Ухвала

від 25.04.2024 по справі 160/22628/23

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 160/22628/23

адміністративне провадження № К/990/14106/24

Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Радишевської О.Р., перевіривши касаційну скаргу Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі №160/22628/23 за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Дніпрокомунтранс» до Дніпровської міської ради, за участю третіх осіб - Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради, Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИВ:

Товариство з додатковою відповідальністю «Дніпрокомунтранс» звернулося до суду з позовом до Дніпровської міської ради, за участю третіх осіб - Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради, Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, в якому просило:

- визнати неправомірним та скасувати рішення сесії Дніпровської міської ради VІІІ скликання від 24 листопада 2021 року №19/12 «Про затвердження Бюджетної програми «Виконання судових рішень та виконавчих документів Дніпровською міською радою та її виконавчими органами на 2022-2026 роки».

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року, позов задоволено.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2024 року касаційну скаргу Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі №160/22628/23 повернуто особі, яка її подала.

12 квітня 2024 року через підсистему «Електронний Суд» до Суду надійшла повторна касаційна скарга Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі №160/22628/23.

За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

Перевіряючи касаційну скаргу на відповідність вимогам процесуального закону, Суд дійшов висновку про наявність підстав для її повернення з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.

Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

Зокрема, скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень застосували пункт 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845 без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі №806/1637/17.

Суд зазначає, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких має місце однакове правове регулювання спірних правовідносин.

Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.

Суд зауважує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в мотивувальній частині постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Отже, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі з подібними правовідносинами.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, а не різним застосуванням норми.

При встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на застосовність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.

У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.

Водночас скаржником указаних вимог не дотримано, оскільки не обґрунтовано, що правові висновки Верховного Суду, викладені у зазначеній ним постанові, є застосовними до спірних правовідносин.

Суд зауважує, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їхнього застосування.

Ураховуючи наведене, Суд уважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Також у касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування: статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 , статті 4, частини першої статті 10, частини першої статті 25, пункту 22 статті 26, частини першої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР, частини першої статті 1, частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», пунктів 3, 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого 03 серпня 2011 року постановою Кабінету Міністрів України №845.

Суд зазначає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, тощо), а також значення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.

Скаржник також повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, ця норма повинна застосовуватися.

Проте в порушення зазначених вимог, скаржник не обґрунтував у чому саме полягала помилка судів першої та апеляційної інстанцій при застосуванні конкретної норми права, як, на думку скаржника, ця норма повинна застосовуватися, а також не обґрунтував підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми тощо).

Є необґрунтованим посилання скаржника на частину другу статті 2 , статтю 4, частину першу статті 10, частину першу статті 25, пункт 22 статті 26, частину першу статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР, частину першу статті 1, частину другу статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки такі норми не застосовувалась судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень. При цьому, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо необхідності у наданні висновку щодо цих норм.

Суд звертає увагу скаржника, що лише посилання у касаційній скарзі на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування відповідної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.

Таким чином, за встановлених обставин, Суд дійшов висновку, що скаржником не доведено наявності підстави для відкриття касаційного провадження, визначеної пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Крім того, у касаційній скарзі Департамент гуманітарної політики Дніпровської міської ради зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не вказали яким саме нормам закону не відповідає рішення Дніпровської міськової ради від 24 листопада 2021 року №19/12 "Про затвердження Бюджетої програми "Виконання судових рішень та виконавчих документів Дніпровською міською радою та її виконавчими органами" на 2022- 2026 роки", не встановили процедурних порушень під час прийняття оскаржуваного рішення, а лише формально вказали на те, що положення бюджетної програми не грунтуються на конкретних приписах нормативно-правових актів та є необгрунтованими.

Водночас, задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішенням від 24 листопада 2021 року №19/12 відповідач обмежив обсяг фінансування для забезпечення виконання рішень суду протягом 2022 - 2026 років певним розміром, що є меншим від загального розміру боргу відповідача за рішеннями Господарського суду міста Дніпропетровська №904/3862/18,№904/3908/18, №904/3857/18,№904/3863/18, 904/5289/18, №904/285/19 та наказів, що знаходяться на виконанні у Головному управлінні Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області з травня 2019 року. Тому такі дії перешкоджають ефективному виконанню рішень суду та виконавчих документів, не відповідають меті бюджетної програми, затвердженої оскаржуваним рішенням, не передбачають альтернативних заходів, які б надавали можливість збільшити обсяг цієї бюджетної програми у разі потреби та свідчать про створення відповідачем штучних перешкод для належного та своєчасного виконання рішень судів та виконавчих документів.

У касаційній скарзі скаржником не враховано зазначених висновків судів попередніх інстанцій.

Зміст касаційної скарги зводиться до незгоди скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, викладу фактичних обставин справи з посиланням на нормативно-правові акти, однак без належного обґрунтування підпунктів частини четвертої статті 328 КАС України, що суперечить вимогам статті 330 КАС України та унеможливлює вирішення Судом питання про відкриття касаційного провадження.

Таким чином, правильно пославшись у касаційній скарзі на положення частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не виклав передбачених статтею 328 КАС України підстав, за яких оскаржуване судове рішення може бути переглянуте судом касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Ураховуючи те, що скаржником не викладено передбачених цим Кодексом підстав для оскарження судових рішень у касаційному порядку, касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.

З огляду на зазначене, клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження Судом не вирішується.

Керуючись статтями 248, 328, 332, 334, 341, 353 КАС України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі №160/22628/23 повернути особі, яка її подала.

Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя: О.Р. Радишевська