Постанова

від 14.12.2023 по справі 2-10/11

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1098/23

Справа № 2-10/11

Головуючий у першій інстанції Вінська Н. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю представника відповідача ОСОБА_1 ,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 до ОСОБА_7 за участю третьої особи: Виконавчого комітету Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області про поділ майна та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, зобов`язання вчинити певні дії, вселення, -

в с т а н о в и в:

28 серпня 2003 року ОСОБА_8 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 посилаючись на те, що з 26 грудня 1991 року по 28 липня 2000 року вона перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_7 , який є основним квартиронаймачем однокімнатної квартири площею 17 кв.м, що розташована в АДРЕСА_1 . Крім нього, у квартирі прописані вона та двоє дітей, а саме донька ОСОБА_9 , 1985 року народження від першого шлюбу, та їх спільна донька ОСОБА_10 , 1993 року народження. Причиною розірвання шлюбу була недостойна поведінка відповідача, яка не змінилася після розірвання шлюбу. Відповідач зробив спільне проживання у сім`ї нестерпним, систематично влаштовує скандали, б`є її, у зв`язку з чим вона зверталася до органів міліції. За даними заявами проводилися перевірки, в порушені кримінальних справ було відмовлено, але їй було рекомендовано звертитися до суду в приватному порядку. Крім постійних скандалів та сварок відповідач здійснює руйнування житла та приводить його у непридатний стан. У її відсутність відповідач виніс з кухні мийку, розбив та виніс унітаз, відірвав електричну проводку та розетки на кухні та у ванній кімнаті. Крім того своєю поведінкою робить нестерпним життя її та дітей.

ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , в інтересах яких на підставі довіреності діяв ОСОБА_11 , неодноразово уточнювали позовні вимоги та з урахуванням останніх уточнень (т. 4, а.с. 180-185) просили суд:

визнати спільною частковою власністю подружжя: автомобіль ВАЗ 21053 д.н. НОМЕР_1 , 1983 року випуску, свідоцтво про реєстрацію ТЗ серія НОМЕР_2 ; гараж розташований в смт. Чорноморське Лиманського р-ну Одеської області та поділити спільне майно подружжя в рівних частках, визнавши за ОСОБА_2 право власності yа 1/2 частину вказаного майна;

визнати ОСОБА_7 , таким, що втратив право на користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_2 .

Не погодившись із первинним позовом, у вересні 2003 року відповідач ОСОБА_7 подав до суду зустрічну позовну заяву (т. 2, а.с. 8, 9), яку в подальшому також доповнював та з урахуванням доповнень (т. 2, а.с. 62, т. 3 а.с. 188-189) просив суд:

Поділити спільне майно подружжя наступним чином:

виділити ОСОБА_2 домоволодіння АДРЕСА_3 , разом із прилеглою земельною ділянкою та автомобіль ВАЗ 2101, державний номер НОМЕР_3 , 1983 року випуску;

виділити (повернути) ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_2 ;

зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та її онуку ОСОБА_5 виписатися з квартири (звільнити квартиру) АДРЕСА_2 ;

визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_2 ;

зобов`язати ОСОБА_12 усунути йому перешкоди у користуванні квартирою та вселити його у квартиру АДРЕСА_2 .

У обґрунтування позовних вимог зазначив, що він дійсно передував з ОСОБА_13 у зареєстрованому шлюбі у період з 26 грудня 1991 року по 28 липня 2000 року. За час шлюбу подружжям було придбано автомобіль ВАЗ 21053, 1983 року випуску та незакінчений житловий будинок АДРЕСА_3 . Додатково зазначив, що весь час з 1991 року, ОСОБА_13 разом із дітьми та з ним проживала у квартирі АДРЕСА_4 . Зазначену квартиру він отримав до шлюбу на підставі ордеру №919 від 03.02.1984, виданим Чабанським КЕЧ Одеського р-ну ОдВО, зазначена квартира не приватизована, не є спільним майном подружжя, у зв`язку з чим вважає що поділу не підлягає. На даний час ОСОБА_13 чинить йому перешкоди у користуванні його власністю, у зв`язкуз чим просить зобов`язати її не чинити йому перешкоди у користуванні власністю та вселити його.

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 травня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 дві тисячі гривень. Зустрічний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено частково: визнано за ОСОБА_7 право власності на автомобіль марки ВАЗ 21053 реєстраційний номер НОМЕР_1 . Відмовлено у задоволені позову ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 до ОСОБА_7 третіх осіб про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення та про зняття з реєстраційного обліку. Відмовлено у задоволені зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення (т. 3, а.с. 263-266).

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 25 листопада 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , яка діє від імені ОСОБА_5 рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 травня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 ОСОБА_6 , ОСОБА_4 (від імені та в інтересах ОСОБА_5 ) до ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням скасовано. В цій частині ухвалено нове рішення про визнання ОСОБА_7 втратившим право користування квартирою. В решті рішення залишено без змін (т. 3, а.с. 346 -354).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року за касаційною скаргою ОСОБА_7 рішення суду першої та апеляційної інстанцій було скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 4, а.с. 64-66).

Позивачі за первинним позовом ті відповідачі за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та їх представник ОСОБА_11 в судових засіданнях первинний позов підтримували та просили його задовольнити, в подальшому представник позивачів за первинним позовом подав заяву про розгляд справи за його відсутність та підтримання позовних вимог у задоволенні зустрічного позову просив відмовити.

Відповідач за первинним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_7 та його представники в судових засіданнях зустрічні позовні вимоги підтримували та просили їх задовольнити, в подальшому представник ОСОБА_7 , адвокат Ляшенко Е.А. в судове засідання не з`явилась надавши заяву про підтримання зустрічних позовних вимог разом із доповненнями від 05 лютого 2014 року, а у задоволенні первинного позову просила відмовити.

Представник третьої особи: Виконавчого комітету Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання повідомлявся належним чином.

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 до ОСОБА_7 за участю третьої особи: Виконавчого комітету Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області про поділ майна та визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задоволено частково. Суд визнав спільною частковою власністю подружжя та поділив автомобіль ВАЗ 21053 д.н. НОМЕР_1 , 1983 року випуску, свідоцтво про реєстрацію ТЗ серія НОМЕР_2 , визнавши за ОСОБА_2 та ОСОБА_7 право власності на 1/2 частину вказаного майна. У задоволенні іншої частини первинного позову відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 про поділ спільно майна подружжя, зобов`язання вчинити певні дії, вселення задоволено частково. Суд зобов`язав ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , усунути ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 та вселив ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у квартиру АДРЕСА_2 . В іншій частині зустрічного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачі за первісним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_14 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісний позов в частині визнання таким, що втратив право на житло та відмовити у задоволенні зустрічного позову в частині усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання, призначене на 14 грудня 2023 року об 14 год 30 хв з`явились: представник відповідача ОСОБА_1 , інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про час, дату та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями, які містяться в матеріалах справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.

Направлена позивачу ОСОБА_6 на вказану нею адресу місця проживання, судова повістка про виклик до апеляційного суду на 14 грудня 2023 року повернулась до суду з довідкою поштового відділення про причину повернення - «за закінченням терміну зберігання». При цьому апеляційним судом враховується наступне.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні.

У справі «Гарячий проти України» (заява № 43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).

Таким чином, оскільки ОСОБА_6 не надала відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судова повістка про виклик до суду була направлена ОСОБА_6 листом рекомендованою кореспонденцією на дійсну її адресу, яку вона самостійно зазначила як адресу листування, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення позивача ОСОБА_6 про дату, час та місце розгляду справи.

Крім того, ОСОБА_6 , як ініціатор перегляду даної справи в апеляційному порядку зобов`язана цікавитись відомим їй провадженням, не ухилятись від отримання інформації про рух справи та не допускати свідомих маніпуляцій для затягування судового процесу.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та у відзиві позивача за зустрічним позовом ОСОБА_7 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивачів за первісним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 , задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність і обґрунтованістьрішення судупершої інстанціїв межахдоводів тавимог апеляційноїскарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 8 Європейської Конвенції з прав людини закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Статті 61-70 ЖК Української РСР передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім`ї наймача житла державного, комунального житлового фонду визначено статтею 71 ЖК Української РСР, а їхні права та обов`язки статтею 78 ЖК Української РСР, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами.

Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР за тимчасової відсутності наймача або членів сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тимчасова відсутність наймача, членів його сім`ї не потребує згоди інших членів сім`ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.

Згідно статті 72 ЖК Української РСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 , та ОСОБА_15 перебували у шлюбі з 26 грудня 1991 року по 28 липня 2000 року, про що свідчить довідка відділу реєстрації цивільного стану та копія свідоцтва про розірвання шлюбу (т. 1, а.с. 86, т. 2 а.с. 125).

Відповідно до свідоцтва про зміну імені ОСОБА_12 , 28 жовтня 2010 року змінила прізвище на ОСОБА_16 (т. 2, а.с. 197).

Відповідно до ордеру №919 від 03.02.1984, виданим Міністерством оборони СССР Чабанського КЄЧ Одеського району СССР, ОСОБА_7 , надано право на зайняття однокімнатної квартири АДРЕСА_2 на склад сім`ї (дружина ОСОБА_17 , 1957р.н. (яка не є учасником справи) та ОСОБА_6 , 1981р.н.) (т. 1, а.с. 87).

Жодних відомостей щодо приватизації квартири в матеріалах справи немає.

Актами комісії від 29.11.2007, 03.03.2009, 21.08.2009, 02.08.2010, у складі депутата Чорноморської селищної ради та мешканців будинку по АДРЕСА_5 встановлено, щона час перевірки ОСОБА_7 в квартирі АДРЕСА_2 не проживає, його особистих речей в квартирі немає. Зі слів сусідів, він не проживає за зазначеною адресою з 2002 року (т. 2, а. с. 205-208).

Постановою Комінтернівського районного суду Одеської області від 18 жовтня 2005 року, ОСОБА_7 , було притягнуто до відповідальності за насилля в сім`ї (т. 1, а.с. 115).

ОСОБА_12 та ОСОБА_7 неодноразово звертались до правоохоронних органів із заявами про відкриття кримінальної справи, однак у відкритті кримінальної справи було відмовлено, зазначене підтверджується відповідними відповідями та постановами (т. 1, а.с. 25, 26, 41, 44, 56, 281-283, т. 2, а.с. 69, 81, т. 3 а.с. 110).

З постанови про відмову у відкритті кримінального провадження від 20 вересня 2010 року, співробітником Комінтернівського РО ГУ МВД, було встановлено, що ОСОБА_7 мешкає на протязі п`яти років за адресою АДРЕСА_6 , разом із цивільною дружиною ОСОБА_18 (т. 3, а.с. 109), зазначене також підтвердив ОСОБА_7 , в судовому засіданні від 15 березня 2007 року (т. 1, а.с. 163).

Відповідно до акту про перешкоди проживання ОСОБА_7 в кв. АДРЕСА_2 , складеного в присутності мешканців будинку: ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , вбачається, що ОСОБА_12 , 12 квітня 2005 року замінила вхідні двері та замки квартири АДРЕСА_2 (т. 2, а.с. 64).

Відмовляючи у задоволенні первинного позову в частині визнання ОСОБА_7 , таким, що втратив право на користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_2 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що в ході судового розгляду, було встановлено, що на ім`я ОСОБА_7 був виданий ордер №919 на право на зайняття вказаної квартири, він є основним квартиронаймачем. В подальшому після розірвання шлюбу, між подружжям склались неприязні стосунки, які унеможливлюють спільне проживання в зазначеній квартирі. У зв`язку з чим, суд приходить до висновку, що ОСОБА_7 не втратив право та інтересу до вказаної квартири, та постійно здійснював спроби поновити своє порушене право.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні власністю та вселення, суд першої інстанції правильно виходив з того, що не проживання ОСОБА_7 у вищевказаній квартирі та проживання у цивільному шлюбі з ОСОБА_18 за іншою адресою є вимушеним так як, ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_7 у користуванні зазначеною квартирою, а спроби ОСОБА_7 поновити своє порушене право, завершується викликами правоохоронних органів, зміною замків та вхідних дверей, через що порушене право ОСОБА_7 підлягає поновленню, а зустрічний позов в цій частині задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині залишення за ОСОБА_7 права користування зазначеною квартирою, суд виходив з того, що оскільки у задоволенні первинного позову в частині визнання ОСОБА_7 , таким, що втратив право на користування житловим приміщенням відмовлено, право ОСОБА_7 на користування вказаної квартири не порушено, у зв`язку з чим позов в цій частині також не підлягає задоволенню, оскільки його право на користування квартирою підтверджено ордером.

Посилання позивачів за первісним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та в частині задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції безпідставно не враховано, що з весни 2000 року відповідач ОСОБА_7 добровільно забрав свої речі та переїхав до іншого місця проживання до цивільної дружини ОСОБА_18 , житлом не цікавиться, тому втратив право користування спірною квартирою, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни.

Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v.France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК Україницивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачами за первісним позовом не доведено належним чином обґрунтованість первісних позовних вимог, а саме, наявність законних підстав для визнання відповідача ОСОБА_7 таким, що втратив право користування спірним житлом за ст. ст. 71, 72 ЖК Української РСР у зв`язку з відсутністю у спірній квартирі понад встановленого строку без поважних причин. Й, навпаки, відповідачем ОСОБА_7 та його представником, адвокатом Ляшенко Е.А., доведено належними та допустимими доказами обґрунтованість зустрічних позовних вимог, а саме, те, що після розірвання шлюбу між ним та з колишньою дружиною ОСОБА_2 склалися неприязні відносин, що унеможливило постійне проживання в однокімнатній квартирі, внаслідок чого він неодноразово звертався до правоохоронних органів. Через постійні сварки та зміну вхідної двері та замків у квартирі, відповідачка ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у користуванні житлом.

Так, у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження №12-15гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Позов, з яким звернулися позивачі за первісним позовом до суду, обґрунтовувало наявністю підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК Української РСР.

У пункті 10 постанови № 2 Пленуму «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 року Верховний Суд України роз`яснив, що «у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім`ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду спору в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою до відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами.

Наявність рішення суду про право громадянина користуватися жилим приміщенням не є перешкодою до розгляду і задоволення позову про визнання його таким, що втратив це право з мотивів, що після набрання рішенням законної сили або після його виконання він був відсутнім понад шість місяців, у тому числі і в тих випадках, коли строк для виконання рішення не скінчився.

Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо)».

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те,щоособаможе бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі№490/12384/16 (провадження №61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що Верховний Суд виходить з того, що «початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Указане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті10 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України»,відповідно до якогоу справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням(стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк».

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановленістаттею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивачем доведено належним чином.

У постанові від 03 квітня 2019 року у справі №454/2025/15 (провадження №61-46621св18) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

Скасовуючи рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 травня 2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 25 листопада 2014 року, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі №6-47037св14 зробив висновок, що « ОСОБА_7 , заперечуючи проти позову ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, та обґрунтовуючи підстави свого позову до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спірним житлом та вселенні, послався на те, що з 2000 року він не може користуватися спірною квартирою, оскільки після розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_2 склалися неприязні відносини, що унеможливило постійне спільне проживання на одній жилій площі, внаслідок чого він неодноразово звертався до правоохоронних органів. Крім того, ОСОБА_2 , змінивши вхідні двері та замки у квартирі. Чинить йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

За таких обставин та враховуючи неприязний характер відносин, які склались між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 після розірвання шлюбу, на порушення приписів ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України суди не надали належної оцінки доказам, якими відповідач обґрунтовував свої заперечення проти позову про позбавлення його права користування спірною квартирою та вселення у неї, не перевіривши, чи не була відсутність останнього у спірній квартирі наслідком неправомірних дій ОСОБА_2 ..

Непроживання ОСОБА_7 у вказаній квартирі за наведених обставин та факт проживання його протягом п`яті років в цивільному шлюбі з ОСОБА_18 за адресою: АДРЕСА_7 , не свідчить про те, що останній втратив інтерес до спірного житла».

Перевіряючи вказівки, що містяться в ухвалі суду касаційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що не проживання ОСОБА_7 у вищевказаній квартирі та проживання у цивільному шлюбі з ОСОБА_18 за іншою адресою є вимушеним так як, ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_7 у користуванні зазначеною квартирою, а спроби ОСОБА_7 поновити своє порушене право, завершується зверненнями до правоохоронних органів, зміною замків та вхідних дверей, через що порушене право ОСОБА_7 підлягає поновленню, а зустрічний позов в цій частині задоволенню.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що в судовому засіданні не було встановлено свідома поведінка відповідача, яка свідчить про втрату ним інтересу до спірного житлового приміщення. Факт відсутності відповідача понад встановленістаттею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин не доведений, тому відповідач не втратив права користування спірним житлом.

У постанові від 21 квітня 2021 року у справі №520/13358/17 (провадження №61-17833св20) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2статті 8 Конвенції.

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява№58255/00).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява№19009/04).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02).

Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96).

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У справі яка переглядається виселення ОСОБА_2 разом з дітьми без надання іншого жилого приміщення не буде пропорційним, бо вони несуть надмірний тягар».

Системний аналіз наведених норм права, роз`яснення Верховного Суду України, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що таке втручання держави у право відповідача ОСОБА_7 на повагу права на житло, передбачене законом, не переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та не є необхідним у демократичному суспільстві. Визнання відповідача таким, що втратив право користуватися спірним житлом, не буде пропорційним, бо він несе надмірний тягар.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачами за первісним позовом в судовому засіданні не доведено належним чином, що відповідач втратив право користування спірним житлом, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України їх право не підлягає захисту судом.

Позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_7 доведено належним чином, що відповідачі порушують його право на житло, тому його порушено право підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач за первісним позовом ОСОБА_7 отримавефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне майно, що передбачено статтями 6,8,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, судпершої інстанціївсебічно,повно таоб`єктивно з`ясувавобставини,які маютьзначення дляправильного вирішеннясправи,дослідив всудовому засіданніусі докази,які єу справі,з урахуваннямїх переконливості,належності ідопустимості,на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для часткового задоволення позовних вимог первісного позову щодо визнання спільною частковою власністю подружжя автомобілю та часткового задоволення вимог зустрічного позову в частині усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення первісного позову про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та відмову у задоволенні зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_4 залишити без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 14 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 25 грудня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік