Рішення

від 18.03.2024 по справі 761/499/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/499/23

Провадження № 2/761/1864/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Саадулаєва А.І.,

за участю секретаря: Лишняк А.О.,

від позивача: ОСОБА_1 ,

від відповідача: представник ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського державного хореографічного фахового коледжу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо позову: ОСОБА_3 , про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

До Шевченківського районного суду м. Києва 11.01.2023 року надійшла вказана позовна заява, яка протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями передана на розгляд судді Саадулаєва А.І.

Предметом позову є:

1. Визнання наказу №244-к від 08.12.2022 року про звільнення ОСОБА_1 незаконним та скасувати його.

2. Поновлення ОСОБА_1 на роботі.

3. Стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва 22.02.2023 року відкрито провадження у справі.

Позовні вимог обґрунтовані тим, що 04.10.2008 року позивач була прийнята на роботу до Київського державного хореографічного училища на посаду помічника вихователя. В листопаді 2020 позивач була незаконно звільнена з роботи, та рішенням Шевченківського райсуду м. Києва від 15 червня 2021 року була поновлена на посаді. На той момент училище було перейменовано на Київський державний фаховий хореографічний коледж. Компенсацію за вимушений прогул по рішенню від 15.06.2021р на цей час позивачу не виплачено. З 2021р. позивач була переведена в інтернат, здійснювала записи в журналах про кількість дітей, передавала данні по телефону у чергову частину із надзвичайних ситуацій та вела записи у журналі про відпрацьовану зміну до дня свого звільнення (10 грудня 2022р). 30 вересня 2022 року адміністрація Коледжу затвердила графік роботи, вказавши посаду позивача - черговий по гуртожитку (пансіону). З жовтня 2022р по день звільнення позивач вже вважалася черговою по інтернату (пансіону) і виконувала ті ж самі обов`язки, що і на попередній посаді. Записи у двох журналах продовжувала здійснювати. Тобто, адміністрація змінила назву посади помічника вихователя на черговий по інтернату (пансіону). 06.10.2022 позивача було викликано до відділу кадрів і вручено на підпис попередження про вивільнення, у зв`язку зі скороченням посади помічника вихователя. В письмовій формі позивачем подано вимогу про надання їй особисто документів, що стали підставою для скорочення. Позивачу надали копію штатного розпису на 2022р, який було неможливо прочитати. 01.12.2022р позивача було запрошено до відділу кадрів і вручено пропозицію про переведення на іншу посаду. Графік на грудень був складений на весь місяць, позивач продовжувала виконувати свої обов`язки чергового по інтернату. Нею відпрацьовано у грудні робочі дні з 1 на 2, з 4 на 5, з 7 на 8 грудня 2022р і вона прийшла 10 грудня на свою зміну, де їй повідомили, що потрібно отримати наказ про звільнення та трудову книжку. Такі дії адміністрації коледжу є незаконними і підлягають оскарженню. Згідно наказу № 244-к звільнення відбулося 08 грудня 2022р, тобто після закінчення строку припинення трудових прав та обов`язків відповідно до ст. 241-1 КЗпП України, а тому, це звільнення є протиправним і таким, що порушує норми ч.2 ст. 40 та ч.1 ст. 42 КЗпП України. Наказ № 244-к про звільнення є незаконним і таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач подав до суду відзив, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі посилаючись на те, що була наявна необхідність приведення у відповідність до законодавства і Статуту структури та штатного розпису КДФХК, що мало наслідком зміни, які відбулись в організації виробництва і праці. Позивач виконував обов`язки в межах посадової інструкції помічника вихователя інтернату. Звільнення позивача за пунктом 1 частини, першої статті 40 КЗпП України відбувалось без погодження з профспілковою організацією КДФХК оскільки позивач не є її членом.

Позивач подала до суду відповідь на відзив.

Відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив.

В судовому засіданні, яке відбулось 18.03.2024 року, позивач позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

В судовому засіданні, яке відбулось 18.03.2024 року, представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог в повному обсязі посилаючись на обставини викладені у відзиві.

Дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, вислухавши сторони, врахувавши їх процесуальні заяви, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 04.10.2008 року позивач була прийнята на роботу до Київського державного хореографічного училища на посаду помічника вихователя.

Відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року (справа № 761/40281/20) ОСОБА_1 на підставі наказу виконуючої обов`язки директора КДФХК від 15 червня 2021 року № 85-к була поновлена на посаді помічника вихователя КДФХК

ОСОБА_1 про перейменування Київського державного хореографічного училища в Київський державний фаховий хореографічний коледж дізналася з моменту ознайомлення з наказом від 15 червня 2021 року № 85-к, як вбачається із копії наказу.

26 червня 2021 року зважаючи на закінчення 2020/2021 навчального року, у зв`язку з відсутністю здобувачів освіти Коледжу, а також враховуючи те, що ОСОБА_1 , відмовилась писати заяву про надання щорічної відпустки у цей період, їй було оголошено простій, у зв`язку з призупиненням роботи з незалежних від сторін трудового договору причин з 01 липня 2021 року до моменту офіційного повідомлення про закінчення простою, що вбачається із копії наказу від 26 червня 2021 року №111-к.

01 вересня 2021 року ОСОБА_1 припинено простій, що підтверджується копією наказу від 01 вересня 2021 року № 183-к.

02 вересня 2021 року ОСОБА_1 була ознайомлена з повідомленням про зміну істотних умов праці у якому зазначалося про те, що посада помічника вихователя у шатному розписі відсутня, а наявна посада помічника вихователя інтернату, про що була поінформована ОСОБА_1 , що підтверджується копією повідомлення від 01 вересня 2021 року № 186 вих. з підписом ОСОБА_1 про ознайомлення. (а.с.113)

У присутності ОСОБА_1 , а також підписантів акта, старший інспектор з кадрів ОСОБА_7 зачитала вголос останній абзац попередження від 06 жовтня 2022 року № 376-вих про те, що у разі відмови від переведення на вакантну посаду Позивач буде вивільнена з посади помічника вихователя на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, що відбудеться по закінченню двомісячного терміну з дати отримання нею цього попередження. У присутності підписантів акта ОСОБА_1 повідомила старшого інспектора з кадрів Ганну Довгу про те, що вона не бажає писати заяву про призначення на вакантну посаду.

01 листопада 2021 року ОСОБА_1 був оголошений простій, у зв`язку із тим, що вона не мала медичного документу, який підтверджував факт отримання курсу вакцинації від СОVID-19 і не могла бути допущена до роботи, що підтверджується витягом з наказу від 29 жовтня 2021 року № 225-к.

Після надання підтверджуючих документів про проведення вакцинації від СОVID -19 ОСОБА_1 було припинено перебування у простої з 06 грудня 2021 року, що підтверджується копіями наказу від 02 грудня 2021 року № 257-к, та документів про вакцинацію. У наказі від 02 грудня 2021 року № 257-к було зазначено про те, що у зв`язку із закінченням двомісячного строку повідомлення ОСОБА_1 про зміну істотних умов праці, вважати її такою, яка обіймає посаду помічника вихователя інтернату Коледжу із змінним графіком роботи з 06 грудня 2021 року.

З посадовою інструкцією помічника вихователя інтернату ОСОБА_1 ознайомилась 20 грудня 2021 року, що підтверджується копією посадової інструкції.

Отже, суд дійшов висновку, що твердження позивача про те, що вона не знала про те, що перебуває на простої з 01 липня по 01 вересня 2021 року, з 01 листопада по 06 грудня 2021 року не відповідають дійсності оскільки на документах стоять її підписи про ознайомлення з наказами.

Також, не відповідають дійсності доводи позивача про те, що відповідно до наказу виконуючої обов`язки директора КДФХК від 30 листопада 2021 року №105-од «Про внесення змін до штатного розпису Київського державного фахового хореографічного коледжу» посада помічника вихователя інтернату автоматично виведена із штатного розпису в цей же день.

Так, суд звертає увагу, що у пункті 5 наказу зазначено про те, що головному бухгалтеру потрібно забезпечити розроблення проекту шатного розпису на 2022 рік з урахуванням зазначених вище змін, що підтверджується копією наказу від 30 листопада 2021 року № 105-од. Отже, зміни зазначені у цьому наказі набуватимуть чинності лише після затвердження штатного розпису на 2022 бюджетний рік.

05 травня 2022 року відповідно до наказу виконуючої обов`язки директора Коледжу від 05 травня 2022 року № 18-од затверджено та введено в дію структуру та штатний розпис Коледжу, що підтверджується копією наказу від 05 травня 2022 року № 18-од.

31 травня 2022 року комендантом інтернату ОСОБА_4 було надано на розгляд виконуючій обов`язки директора Коледжу подання з пропозиціями про призначення працівників інтернату на новостворені посади в гуртожитку (пансіоні). Прізвище ОСОБА_1 у цьому поданні відсутнє, що підтверджується копією подання.

З попередженням про вивільнення № 376-вих від 06.10.2022 року, а також списком вакантних посад станом на 06 жовтня 2022 року ОСОБА_1 ознайомилась 06.10.2022 року. У цей же день було складено акт про те, що у присутності підписантів акта: старшого інспектора з кадрів ОСОБА_7; старшого інспектора канцелярії ОСОБА_9, завідувача гуртожитку (пансіону) ОСОБА_5 06 жовтня 2022 року в кабінеті 205 КДФХК ОСОБА_1 було вручено для ознайомлення: попередження про вивільнення від 06 жовтня 2022 року № 376- вих; список наявних вакантних посад станом на 06 жовтня 2022 року.

Протягом двох місяців з дати отримання попередження про вивільнення ОСОБА_1 пропонувались наявні вакантні посади (лист від 30 листопада 2022 року № 449-вих). ОСОБА_1 відмовилась від переведення на одну із запропонованих вакантних посад.

Наказ про звільнення ОСОБА_1 08 грудня 2022 року на підставі пункту 1 частини першого статті 40 КЗпП України був підписаний і зареєстрований 07 грудня 2022 року № 244-к.

Згідно з графіком роботи ОСОБА_1 має перебувати на робочому місці з 19 години 07 грудня 2022 року до 11 години 08 грудня 2022 року старший інспектор з кадрів мав намір вручити ОСОБА_1 трудову книжку, ознайомити з наказом про звільнення, видати його копію і розрахунковий листок за грудень 2022 року о 9 годині ранку 08 грудня 2022 року.

08 грудня 2022 року ОСОБА_1 залишила своє робоче місце до 7 години ранку що підтверджується службовою запискою завідувача гуртожитку (пансіону) ОСОБА_5 , а також свідченнями сторожа гуртожитку (пансіону) ОСОБА_6 (а.с. 53).

08 грудня 2022 року на адресу ОСОБА_1 був направлений лист від 08 грудня 2022 року № 456-вих про необхідність отримати трудову книжку.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7 , надала показання, в яких зазначила, що наприкінці 2021 року було засідання, виникли зміни, після затвердження статуту (в березні-квітні), в кінці 2021 відбулось затвердження нових посад та штату, затвердили наказ 05.05.2022, повідомили працівників про штатний розпис на що позивач викликала поліцію, що відбулось не знає. Позивач повідомляла, що, якщо не переведеться на новостворену посаду, то прийдеться звільнитись. Були вакантні посади і позивачу неодноразово повідомляли про них.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 , надав показання, в яких зазначив, що в графіках ним було помилково вказано посаду ОСОБА_1 «чергова», виходячи з функціональних обов`язків, хоча ОСОБА_1 перебувала на посаді «помічник вихователя» та виконувала посадові обов`язки даної посади.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до статті 55 Конституції України та статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у тому числі трудових. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи захисту визначені в статті 16 ЦК України та КЗпП України.

Згідно із статтею 1 КЗпП України, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Згідно зі статтею 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до статті 55 Конституції України та статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у тому числі трудових. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи захисту визначені в статті 16 ЦК України та КЗпП України.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці (п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992).

Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями ч. 2 ст. 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням на підставі п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Згідно зі статтею 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. З установленого двомісячного строку не вилучається час перебування у відпустці, період тимчасової непрацездатності, інший час, упродовж якого працівник не працював з поважної чи неповажної причини. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності або штату власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві (в установі, організації). При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Сплив двомісячного строку, встановленого статтею 49-2 КЗпП України, починається з наступного дня після ознайомлення з попередженням. Відлік двомісячного строку у цій справі розпочався 07 жовтня 2022 року.

Суд звертає увагу на те, що згідно з КЗпП України працівника не можна звільняти за ініціативою роботодавця до закінчення двомісячного строку попередження про звільнення, та на те, що в попередженні про вивільнення від 06 жовтня 2022 року № 376-вих на ім`я ОСОБА_1 зазначено, що звільнення відбудеться по закінченню двомісячного терміну без вказівки на конкретну дату.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги ст. 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Разом з тим, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 18.03.2020 року по справі №461/3024/18, законодавством не встановлена заборона для роботодавця ознайомлювати працівника, посада якого скорочується, із усіма вакантними посадами на підприємстві, як і не встановлено жодного обмеження для працівника претендувати на будь-яку вакантну посаду, яку він має бажання обіймати. При цьому бажання працівника бути переведеним на певну посаду не встановлює жодного обов`язку щодо переведення такого працівника на обрану ним посаду, у разі невідповідності кваліфікації такого працівника до обраної посади.

Однак, в судовому засіданні знайшла своє підтвердження та обставина, що відповідач неодноразово пропонував позивачу вакантні посади, про що зазначалось вище.

Підтвердженням недостовірності доводів позивача про те, що вона думала що вже працює на посаді чергового по гуртожитку (пансіону) є те, що їй неодноразово направлялись документи, де було чітко зазначено, що вони адресовані саме помічнику вихователя інтернату, а саме: попередження про вивільнення від 06 жовтня 2022 року № 376-вих, лист про необхідність надати пояснення про причини неналежного виконання своїх трудових обов`язків від 26 жовтня 2022 року №417-вих поштовим відправленням «Укрпоштою» з описом вкладення за № 0411203834730, лист від 30 листопада 2022 року № 449-вих про наявні вакантні посади, станом на 30 листопада 2022 року.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи не підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259, 265, 268, 273, 353-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Київського державного хореографічного фахового коледжу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо позову: ОСОБА_3 , про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Повний текст рішення виготовлено 21 березня 2024 року.

Суддя: