звернення до Верховного Суду є наявність/відсутність підстав для визнання договору оренди припиненим.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. ФОП Хаврона Н.Р. звернулась до суду із позовом до ТОВ «Сінево Україна» про визнання припиненим договору оренди приміщення та зобов`язання відповідача звільнити орендоване приміщення.

1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що, оскільки ТОВ «Сінево Україна» не здійснило орендну плату у строки, передбачені договором, та порушило встановлений договором тридцятиденний термін для виконання зобов`язання, це є безумовною підставою для припинення договірних зобов`язань.

2. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 04.08.2022 у справі №914/675/22 позов ФОП Хаврони Н.Р. задоволено частково. Визнано припиненим договір оренди приміщення, укладений між ФОП Хавроною Н.Р. та ТОВ «Сінево Україна». Щодо зобов`язання ТОВ «Сінево Україна» звільнити орендоване приміщення, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 358, провадження у справі закрито.

2.2. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі №914/675/22 рішення Господарського суду Львівської області від 04.08.2022 у справі № 914/675/22 скасовано в частині задоволення позову щодо визнання договору припиненим. Прийнято в цій частині нове рішення, яким у позові відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. ФОП Хаврона Н.Р., посилаючись на ухвалення судом апеляційної інстанцій оскаржуваного судового рішення з грубим порушенням норм процесуального та матеріального права, просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі №914/675/22, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. На обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі ФОП Хаврона Н.Р. із посиланням на пункт 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального права (далі - ГПК України) вказує на необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі №905/2260/17, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, щодо застосування статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

5. Позиція інших учасників справи, викладена у відзиві на касаційну скаргу

5.1. ТОВ «Сінево Україна» 16.03.2023 (згідно з поштовими відмітками на конверті) подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

6. Стислий виклад обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанції

6.1. Між ФОП Хавроною Н.Р. та ТОВ «Сінево Україна» 31.01.2020 укладено договір оренди приміщення, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 358 (надалі - Договір оренди).

6.1.1. Розмір орендної плати за перший місяць оренди становить 44 001,00 грн, а за кожний наступний місяць становить 60 000,00 грн (пункти 2.2, 2.3 Договору оренди).

6.1.2. Орендар сплачує орендну плату за кожен наступний місяць до п`ятого числа поточного місяця (пункту 2.4. Договору оренди).

6.1.3. Несплата орендарем орендної плати протягом 30 календарних днів з моменту виникнення зобов`язання призводить до безспірного припинення дії даного договору (пункт 3.1.6 Договору оренди).

6.1.4. У момент передачі (повернення) приміщення орендар передає орендодавцеві ключі від приміщення (пункт 3.2 Договору оренди).

6.1.5. Сторони визначили, що до форс-мажорних обставин належать, зокрема, обставини непереборної сили або події надзвичайного характеру такі, як війна, будь-які військові дії (пункт 7.1 Договору оренди).

6.1.6. У разі виникнення зазначених у пункті 7.1 Договору обставин сторони протягом п`яти календарних днів письмово повідомляють одна одну про наявність цих обставин, підтверджуючи це відповідними офіційними документами. Якщо сторони без поважних причин не сповістили у зазначений строк про виникнення форс-мажорних обставин, то вони у подальшому не мають права вимагати зміни строків виконання умов цього договору (пункт 7.3 Договору оренди).

Якщо форс-мажорні обставини тривають понад 30 днів, договір вважається припиненим за взаємною згодою сторін (пункт 7.4 Договору оренди).

6.1.7. Договір оренди діє з 01 лютого 2020 року по 31 травня 2022 року включно (пункту 8.1).

6.1.8. Орендна плата сплачується орендарем щомісячно до 5 числа відповідного (поточного) місяця (пункт 10.6 Договору оренди).

6.2. Додатком №1 від 02.02.2020 до Договору оренди є Акт здачі-приймання об`єкта оренди, належним чином підписаний сторонами.

6.3. Оплата за квітень і травень 2022 року відповідно до умов Договору повинна була бути здійснена до 05.03.2022.

6.4. ТОВ «Сінево Україна» 14.03.2022 звернулося до ФОП Хаврони Н.Р. із листом - пропозицією про зменшення розміру орендної плати, у зв`язку із введенням на території України воєнного стану, що, на думку відповідача, є форс-мажорною обставиною, яка є правовою підставою для звільнення сторін договору від виконання зобов`язань до моменту скасування цієї обставини, надавши при цьому проект додаткової угоди та копію листа Торгово-промислової палати, адресовану невизначеному колу осіб.

6.5. ФОП Хаврона Н.Р. відмовилась внести зміни в Договір в частині зменшення розміру орендної плати, натомість 02.04.2022 звернулась до відповідача з листом, в якому пояснила свою відмову у підписанні додаткової угоди та незгоду щодо мотивації, яку вказує ТОВ «Сінево Україна» як форс-мажорні обставини (а саме: важке фінансове становище і зменшення прибутку), та вказує про те, що оскільки орендарем було порушено умови Договору оренди, відповідно до яких останній мав повідомити орендодавця про виникнення форс-мажорних обставин протягом п`яти календарних днів, то орендар не має права вимагати зміни строків виконання даного договору.

6.6. ФОП Хаврона Н.Р. 06.04.2022 звернулася до ТОВ «Сінево Україна» з вимогою про повернення орендованого приміщення за актом прийому-передачі, у зв`язку з невиконанням відповідачем (орендарем) своїх обов`язків за договором.

6.7. Листом від 07.04.2022 ТОВ «Сінево Україна» повідомило позивача (орендодавця) про відмову в добровільному порядку передати орендоване приміщення.

6.8. Відповідач здійснив оплату орендної плати у розмірі 60 000,00 грн за квітень-липень 2022 року 12.07.2022, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями.

6.9. У судовому засіданні 04.08.2022 сторони підтвердили факт повернення об`єкту оренди та погодили, що спір щодо цієї вимоги відсутній.

6.10. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з такого:

1) Щодо способу захисту:

· звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим та зобов`язання повернути майно, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендаря на користування майном і його повернення;

· у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, зазначеної у постанові від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19);

· в даному випадку позов подано у відповідності до приписів статті 15 ЦК України, статті 20 ГК України.

2) Щодо листа Торгово-промислової палати:

· єдиним документом, що засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є сертифікат;

· форс-мажорні обставини мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Відтак сертифікат видається заінтересованому суб`єкту господарювання на підставі його звернення. Іншого порядку засвідчення форс-мажорних обставин не визначено;

· лист Торгово-промислової палати України (далі також - ТПП) від 28.02.2022 року №2024/02.0-7.1, адресований всім кого це стосується та носить загальний інформаційний характер, оскільки констатує абстрактний факт без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні. Лист ТПП України підтверджує воєнний стан на території держави, що і так є загальновідомим визнаним фактом та введений Указом Президента України від 24.02.2022 №64. Неможливість виконання договірних зобов`язань особа повинна підтверджувати документально в залежності від її дійсних обставин, що унеможливлюють виконання на підставі вимог законодавства;

· підтвердженням існування форс-мажорних обставин є відповідний сертифікат Торгово-промислової палати України чи уповноваженої нею регіональної торгово-промислової палати;

· суд відхиляє доводи відповідача про те, що лист Торгово-промислової палати є офіційним документом, що засвідчує форс-мажор у спрощеному порядку у правовідносинах оренди, що виникли між сторонами (стосовно конкретного договору та його сторін), оскільки такі є необґрунтованими та не містять нормативно-правового обґрунтування;

3) Щодо припинення договору оренди:

· всупереч вимогам Договору ТОВ «Сінево Україна» не виконало належним чином зобов`язання в частині сплати орендної плати. Даний факт відповідачем не заперечується та підтверджується матеріалами справи;

· оскільки сторони договору, врахувавши встановлену законом свободу договору, на власний розсуд погодили підстави та порядок припинення дії цього договору, що не суперечить вимогам статей 6, 525, 598, 627, 651 ЦК України та статей 188, 291 ГК України, суд доходить висновку про те, що погоджене сторонами умовами спірного пункту (пункт 3.1.6 Договору) право орендодавця припинити дію цього договору не суперечить вимогам чинного законодавства;

· факт військової агресії само по собі не свідчить про принципову неможливість використання відповідачем орендованого майна у розумінні частини шостої статті 762 ЦК України;

· відповідач не довів повного припинення ним господарської діяльності у м. Львові у період воєнного стану та не надав належних і допустимих доказів того, що протягом спірного періоду не користувався орендованим приміщенням;

· відповідач не скористався правом відмовитися від договору оренди у будь-який час, письмово попередивши про це орендодавця за 1 місяць (пункт 4.1.2 Договору), у зв`язку з настанням несприятливих умов для ведення бізнесу;

· доводи відповідача про неможливість повноцінного користування орендованим майном у м. Львові внаслідок незначного напливу громадян, а відтак неможливістю отримання прибутку в очікуваному розмірі у спірний період, на думку суду, є необґрунтованими, необ`єктивними та відхиляються, з врахуванням наведеного вище в контексті належного підтвердження форс-мажору та ризиків підприємницької діяльності;

· суд дійшов до висновку, що договір оренди приміщення від 31.01.2020 є припиненим з 06.04.2022, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

4) Щодо вимоги звільнити орендоване приміщення:

· на момент розгляду справи в суді сторонами подано докази повернення об`єкта оренди орендодавцю. Зокрема, в матеріалах справи міститься довідка позивача про те, що 31.07.2022 року вона отримала від представника відповідача комплект ключів і претензій немає. Ця обставина сторонами не заперечується та підтверджується належними доказами;

· відтак предмет спору на час розгляду справи стосовно повернення майна відсутній, оскільки приміщення звільнено, а тому вимога позивача в цій частині підлягає закриттю.

6.11. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині, суд апеляційної інстанції виходив з такого:

- апелянт оскаржує рішення суду частково, лише в частині задоволення позовних вимог про визнання припиненим Договору оренди;

- звертаючись до суду позивач стверджував, що договір оренди приміщення від 31.01.2020 є припиненим з 06.04.2022, і просив суд при цьому визнати останній припиненим;

- у цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагається підтвердити правомірність припинення дії Договору оренди приміщення від 31.01.2020.

- обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненим в минулому Договору оренди не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача;

- передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений;

- нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендаря на орендоване приміщення; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (див. пункти 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17);

- позивачем обраний неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові, тому апеляційний суд не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань

7.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.01.2023 для розгляду касаційної скарги у справі №914/675/22 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючий, Бенедисюка І.М., Колос І.Б.

7.2. Ухвалою Верховного Суду від 06.03.2023 у справі №914/675/22, зокрема відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Хаврони Н.Р. на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України.

7.3. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.4. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду попередніх інстанцій

8.1. З огляду на наведене у розділі 4 цієї Постанови, Верховний Суд відзначає таке.

8.2. Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.3. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

8.4. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

8.5. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України.

8.6. В силу приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

8.7. Отже, відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; (2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.

8.8. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

8.9. Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

8.9.1. Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

8.9.2. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

8.9.3. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

8.9.4. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

8.10. Як вбачається зі змісту касаційної скарги скаржник фактично оскаржує постанову суду апеляційної інстанції в частині ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання спірного Договору припиненим.

8.10.1. Так, в обґрунтування своєї правової позиції скаржник відзначає, що є обґрунтовані підстави для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі №905/2260/17, зокрема щодо застосування статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України у подібних правовідносинах.

8.11. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення (яке є предметом розгляду даної справи) в частині відмови у задоволенні позовних про визнання договору припиненим, суд апеляційної інстанції виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненим в минулому Договору оренди не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача.

8.11.1. При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що звертаючись до суду з позовом про припинення дії Договору оренди приміщення від 31.01.2020, останній відповідно до імперативних приписів умов Договору був припиненим з 06.04.2022. Тобто у цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагався підтвердити правомірність припинення дії Договору оренди приміщення від 31.01.2020.

8.12. Як вбачається зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/2260/17 (на яку вказує скаржник), колегія суддів відзначила таке:

« 55. Стосовно позовної вимоги позивача про визнання Договору від 01 грудня 2015 року припиненим з 01 червня 2017 року Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

56. Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання.

57. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

58. Зазначеними правовими нормами не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору.

59. Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.

60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в позові в частині визнання договору припиненим з 01 червня 2017 року з підстав, викладених у цій постанові».

8.13. Таким чином, справи №905/2260/17 та №914/675/22, ураховуючи критерії подібності, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, є подібними за предметом спору (визнання договору припиненим), за підставою позову (припинення договору через відсутність права відповідача) та за нормативно-правовим регулюванням правовідносин (зокрема, щодо застосування статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України), тобто за змістовним критерієм.

8.14. Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, враховуючи вищевикладене та встановлені обставини справи судами попередніх інстанцій (див. розділ 6 даної Постанови), а також правове регулювання спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції релевантно врахував висновки Верховного Суду, викладені, зокрема у постанові від 27.11.2018 у справі №905/2260/17, та відповідно вірно застосував норми права (статтю 16 ЦК України та статтю 20 ГК України), з огляду на, що дійшов заснованого на законі висновку про відмову у визнанні договору припиненим у минулому.

8.15. Разом з тим, Верховний Суд відзначає, що правозастосування статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України у правовідносинах щодо визнання належного/неналежного захисту інтересу сторони спору при поданні позову про припинення договору є послідовним та сталим у судовій практиці, про що свідчить низка постанов Верховного Суду, зокрема.

8.16. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, дійшла таких висновків:

« 6.10. Між учасниками цієї справи фактично існує спір щодо відсутності або наявності права іпотеки зі спірних договорів іпотеки та наявності права іпотеки позивача з договорів іпотеки, укладених ним з ТОВ «Люнакс» у 2017 році. У цьому спорі позивач через обраний ним спосіб захисту намагається підтвердити правомірність отримання ним нерухомого майна в іпотеку.

6.11. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс».

6.12. Натомість відповідно до норм статей 16 ЦК України та 20 ГК України права та законні інтереси захищаються, у тому числі, шляхом визнання наявності або відсутності прав. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками і вважає, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

6.13. Крім того, Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19)…

6.18. Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений.

6.19. У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку.

6.20. Ураховуючи вищевикладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав.

6.21. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги».

8.17. Колегія суддів, крім того, звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у пункті 57 постанови від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, де Велика Палата виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:

- кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

- особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови).

8.18. При цьому:

- правову позицію з пунктів 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/2260/17 підтверджено, відповідно до пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20;

- правову позицію з пунктів 6.12, 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 підтверджено, відповідно до пунктів 144, 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20;

- правову позицію з пунктів 54-57, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц підтверджено, відповідно до пунктів 144-146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20

8.19. Що ж до наявності/відсутності вмотивованої обґрунтованості необхідної для відступлення від правового висновку Верховного Суду, викладеного у справі №905/2260/17, то слід зазначити таке.

8.20. Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

8.20.1. Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень, є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду.

8.21. Верховний Суд вважає за необхідне у даній справі звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: "з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання".

8.22. Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

8.23. Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:

1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);

2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;

3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;

4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;

5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

8.24. Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

8.25. Водночас позивачем у касаційній скарзі у контексті приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України не наведено вагомих і достатніх аргументів, які б свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі №905/2260/17, а саме: не доведено наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту).

8.25.1. Фактично доводи, викладені у касаційній скарзі, зводяться до власного суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, якими врегульовано спірні правовідносини та власних заперечень скаржником висновків Верховного Суду, які викладені у постанові зі справи №905/2260/17. У той же час доводи відповідача не містять фундаментальних обґрунтувань, щодо підстав обґрунтованої необхідності для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначеній постанові.

8.25.2. Крім того, Верховний Суд окремо звертає увагу, що як свідчить зміст оскаржуваного судового рішення відповідач звільнив спірне приміщення та оплатив орендну плату за спірний період, що не заперечується сторонами.

8.25.3. За своїм змістом посилання скаржника на приписи пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України є загальними, абстрактними, містять ознаки формального характеру та незгоду з висновками суду апеляційної інстанції, які були зазначені в оскаржуваному у даній справі судовому рішенні.

8.26. Отже, скаржник не мотивовано та не доведено обґрунтовану та вмотивовану необхідність для відступу від правових висновків, та те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та/або порушив норми процесуального права.

8.27. З огляду на викладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, та підстави, які б могли свідчити про обґрунтовану необхідність для відступу від правових висновків Верховного Суду (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту), а також для скасування оскаржуваних судових рішень та прийняття рішення про задоволення позовних вимог у цій частині, відсутні.

8.27.1. Отже, ураховуючи, що відповідач звільнив спірне приміщення, у зв`язку з чим суд закрив провадження у справі у цій частині, що, у свою чергу, не оскаржувалось сторонами, ураховуючи, що відповідач оплатив орендну плату за спірний період, що також не заперечується сторонами, а також ураховуючи, що позивач просив визнати договір припиненим, і як свідчать матеріали справи саме з 06.04.2022, що підтверджується протоколом судового засідання в режимі відеоконференції №771988 від 21.07.2022, у сукупності свідчить, що позивач просив визнати договір припиненим у минулому.

8.28. Водночас Верховний Суд бере до уваги та вважає частково прийнятними доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї Постанови.

8.29. Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

8.30. Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких у цій справі аргументовано не доведено.

8.31. ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

8.32. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

8.33. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції норм права при ухваленні оскаржуваного судового рішення в оскаржуваній частині за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у розділі 8 цієї Постанови.

9.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

9.3. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

9.4. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі щодо оскарження постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови у позові про визнання договору припиненим, не підтвердилися та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення (в частині, що оскаржується) без змін. Верховний Суд звертає увагу, що в іншій частині постанова суду апеляційної інстанції не оскаржувалась та не переглядалась.

10. Судові витрати

10.1. Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Хаврони Наталії Романівни залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.12.2022 у справі №914/675/22 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос