Ухвала

від 24.04.2024 по справі 350/1149/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 350/1149/22

провадження № 61-5149ск24

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Перегінської селищної ради Калуського району, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності та договору дарування недійсними,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до Перегінської селищної ради Калуського району, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності та договору дарування недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року мати позивачів ОСОБА_4 була власником будинковолодіння по АДРЕСА_1 . Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року.

09 жовтня 2010 року Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації проведена державна реєстрація зазначеного домоволодіння за ОСОБА_4 як єдиним власником.

Згідно договору дарування від 06 березня 2013 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_3 спірне будинковолодіння.

Позивачі вважають, що вказані свідоцтво про право власності та договір дарування складені з порушенням вимог закону.

Батьками позивачів були ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Спірне будинковолодіння було побудоване ними впродовж 1970-1974 років, тому було спільною сумісною власністю подружжя.

Батько, ОСОБА_5 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частину будинковолодіння.

За приписами чинних на той час статей 525, 549 ЦК УРСР, у фактичне володіння та управління спадковим майном вступили його діти та дружина ОСОБА_4 та таким шляхом прийняли спадщину і, відповідно, стали співвласниками будинковолодіння.

Приймаючи рішення від 13 серпня 2010 року про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірне будинковолодіння та видаючи відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року, Перегінська селищна рада не звернула уваги на те, що ОСОБА_4 не є одноосібним власником спірного майна, тому прийняла рішення, що обмежують їх (позивачів) право власності, як спадкоємців першої черги за законом.

Щодо договору дарування, то такий також складений з порушенням вимог закону, оскільки станом на 06 березня 2013 року мати ОСОБА_4 не була одноосібним власником спірного майна, відповідно, не мала повноважень на його відчуження.

Про існування оспорюваного договору дарування позивачі дізналися тільки після отримання 09 вересня 2022 року інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовна давність пропущена ними з поважних причин.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

поновити строк для звернення з даним позовом до суду;

визнати недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року на домоволодіння по АДРЕСА_1 , видане Перегінською селищною радою на ім`я ОСОБА_4 ;

визнати недійсними договір дарування зазначеного домоволодіння, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , 06 березня 2013 року.

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області в складі судді Пулика М. В., від 25 жовтня 2023 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року на домоволодіння по АДРЕСА_1 , видане Перегінською селищною радою на ім`я ОСОБА_4 .

Визнано недійсним договір дарування домоволодіння по АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що посвідчений 06 березня 2013 року приватним нотаріусом Калуського районного нотаріального округу Присяжнюк С. М.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

представник відповідачки ОСОБА_3 - адвокат Неште А. І. вказувала, що позивачі знали про визнання права власності спірного будинковолодіння за їхньою мамою з 13 серпня 2010 року. ОСОБА_4 , скориставшись своїм правом і за відсутності заперечень зі сторони своїх дітей, в законному порядку оформила своє право на житловий будинок, відповідно до рішення виконкому від 13 серпня 2010 року, на підставі якого нею було отримано Свідоцтво на право власності на нерухоме майно домоволодіння від 09 жовтня 2010 року, що в подальшому дало їй право розпорядитися своєю власністю на власний розсуд, уклавши договір дарування домоволодіння в користь своєї дочки ОСОБА_3 . Позивачі звернулися до суду лише після спливу позовної давності, що є підставою для відмови в позові також із цих підстав. Позивачі мали довідатися про порушення свого права оформленням права власності матері на оспорюваний житловий будинок з моменту його видачі 2010 року та з моменту смерті свого батька вчинити будь-які дії які могли б свідчити про наявність бажання відкриття та оформлення спадщини після його смерті з 2000 року. Просила в задоволенні позову відмовити;

позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті свого батька ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_1) в установленому законом порядку прийняли спадщину, оскільки на час відкриття спадщини проживали разом з батьками та були зареєстровані по АДРЕСА_2 та фактично вступили в управління майном, а отже обидва мали право на спадкування частки в спірному будинковолодінні;

приймаючи рішення від 13 серпня 2010 року про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірне будинковолодіння, та видаючи їй відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року Перегінська селищна рада не обговорювала зазначені обставини, внаслідок чого обмежила право позивачів, як спадкоємців першої черги за законом, успадкувати частину спірного майна. За таких обставин, Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року слід визнати незаконним;

06 березня 2013 ОСОБА_4 подарувала відповідачці домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Оскільки суд прийшов до висновку про те, що Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року не відповідає вимогам закону, то укладений 06 березня 2013 року на його підставі Договір дарування також є незаконним, оскільки він також порушує права позивачів на спадкове майно. Таким чином, суд встановив, що позивачами доведено наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання недійсним договору, тому позов в цій частині також підлягає до задоволення;

позивачами з поважних причин пропущено процесуальний строк звернення до суду з даним позовом, оскільки про порушення свого права, позивачі дізналися після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року. Позивачі звернулись до суду з позовом в межах загальної позовної давності, яка встановлена тривалістю у три роки.

позивачі стверджують, що довідалися про існування оскаржуваного договору дарування після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року. Посилання представниці відповідачки про те, що позивачам було достовірно відомо про оформлення права власності за їхньою матір`ю на будинок не підтверджена жодними належними та допустимими доказами. Пояснення свідка ОСОБА_6 про те, що дружина позивача ОСОБА_2 ймовірно повідомила останньому про оформлення права власності на будинок ще в 2010 році не можуть бути використані судом, як підстава для застосування позовної давності. Як наслідок про порушення свого права позивачі дізналися тільки 09 вересня 2022 року, тому не пропустили позовну давність.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Неште Алли Іванівни задоволено, рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

при задоволенні позову, суд виходив з того, що встановивши, що на момент відкриття спадщини після смерті свого батька позивачі були зареєстровані в спірному будинковолодінні, проживали разом з батьками на момент смерті батька та фактично вступили в управління майном. За таких обставин, свідоцтво про право власності на нерухоме майно слід визнати недійсним та, відповідно, виданий на його підставі договір дарування, оскільки вони порушують їх майнове право. Позовну давність пропущено позивачами з поважних причин, оскільки про порушене право їм стало відомо 09 вересня 2022 року, коли отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З такими висновками суду не погодився апеляційний суд з огляду на наступне.

спірні правовідносини між сторонами виникли у 2000 році під час дії ЦК Української РСР в редакції 1963 року, тому до цих правовідносин слід застосовувати як норми Цивільного Кодексу Української РСР в редакції 1963 року (щодо кола спадкоємців та порядку прийняття спадщини), так і норми ЦК України в редакції 2003 року (щодо підстав набуття права власності, строків позовної давності);

позивачі посилались на те, що неправомірними діями відповідачки ОСОБА_3 вони позбавлені можливості стати правонаступником батьківської частки спадщини на спірне будинковолодіння, а свідоцтво про право власності та договір дарування видані з порушенням їх прав та зробив висновок про те, що висновки суду першої інстанції про те, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті свого батька ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_1) в установленому законом порядку прийняли спадщину, оскільки на час відкриття спадщини проживали разом з батьками та були зареєстровані по АДРЕСА_2 , а отже обидва мали право на спадкування частки в спірному будинковолодінні є правильними. Оскільки заповіт ОСОБА_5 складений не був, то спадкоємство мало здійснюватися за законом;

із пояснень сторін у судовому засіданні судом апеляційної інстанції, визнаних обома сторонами, встановлено, що спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 були його п`ятеро дітей ( ОСОБА_1 , 1956 року народження, який є позивачем по справі; ОСОБА_7 , 1958 року народження (померла), ОСОБА_8 , 1961 року народження (помер), ОСОБА_9 , 1964 року народження, яка є відповідачкою по справі; ОСОБА_2 , 1968 року народження, який є позивачем по справі) та дружина ОСОБА_4 , яка пережила чоловіка. Усі шестеро спадкоємців першої черги на час відкриття спадщини були зареєстровані у спірному будинку разом із спадкодавцем, що підтверджується інформацією, яка міститься у будинковій книзі. Жодний із спадкоємців із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 до нотаріальної контори не звертався, про що отримана згідно ухвали апеляційного суду відповідь від Другої Рожнятівської нотаріальної контори з відповідною інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру. ОСОБА_4 мала право на 1/2 частину будинку у спільному сумісному майні подружжя, а після смерті чоловіка ОСОБА_5 - на 7/12 частин у будинку, а кожен із їх дітей - на 1/12 частину будинку. Дружина спадкодавця ОСОБА_4 на підставі рішення Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року отримала свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно в цілому, чим порушила право позивачів на частку кожного з них у спадщині по 1/12 частині у будинку;

суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що про порушення свого права позивачі дізналися після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року, а тому позовна давність не пропущена, враховуючи звернення до суду з позовом у цій справі у жовтні 2022 року. ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 звернулися до суду з цим позовом з пропуском позовної давності, виходячи з наступного;

позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду;

перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення;

у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва, а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачею такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 285/2226/20;

право спадкоємця на отримання свідоцтва про право на спадщину після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини було визначено статтями 560, 561 ЦК Української РСР. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що зі спливом шести місяців з дня відкриття спадщини спадкоємець, діючи розумно, обачливо і добросовісно, має отримати свідоцтво про право на спадщину. Ураховуючи, що позивачі, які мали право на спадщину, проявивши належну зацікавленість до спадкового майна, звернувшись у розумний строк після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину, могли би довідатися про порушення свого спадкового права, приймаючи до уваги що позивачі із такою заявою до нотаріуса взагалі не звернулися, хоча після смерті батька до отримання свідоцтва про право власності на будинок їх матір`ю сплинуло більше десяти років, а на час подання позову до суду - більше двадцяти двох років після відкриття спадщини. Разом з тим, об`єктивно позивачі могли та мали можливість вчинити будь-які дії для прийняття спадщини після смерті свого батька у 2000 році, з`ясувати обсяг спадкового майна, яке повинні були успадкувати після смерті батька;

у визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів;

свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Перегінською селищною радою 09 жовтня 2010 року, тому саме з цієї дати слід обчислювати порушення права позивачів на частку у спадковому майні після смерті батька. Під час розгляду справи позивачі вказували, що про отримання свідоцтва про право власності у 2010 році їм не було відомо. Ураховуючи, що позивачі постійно проживали у с. Перегінськ Калуського району Івано-Франківської області, то вони могли та повинні були дізнатися про те, що належне їм право на частку в спадковому майні перейшло до матері;

доводи позивачів про те, що їм не було та не могло бути відомо про договір дарування домоволодіння ОСОБА_4 . ОСОБА_3 06 березня 2013 року, не заслуговують на увагу. До суду позивачі звернулася у жовтні 2022 року, тобто більше ніж через одинадцять років після укладення договору дарування будинку (06 березня 2013 року) і більш, ніж п`ять років після смерті матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

доводи позивачів про те, що їм стало відомо про вчинення оспорюваних правочинів після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року, необґрунтовані, так як це вказує на штучне збільшення позовної давності і вказаний юридичний факт безумовно не визначає початок перебігу позовної давності. Жодних доказів про поважність причин пропуску позовної давності позивачі суду не подали;

сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідач в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності. Отже, позивачі пропустили позовну давність, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог з указаної причини. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки до суду позивачі звернулася лише у жовтні 2022 року, хоча з жовтня 2010 року у них виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення спадкових прав (про обсяг спадкового майна, на яке мали право після смерті батька).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 03 квітня 2024 року засобами поштового зв`язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року, у якій просять скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року та постанові ВСУ від 29 грудня 2012 року у справі № 6-47051св12.

Касаційна скарга підлягає поверненню у цій частині з таких мотивів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року не є постановою Верховного Суду, в яких викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.

Окрім цього, постанову ВСУ від 29 грудня 2012 року у справі № 6-47051св12, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, неможливо ідентифікувати в Єдиному державному реєстрі судових рішень. За номером провадження № 6-47051св12 в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, яка не є постановою Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на указане судове рішення не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.

Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року та постанову ВСУ від 29 грудня 2012 року у справі № 6-47051св12 повернути.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя В. І. Крат