Постанова

від 01.11.2023 по справі 2-2725/2011

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-2725/2011 Головуючий у суді І інстанції Яровенко Н.О.

Провадження № 22-ц/824/10997/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 листопада 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року у справі за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, заінтересовані особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос», відкрите акціонерне товариство «Агромаш», приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Д'яченко Євгеній Станіславович,

в с т а н о в и в:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаною вище заявою, в якій просив визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист № 2-2725/11, виданий 13 листопада 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва про солідарне стягнення з нього та ВАТ «Агромаш» на користь ПАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Геліос», 45 411 984, 35 грн, посилаючись на те, що зобов`язання за кредитним договором від 18 серпня 2006 року № 08/29/06/КЛТ є припиненими, а як наслідок припинені і похідні зобов`язання за договором поруки від 18 серпня 2006 року, оскільки 12 січня 2015 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення позичальника ВАТ «Агромаш», що відбулось на виконання судового рішення Господарського суду Житомирської області від 16 грудня 2014 року у справі № 7/166-б про припинення юридичної особи у зв`язку з визнанням її банкрутом, тобто вимоги кредитора, не задоволені за недостатністю майна божника - юридичної особи, вважаються погашеними.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 травня 2023 рокуу задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ПАТ «Кредитпромбанк» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ліквідації ВАТ «Агромаш», тому ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя ОСОБА_1 , оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до проведення ліквідації боржника, відтак підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відсутні.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням, заявник в особі представника - адвоката Серпутька Я.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким заяву про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, задовольнити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу, не врахував факт припинення зобов`язання ОСОБА_1 за договором поруки внаслідок припинення основного зобов`язання за кредитним договором у зв`язку з ліквідацією ВАТ «Агромаш», фактично визнав чинними припинені згідно вимог статті 559 ЦК України грошові зобов`язання поручителя перед кредитором, а через застосування неіснуючої на момент виникнення спірних правовідносин норми частини п`ятої статті 559 ЦК України визнав можливість подвійного стягнення однієї і тієї ж заборгованості, що значно погіршує правове становище заявника та збільшує тягар його відповідальності. Суд не розглянув клопотання про зупинення виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, неправильно застосував норми частини п`ятої статті 559 ЦК України та проігнорував зміст статті 559 ЦК України, чинний на момент виникнення спірних правовідносин, а також судову практику (постанову Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року у справі № 6-129цс12), актуальну на момент внесення запису про припинення боржника - юридичної особи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «ФК «Геліос» - адвокат Микитенко О.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи боржника є безпідставними, оскільки суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно і всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

На обґрунтування своїх заперечень вказує, що з огляду на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2020 року у справі № 910/2815/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 750/2697/14, від 23 травня 2018 року у справі № 756/15191/14-ц, та Верховного суду України, наведені у постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6-172цс15, як на поточний момент, так і в період до набрання чинності частиною п`ятою статті 559 ЦК України, суд мали одну і ту ж позицію щодо відсутності підстав припинення поруки у зв`язку з ліквідацією боржника за основним зобов`язанням, за умови, що кредитор до моменту такої ліквідації вжив заходи із судового урегулювання спору з майновими та фінансовими поручителями боржника.

Відзиви інших учасників провадження на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.

Представник стягувача - адвокат Микитенко О.В. в судовому засіданні суду апеляційної інстанції заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанціїв силі.

Заявникта приватний виконавець Д`яченко Є.С. в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, виконавець причини неявки до апеляційного суду не повідомив, а представник боржника - адвокат Серпутько Я.С. надіслав у день засідання клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому процесі

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» зазначив, що держави-учасниці Ради Європи зобов`язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.

Також ЄСПЛ виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (рішення у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).

Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки представника заявника в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи, та з огляду на те, що сторона заявника належним чином повідомлена про судове засідання у справі, з урахуванням категорії справи, доводів апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції та строку її розгляду, а також заперечень відзиву на апеляційну скаргу, ухвалила проводити розгляд справи за відсутності цього учасника справи, який не з'явився у судове засідання.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника стягувача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом першої інстанції встановлено, що 18 серпня 2006 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ВАТ «Агромаш» було укладено кредитний договір № 08/29/06-КЛТ на суму 3 400 000, 00 євро, з метою забезпечення виконання зобов`язань за яким цього ж дня між банком та ОСОБА_1 укладений договір поруки № 08/29/П03/06-ПЛТ.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року, яке набрало законної сили 29 серпня 2013 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ВАТ «Агромаш» на користь ПАТ «Кредитпромбанк» 45 411 984, 35 грн заборгованості за кредитним договором.

На підставі вказаного судового рішення 13 листопада 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 2-2725/11.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 06 червня 2016 року замінено сторону стягувача у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа № 2-2725/11 від 13 листопада 2013 року з ПАТ «Кредитпромбанк» на його правонаступника - ПАТ «Дельта Банк».

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2020 року замінено ПАТ «Дельта Банк», як стягувача у вказаному виконавчому листі, його процесуальним правонаступником - ТОВ «ФК «Геліос».

10 листопада 2020 року ТОВ «ФК «Геліос» пред`явило виконавчий лист № 2-2725/11 від 13 листопада 2013 року до примусового виконання, у зв`язку з чим постановою приватного виконавця Д'яченка Є.С. від 11 листопада 2020 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1.

Згідно із заявою стягувача від 10 листопада 2020 року залишок заборгованості за виконавчим документом складає 45 398 157, 38 грн.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 16 грудня 2014 року у справі № 7/166-б ліквідовано юридичну особу банкрута ВАТ «Агромаш» та визнано погашеними вимоги кредиторів, в тому числі і ПАТ «Кредитпромбанк».

Запис про припинення ВАТ «Агромаш», як юридичної особи, був внесений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 12 січня 2015 року.

Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).

Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у статті 14 ЦПК України у редакції, яка діяла на час ухвалення рішення від від 23 травня 2013 року, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року по справі № 1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина «судового розгляду».

У рішенні Європейського суду з прав людини від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) суд зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 статті 6 Конвенції. Державі належить позитивне зобов`язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права.

Крім того, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система договірної держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

В частинах першій, третій статті 431 ЦПК України закріплено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчий лист, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Виконавчий лист, судовий наказ, ухвала мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом.

Відповідно до вимог частини першої - другої статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

При цьому метою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню є унеможливлення подальшого проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом та закінчення виконавчого провадження (пункт 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»).

Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові, зокрема, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання тощо.

Однак, перелік підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, за змістом статті 432 ЦПК України, не є виключним, оскільки передбачає також інші підстави для прийняття такого рішення, ніж прямо зазначені у цій норми процесуального права.

Заявник, як на матеріально-правовіпідстави для задоволення заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконаннюу даній справі, посилався на те, що відповідно до судового рішення Господарського суду Житомирської області від 16 грудня 2014 року у справі № 7/166-б вимоги кредиторів, у тому числі банку до ВАТ «Агромаш» вважаються погашеними, тобто безапеляційно встановлено факт припинення зобов`язання за кредитним договором і кредитор не може вимагати погашення заборгованості за таким погашеним зобов`язанням у нього, як поручителя.

Так, обов`язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав.

Підстави припинення цивільно-правових зобов`язань, зокрема, містить глава 50 розділу І книги п`ятої ЦК України, зокрема зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

У зазначеній категорії справ саме на суд покладено обов`язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду та права боржника на захист від подвійного стягнення. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням певних обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 2-4671/11, від 17 жовтня 2019 року у справі № 2-3558/2010 та від 24 червня 2020 року у справі № 520/1466/14-ц.

Отже, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, однак наявними є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.

Матеріально правові підстави свідчать про відсутність у боржника матеріально-правового обов`язку повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Відповідно до частин першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання.

Водночас, частиною п`ятою статті 559 ЦК України, якою було доповнено вказану статтюна підставі Закону України № 2478-VIII від 03 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», передбачено, що ліквідація боржника - юридичної особи не припиняє поруку, якщо до дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про припинення боржника - юридичної особи кредитор звернувся до суду з позовом до поручителя у зв`язку з порушенням таким боржником зобов`язання.

Тобто, припинення основного зобов`язання внаслідок ліквідації юридичної особи-боржника за цим зобов`язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи-боржника.

Наявний чинний запис про ліквідацію чи припинення юридичної особи-боржника у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не свідчить про припинення основного зобов`язання та договорів поруки, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до моменту ліквідації боржника.

При укладенні договору поруки поручитель приймає на себе всі ризики, пов`язані з невиконанням зобов`язання боржником, у тому числі й ті, що виникають унаслідок припинення боржника з його подальшим виключенням із реєстру. Оскільки покладення на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, цих ризиків відбулося за договором, укладеним поручителем саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка забезпечує виконання зобов`язання, і після припинення боржника (юридичної особи). Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка забезпечує виконання зобов`язання, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути окремо урегульовано в договорі між нею і кредитором.

Факт ліквідації боржника за основним зобов`язанням з унесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за основним зобов`язанням не є підставою для припинення поруки, якщо кредитор за основним зобов`язанням до внесення запису до відповідного реєстру про припинення боржника (юридичної особи) реалізував своє право на стягнення заборгованості з поручителя, пред`явивши до нього позов.

Таким чином, встановивши, що первісний кредитор ПАТ «Кредитпромбанк» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором до ліквідації ВАТ «Агромаш», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя, оскільки моментом реалізації кредитором права на захист порушеного права є звернення до суду із позовом до проведення ліквідації боржника.

Подібні висновки містяться і в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 910/2815/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 750/2697/14, від 23 травня 2018 року у справі № 756/15191/14-ц.

Доводи апеляційної скарги про те, що положення частини п`ятої статті 559 ЦК України не підлягають застосовуванню до правовідносин, які становлять предмет дослідження в межах розгляду цієї справи, є необґрунтованими, адже пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2478-VIII від 03 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» передбачено, що цей Закон (а відтак і норма частини п`ятої статті 559 ЦК України) застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію.

Порука за договором поруки від 18 серпня 2006 року станом на 04 лютого 2019 року (дату введення в дію положень частини п`ятої статті 559 ЦК України) не була визнана припиненою, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 травня 2013 року про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором від 18 серпня 2006 року не було виконане.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для визнання виконавчого листа № 2-2725/11, виданого 13 листопада 2013 рокуДніпровським районним судом м. Києва, таким, що не підлягає виконанню, через відсутність обов`язку боржника у зв`язку з його припиненням на підставі положень статті 559 ЦК України.

Посилання заявника в апеляційній скарзі на те, що районний суд неправильно застосував норму частини першої статті 559 ЦК України, а також судову практику (постанову Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року у справі № б-129цс12), актуальну на момент внесення запису про припинення боржника - юридичної особи колегія суддів відхиляє.

По-перше, в силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не Верховного Суду України.

По-друге, згідно із частиною п`ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Тобто, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов`язок поручителя щодо виконання зобов`язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.

Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов`язання внаслідок ліквідації юридичної особи - боржника за цим зобов`язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи - боржника. Зазначена позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-172цс15 від 25 листопада 2015 року.

Крім того, Верховний Суд України в постанові від 29 березня 2017 року у справі № 6-2013цс16 зазначив, що «оскільки у справі, яка переглядається, право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя».

У справі, яка переглядається, судовим рішенням від 23 травня 2013 року, яке набрало законної сили 29 серпня 2013 року, встановлено порушення зобов`язання боржником - ВАТ «Агромаш» та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ВАТ «Агромаш» на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 45 411 984, 35 грн.

У зв`язку з цим, право ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора на задоволення своїх майнових вимог за рахунок поручителя ОСОБА_1 та відповідний обов`язок поручителя виникли не лише з договору поруки від 18 серпня 2006 року, а і з рішення суду у справі № 2-2725/2011 про стягнення заборгованості, яке набрало законної сили до припинення боржника за кредитним договором як юридичної особи.

Як на момент припинення боржника ВАТ «Агромаш», так і після набрання чинності частиною п`ятою статті 559 ЦК України, суди застосовували єдиний підхід до вирішення такої категорії справ, а саме: припинення основного зобов`язання внаслідок ліквідації юридичної особи боржника за цим зобов`язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи боржника.

Враховуючи наведене,правильно встановивши характер спірних правовідносин та застосувавши норми матеріального права до них, врахувавши висновки Верховного Суду щодо застосування положень статей 559, 609 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про те, що право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізовано кредитором до ліквідації боржника, а тому ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов`язання поручителя.

З урахуванням того, що інші аргументи апеляційної скарги фактично є ідентичними доводам заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони боржника.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого заявником судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року в даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.О. Писана

Д.О. Таргоній