Постанова

від 11.04.2024 по справі 127/1189/21

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/1189/21

Провадження № 22-ц/801/770/2024

Категорія: 61

Головуючий у суді 1-ї інстанції Федчишен С. А.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2024 рокуСправа № 127/1189/21м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б., приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В., про визнання заповіту недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Федчишена С. А. від 06 лютого 2024 року,

в с т а н о в и в:

02 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду цим позовом, за яким просила визнати недійсним заповіт від 22 липня 2020 року за реєстровим номером № 1771, складений ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Рудиком В. В.

На обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина у виді житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані у АДРЕСА_1 . Як єдина спадкоємиця першої черги за законом вона звернулась до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Лукашенка В. Б. із заявою про прийняття спадщини, під час подання якої довідалась, що в реєстрі наявний заповіт ОСОБА_3 , який складено на іншу особу.

Вказувала, що батько хворів, тривалий час зловживав алкоголем та помер від ракової інтоксикації, раку дистальних відділів шлунку, перебував під дією медичних препаратів і в силу хвороб та шкідливих звичок через стійкий розлад здоров`я не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 лютого 2024 року у позові відмовлено. Вирішено питання про судові витрати у справі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою та її представниками не надано суду належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів, які б засвідчували, що на момент складення заповіту від 22 липня 2020 року заповідач ОСОБА_3 перебував в такому стані, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Доводи ОСОБА_1 та її представника ґрунтуються на припущеннях.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалась на те, що справу розглянуто судом під головуванням судді, якому заявлено відвід через його упереджене ставлення до позивачки, без належного її повідомлення про час і місце розгляду. Суд першої інстанції необґрунтовано визнав недостовірними та недопустимими подані нею докази, відмовив у допиті свідків та призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи. Стягнута судом на користь відповідачки сума витрат на правничу допомогу адвоката не підтверджена належними та допустимими доказами, є неспівмірною зі складністю справи.

ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, за яким просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без мін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до обставин справи та норм матеріального права, які регулюють правовідносини сторін.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Частинами першою третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема, справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/1 (провадження № 61-13667сво21) вказала на таке:

«Тлумачення частини першої статті 8, частини другої статті 211, пункту 3) частини третьої статті 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що:

обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства відкритості судового процесу;

невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства;

розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї із основних засад (принципів) цивільного судочинства відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою».

У справі, що переглядається, відповідачка ОСОБА_1 22 січня 2024 року подала заяву про розгляд справи за її відсутності, але така заява не позбавляла суд обов`язку повідомляти її про наступні судові засідання.

Жодних доказів вручення судової повістки ОСОБА_1 чи іншого її або її представника повідомлення про дату, час та місце засідання 06 лютого 2024 року, у якому було закінчено розгляд справи судом першої інстанції, у справі немає, що є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції.

Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд виходить із такого.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько ОСОБА_1 ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина у виді житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані у АДРЕСА_1 .

Відповідно до лікарського свідоцтва про смерть № 325 від 04 квітня 2020 року ОСОБА_3 помер вдома 2-й провул. Константиновича, 12 в м. Вінниці. Причина смерті: ракова інтоксикація, рак шлунку.

22 липня 2020 року за реєстровим номером 1771 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудиком В. В. посвідчено заповіт ОСОБА_3

ОСОБА_3 на диспансерному наркологічному обліку в Комунальному некомерційному підприємстві «Центр терапії залежностей «Соціотерапія» Вінницької обласної ради» не перебував, за медичною допомогою не звертався.

Згідно з листом Комунального некомерційного підприємства «Вінницька міська клінічна лікарня № 3» З 04 липня 2020 року по 15 липня 2020 року та з 23 липня 2020 року по 29 липня 2020 року ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні (історія хвороби № 1428, № 1579). Під час перебування в стаціонарі пацієнт ОСОБА_3 знаходився в свідомості, орієнтований в часі, просторі, власній особистості. На момент лікування психічних порушень не виявлялось.

За характеристикою Товариства з обмеженою відповідальністю «Водограй-В» ОСОБА_3 працював на підприємстві на посаді водія з 05 лютого 2020 року по 01 травня 2020 року. За час роботи зарекомендував себе з позитивної сторони, як досвідчений та працелюбний водій. Порушень трудової дисципліни та ПДР не допускав, закріплений автомобіль утримував в задовільному стані. В трудовому колективі користувався повагою, у вживанні спиртних напоїв під час роботи помічений не був.

Відповідно до листа Комунального некомерційного підприємства «Вінницька обласна клінічна психо-неврологічна лікарня ім. акад. О. І. Ющенка Вінницької обласної ради» № 29/2346 від 27 травня 2021 року за даними медичної документації відомостей щодо звернення ОСОБА_3 в закладі немає.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи № 2 від 02 лютого 2023 року, виконаної експертами Судово-психіатричного відділення Комунального некомерційного підприємства «Вінницька обласна клінічна психо-неврологічна лікарня ім. Акад. О. І. Ющенка Вінницької обласної ради» Пудов В. Ф. при житті, в тому числі на час складання заповіту від 22 липня 2020 року, на психічні розлади не страждав, міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Встановлення неспроможності особи в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення заповіту відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2021 року у справі № 635/3664/16 (провадження № 61-14002св21) зазначено, що «для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17 (провадження № 4822св21), від 06 квітня 2022 року у справі № 319/547/20 (провадження № 61-8623св21).

З такого ж тлумачення наведених норм щодо необхідності установлення абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними як підстави для визнання цього правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, виходив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), у якій, крім наведеного, зазначив, що для визнання правочину недійсним за цією нормою необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».

У справі, яка переглядається, судом першої інстанції за клопотанням позивачки призначалася судово-психіатрична експертиза, відповідно до висновку якої ОСОБА_3 при житті, в тому числі на час складання заповіту від 22 липня 2020 року, на психічні розлади не страждав, міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Згідно з частинами другою, четвертою та восьмою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до сталої практики Верховного Суду докази, що підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані учасниками справи одночасно з заявами по суті справи у суді першої інстанції, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем суду та належним чином обґрунтована. При цьому докази, якими учасники справи обґрунтовують свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на учасника справи покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом доказів з порушенням встановленого строку, наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи (постанови Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі №909/722/14, від 27 червня 2023 року у справі № 910/161/181/18 та інші).

Якщо позивач має об`єктивні труднощі щодо збирання або подання відповідних доказів процесуальне законодавство установлює відповідний порядок забезпечення доказів до подання позовної заяви (частина перша статті 116 ЦПК України).

Таким порядком скористалася ОСОБА_1 шляхом подання заяви про забезпечення доказів від 18 січня 2021 року, яка була задоволена ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 січня 2021 року.

Ні у заяві про забезпечення доказів, ні у позовній заяві ОСОБА_1 не вимагала витребувати з Комунального некомерційного підприємства Могилів-Подільський міський центр первинної медико-санітарної допомоги медичну картку амбулаторного хворого ОСОБА_3 , ні інформацію про проходження ОСОБА_3 реабілітації з Громадської організації «Рестарт+». Не було й посилання на обставини проходження лікування та реабілітації померлим ОСОБА_3 у цих закладах і у позовній заяві. Натомість у позовній заяві було зазначено про необхідність допиту свідків, але обґрунтування неможливості подання клопотання про виклик свідків (із зазначенням їх імен, місць проживання (перебування) або місць роботи, обставин, які вони можуть підтвердити, як то передбачено у частині другій статті 91 ЦПК України, позивачкою не наведено.

Отже оскільки докази, на які посилалась позивачка в апеляційній скарзі, були подані до суду з порушенням строку, передбаченого частиною другою статті 83 ЦПК України, клопотання про його поновлення з наведенням об`єктивних причин неможливості подання цих доказів разом з поданням позовної заяви ОСОБА_1 не навела, то підстав для їх прийняття не було як у суду першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції.

З цих же підстав апеляційний суд звертає увагу, що суд першої інстанції не міг у порядку підготовки справи до судового розгляду (у підготовчому засіданні) давати оцінку допустимості та достовірності цих доказів шляхом постановлення відповідних ухвал.

Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Ні в суді першої інстанції, заявляючи клопотання про призначення повторної експертизи, ні у клопотанні до суду апеляційної інстанції позивачка не зазначала в чому полягає необґрунтованість висновку експерта (не дослідження усіх наданих об`єктів, незастосування відповідних методик дослідження, відсутність мотивів, з яких експерт прийшов до відповідного висновку тощо), як і не вказувала яким саме матеріалам справи, які були на час призначення експертизи, суперечить цей висновок. Як в суді першої, так і апеляційної інстанції необхідність проведення повторної експертизи позивачка пов`язувала виключно з новими доказами, які не були предметом дослідження експертів.

Однак згідно з приписами пункту 1.2.14 «Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 від, з подальшими змінами та доповненнями, під час проведення повторної експертизи досліджуються ті самі об`єкти.

Тобто при призначенні повторної експертизи суд не вправі надавати експертам для дослідження інші об`єкти, ніж ті, що були предметом дослідження первісної експертизи.

Висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 2 від 02 лютого 2023 року, виконаної експертами Судово-психіатричного відділення Комунального некомерційного підприємства «Вінницька обласна клінічна психо-неврологічна лікарня ім. Акад. О. І. Ющенка Вінницької обласної ради» повно відображає психічний стан ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , дав вичерпну і однозначну відповідь на поставлене експертам питання та узгоджується із матеріалами справи, зокрема медичною документацією, згідно з якою перебуваючи на стаціонарному лікуванні у зв`язку із раковим ураженням шлунку за тиждень до своєї смерті ОСОБА_3 знаходився в свідомості, орієнтований в часі, просторі, власній особистості, психічних порушень не виявляв, на обліку у спеціалізованих психоневрологічному та наркологічному закладах за місцем проживання не перебував.

Натомість процесуальна поведінка позивачки у справі вказує на її намагання «створити» нові докази щодо психічного стану батька на момент підписання заповіту вже після його смерті та отримання «не вигідного» для неї висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, що є несумісним із установленим статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства справедливим, неупередженим та своєчасним розглядом і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, яким повинні керуватися як суд, так і учасники судового процесу і яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Так стверджуючи, що ОСОБА_3 , який постійно проживав та працював у м. Вінниці, 11 травня 2020 року амбулаторно лікувався у м. Могилеві-Подільському Вінницької області, де йому були встановлені такі діагноз, як, зокрема: ГПМК, залишкові явища після перенесеного ГПМК з психо-емоційними розладами, хронічний алкоголізм, ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції пояснила його перебування там особливостями роботи водієм-експедитором, при тому що у характеристиці ТОВ «Водограй-В» зазначено, що ОСОБА_3 звільнений з роботи 01 травня 2020 року.

Звертає на себе увагу й та обставина, що психічним здоров`ям батька ОСОБА_1 почала перейматися лише після його смерті, коли довідалась про наявність оспорюваного заповіту. Натомість, стверджуючи, що через онкологічне захворювання та зловживання алкоголем батько не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, за життя жодних заходів щодо убезпечення ОСОБА_4 від несвідомого зашкодження його особистим та майновим правам не вживала.

Таким чином, оскільки доводи позивачки про неспроможність ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними на час підписання заповіту 22 липня 2020 року спростовані дослідженими судом доказами, зокрема висновком посмертної судово-психіатричної експертизи № 2 від 02 лютого 2023 року, то у позові необхідно відмовити.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 лютого 2024 року скасувати і постановити нове судове рішення.

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б., приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В., про визнання заповіту недійсним відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 16 квітня 2024 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. Ю. Береговий

Т. М. Шемета