Постанова

від 26.04.2023 по справі 344/1350/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 344/1350/21

провадження № 61-12730св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради,

треті особи: релігійна громада «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)

села Підпечери Івано-Франківського району Івано-Франківської області, Івано-Франківська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу релігійної громади «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)

села Підпечери Івано-Франківського району Івано-Франківської області на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року

в складі колегії суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики

Івано-Франківської міської ради, треті особи: релігійна громада «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) села Підпечери Івано-Франківського

району Івано-Франківської області (далі - РГ «Різдва Христового»

Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підречери), Івано-Франківська міська рада, про визнання права на приватизацію, зобов`язання здійснити приватизацію.

Позовна заява мотивована тим, що позивачі є наймачами квартири

АДРЕСА_1 , де зареєстровані та проживають більше

30 років. Дане житло надано ОСОБА_2 рішенням Підпечерівської сільської ради від 26 березня 1987 року № 21 як вчителю Підпечерівської сільської восьмирічної школи у порядку забезпечення першочергового права на одержання житлового приміщення.

Позивачі 17 лютого 2020 року та 31 серпня 2020 року подавали відповідачу заяви про передачу у спільну сумісну власність займаної квартири, за результатами розгляду яких отримали відмову у приватизації житла через відсутність ордера про надання житлової площі. 11 грудня 2020 року подано нову заяву та документи, необхідні для прийняття рішення про надання дозволу на приватизацію квартири, однак відповідач повторно відмовив

у приватизації житла у зв`язку з наявністю рішення апеляційного суду

Івано-Франківської області від 26 травня 2015 року у справі № 352/222/14-ц. Вважають, що такі відмови не ґрунтуються на нормах законодавства.

Зазначили, що іншого житла ні у користуванні, ні у власності вони

не мають, житлових чеків не використали, займане житло не

є аварійним, службовим чи відомчим житловим фондом, перебуває на балансі органу місцевого самоврядування. Жодних документальних

доказів належності цілого будинку на АДРЕСА_2 РГ «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підречери немає

і передача займаної ними квартири у власність позивачів не порушує прав релігійної організації.

Підстав для відмови у прийнятті рішення про приватизацію на користь позивачів немає.

На підставі викладеного ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили: визнати за ними право на приватизацію квартири

АДРЕСА_1 безоплатно з правом викупу надлишкової загальної площі квартири; зобов`язати відповідача провести за ними приватизацію зазначеної квартири шляхом її передачі у спільну сумісну власність.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 28 квітня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 не подала відповідачу копії ордера про надання жилої площі чи копії договору найму жилої площі. При цьому, на переконання суду першої інстанції, відсутність ордеру на житло не свідчить про відсутність права позивачів на приватизацію. Суд не надав оцінку відмові відповідача у приватизації спірного житла, оскільки такі дії не є предметом судового розгляду,

а позовними вимогами є визнання права на приватизацію та зобов`язання здійснити приватизацію. Сторонами у справі не надано відповідного рішення (виконавчого органу місцевої ради) про визнання будинку на АДРЕСА_2 таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей. Обставина щодо аварійності зазначеного будинку спростовується технічним висновком про технічний стан житлового будинку.

Разом з тим квартира, на яку позивачі просять надати право на приватизацію, розташована у будинку, переданому релігійній громаді - третій особі у цій справі. Договір укладений між Тисменицьким районним виконавчим комітетом та громадянами села Підпечери Івано-Франківського району Івано-Франківської області, що утворили релігійну громаду, який залишається чинним, посвідчує наявність у третьої особи майнового права, яке є значно ширшим від права власності, та, на переконання суду, його наявність унеможливлює надання позивачам права на приватизацію, оскільки порушує право очікування на спірне житлове приміщення третьої особи та нівелює вищевказаний договір. Отже, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Оскільки позовна вимога про зобов`язання здійснити приватизацію є похідною від первинної - про надання позивачам права на приватизацію житлового приміщення, а її задоволення залежить від вирішення первинної позовної вимоги, то у задоволенні похідної вимоги теж слід відмовити.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня

2022 року, з урахуванням ухвал цього ж суду про виправлення описок

від 31 січня 2023 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 28 квітня 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 та членами її сім`ї ОСОБА_2 і неповнолітньою ОСОБА_3 право на приватизацію квартири

АДРЕСА_1 безоплатно з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.

Зобов`язано департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради як орган приватизації державного житлового фонду провести за ОСОБА_1 та членами її сім`ї ОСОБА_2

і неповнолітньою ОСОБА_3 приватизацію квартири

АДРЕСА_1 безоплатно з правом викупу надлишкової загальної площі квартири.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір у цій справі виник

з приводу відмови органу приватизації в оформленні права власності позивачів на квартиру

АДРЕСА_1 , яка перебуває

у господарському віданні Івано-Франківської міської ради.

ОСОБА_2 і ОСОБА_1 вселилися у спірну квартиру у встановленому житловим законодавством порядку на підставі рішення виконавчого комітету Підпечерівської сільської ради народних депутатів Тисменицького району від 26 березня 1987 року № 21, проживають у цьому житлі постійно, зареєстрували за адресою розташування цього житла своє постійне

місце проживання, тому набули право користування зазначеним майном. Відповідачем визнано призначення та характеристики спірного приміщення як житлового, оскільки рішенням Підпечерівської сільської ради народних депутатів Тисменицького району від 26 березня 1987 року вирішено надати

ОСОБА_2 житло у старій школі (виділивши одну квартиру). За всіма обставинами справи, суд першої інстанції мав виходити з того, що зазначене приміщення використовувалося як житло для постійного проживання позивача та членів її сім`ї.

Квартира АДРЕСА_1 , яка надана ОСОБА_2 для проживання у цьому приміщенні, на день укладення договору між УАПЦ с. Підпечери Тисменицького району та райвиконкомом Тисменицького району

від 29 грудня 1990 року не була вільною, тому ця квартира не могла бути передана у користування іншій особі. У подальшому у власність релігійній громаді органом місцевого самоврядування передана лише одна (інша) квартира АДРЕСА_3 ), тому права на спірну квартиру АДРЕСА_4 релігійна громада не має. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2015 року у справі № 352/222/14-ц не встановлені преюдиційні обставини для цієї справи, які спростовують вимоги позивачів, оскільки судом не оцінювалися докази у справі,

а у задоволенні позову відмовлено у зв`язку із незалученням до участі в справі релігійної громади. Позивачі у цій справі вселилися у житло на законних підставах і правомірно ним користуються та, звертаючись до органу приватизації, ними додано до заяви про приватизацію нерухомого майна усі необхідні документи.

Позивачі мають право користування спірною квартирою, проживають у ній постійно, згадане приміщення є жилим, не відноситься до службових, тому вона підлягає приватизації. Відмова органу приватизації користувачам житлового приміщення у приватизації займаної ними квартири є безпідставною та незаконною, порушує їхні права на житло. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що наймач житлового приміщення державного житлового фонду разом з членами сім`ї набув право на його отримання у власність у порядку приватизації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі РГ «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підречери, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року та залишити в силі рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 28 квітня 2022 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови апеляційного суду РГ «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підречери посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 826/4766/17, від 16 жовтня 2019 року

у справі № 761/5156/13-ц; Верховного Суду від 17 листопада 2021 року

у справі № 759/3119/16-ц; Верховного Суду України від 30 січня 2013 року

у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13,

від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15,

від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року

у справі № 6-1502цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15,

від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року

у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16,

від 30 березня 2016 року у справі № 6-3129цс15, від 30 березня 2016 року

у справі № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15,

від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги відзив третьої особи (релігійної громади) на апеляційну скаргу. Апеляційний суд безпідставно вважав, що спірне приміщення підлягає приватизації, оскільки належить на праві власності державі в особі

Івано-Франківської міської ради. У громади Церкви «Різдва Христового»

села Підпечери право на церковну резиденцію (житловий будинок

і господарські споруди), в якій розташована спірна квартира, існувало задовго до вселення ОСОБА_2 у зазначену квартиру, тому ордер на цю квартиру ОСОБА_2 не видано, оскільки надання житла працівникам сільської школи та господарства « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в старій школі, що

є церковною резиденцією, носило тимчасовий характер. ОСОБА_2 не отримала ордеру на спірну квартиру та не уклала договір найму житлового приміщення, що є безумовною і законною підставою для відмови

у приватизації квартири.

Безпідставними є посилання суду апеляційної інстанції на те, що спірна квартира перебуває на балансі Івано-Франківської територіальної громади

в особі Івано-Франківської міської ради, оскільки у передавальних актах Підпечерівської сільської ради, реорганізованої шляхом приєднання до Івано-Франківської міської ради, які затверджені рішенням останньої

від 24 січня 2020 року, відсутні дані щодо передання будинку

АДРЕСА_2 . Вказана квартира не є гуртожитком та жодним рішенням до числа гуртожитків не віднесена.

У цьому спорі не дотримано жодних умов для приватизації спірної

квартири: у сторін відсутній ордер та не укладений договір найму, спірний будинок не знаходиться на балансі відповідача, судом в іншій справі

(№ 352/222/14-ц) встановлено безкоштовне користування спірним приміщенням релігійною громадою Православної церкви України села Підпечери на підставі договору, укладеному з органом місцевого самоврядування 04 січня 1991 року.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 надіслали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови, просили касаційну скаргу залишити без задоволення,

а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Вказували, що спірні правовідносини виникли з права на приватизацію квартири внаслідок відмови органу приватизації. Жодна з наведених у касаційній скарзі постанов касаційного суду не містить висновку щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які не були враховані в оскаржуваній постанові апеляційного суду. Позивачі тривалий час (понад 36 років) проживають

у спірній квартирі, яка є їхнім єдиним житлом та була виділена рішенням сільської ради від 26 березня 1987 року ОСОБА_2 як педагогу (вчителю) на забезпечення першочергового права на одержання житла у сільській місцевості. Апеляційний суд правильно встановив, що квартиру

АДРЕСА_1 було включено до переліку об`єктів комунальної власності Івано-Франківської міської ради та вона перебуває на балансі зазначеного органу місцевого самоврядування, а позивачі на законних підставах вселилися у спірне житлове приміщення, тривалий час проживають та зареєстровані у цій квартирі, право на приватизацію не використали, тому мають право на приватизацію квартири в якій проживають.

Позивачі вказували, що безпідставними є доводи касаційної скарги третьої особи щодо передачі їй органом місцевого самоврядування спірного майна за договором від 21 грудня 1990 року, оскільки зазначений договір укладений 04 січня 1991 року між громадянами села Підпечери, що утворили УАПЦ, яка зареєстрована 29 грудня 1990 року та ліквідована 15 грудня 2018 року,

і виконавчим комітетом районної ради народних депутатів Тисменицького району. Разом з тим РГ «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії

УПЦ (ПЦУ) с. Підречери заснована як самостійне релігійне об`єднання

18 листопада 1991 року, тобто після укладення зазначеного договору,

з третьою особою вказаний договір не укладався. Спірний будинок не був

і не є дерев`яним та не пристосований для релігійних потреб, тому безпідставними є доводи третьої особи в цій частині. Крім того, на час укладення договору від 04 січня 1991 року спірна квартира не була вільною, тому не могла передаватися у користування іншій особі. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 також зазначали, що позиція апеляційного суду узгоджується

з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 лютого

2021 року у справі № 296/4642/19.

Департамент інфраструктури, житлової та комунальної політики

Івано-Франківської міської ради надіслав до Верховного Суду відзив (пояснення) на касаційну скаргу, вказуючи на обґрунтованість доводів касаційної скарги, тому просив постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Зазначав, що позивачі були ознайомлені з переліком документів, які необхідно було подати до органу приватизації, проте не надали всіх документів, зокрема, ордер на вселення або договір найму житлового приміщення (копій зазначених документів). При цьому відсутні підстави вважати рішення Підпечерівської сільської ради

від 26 березня 1987 року як документ для вселення у житло, це рішення не може підмінювати ордер, тому проживання позивачів у спірній квартирі не можна вважати законним. Крім того, у зазначеному рішенні від 26 березня 1987 року не вказано адреси виділеного позивачам житла. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2015 року

у справі № 352/222/14-ц встановлено, що будинок, в якому знаходиться квартира АДРЕСА_1 з 1947 року разом з дерев`яною церквою обліковується за церковною громадою села Підпечери, що підтверджується наданим церковною громадою оригіналом договору про передачу

дерев`яної церкви та приміщення безкоштовне користування громаді УАПЦ. Відповідачем як органом приватизації була прийнята законна, обґрунтована відмова у здійсненні приватизації спірної квартири у зв`язку з наданням неповного пакету документів позивачами.

Провадження у суді касаційної інстанції

14 грудня 2022 року РГ «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підпечери надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 09 січня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою РГ «Різдва Христового»

Івано-Франківської єпархії УПЦ (ПЦУ) с. Підпечери на постанову

Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, зупинив дію постанови

Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

28 лютого 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до архівного витягу від 06 грудня 2013 року з протоколу № 3 Підпечерівської сільської Ради народних депутатів Тисменицького району від 26 березня 1987 року № 21, розглянувши заяву

ОСОБА_2 про виділення житла, виконком сільської Ради народних депутатів вирішив надати їй житло у старій школі, відремонтувавши це майно, і виділити їй там одну квартиру.

Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»

14 лютого 2020 року видало довідку про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 включені у списки громадян на отримання приватизаційних паперів за № 443 та № 444. Житлові чеки на приватизацію житла не використовувались.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вселилися

у квартиру АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Підпечерівської сільської ради народних депутатів Тисменицького району від 26 березня 1987 року № 21, проживають у цьому житлі постійно, зареєстрували за адресою розташування цього житла своє постійне місце проживання. Іншого житла ні в користуванні, ні у власності позивачі не мають, житлових чеків не використали.

Так, згідно з довідками Івано-Франківської міської об`єднаної територіальної громади від 31 серпня 2020 року та Центру надання адміністративних послуг міста Івано-Франківськ Управління адміністративних послуг виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 31 серпня 2020 року

ОСОБА_2 (заявник), ОСОБА_1 (дочка), ОСОБА_3 (онука) зареєстровані та проживають у квартирі

АДРЕСА_1 .

Відповідно до технічного паспорта, виготовленого 24 серпня 2020 року, квартира АДРЕСА_1 має загальну площу 93,6 кв. м, житлову площу 61 кв. м.

ОСОБА_2 17 лютого 2020 року, 31 серпня 2020 року та 11 грудня 2020 року зверталась до органу приватизації Івано-Франківської міської ради з метою оформлення передачі у приватну власність їй та членам її сім`ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 спірного житлового приміщення.

На вказані звернення органом місцевого самоврядування надано

відповіді. Так, департамент житлової, комунальної політики та благоустрою

Івано-Франківської міської ради повідомив, що у задоволенні заяв

від 17 лютого 2020 року та від 31 серпня 2020 року необхідно відмовити, оскільки до органу приватизації не подано копію ордера про надання житлової площі (копію договору найму жилої площі); у довідці про склад сім`ї зазначено будинок АДРЕСА_2 , а в технічному паспорті № 2а. У задоволенні заяви від 11 грудня 2020 року відмовлено у зв`язку з наявністю рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2015 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову щодо приватизації квартири

АДРЕСА_1 .

Відомості з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно свідчать про те, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 ні за ким не зареєстровано.

У книзі «Церковний інвентар» за 1926 рік вказано, що приналежністю церкви є парафіяльний дім 1900 року забудови, який складається з шести кімнат.

Довідкою від 04 квітня 1947 року № 198 підтверджується, що уповноваженим Ради в справах православної церкви зареєстрована приходська

громада «Рождества Христова», яка знаходиться у селі Підпечери

Станіславського району Станіславської області (Івано-Франківського району

Івано-Франківської області), з пред`явленням цій громаді у користування церкви дерев`яної, житлового будинку та господарських будівель, що знаходяться в селі Підпечери.

У 1948 році парафіяльний будинок, що належав церковній громаді, забраний для потреб школи і до 1985 року використовувався як навчальні класи сільської школи.

Відповідно до договору від 04 січня 1991 року (від 29 грудня 1990 року) виконавчий комітет районної ради Тисменицького району передає,

а громадяни, які проживають у селі Підпечери Тисменицького району

Івано-Франківської області, які складають УАПЦ, зареєстровану 29 грудня 1990 року, приймають у безоплатне користування дерев`яне молитовне приміщення у селі Підпечери, яке служить для проживання.

Апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_4 , яка надана ОСОБА_2 для проживання на АДРЕСА_2 , на день укладення договору між УАПЦ с. Підпечери Тисменицького району та райвиконкомом Тисменицького району від 29 грудня 1990 року не була вільною.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 березня 2006 року за релігійною громадою УАПЦ зареєстровано право власності на однокімнатну квартиру

АДРЕСА_3 загальною площею 52,5 кв. м, житловою площею 35,2 кв. м на підставі рішення 4 скликання

Х сесії від 19 березня 2004 року.

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованого

07 лютого 2020 року, підтверджується, що релігійна громада УАПЦ

є власником квартири

АДРЕСА_3 загальною площею 52,5 кв. м, житловою площею 35,2 кв. м. Підставою виникнення права власності зазначено свідоцтво про право власності на нерухоме майно

від 13 березня 2006 року.

У листі департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради від 31 травня 2021 року зазначено, що станом на 2021 рік на балансі вказаного департаменту будинок

АДРЕСА_2 не перебуває, оскільки зазначений департамент не є управителем житлового фонду та до його повноважень такі функції

з надання послуг як утримання майна будинків і прибудинкових територій не належить. Івано-Франківською міською радою не приймалось рішення про визнання будинку непридатним (аварійним) для проживання. Однак факт аварійності встановлено рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2015 року.

Згідно з відповіддю Державного архіву Івано-Франківської області

від 27 травня 2021 року у документах Тисменицької районної ради народних депутатів за 1991 рік відомостей про передачу у користування дерев`яної церкви села Підпечери та приміщень під житло на АДРЕСА_5 не виявлено.

Рішенням Івано-Франківської міської ради від 24 січня 2020 року затверджено передавальний акт Підпечерівської сільської ради, яка реорганізовується шляхом приєднання до Івано-Франківської міської ради. Ухвалено вважати прийнятим у комунальну власність Івано-Франківської територіальної громади в особі Івано-Франківської міської ради усе комунальне майно, яке знаходиться на території Підпечерівської сільської ради. Передано зазначене майно на баланс відповідним комітетам, департаментам та підприємствам.

Апеляційний суд встановив, що квартиру

АДРЕСА_1 включено до переліку об`єктів комунальної власності Івано-Франківської міської ради. Отже, спірне житлове приміщення перебуває на балансі

Івано-Франківської міської ради.

Листом від 07 липня 2021 року комунальне підприємство «Управляюча компанія «Комфортний дім» Івано-Франківської міської ради повідомило, що акт приймання-передачі будинку АДРЕСА_3 з підприємством не підписано та будь-яка технічна документація на даний будинок у підприємства відсутня.

За відповіддю виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради

від 20 грудня 2021 року будинок АДРЕСА_2 рішенням

соціально-побутової комісії Підпечерівської сільської ради у 2004 році визнано аварійним (проведено оглядове обстеження стін будинку, підлоги та покрівлі даху).

Згідно з технічним висновком, виготовленим 12 квітня 2022 року

Івано-Франківською філією державного підприємства український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто»

імені Ю. М. Білоконя, несучі конструкції фундаментів, стін, перегородок, покриття над поверхом у будинку АДРЕСА_2 знаходяться у задовільному стані. Житловий будинок потребує зовнішнього опорядження фасадів. Загальний технічний стан конструкцій житлового будинку придатний до нормальної експлуатації, його можна оцінити як задовільний, він відповідає характеристикам індивідуального житлового будинку.

Апеляційний суд встановив, що спірне приміщення є жилим, не відноситься до службових, тому воно підлягає приватизації, оскільки належить на праві власності державі в особі Івано-Франківської міської ради. ОСОБА_2 надано квартиру АДРЕСА_1 у порядку першочергового права на одержання житлового приміщення за чинним на той час законодавством як вчителю Підпечерівської сільської восьмирічної школи, де остання працювала до виходу на пенсію, а ОСОБА_1 продовжує працювати вчителем молодших класів, у спірній квартирі вони разом із членами своєї сім`ї зареєстровані

та вже тривалий час проживають (понад 34 роки), використовуючи приміщення як житло, право на безоплатну приватизацію житла ними не використано, іншого житла не мають.

У лютому 2014 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зверталися до суду

з позовом до Підпечерівської сільської ради, виконавчого комітету Підпечерівської сільської ради про визнання незаконною відмови

у приватизації житлового приміщення та визнання права на приватизацію квартири.

Рішенням Тисменицького районного суду від 03 листопада 2014 року у справі № 352/222/14-ц вказаний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним рішення Підпечерівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 29 січня 2013 року в частині відмови

у приватизації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартири

АДРЕСА_1 . Визнано за

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 разом з неповнолітньою дочкою ОСОБА_3 право на приватизацію зазначеної квартири.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого

2015 року задоволено апеляційну скаргу Парафіяльної ради Релігійної громади УАПЦ с. Підпечери. Рішення Тисменицького районного суду

від 03 листопада 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову

в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 08 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 26 лютого 2015 року залишено без змін.

Касаційний суд у справі № 352/222/14-ц вказував, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що розгляд справи неможливий без залучення релігійної громади УАПЦ

с. Підпечери, оскільки стосується її законних прав та інтересів.

Зокрема, останньою було надано договір від 04 січня 1991 року про

передачу Тисменицьким районним виконавчим комітетом у безкоштовне користування громадянам с. Підпечери, що утворили релігійну громаду УАПЦ деревяної церкви та приміщення, яке використовується для житла. Вказане рішення не скасоване, є чинним, тому, розглянувши спір щодо спірної квартири, яка розташована у будинку, переданому релігійній громаді УАПЦ

с. Підпечери, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, не уточнивши належний склад осіб, які беруть участь у справі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Частиною третьою статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб

у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 347/1370/19.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень

у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат

у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв

і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Особливості приватизації житлових приміщень у гуртожитках визначаються законом.

Частинами першою, третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами,

у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків)

у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право

в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Виходячи з зазначеної норми, підставою для звернення позивача з позовом до суду є порушені, невизнані або оспорювані його права, свободи чи законні інтереси будь-якою іншою особою.

Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення

в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, а рішення про приватизацію приймає уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, а передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації.

Апеляційний суд встановив, що спірне приміщення є жилим, не відноситься до службових, тому воно підлягає приватизації, оскільки належить на праві власності державі в особі Івано-Франківської міської ради. ОСОБА_2 надано квартиру АДРЕСА_1 у порядку першочергового права на одержання житлового приміщення за чинним на той час законодавством як вчителю Підпечерівської сільської восьмирічної школи, де остання працювала до виходу на пенсію, а ОСОБА_1 продовжує працювати вчителем молодших класів, в спірній квартирі вони разом із членами своєї сім`ї зареєстровані

і вже тривалий час проживають (понад 34 роки), використовуючи приміщення, як житло, право на безоплатну приватизацію житла ними не використано, іншого житла не мають.

Згідно зі статтею 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

У рішенні у справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), аналізуючи відповідність мотивування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та

в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення

у справах «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії»)

і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Беєлер проти Італії»).

Відповідно до статті 61 ЖК Української РСР (в редакції, чинній на час вселення позивачів до спірного житла) користування жилим приміщенням

у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення

між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її

відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією)

і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Типовий договір найму жилого приміщення, правила користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території затверджуються Радою Міністрів Української РСР. Умови договору найму жилого приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім`ї порівняно з умовами, передбаченими законодавством Союзу РСР, цим Кодексом, Типовим договором найму жилого приміщення та іншими актами законодавства Української РСР, є недійсними.

Згідно з пунктом 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації

у національному праві. Чи є місце конкретного проживання «житлом»,

що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.

Аналіз вищевикладених норм права свідчить про те, що встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла гарантується державою і підлягає захисту у разі його порушення.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 12 травня

2021 року у справі № 750/2176/17.

Згідно із частиною одинадцятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках, вирішуються судом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Під час розгляду справи факт законності вселення та проживання позивачів у спірному приміщенні гуртожитку сторонами не оспорювався.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що відсутність ордеру на житло не свідчить про відсутність права позивачів на приватизацію. Сторонами не надано відповідного рішення про визнання будинку АДРЕСА_2 таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей. Разом з тим квартира, на яку позивачі просять надати право на приватизацію, розташована у будинку, переданому релігійній громаді УАПЦ с. Підпечери.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказував, що спірне приміщення є жилим, не відноситься до службових, належить на праві власності державі в особі Івано-Франківської міської ради, у зазначеному приміщення позивачі вселилися на законних підставах та тривалий час там проживають (понад 34 роки), право на безоплатну приватизацію житла ними не використано, іншого житла не мають, тому заявлені у справі вимоги підлягають задоволенню.

Встановлено, що у 1948 році парафіяльний будинок, що належав церковній громаді, забраний для потреб школи і до 1985 року використовувався як навчальні класи сільської школи.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вселилися у квартиру

АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Підпечерівської сільської ради народних депутатів Тисменицького району

від 26 березня 1987 року № 21, проживають у цьому житлі постійно, зареєстрували за адресою розташування цього житла своє постійне місце проживання. Іншого житла ні у користуванні, ні у власності позивачі не мають, житлових чеків не використали.

Квартира АДРЕСА_4 , яка надана ОСОБА_2 для проживання на АДРЕСА_2 , не була вільною на день укладення договору від 04 січня 1991 року

(від 29 грудня 1990 року), відповідно до умов якого виконавчий комітет районної ради Тисменицького району передає, а громадяни, які проживають у селі Підпечери Тисменицького району Івано-Франківської області, які складають УАПЦ, зареєстровану 29 грудня 1990 року, приймають у безоплатне користування дерев`яне молитовне приміщення у селі Підпечери, яке служить для проживання.

У подальшому у власність релігійній громаді органом місцевого самоврядування передана лише одна (інша) квартира у цьому будинку під

АДРЕСА_2 , тому права на квартиру АДРЕСА_4 релігійна громада не має.

Рішенням Івано-Франківської міської ради (36 сесія) від 24 січня 2020 року затверджено передавальний акт Підпечерівської сільської ради, яка реорганізовується шляхом приєднання до Івано-Франківської міської ради

та передано у комунальну власність Івано-Франківської територіальної громади в особі Івано-Франківської міської ради усе комунальне майно,

яке знаходиться на території Підпечерівської сільської ради. Квартиру

АДРЕСА_1 було включено до переліку об`єктів комунальної власності Івано-Франківської міської ради. Отже, спірне житлове приміщення перебуває на балансі Івано-Франківської міської ради.

Відсутні підстави стверджувати, що спірне жиле приміщення не може бути приватизоване, так як розташоване у будинку, переданому релігійній громаді УАПЦ с. Підпечери.

Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень

у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві та є вичерпним.

До них належить відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» саме на органи приватизації покладено обов`язок дотримуватись виконання законодавства під час проведення приватизації громадянами житла.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 липня

2020 року у справі № 201/6092/17.

За результатами розгляду заяв позивача було повідомлено про неможливість приватизації спірного житла.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому

б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією, хоча

держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України»).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій

з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості

і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог.

Судами встановлено, що відповідач неодноразово відмовляв позивачам

у вирішенні їх питання щодо приватизації житлового приміщення

у гуртожитку з різних підстав. Вказана бездіяльність органу місцевого самоврядування в особі відповідного департаменту у сукупності свідчить про порушення права позивачів на приватизацію жилого приміщення.

Таким чином, якщо орган місцевого самоврядування та орган приватизації зволікають з винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.

Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах

від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17, від 12 травня 2021 року

у справі № 750/2176/17.

Не погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову у позові, суд апеляційної інстанції належним чином перевірив всі обставини справи, надав відповідну оцінку доводам учасників процесу та правильно задовольнив заявлені у справі вимоги, які будуть відповідати поновленню порушеного права позивачів в обраний ними спосіб. Спосіб захисту відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав позивачів, зокрема, ОСОБА_2 , якій спірну квартиру надано 1987 року

в порядку першочергового права на одержання житлового приміщення як вчителю сільської школи, де остання працювала до виходу на пенсію,

а ОСОБА_1 продовжує працювати вчителем молодших класів, у спірній квартирі вони разом з членами своєї сім`ї зареєстровані і вже тривалий час проживають (понад 34 роки), використовуючи приміщення як житло, право на безоплатну приватизацію житла ними не використано, іншого житла не мають.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 826/4766/17,

від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц; Верховного Суду

від 17 листопада 2021 року у справі № 759/3119/16-ц; Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня

2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року

у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15,

від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15, від 02 грудня 2015 року

у справі № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15,

від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року

у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справі № 6-3129цс15,

від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі

№ 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16, враховуючи наступне.

Так, постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року

у справі № 826/4766/17 залишено без змін ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду, якою закрито провадження у справі за адміністративним позовом фізичної особи до районної державної адміністрації про визнання бездіяльності незаконною та зобов`язання вчинити дії. Касаційний суд вказував, що вимога визнати незаконною відмову відповідача щодо видачі (вручення) позивачеві ордера на квартиру є способом захисту права позивача на житло та має розглядатися за правилами цивільного судочинства. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважала необґрунтованими доводи позивача щодо адміністративної юрисдикції суду.

Позивач (фізична особа) у справі № 759/3119/16-ц вказував, що у зв`язку із внесенням TOB «Стиль-Блюз» змін до проектної документації, що передбачає зміну нумерації спірної квартири, він позбавлений можливості вселитися

у надане йому службове жиле приміщення на підставі ордера від 13 лютого 2015 року № 012909, тому встановлення факту зміни відповідачем

ТOB «Стиль-Блюз» нумерації квартир потрібно задля захисту його

житлових прав. Крім того, 10 вересня 2014 року між TOB «Стиль-Блюз»

і TOB «Транспортний Ассістанс» укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого ТOB «Стиль-блюз» відчужило майнові права на спірну квартиру на користь TOB «Транспортний Ассістанс». Станом на час укладення цього договору про відчуження майнових прав на квартиру TOB «Стиль-Блюз» не було власником цього майна і не мало права ним розпоряджатися, тому позивач вважав, що зазначений правочин суперечить вимогам ЦК України та відповідно до вимог статті 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним. Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року скасовано судові рішення в частині вирішення позову фізичної особи(яка просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що номер квартири, зазначений

в акті прийому-передачі від 03 листопада 2011 року № 47-МП, змінений на інший номер квартири; визнати недійсним договір купівлі-продажу майнових прав від 10 вересня 2014 року, укладений між ТОВ «Стиль-Блюз»

і ТОВ «Транспортний Ассістанс»; вселити у спірну квартиру) та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зазначеного позову. Касаційний суд вказував, що на момент видачі ордера позивачу майнові права на житло, на яке претендує позивач, раніше вже відчужене іншій особі. Видача ордера на зайняття жилого приміщення стосовно житла, що є предметом спору або стосовно якого існують чинні права у третіх осіб, не свідчить про виконання рішення відповідного органу (організації) про надання такого службового приміщення у користування особі. Особа має право вселитися лише у те житло, що зазначено в ордері; наявність помилки в ордері виключає можливість його реалізації (шляхом вселення особи), оскільки лише орган, який видав ордер, вправі усунути такі помилки.

Предметом позовних вимог у справі № 761/5156/13-ц є визнання майнового права на об`єкт інвестування та права на отримання квартири в натурі. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року

у справі № 761/5156/13-ц залишено без змін оскаржувані судові рішення, якими позов задоволено частково. Касаційний суд вказував, що майновим правом на об`єкт незавершеного будівництва є обумовлене договором право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли настали певні, але не всі, юридичні передумови, необхідні та достатні для набуття речового права. Оскільки відповідач не виконав належним чином зобов`язань за договором, не визнає майнових прав позивачки на спірне нерухоме майно, хоч вона і сплатила пайові внески у повному обсязі, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних

і достатніх для отримання права вимагати переходу майнових прав на об`єкт, то суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що є підстави для визнання за позивачкою майнових прав на квартиру.

Предметом позовних вимог у справах № 6-168цс12, № 6-36цс13,

№ 6-51цс13 є визнання частково недійсним договору іпотеки та зобов`язання вчинити дії. У зазначених справах Верховним Судом України викладено висновки щодо передачі в іпотеку майнових прав на квартиру

у незавершеному будівництвом житловому будинку.

У справі № 6-318цс15, № 6-1858цс15, № 6-2124цс15 позивачі просили визнати за ним право власності на квартири, оскільки вони повністю оплатили вартість майнових прав, будинки введено в експлуатацію, але відповідачі не підписують акти приймання-передачі майнових прав на квартири, тобто ухиляються від передачі документів і майна для оформлення права власності. Верховний Суд України у постановах від 24 червня 2015 року,

від 18 листопада 2015 року, від 10 лютого 2016 року виклав висновки щодо застосування статей 328, 392 ЦК України.

Позивачі у справах № 6-1920цс15, № 6-265цс16 просили визнати недійсними договори купівлі-продажу, витребувати майно з чужого незаконного володіння. У постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року, від 30 березня 2016 року викладено висновки про те, що системний аналіз правових норм дає можливість зробити висновок, що застосування

статті 876 ЦК України щодо визначення замовника власником об`єкта будівництва можливо лише у взаємозв`язку зі статтею 331 ЦК України,

а саме із наявністю обов`язкової умови наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходить нерухоме майно.

В інших випадках відповідно до статті 376 ЦК України таке будівництво та нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, а особа, яка його здійснила, не набуває права власності на нього.

Предметом позовних вимог у справах № 6-1502цс15, № 6-1732цс15,

№ 6-290цс16, № 6-289цс16, № 6-3129цс15, № 6-2994цс15, 6-503цс16

є визнання майнових прав (визнання права на майнові права), визнання договорів іпотеки частково недійсними. Верховний Суд України у постановах від 02 грудня 2015 року, від 16 березня 2016 року, від 23 березня 2016 року, від 30 березня 2016 року, від 20 квітня 2016 року, від 25 травня 2016 року вказував, що за змістом договорів купівлі-продажу майнових прав позивачі отримали лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ними майнових прав на об`єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає.

У справі № 6-1111цс16 предметом первісних позовних вимог є визнання недійсними додаткових угод до договору та свідоцтва про право власності на квартиру, а предметом зустрічних позовних вимог є визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав. У постанові Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року вказано, що майнове право, яке є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні

й достатні для набуття речового права.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на те, що судовими рішеннями у справі № 352/222/14-ц встановлено обставини, які спростовують заявлені

у цій справі вимоги, оскільки у зазначеній справі (№ 352/222/14-ц) надано правову оцінку фактам, які спростовані під час розгляду цієї справи, що узгоджується з частиною сьомою статті 82 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги відзив третьої особи (релігійної громади) на апеляційну скаргу, оскільки у мотивувальній частині оскаржуваної постанови міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що

є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд неправильно оцінив акти прийому-передачі до комунальної власності Івано-Франківської міської ради майна, тому дійшов помилкового висновку про знаходження спірної квартири на балансі останньої, зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів. Разом із тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц).

Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Результат оцінки доказів апеляційним судом у цій справі знайшов відображення в мотивувальній частині оскаржуваної постанови,

в якій вказано, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів. Оцінка зібраних доказів апеляційним судом здійснено з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах.

Отже, оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні

і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог

статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дію постанови Івано-Франківського апеляційного суду

від 27 жовтня 2022 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2023 року, то у зв`язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити її дію.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу релігійної громади «Різдва Христового» Івано-Франківської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)

села Підпечери Івано-Франківського району Івано-Франківської області залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Івано-Франківського апеляційного суду

від 27 жовтня 2022 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук