Постанова

від 27.04.2023 по справі 753/20253/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 753/20253/20 Головуючий у суді І інстанції Заставенко М.О.

Провадження № 22-ц/824/104/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року та додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Гаражно-будівельного кооперативу № 2, третя особа - Дев`ята київська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Гаражно-будівельного кооперативу № 2 (далі - ГБК № 2), третя особа - Дев`ята київська державна нотаріальна контора, в якому просив визнати за ним право власності на гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті його батька ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті батька ОСОБА_1 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , та звернувся до Дев`ятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Батько на момент смерті був членом ГБК № 2 та набув права власності на гаражне приміщення (гараж № НОМЕР_1 ), оскільки повністю сплатив пай у розмірах, встановлених статутом кооперативу. Листом від 4 червня 2020 року КП КМР «Київське МБТІ» повідомило нотаріальну контору про те, що згідно з даними реєстрових книг бюро гараж НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрований.

Позивач вказав, що його батько із січня 2009 року був членом вказаного кооперативу, у 2012 році він повністю сплатив пайовий внесок і в подальшому постійно до смерті сплачував членські внески, адже у його володінні знаходилося приміщення гаражу № НОМЕР_1 , в якому ним було проведено ремонт з метою приведення до стану, придатного для зберігання транспортного засобу та інших речей. Після смерті батька він повідомив голову кооперативу ОСОБА_2 про бажання вступити до членів кооперативу та оформити батьківський гараж у спадщину. На неодноразові усні звернення до голови ГБК № 2 з питанням про прийняття його в члени кооперативу, останній однозначної відповіді не надав, документів для оформлення спадщини також не надав. Натомість, на початку вересня 2020 повідомив, що було проведено засідання правління ГБК № 2 та гараж № НОМЕР_1 був переданий іншій особі. Вважає посилання голови ГБК № 2 на те, що його батько не був членом вказаного кооперативу безпідставним і таким, що фактично спрямоване на заволодіння гаражем та наявним у ньому майном, яка є увійшло до спадкової маси. З урахуванням того, що у нього відсутні правовстановлюючі документи на спірний гараж, в тому числі довідка про повну сплату його покійним батьком всієї суми паю за гараж у кооперативі, він позбавлений можливості оформити у встановленому порядку спадщину за заповітом, у зв`язку з чим змушений звернувся до суду за захистом своїх спадкових прав.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 січня 2022 року за заявою представника відповідача - адвоката Кобцевої М.О. про ухвалення додаткового рішення стягнуто з ОСОБА_1 на користь ГБК № 2 витрати на правову допомогу у розмірі 6 500,00 грн.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач звернувся з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеності відповідачем обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи,неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги про визнання права власності гараж задовольнити.

Доводи апеляційної скарги на основне рішення зводяться до того, що в суду першої інстанції були відсутні підстави приймати до розгляду та приєднувати до матеріалів справи відзив на позовну заяву, поданий відповідачем з пропуском строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження, без вирішення питання щодо поновлення чи продовження такого строку, тому долучені до нього письмові докази є недопустимими та не підлягали дослідженню і оцінці під час розгляду справи. Зазначене, на переконання позивача, свідчить про те, що суд допустив порушення вимог статей 78, 83, 89, 127, 178ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач, перебуваючи у переважному становищі порівняно з позивачем, створив довідки, які не мають документального підтвердження і які суд необґрунтовано поклав в основу оскаржуваного рішення. Натомість, суд безпідставно не прийняв до уваги покази свідків на підтвердження того, що батько позивача постійно з 2009 року по лютий 2020 року володів та користувався гаражем № НОМЕР_1 в ГБК № 2, а у 2009 році за власний кошт провів ремонтні роботи по відновленню стану цього гаражу, а також, що у ГБК № 2 письмово не здійснюється повідомлення про прийняття у члени кооперативу, рішення загальних зборів в письмовому вигляді не доводяться до відома членів. Позивач звернувся до суду саме по тій причині, що у нього після смерті батька відсутні правовстановлюючі документи на гараж № НОМЕР_1 , а всі інші документи щодо членства в кооперативі ГБК № 2 та суми сплачених внесків наявні у відповідача, проте останнім не було надано жодних належних документів на підтвердження того, що покійний ОСОБА_1 за життя не сплатив вступного та пайових внесків, а здійснені ним платежі за період з 1 червня 2017 року по 1 жовтня 2020 року стосувалися саме експлуатаційних витрат на утримання гаражу. Сама по собі наявність заборгованості по платежам за гараж, яка виникла після смерті батька позивача, не є підтвердженням того, що покійний ОСОБА_1 не був членом ГБК № 2 чи не сплатив вступний і членські внески. Крім того, наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності дають можливість дійти висновку про те, що батько позивача за час життя набув членства у ГБК № 2, оскільки проведення ремонтних робіт спірного гаража не членом гаражно-будівельного кооперативуне передбачено. Позивач, будучи єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті батька, не може отримати свідоцтво про право на спадщину на гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2, а нотаріус усно повідомляв йому про те, що за відсутності правовстановлюючих документів на гараж він не має можливості видати свідоцтво про право на спадщину на майно, тому у цьому випадку спадкоємцю необхідно звертатись до суду. При цьому лише на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус зобов`язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз`яснити порядок її оскарження, в протилежному випадку нотаріус може і усно повідомити спадкоємцю, що він має зробити і які документи отримати для оформлення спадщини, а також причини за яких нотаріус не може вчинити нотаріальну дію. Сама обставина того, що батько позивача з 2009 року по день смерті володів та користувався гаражем № НОМЕР_1 у ГБК № 2 відповідачем не заперечувалась, проте не видавалась довідка про членство спадкодавця в гаражно-будівельному кооперативі та повну сплату внесків, відтак отримання відмови нотаріуса у видачі свідоцтва є ні чим іншим, як затягуванням часу і не сприятиме оформленню спадкоємцем спадщини за заповітом.

Аргументи позивача щодо додаткового рішення суду першої інстанції полягають у тому, що він був відсутній у судовому засіданні під час ухвалення цього рішення, відповідно не мав змоги подати свої заперечення щодо суми судових витрат на правничу допомогу, заявлених стороною відповідача, як і клопотати перед судом про зменшення розміру цих витрат. Сума витрат на професійну правничу допомогу, заявлена відповідачем до стягнення, не є співмірною із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), витраченим адвокатом часом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг. Крім того, суд першої інстанції не врахував фінансовий стан обох сторін у справі, зокрема, позивач надавав документи, які свідчили про розмір його доходів за попередній рік та вказував, що він не має стабільного заробітку. Також майже всі документи у справі підписані не адвокатом, а безпосереднього головою правління відповідача, тому стягнута сума витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності). У випадку ж скасування основного рішення від 17 листопада 2021 року і задоволення позову, підлягатиме скасуванню і додаткове рішення суду першої інстанції з одночасним вирішенням питання про розподіл судових витрат.

У відзивах на апеляційні скарги представник відповідача - адвокат Кобцева М.О. просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно та всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин (зокрема, що батько позивача ніколи не був членом ГБК № 2, не сплачував вступний і пайовий внески, не набув права власності на спірне гаражне приміщення) та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову та стягнення з позивача судових витрат на професійну правничу допомогу.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судових засіданнях, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзиву на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що батько позивача - ОСОБА_1 за життя у встановленому законом порядку право власності на спірне гаражне приміщення (гараж № НОМЕР_1 ) у ГБК № 2 не набув, оскільки у покійного були відсутні передбачені законом документи, що засвідчують його членство у ГБК № 2 та підтверджують внесення ним пайового внеску за гаражний бокс, на який претендує позивач та який не зареєстрований на праві власності за спадкодавцем, тому відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на це майно у порядку спадкування після смерті батька. При цьому суд вказав, що чинним законодавством встановлено, що лише у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на майно, однак позивачем не надано відмови нотаріуса у видачі йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

За загальними положеннями про спадкування, встановленими ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців); до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини; право на спадкування мають особи, визначені в заповіті; право на спадкування виникає у день відкриття спадщини;для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини; у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу; (статті 1216, 1218, 1220, 1222, 1223, 1270 ЦК України).

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкодавцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Згідно з усталеною судовою практикою свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 755/7103/18 (провадження № 61-13162св19).

За правилом частини першої статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту цієї статті вбачається, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Указана норма не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.

У частині третій статті 12, частині першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Частиною першою, другою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_1 , після смерті якого у Дев`ятій київській державній нотаріальній конторі заведена спадкова справа № 317/2020 (номер у спадковому реєстрі 65911514), а спадкоємцем за заповітом після його смерті є його син - ОСОБА_1 , який подав заяву про прийняття спадщини (а.с. 84, 85, т. 1).

Відповідно до інформаційної довідки, виданої комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 4 червня 2020 року на запит нотаріуса, гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2 по вул. Волго-Донській, 61 в м. Києві на праві власності не зареєстрований (а.с. 75, т. 1).

Згідно із довідками ГБК № 2 від 1 березня 2021 року за вих. № № 10, 11, 12 за облікованими даними ГБК № 2 ОСОБА_1 не є і ніколи не був членом кооперативу, заяв про вступ у члени кооперативу від нього ніколи не надходило до кооперативу, він не сплачував вступний та пайовий внесок в ГБК № 2 (а.с. 176-178, т. 1).

Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на гаражний бокс в порядку спадкування, позивач посилався на те, що його покійний батько із січня 2009 року був членом ГБК № 2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, мав у власності гараж № НОМЕР_1 , за який ним у 2012 році було повністю сплачено пайовий внесок і в подальшому сплачувалися членські внески в гаражно-будівельний кооператив, однак у нього відсутні документи, які підтверджують право власності батька на цей гараж, у зв`язку з чим він не має можливості оформити спадщину.

Так, правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначено Законом України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію».

У статті 1 зазначеного Закону визначено, що кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Вказана норма також дає визначення обслуговуючого кооперативу як кооперативу, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про кооперацію» кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. Кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків та може мати печатки.

Стаття 10 Закону України «Про кооперацію» визначає, що членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку і виявила бажання брати участь у його діяльності. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство.

Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу (стаття 11 Закону України «Про кооперацію»).

Згідно із положеннями статті 19-1 зазначеного Закону член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу має право володіння, користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, дачею, гаражем, іншою будівлею, спорудою або приміщенням кооперативу, якщо він не викупив це майно. У разі викупу квартири, дачі, гаража, іншої будівлі, споруди або приміщення член житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного, житлового, дачного, гаражного кооперативу чи іншого відповідного кооперативу стає власником цього майна. Право власності на таке майно у члена кооперативу виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону.

У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з абзацом 3 частини другої статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

За змістом роз`яснень, наведених у підпункті «а» пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 року № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов`язаних із діяльністю гаражно-будівельних кооперативів», у справах про право на пай і на гараж судам належить виходити з того, що член ГБК, який повністю вніс свій пай за гараж, наданий йому в користування, набуває право власності на це майно і вправі розпоряджатися ним на свій розсуд - продавати, заповідати, здавати в оренду, обміняти, вчиняти відносно нього інші дії угоди, що не заборонені законом.

Про це ж саме йдеться і в роз`ясненнях, наведених у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику справах про спадкування», відповідно до якого у разі смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства, якщо спадкодавець повністю вніс пайовий внесок, то до складу спадщини включається відповідно квартира, дача, гараж, садовий будинок, інші будівлі та споруди.

Встановивши, що батько позивача - ОСОБА_1 за життя у встановленому законом порядку право власності на спірний гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2 не набув, оскільки у нього відсутні передбачені законом документи, що засвідчують його членство у ГБК № 2 та підтверджують внесення ним пайового внеску за гаражний бокс, на який претендує позивач та який не зареєстрований на праві власності за спадкодавцем, а відповідач не визнає членство позивача в кооперативі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на це майно у порядку спадкування після смерті батька як такого, що не входить до спадкової маси.

Показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та позивача ОСОБА_1 не містять інформації щодо предмету доказування, а тому не можуть вважатися належними доказами підтвердження того, що ОСОБА_1 ,починаючи з 2009 року і до своєї смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 ,повністю вніс пайовий внесок за гараж та став його власником.

Посилання позивача на квитанції до прибуткового касового ордера, надані ним на підтвердження сплати членських внесків його батьком (а.с. 55, т. 1), суд першої інстанції вірно визнав неналежними доказами зазначених вище обставин, оскільки з довідки ГБК № 2 від 11 жовтня 2020 року вих. № 63 вбачається здійснення покійним ОСОБА_1 платежів за користування гаражем № НОМЕР_1 та наявність заборгованості по експлуатаційним витратам на утримання гаражу станом на 1 жовтня 2020 року (а.с. 47, т. 1).

При цьому у ГБК № 2 передбачено, що особи, які не є членами кооперативу зобов`язані щомісячно компенсувати витрати кооперативу за користування землею, зберіганню та утриманню гаража, надання експлуатаційних послуг, послуг охорони та інше.

Незважаючи на те, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд сприяли позивачу в реалізації своїх процесуальних прав та двічі за його клопотаннями витребували у ГБК № 2 належним чином засвідчені копії документів (інформацію), в тому числі про суми сплачених ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошових коштів за гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, членських (пайових) внесків та інших платежів за період з 2009 по 2017 роки у загальному розмірі та помісячно, однак обставини, які мають значення для справи і на які позивач посилався як на підставу своїх позовних вимог не знайшли свого підтвердження, зокрема, що за життя його батько був членом ГБК № 2, набув право власності на спірний гаражний бокс, повністю сплативши пай за нього у розмірах, встановлених статутом кооперативу, та щомісячно сплачував членські внески.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває право власності у порядку спадкування, відтак районний суд, розглянувши дану справу в межах заявлених вимог, дійшов правильного висновку про те, що позов ОСОБА_1 як спадкоємця за заповітом після смерті батька задоволенню не підлягає, так як він не набув право на спадкування спірного гаражного боксу.

Крім того, суд доречно відмітив, що позивач не надав відмови державного нотаріуса у видачі йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно не прийняв до уваги покази свідків на підтвердження того, що батько позивача постійно з 2009 року по лютий 2020 року володів та користувався гаражем № НОМЕР_1 в ГБК № 2, а у 2009 році за власний кошт провів ремонтні роботи по відновленню стану цього гаражу, не заслуговують на увагу, адже як встановлено судовим розглядом покійний ОСОБА_1 лише користувався гаражним приміщенням НОМЕР_1 протягом вказаного періоду часу, сплачуючи кошти в рахунок компенсації експлуатаційних витрат на утримання гаражу, а проведення у ньому деяких будівельних робіт у 2009 році не свідчить про членство ОСОБА_1 в кооперативі та набуття ним права власності на спірний гаражний бокс.

Варто зазначити, що цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.

У справі, яка переглядається, встановлено, що у спадкодавця, позивача як спадкоємця та відповідача ГБК № 2 відсутні документи, які посвідчують право власності на спірний гаражний бокс, що свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог.

Колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з порушенням норм процесуального права, з огляду на те, що суд прийняв до розгляду та приєднав до матеріалів справи відзив на позовну заяву, поданий відповідачем з пропуском строку, встановленого в ухвалі про відкриття провадження, без вирішення питання щодо поновлення чи продовження такого строку, оскільки з матеріалів справи вбачається, що у відповіді на відзив та під час розгляду справи в підготовчому судовому засіданні 3 червня 2021 року ОСОБА_1 не заперечував проти прийняття відзиву на позовну заяву до розгляду та не вказував на обставини пропуску ГБК № 2 строку, встановленого для його подання (а.с. 189-196, т. 1).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що не кожне допущене судом порушення процедури може істотно впливати на права учасників справи та тягнути порушення гарантій статті 6 Конвенції. Крім того, за змістом цієї статті більшість процесуальних порушень, допущених на одній стадії цивільного процесу, можна виправити на іншій його стадії (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 50)).

Згідно із абзацом 2 частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, а отже правильне по суті судове рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

З огляду на це, колегія суддів вважає, що немає підстави скасовувати судове рішення місцевого суду, оскільки вирішення питання про прийняття до розгляду відзиву на позовну заяву без відповідних заперечень позивача та за обставин витребування долучених до нього доказів в судовому порядку за клопотанням позивача ніяким чином не могло вплинути на дотримання гарантій справедливого судового розгляду.

Інші доводи апеляційної скарги по суті спору ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні позивачем спірних правовідносин та положень законодавства, вони фактично зводяться до перекладання обов`язку з доказування обставини, які мають значення для справи і на які позивач посилався як на підставу своїх вимог виключно на відповідача, а відтак не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

За таких обставин, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на гараж № НОМЕР_1 у ГБК № 2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом після смерті його батька ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1

Перевіривши в межах доводів апеляційної скарги позивача законність та обґрунтованість додаткового рішення суду першої інстанції щодо вирішення питання про відшкодування судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, колегія суддів визнала його правомірним і справедливим з огляду на таке.

Статтею 270 ЦПК України, встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).

Як свідчать матеріали справи, 13 грудня 2021 року до суду першої інстанції надійшла заява представника відповідача - адвоката Кобцевої М.О. про ухвалення додаткового рішення, в якій вона просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ГБК № 2 витрати на правову допомогу у розмірі 6 500,00 грн.

В обґрунтування вказаної заяви зазначила, що під час ухвалення рішення по суті спору від 17 листопада 2021 року судом не було вирішено питання розподілу судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, хоча відзив на позовну заяву містив таку вимогу і до нього додано попередній розрахунок суми судових витрат, детальний опис робіт (наданих послуг), копію договору про надання правничої допомоги, оригінали платіжних документів про оплату правничої допомоги на суму 6 500 грн, а також про стягнення судових витрат за послуги адвоката було озвучено в судовому засіданні до закінчення судових дебатів.

Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

За приписами частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень частин першої - четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За правилом частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частина третя статті 141 ЦПК Українипередбачає критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 550/936/18.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У постановах Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 3 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18.

При цьому саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Судом встановлено, що представником відповідача - адвокатом Кобцевою М.О. 16 березня 2021 року в рамках зазначеної справи подано відзив на позовну заяву, до якого долучено: попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат від 10 березня 2021 року; детальний опис робіт/наданих послуг адвоката, необхідних для надання правничої допомоги від 10 березня 2021 року; копію договору № 17-12/20 про надання правничої допомоги від 17 грудня 2020 року (далі - договір); копії рахунків-фактури № 17/12 від 17 грудня 2020 року та № 25/02 від 25 лютого 2021 року; платіжні доручення № 32 від 24 грудня 2020 року на суму 1 500 грн та № 24 від 26 лютого 2021 року на суму 5 000 грн, а також документи на підтвердження повноважень представляти інтереси ГБК № 2 в Дарницькому районному суді м. Києва (а.с. 179-186, т. 1).

Вказані вище документи були направлені представником відповідача на поштову адресу позивача 12 березня 2021 року (а.с. 188, т. 1) та 24 травня 2021 року останній ознайомився з ними під час ознайомлення з матеріалами справи (а.с. 189, т. 1), проте у відповіді на відзив та в подальшому ОСОБА_1 не висловив заперечення щодо заявленої суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу (а.с. 191-195, т. 1).

Суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове судове рішення, вказав, що стороною відповідача документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а позивач не скористався правом надати клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, тому відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення по суті спору. Ураховуючи співмірність складності справи та обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, виходячи з вимог розумності, справедливості та пропорційності, суд дійшов висновку, що зазначені відповідачем витрати на правничу допомогу у розмірі 6 500 грн не є завищеними, відповідають критеріями реальності та розумності, а відтак підлягають відшкодуванню за рахунок позивача.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу у визначеному розмірі, який є співмірним зі складністю цієї справи, а наданий адвокатом обсяг послуг, відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.

Оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази щодо наданої відповідачу правничої допомоги в розрізі вимог статей 89, 137, 141 ЦПК України, суд вірно вважав доведеним факт понесення відповідачем витрат за надання професійної правничої допомоги адвоката в районному суді у розмірі 6 500,00 грн, які підлягають стягненню з позивача на його користь з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог.

При цьому зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі № 910/906/18.

У додатковій постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21) зазначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).

Аргументи апеляційної скарги про те, що позивач був відсутній у судовому засіданні під час ухвалення додаткового рішення, відповідно не мав змоги подати свої заперечення щодо суми судових витрат на правничу допомогу, заявлених стороною відповідача, як і клопотати перед судом про зменшення розміру цих витрат, колегія суддів відхиляє як безпідставні. ОСОБА_1 був належним чином повідомлений судом про судове засідання 17 січня 2022 року, про що також вказав у своїй заяві про відкладення судового засідання, тоді як неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 270 ЦПК України). Водночас вимога про стягнення витрат на професійну правничу допомогу була заявлена у відзиві на позовну заяву з поданням всіх доказів, які підтверджували факт її надання і з якими позивача був ознайомлений, а в заяві про ухвалення додаткового рішення ця вимога була лише продубльована з тих підстав, що суд не вирішив питання розподілу судових витрат під час ухвалення основного рішення.

За результатом розгляду справи суд першої інстанції, оцінюючи обґрунтованість вимог відзиву та заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат, відсутності заперечень сторони позивача в контексті положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, правомірно вважав, що заявлена представником відповідача сума не є завищеною, відповідає критерію реальності адвокатських витрат, є дійсною та необхідною витратою, яку відповідач був змушений понести, у зв`язку з чим вірно стягнув з позивача на користь відповідача 6 500,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Вказані вище обставини справи встановлені місцевим судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Зокрема суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Колегія суддів, додатково дослідивши матеріали справи, вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на стягнуту судом суму є співмірними із ціною позову та складністю даного спору, що виник із спадкових правовідносин щодо майнових питань сторін, наданим адвокатомобсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вказана сума не є завищеною та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений понести відповідач у даній справі через пред`явлення до нього позовних вимог, які суд не задовольнив, обґрунтованих підстав для звільнення позивача від відшкодування цих витрат або їх зменшення не вбачається.

Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт, при цьому не порушує права учасника справи на отримання коштів, затрачених з метою захисту прав судовому порядку, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.

Безпідставними є посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що майже всі документи у справі підписані не адвокатом, а безпосереднього головою правління відповідача, тому стягнута сума витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності адвокатських витрат. ЦПК України не ставить відшкодування понесених стороною судових витрат на правову допомогу в залежність від того, хто саме підписував підготовлені адвокатом процесуальні документи: сторона чи її представник, і зазначені обставини не спростовують факт надання безпосередньо адвокатом професійної правничої допомоги відповідачу щодо підготовки (складання) документів, що засвідчено відповідними договором і актами, а також узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду у пункті 68 додаткової постанови від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Оскільки апеляційні скарги залишаються без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за перегляд рішення суду першої інстанції по суті спору в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Між тим, додаткове рішення суду стосується тільки розподілу судових витрат, що не пов`язано з позовними вимогами і не стосується предмету спору, тому судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції слід віднести в рахунок держави.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року та додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: М.В. Мережко

С.І. Савченко