Ухвала

від 11.04.2024 по справі 910/2050/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/2050/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд» - Стогов В.С., адвокат (ордер від 29.01.2024 АІ № 1536957),

відповідача - акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» -Монастирський Д.О., адвокат (довіреність від 15.08.2023), Самсонович О.А., адвокат (довіреність від 16.01.2024),

третіх осіб: товариство з обмеженою відповідальністю «Агропромтехнологія» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Есмола» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Фоксар» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Карінда» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Вітелла» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Інторно» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Індастріал Гарант» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Імріс» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Дортекс» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Дарстен» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Трансмолоко» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Салтіз» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Орбела» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Метриком» - не з`явився,

товариство з обмеженою відповідальністю «Мастейн» - не з`явився,

Національний банк України -Пріцак І Є. ( в порядку самопредставництва),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 (головуючий суддя: Михальська Ю.Б., судді: Тищенко А.І., Скрипка І.М.)

у справі № 910/2050/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд» (далі - позивач, скаржник, Товариство)

до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - відповідач, Банк)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: товариство з обмеженою відповідальністю «Агропромтехнологія» (далі - третя особа 1, ТОВ «Агропромтехнологія»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Есмола» (далі - третя особа 2, ТОВ «Есмола» ),

товариство з обмеженою відповідальністю «Фоксар» (далі - третя особа 3, ТОВ «Фоксар»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Карінда» (далі - третя особа 4, ТОВ «Карінда»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Вітелла» (далі - третя особа 5, ТОВ «Вітелла»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Інторно» (далі - третя особа 6, ТОВ «Інторно»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Індастріал Гарант» (далі - третя особа 7, ТОВ «Індастріал Гарант»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Імріс» (третя особа 8, ТОВ «Імріс»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Дортекс» (третя особа 9, ТОВ «Дортекс»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Дарстен» (далі - третя особа 10, ТОВ «Дарстен»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Трансмолоко» (далі - третя особа 11 , ТОВ «Трансмолоко»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Салтіз» (третя особа 12, ТОВ «Салтіз»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Орбела» (далі - третя особа 13, ТОВ «Орбела»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Метриком» (далі - третя особа 14, ТОВ «Метриком»),

товариство з обмеженою відповідальністю «Мастейн» (далі - третя особа 15, ТОВ «Мастейн»),

Національний банк України (далі - третя особа 16, НБУ),

про визнання недійсним одностороннього правочину,

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку про визнання недійсним одностороннього правочину, оформленого письмовим повідомленням Банку за вих. №Е.65.о.о.о/3-106695 від 07.09.2017, про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 20.10.2016 №4Б16091Г з ТОВ «Боранд Трейд».

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у жовтні 2016 року позивач брав участь в розробленому і координованому Національним банком України (НБУ) процесі трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів Банку, а саме в погашенні кредитної заборгованості третіх осіб 1-15 (первісних позичальників) із наміром отримання прав на заставне майно за кредитами первісних позичальників після виконання позивачем його зобов`язань перед Банком, у зв`язку із чим між позивачем та Банком було укладено кредитний договір №4Б16091Г від 20.10.2016 на суму 4 800 000 000,00 грн (із урахуванням додаткової угоди до договору) та ряд договорів поруки від 20.10.2016 на забезпечення виконання зобов`язань позичальників (третіх осіб 1-15) за первісними кредитними договорами; позивач як поручитель за договорами поруки погасив заборгованість первісних позичальників (третіх осіб 1-15) перед Банком в сумі 4 637 608 327,62 грн та набув права кредитора у цих зобов`язаннях, однак Банк ухиляється від передачі позивачу документів, які посвідчують права вимоги до боржників, внаслідок чого у позивача почались труднощі з погашенням заборгованості за кредитним договором №4Б16091Г від 20.10.2016; Приватбанк також звернувся до Високого суду Англії та Уельсу із позовом №BL-207-000665 проти ОСОБА_2, ОСОБА_1 та інших про стягнення збитків і вказує про нікчемність укладених договорів за участю позивача і Банку; оспорюваним письмовим повідомленням Банк розірвав Кредитний договір №4Б16091Г від 20.10.2016, однак вказаний односторонній правочин про розірвання договору вчинено як із порушенням умов Кредитного договору, так і з порушенням положень законодавства, тому він підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2023, зокрема, залучено до участі у справі №910/2050/22 третіх осіб 1 -16, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2022 у справі №910/2050/22 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним односторонній правочин, оформлений письмовим повідомленням акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» за вих. №Е.65.0.0.0/3-106695 від 07.09.2017 про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 20.10.2016 №4Б16091Г з товариством з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд». Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 2 481,00 грн судового збору.

Приймаючи вказане рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов наступних висновків:

- кредитний договір від 20.10.2016 №4Б16091Г укладений сторонами під час програми реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю Банку, що була ініційована, організована та контрольована Національним банком України;

- на момент направлення позивачем повідомлення №Е.65.о.о.о/3-106695 від 07.09.2017 кредитний договір від 20.10.2016 №4Б16091Г був чинним, не визнавався судом недійсним або припиненим;

- факт прострочення виконання зобов`язання позивачем станом на дату вчинення відповідачем оспореного правочину суду не доведено жодним доказом, у тому числі не доведено і факт наявності простроченої більш як на 30 днів заборгованості. У той же час, позивачем додано до позовної заяви платіжні доручення на сплату грошових коштів протягом 2017-2021 років на виконання кредитного договору, прийняття яких Банком не оспорювалось;

- матеріалами справи підтверджено, що позивачем здійснено погашення заборгованості за діючими кредитними договорами, укладеними відповідачем із первинними боржниками, внаслідок чого зазначені вище кредити є погашеними, а кредитні зобов`язання є виконаними в повному обсязі. Вказані обставини свідчать про відсутність заборгованості за первинними кредитами, укладеними з первинними боржниками перед відповідачем, та про перехід до позивача, як поручителя, який здійснив погашення зобов`язання боржників, всіх прав кредитора за вказаними кредитними зобов`язаннями на підставі статті 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- односторонній правочин, оформлений повідомленням від 07.09.2017 №Е.65.о.о.о/3-106695 про одностороннє розірвання кредитного договору, вчинено з порушенням умов кредитного договору, без належних фактичних підстав у розумінні статті 561 ЦК України та з порушенням встановленого статтею 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України) порядку.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 після апеляційного перегляду справи та перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції рішення суду першої інстанції у справі №910/2050/22 скасовано, прийнято нове рішення яким у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з позивача на користь відповідача 3 721,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що: кредитний договір, протокол від 13.10.2016 №5 загальних зборів учасників ТОВ «Боранд Трейд», протокол техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 18.10.2016, заявка ТОВ «Боранд Трейд» на отримання кредиту від 18.10.2016 не містять жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договору поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за «старими» кредитами; так само, як в них і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку; кредитний договір укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства, а не з метою отримання прибутку від реалізації активів, що передані в забезпечення зобов`язань за кредитами боржників; документи також не містять жодних посилань на те, що позивач є учасником процесу трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів Банку; позивачем не доведено укладення для вищевказаних цілей договорів поруки, які також не містить відомостей щодо їх укладення позивачем у взаємозв`язку та на виконання кредитного договору від 20.10.2016 №4Б16091Г; сплачені позивачем у період з дати укладення кредитного договору по 07.09.2017 суми відсотків за кредитом менше встановленого кредитним договором розміру, який мав бути сплачений у погоджені кредитним договором строки; у матеріалах справи міститься банківська виписка відповідача за період з 20.10.2016 по 07.09.2017 за рахунком ТОВ «Боранд Трейд» №20697057128411 (том 3, а.с. 73), з якої також вбачається, що зобов`язання зі сплати відсотків за умовами Кредитного договору було обліковане на момент направлення повідомлення про розірвання як несплачене та прострочене; позивачем належними і допустимими доказами не доведено відсутності своєї вини у порушенні зобов`язань за кредитним договором (зокрема, щодо сплати відсотків за користування кредитом), а також не доведено, що прострочення виконання зобов`язань сталось внаслідок прострочення кредитора; апеляційним судом враховано висновки Верховного Суду, викладені у справах №910/18029/21 та №910/17401/21, прийнятих у спорах з аналогічних правовідносин; колегія суддів дійшла висновку, що відповідач маючи усі для цього підстави, правомірно послався у спірному правочині на порушення позивачем умов пунктів 2.2.2., 4.3., А.8 кредитного договору у зв`язку із несплатою Товариством відсотків по кредиту у встановлені договором розмірі та строки, що є підставою для одностороннього розірвання кредитного договору згідно пункту 2.3.2 останнього. Судом апеляційної інстанції досліджено умови укладеного договору та встановлено, що згідно з підпунктом «в» пункту 2.3.2 кредитного договору відповідач має право у разі настання будь-якої з наступних подій, зокрема, в разі порушення позивачем будь-якого із зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору, в т.ч. при порушені цільового використання кредиту; у разі прострочення позичальником зобов`язань з погашення/повернення боргу за будь-яким кредитом, укладеним між позичальником і банком, понад 30 календарних днів, на свій розсуд згідно зі ЦК України, статтею 188 ГК України здійснити однобічне розірвання кредитного договору з відправленням позичальнику повідомлення. З огляду на вищевикладені обставини, апеляційний суд встановив, що правочин відповідача щодо одностороннього розірвання кредитного договору не суперечить положенням статей 203, 611 ЦК України, статті 188 ГК України та приписам пункту 2.3.2 кредитного договору, відповідно підстави для визнання його недійсним, в силу норми статті 215 ЦК України, відсутні.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд її (постанову) скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга Товариства подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Товариство обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду/постановах Верховного Суду, а саме:

- від 13.07.2022 у справі №363/1834/17 (щодо застосування пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України (свобода договору);

- від 24.05.2021 у справі №671/22/19 та від 12.01.2023 у справі №750/733/20 (щодо застосування статті 58 Конституції України та статті 5 ЦК України).

Крім того, скаржник у своїй касаційній скарзі звертає увагу на постанову Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/9838/17 (щодо застосування статті 188 ГК України).

Від відповідача через систему «Електронний Суд» надійшла заява про закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

Крім того від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Від НБУ (третя особа 16) надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить Суд залишити скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Крім того у відзиві також просить Суд здійснювати розгляд касаційної скарги без участі представника НБУ.

Від позивача через систему «Електронний Суд» надійшли заперечення проти заяви Банку про закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, в якій позивач просить Суд відмовити у її задоволенні.

Треті особи 1 - 15 не скористалися наданим правом на подання відзивів на касаційну скаргу.

Причиною виникнення спору у даній справі є наявність/відсутність підстав для визнання недійсним одностороннього правочину.

Позивач звертаючись з цим позовом до суду вказував на те, що відповідачем не дотримано порядку одностороннього розірвання кредитного договору.

Позивач наголошував, що право Товариства на даний позов обумовлено тим, що Банк своїми діями щодо визнання нікчемними кредитного договору з ТОВ «Боранд Трейд» та договорів поруки за кредитами первісних позичальників, фактично позбавляє останнього (Товариство) права стягнення коштів за кредитами з первісних позичальників (в порядку права регресу) або/та набуття права на заставне майно за первісними кредитами (в порядку права суброгації), більш того, фактично звинувачує Товариство у привласненні коштів Банку, що не відповідає дійсності.

Вказує, що оспорюваним письмовим повідомленням №Е.65.о.о.о/3-106695 від 07.09.2017 Банк розірвав кредитний договір від 20.10.2016 №4Б16091Г, завадивши позивачу здійснити стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань первісних позичальників за кредитними договорами, однак вказаний односторонній правочин про розірвання договору вчинено як із порушенням умов кредитного договору, так і з порушенням положень законодавства, що є підставою для визнання його недійсним.

Банк, в свою чергу, заперечував проти позову, оскільки стверджував, що Товариство не брало участі у процедурі трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів Приватбанку; Товариством порушено умови кредитного договору щодо своєчасної і повної сплати відсотків за користування кредитом, що є підставою для одностороннього розірвання кредитного договору, відповідно Банком дотримано встановлену процедуру розірвання договору, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.07.2022 у справі №363/1834/17, від 24.05.2021 у справі №671/22/19 та від 12.01.2023 у справі №750/733/20 з огляду на таке.

Так, у справі № 363/1834/17 розглядався спір про визнання недійсними умов укладеного в грудні 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Позивач вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, позивач у цій справі просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача. Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 частково задовольнила касаційну скаргу (позивач у справі); скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22.01.2019 та постанову Київського апеляційного суду від 23.05.2019 у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 06.12.2005 № 940/П/2005-840 і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором; ухвалила нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнала недійсним пункт 1.3.2 Кредитного договору та зобов`язала відповідача з огляду на недійсність пункту 1.3.2 Кредитного договору перерахувати заборгованість позивача. Оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом змінила у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції постанови. У решті рішення у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишила без змін.

У справі № 671/22/19 розглядався спір про визнання спадщини відумерлою та передачу нерухомого майна в комунальну власність. Заява мотивована тим, що в 1996 році в місті Саратові російської федерації померла особа, після смерті якої відкрилася спадщина, що складається з права на земельну частку (пай) розміром 2,7 в умовних кадастрових гектарах. Спадкоємці на земельну частку (пай), які б прийняли спадщину у встановленому законом порядку, відсутні. Волочиська міська ОТГ просила: визнати відумерлою спадщину у вигляді права на земельну частку (пай) розміром 2,7 в умовних кадастрових гектарах, що залишилася після смерті особи, передати її в комунальну власність територіальної громади. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.05.2021 у справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19) виснувано висновок, що «за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року».

У справі №750/733/20 розглядався спір про визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити дії. Позовна заява мотивована тим, що між позивачем та ВАТ Банк «Біг Енергія» у 2007 і 2008 роках були укладені договори банківських вкладів, які в подальшому рішеннями судів були розірвані та на користь позивачки було стягнуто суми боргу, проценти за користування вкладом, судові витрати та витрати на правову допомогу, інфляційні та 3 % річних. З 24 лютого 2010 розпочато процедуру ліквідації ВАТ Банк «Біг Енергія». За договором про передавання в управління непроданих активів від 28.01.2014 ТОВ «Брокінвестгруп» є правонаступником органу управління ВАТ Банк «Біг Енергія» ліквідатора Васильченка Ю. Л. Відповідно до п. 2.6 вказаного договору Національний Банк України здійснює контроль за діяльністю Управителя щодо проведення процедури управління активами і задоволення вимог вигодонабувачів, а тому оскільки Управитель в порушення зобов`язань взятих на себе за договором від 28.01.2014 та чинного законодавства безпідставно відмовляється вносити зміни до реєстру кредиторів та розглядати питання про зміну розміру її вимог як вигодонабувача згідно з наданих судових рішень, то його бездіяльність, на переконання позивача, є неправомірною. Враховуючи, що у зв`язку з незаконним неповерненням вкладів у процесі ліквідаційної процедури заборгованість банку збільшується, про що свідчать наявні судові рішення, позивач звернулася до ТОВ «Брокінвестгруп» із заявою про внесення змін до реєстрів кредиторів, однак товариство відмовило у її задоволенні.

Водночас у справі, що розглядається, предметом спору є визнання недійсним одностороннього правочину, оформленого письмовим повідомленням Банку за вих. №Е.65.о.о.о/3-106695 від 07.09.2017, про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 20.10.2016 №4Б16091Г з ТОВ «Боранд Трейд». Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не дотримано порядку одностороннього розірвання кредитного договору.

При цьому, рішення суду апеляційної інстанції базується на оцінці обставин та доказів безпосередньо справи, яка розглядається.

Так, відмовляючи у задоволенні позову апеляційний господарський суд, врахувавши встановлені обставини цієї справи, дійшов висновку щодо виникнення у відповідача права на розірвання кредитного договору у зв`язку із несплатою позивачем відсотків по кредиту у встановлені договором розмірі та строки.

Апеляційним судом враховано, що: кредитний договір укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства, а не з метою отримання прибутку від реалізації активів, що передані в забезпечення зобов`язань за кредитами боржників; документи також не містять жодних посилань на те, що позивач є учасником процесу трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів Банку; позивачем не доведено укладення для вищевказаних цілей договорів поруки, які також не містить відомостей щодо їх укладення позивачем у взаємозв`язку та на виконання кредитного договору від 20.10.2016 №4Б16091Г; позивачем належними і допустимими доказами не доведено відсутності своєї вини у порушенні зобов`язань за кредитним договором (зокрема, щодо сплати відсотків за користування кредитом), а також не доведено, що прострочення виконання зобов`язань сталось внаслідок прострочення кредитора. Також апеляційний суд встановив, що сплачені позивачем у період з дати укладення кредитного договору по 07.09.2017 суми відсотків за кредитом менше встановленого кредитним договором розміру, який мав бути сплачений у погоджені кредитним договором строки. Судом апеляційної інстанції досліджено умови укладеного договору та встановлено, що згідно з підпунктом «в» пункту 2.3.2 кредитного договору відповідач має право, у разі настання будь-якої з наступних подій, зокрема, в разі порушення позивачем будь-якого із зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору, в т.ч. при порушені цільового використання кредиту; у разі прострочення позичальником зобов`язань з погашення/повернення боргу за будь-яким кредитом, укладеним між позичальником і банком, понад 30 календарних днів, на свій розсуд згідно зі статтею 651 ЦК України, статтею 188 ГК України здійснити однобічне розірвання кредитного договору з відправленням позичальнику повідомлення.

З огляду на вищевикладені обставини, апеляційний суд, врахувавши висновки Верховного Суду у справах від 20.04.2023 №910/18029/21 та від 15.06.2023 №910/17401/21, оцінивши докази у справі в їх сукупності дійшов висновку, що правочин відповідача щодо одностороннього розірвання кредитного договору не суперечить положенням статей 203, 611 ЦК України, статті 188 ГК України та приписам пункту 2.3.2 кредитного договору, відповідно підстави для визнання його недійсним, в силу норми статті 215 ЦК України, відсутні.

З викладеного вбачається, що судові рішення у зазначених справах ухвалені за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин, які формують зміст спірних правовідносин, та зібраних у таких справах доказів, іншого нормативно-правового регулювання, а також іншого суб`єктного складу учасників судового процесу, ніж у справі, що розглядається, тобто, зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що доводи стосовно того, що сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, фактично зводяться до наміру скаржника спонукати Суд до переоцінки вже встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, а саме як самого договору так і окремих його пунктів, у той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.

В частині посилань скаржника на неправильність застосування судом апеляційної інстанції законодавства у часі, Суд звертає увагу, що на відміну від наведених скаржником справ в цій справі суд попередньої інстанції застосовував законодавство до даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи (стаття 73 Докази), тобто, до доказів у провадженні, тож, відповідно обґрунтовано, з посиланням на статтю 77 ГПК України, враховував і дію процесуального законодавства у часі по відношенню до відповідних даних (інформації), які є банківською таємницею на момент розгляду справи. Водночас скаржником, в контексті заявлених вимог касаційної скарги, не враховано, що право не може існувати на майбутнє та в контексті застосування принципу дії закону у часі це означає і те, що визначене у нормативно-правовому акті право, якщо особою (учасником) не було здійснено конкретних процесуальних дій щодо його реалізації під час чинності такого нормативно-правового акта, не може бути збережене у майбутньому після того, як відповідний акт втратив свою чинність.

Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі №908/1795/19).

Разом з тим, як вже зазначалось, з огляду на імперативні приписи статті 300 ГПК України, Верховний Суд не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходив суд при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Щодо посилань на справу №910/9838/17 від 08.05.2018 (щодо застосування статті 188 ГК України) Суд, з врахуванням вищевикладеного, звертає увагу скаржника на те, що в силу правової позиції, яка була викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17, судам слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції. Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду, під час розгляду цієї справи судом враховано останні правові позиції Верховного Суду, викладені у справах №910/18029/21 та №910/17401/21, прийнятих у спорах з аналогічних правовідносин.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №363/1834/17, від 24.05.2021 у справі №671/22/19 та від 12.01.2023 у справі №750/733/20, не знайшли свого підтвердження.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 у справі № 910/2050/22, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Боранд Трейд» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 у справі № 910/2050/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок