Рішення

від 14.09.2010 по справі 22/64

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.09.10                                                                                           Справа№ 22/64

за позовом  суб’єкта підприємницької діяльності фізичної  особи ОСОБА_1, м.Львів-Брюховичі

до відповідача  суб’єкта підприємницької діяльності фізичної  особи ОСОБА_2, м.Львів

про визнання договору оренди недійсним

                                                                                                                     Суддя  М.Желік

Представники

від позивача:     не з’явився

від відповідача: ОСОБА_3 (довіреність від 27.04.10р.)

         Суть спору:

         Розглядається справа за позовом суб’єкта підприємницької діяльності фізичної  особи ОСОБА_1, м.Львів-Брюховичі до суб’єкта підприємницької діяльності фізичної  особи ОСОБА_2, м.Львів про визнання договору оренди б/н від 01.01.2007р. недійсним.

            Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття заяви до розгляду і ухвалою від 02.07.2010р. призначив  розгляд справи на 20.07.2010 р. В порядку ст.77 ГПК України розгляд справи відкладено  на 14.09.2010р.

            Позивач в судове засідання явку повноважного представника не забезпечив, про причини неявки суду не повідомив, незважаючи на те, що про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином.

           Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечив з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, просить в позові відмовити.

            В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення, повний текст рішення виготовлений та підписаний  17.09.2010р.

            Представнику відповідача роз’яснено його права та обов’язки, передбачені ст.22 ГПК України.

          Заслухавши пояснення представника відповідача та проаналізувавши матеріали справи, суд встановив наступне.

          01 липня 2007 р. між позивачем та відповідачем укладено договір оренди б/н, у відповідності до якого відповідач (орендодавець)  передає позивачу (орендарю) за плату на строк до 30.06.2009р. у користування частину нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: м.Львів, вул.Липинськго, 36, загальною площею 820,00 кв.м. для здійснення господарської діяльності, в тому числі для передачі в суборенду третім особам з метою отримання прибутку.

          Як вбачається з матеріалів справи, зокрема договору оренди б/н від 01.07.2007р., вказаний договір підписано зі сторони відповідача і таким чином досягнуто згоди між сторонами договору про його істотні умови.

Предметом вказаного договору є  платне користування частиною нежитлових  приміщень що розташовані за адресою: м.Львів, вул.Липинськго, 36, загальною площею 820,00 кв.м.,  які  на підставі договору оренди б/н від 01.01.2007р. та додатків до нього відповідач передав позивачу у користування відповідно до  наявних у матеріалах справи актів приймання-передачі об’єкта оренди від 14.04.2008р. та від 01.06.2008р.

          Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 203 ЦК України  встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Згідно статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Статтею 207 ЦК України встановлено вимоги до письмової форми правочину, зокрема, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Згідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 218 ЦК України передбачені правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину, зокрема, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

          За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною.

Щодо доводів позивача, що спірний договір фактично є неукладеним, суд зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

У судовому засіданні представник відповідача не заперечує свого волевиявлення та внутрішньої волі на виникнення у нього з позивачем  договірних відносин щодо оренди нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: м.Львів, вул.Липинського,36 на умовах, які закріплені у договорі оренди від 01.07.2007р.

З матеріалів справи вбачається, що після підписання спірного договору, як зі сторони позивача та і зі сторони відповідача відбулося прийняття цього договору до виконання. Факт такого прийняття підтверджується актами  приймання-передачі об’єкта оренди в платне користування від 14.04.2008р. та від 01.06.2008 р., підписаними та скріпленими печатками представниками обох сторін.

        У відповідності до вимог ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини , які мають значення для правильного вирішення господарського спору.  

        Твердження позивача про те, що  укладення спірного договору суперечило волі відповідача, не підтверджені належними та допустимими доказами в розумінні ст.32 ГПК України, оскільки  позивач користувався орендованим нежитловим  приміщенням з 14.04.2008р., тобто з моменту передачі об’єкта по акту приймання-передачі.

       Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

        З позовною вимогою про  визнання договору оренди від 01.07.2007р. недійсним позивач звернувся тільки в червні 2010р., так як сам договір було підписано 01.07.2007р., про що свідчить підпис уповноваженого представника на самому тексті договору.

        Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність –це строк у межах якого особа може звернутися  до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.  Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки ( ст.257 ЦК України).

Згідно з вимогами ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною  у спорі, є підставою для відмови у позові.  Оскільки, з моменту укладення договору  - 01.07.2007р. до моменту звернення з позовною заявою про визнання договору оренди недійсним до суду –30.06.2010р. пройшло понад три роки у позивача упущена можливість удатися до судового захисту порушеного права.

Оскільки, термін дії договору оренди від 01.07.07р. відповідно до п.11.1 договору до 30.06.2009р. включно, припинив свою дію 01.07.2009р.  у позивача відсутні правові підстави про визнання цього договору недійсним.    

        Враховуючи наведене, суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Керуючись ст.ст. 22, 43, 49, 75, 82, 84, 85   ГПК України, суд, -

                                                          В И Р І Ш И В:

           В задоволенні позову відмовити.

Суддя