Ухвала

від 24.04.2024 по справі 350/1149/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 350/1149/22

провадження № 61-5149ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Максюта І. О., Василишин Л. В., Фединяка В. Д., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Перегінської селищної ради Калуського району, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності та договору дарування недійсними,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до Перегінської селищної ради Калуського району, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності та договору дарування недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року мати позивачів ОСОБА_4 була власником будинковолодіння по АДРЕСА_1 . Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року.

09 жовтня 2010 року Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації проведена державна реєстрація зазначеного домоволодіння за ОСОБА_4 як єдиним власником.

Згідно договору дарування від 06 березня 2013 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_3 спірне будинковолодіння.

Позивачі вважають, що вказані свідоцтво про право власності та договір дарування складені з порушенням вимог закону.

Батьками позивачів були ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Спірне будинковолодіння було побудоване ними впродовж 1970-1974 років, тому було спільною сумісною власністю подружжя.

Батько, ОСОБА_5 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частину будинковолодіння.

За приписами чинних на той час статей 525, 549 ЦК УРСР, у фактичне володіння та управління спадковим майном вступили його діти та дружина ОСОБА_4 та таким шляхом прийняли спадщину і, відповідно, стали співвласниками будинковолодіння.

Приймаючи рішення від 13 серпня 2010 року про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірне будинковолодіння та видаючи відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року, Перегінська селищна рада не звернула уваги на те, що ОСОБА_4 не є одноосібним власником спірного майна, тому прийняла рішення, що обмежують їх (позивачів) право власності, як спадкоємців першої черги за законом.

Щодо договору дарування, то такий також складений з порушенням вимог закону, оскільки станом на 06 березня 2013 року мати ОСОБА_4 не була одноосібним власником спірного майна, відповідно, не мала повноважень на його відчуження.

Про існування оспорюваного договору дарування позивачі дізналися тільки після отримання 09 вересня 2022 року інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовна давність пропущена ними з поважних причин.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

поновити строк для звернення з даним позовом до суду;

визнати недійсними свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року на домоволодіння по АДРЕСА_1 , видане Перегінською селищною радою на ім`я ОСОБА_4 ;

визнати недійсними договір дарування зазначеного домоволодіння, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , 06 березня 2013 року.

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області в складі судді Пулика М. В., від 25 жовтня 2023 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року на домоволодіння по АДРЕСА_1 , видане Перегінською селищною радою на ім`я ОСОБА_4 .

Визнано недійсним договір дарування домоволодіння по АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що посвідчений 06 березня 2013 року приватним нотаріусом Калуського районного нотаріального округу Присяжнюк С. М.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

представник відповідачки ОСОБА_3 - адвокат Неште А. І. вказувала, що позивачі знали про визнання права власності спірного будинковолодіння за їхньою мамою з 13 серпня 2010 року. ОСОБА_4 , скориставшись своїм правом і за відсутності заперечень зі сторони своїх дітей, в законному порядку оформила своє право на житловий будинок, відповідно до рішення виконкому від 13 серпня 2010 року, на підставі якого нею було отримано Свідоцтво на право власності на нерухоме майно домоволодіння від 09 жовтня 2010 року, що в подальшому дало їй право розпорядитися своєю власністю на власний розсуд, уклавши договір дарування домоволодіння в користь своєї дочки ОСОБА_3 . Позивачі звернулися до суду лише після спливу позовної давності, що є підставою для відмови в позові також із цих підстав. Позивачі мали довідатися про порушення свого права оформленням права власності матері на оспорюваний житловий будинок з моменту його видачі 2010 року та з моменту смерті свого батька вчинити будь-які дії які могли б свідчити про наявність бажання відкриття та оформлення спадщини після його смерті з 2000 року. Просила в задоволенні позову відмовити;

позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті свого батька ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_1 року) в установленому законом порядку прийняли спадщину, оскільки на час відкриття спадщини проживали разом з батьками та були зареєстровані по АДРЕСА_2 та фактично вступили в управління майном, а отже обидва мали право на спадкування частки в спірному будинковолодінні;

приймаючи рішення від 13 серпня 2010 року про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірне будинковолодіння, та видаючи їй відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року Перегінська селищна рада не обговорювала зазначені обставини, внаслідок чого обмежила право позивачів, як спадкоємців першої черги за законом, успадкувати частину спірного майна. За таких обставин, Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року слід визнати незаконним;

06 березня 2013 ОСОБА_4 подарувала відповідачці домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Оскільки суд прийшов до висновку про те, що Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 09 жовтня 2010 року не відповідає вимогам закону, то укладений 06 березня 2013 року на його підставі Договір дарування також є незаконним, оскільки він також порушує права позивачів на спадкове майно. Таким чином, суд встановив, що позивачами доведено наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання недійсним договору, тому позов в цій частині також підлягає до задоволення;

позивачами з поважних причин пропущено процесуальний строк звернення до суду з даним позовом, оскільки про порушення свого права, позивачі дізналися після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року. Позивачі звернулись до суду з позовом в межах загальної позовної давності, яка встановлена тривалістю у три роки.

позивачі стверджують, що довідалися про існування оскаржуваного договору дарування після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року. Посилання представниці відповідачки про те, що позивачам було достовірно відомо про оформлення права власності за їхньою матір`ю на будинок не підтверджена жодними належними та допустимими доказами. Пояснення свідка ОСОБА_6 про те, що дружина позивача ОСОБА_2 ймовірно повідомила останньому про оформлення права власності на будинок ще в 2010 році не можуть бути використані судом, як підстава для застосування позовної давності. Як наслідок про порушення свого права позивачі дізналися тільки 09 вересня 2022 року, тому не пропустили позовну давність.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Неште Алли Іванівни задоволено, рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 25 жовтня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

при задоволенні позову, суд виходив з того, що встановивши, що на момент відкриття спадщини після смерті свого батька позивачі були зареєстровані в спірному будинковолодінні, проживали разом з батьками на момент смерті батька та фактично вступили в управління майном. За таких обставин, свідоцтво про право власності на нерухоме майно слід визнати недійсним та, відповідно, виданий на його підставі договір дарування, оскільки вони порушують їх майнове право. Позовну давність пропущено позивачами з поважних причин, оскільки про порушене право їм стало відомо 09 вересня 2022 року, коли отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З такими висновками суду не погодився апеляційний суд з огляду на наступне.

спірні правовідносини між сторонами виникли у 2000 році під час дії ЦК Української РСР в редакції 1963 року, тому до цих правовідносин слід застосовувати як норми Цивільного Кодексу Української РСР в редакції 1963 року (щодо кола спадкоємців та порядку прийняття спадщини), так і норми ЦК України в редакції 2003 року (щодо підстав набуття права власності, строків позовної давності);

позивачі посилались на те, що неправомірними діями відповідачки ОСОБА_3 вони позбавлені можливості стати правонаступником батьківської частки спадщини на спірне будинковолодіння, а свідоцтво про право власності та договір дарування видані з порушенням їх прав та зробив висновок про те, що висновки суду першої інстанції про те, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті свого батька ОСОБА_5 (ІНФОРМАЦІЯ_1 року) в установленому законом порядку прийняли спадщину, оскільки на час відкриття спадщини проживали разом з батьками та були зареєстровані по АДРЕСА_2 , а отже обидва мали право на спадкування частки в спірному будинковолодінні є правильними. Оскільки заповіт ОСОБА_5 складений не був, то спадкоємство мало здійснюватися за законом;

із пояснень сторін у судовому засіданні судом апеляційної інстанції, визнаних обома сторонами, встановлено, що спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 були його п`ятеро дітей ( ОСОБА_1 , 1956 року народження, який є позивачем по справі; ОСОБА_7 , 1958 року народження (померла), ОСОБА_8 , 1961 року народження (помер), ОСОБА_9 , 1964 року народження, яка є відповідачкою по справі; ОСОБА_2 , 1968 року народження, який є позивачем по справі) та дружина ОСОБА_4 , яка пережила чоловіка. Усі шестеро спадкоємців першої черги на час відкриття спадщини були зареєстровані у спірному будинку разом із спадкодавцем, що підтверджується інформацією, яка міститься у будинковій книзі. Жодний із спадкоємців із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 до нотаріальної контори не звертався, про що отримана згідно ухвали апеляційного суду відповідь від Другої Рожнятівської нотаріальної контори з відповідною інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру. ОСОБА_4 мала право на 1/2 частину будинку у спільному сумісному майні подружжя, а після смерті чоловіка ОСОБА_5 - на 7/12 частин у будинку, а кожен із їх дітей - на 1/12 частину будинку. Дружина спадкодавця ОСОБА_4 на підставі рішення Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року отримала свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно в цілому, чим порушила право позивачів на частку кожного з них у спадщині по 1/12 частині у будинку;

суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що про порушення свого права позивачі дізналися після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року, а тому позовна давність не пропущена, враховуючи звернення до суду з позовом у цій справі у жовтні 2022 року. ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 звернулися до суду з цим позовом з пропуском позовної давності, виходячи з наступного;

позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду;

перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення;

у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва, а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачею такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 285/2226/20;

право спадкоємця на отримання свідоцтва про право на спадщину після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини було визначено статтями 560, 561 ЦК Української РСР. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що зі спливом шести місяців з дня відкриття спадщини спадкоємець, діючи розумно, обачливо і добросовісно, має отримати свідоцтво про право на спадщину. Ураховуючи, що позивачі, які мали право на спадщину, проявивши належну зацікавленість до спадкового майна, звернувшись у розумний строк після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину, могли би довідатися про порушення свого спадкового права, приймаючи до уваги що позивачі із такою заявою до нотаріуса взагалі не звернулися, хоча після смерті батька до отримання свідоцтва про право власності на будинок їх матір`ю сплинуло більше десяти років, а на час подання позову до суду - більше двадцяти двох років після відкриття спадщини. Разом з тим, об`єктивно позивачі могли та мали можливість вчинити будь-які дії для прийняття спадщини після смерті свого батька у 2000 році, з`ясувати обсяг спадкового майна, яке повинні були успадкувати після смерті батька;

у визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів;

свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане Перегінською селищною радою 09 жовтня 2010 року, тому саме з цієї дати слід обчислювати порушення права позивачів на частку у спадковому майні після смерті батька. Під час розгляду справи позивачі вказували, що про отримання свідоцтва про право власності у 2010 році їм не було відомо. Ураховуючи, що позивачі постійно проживали у с. Перегінськ Калуського району Івано-Франківської області, то вони могли та повинні були дізнатися про те, що належне їм право на частку в спадковому майні перейшло до матері;

доводи позивачів про те, що їм не було та не могло бути відомо про договір дарування домоволодіння ОСОБА_4 . ОСОБА_3 06 березня 2013 року, не заслуговують на увагу. До суду позивачі звернулася у жовтні 2022 року, тобто більше ніж через одинадцять років після укладення договору дарування будинку (06 березня 2013 року) і більш, ніж п`ять років після смерті матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

доводи позивачів про те, що їм стало відомо про вчинення оспорюваних правочинів після отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року, необґрунтовані, так як це вказує на штучне збільшення позовної давності і вказаний юридичний факт безумовно не визначає початок перебігу позовної давності. Жодних доказів про поважність причин пропуску позовної давності позивачі суду не подали;

сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Відповідач в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності. Отже, позивачі пропустили позовну давність, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог з указаної причини. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки до суду позивачі звернулася лише у жовтні 2022 року, хоча з жовтня 2010 року у них виникла об`єктивна можливість дізнатися про порушення спадкових прав (про обсяг спадкового майна, на яке мали право після смерті батька).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 03 квітня 2024 року засобами поштового зв`язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року, уякій просять скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначають неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 170/149/19; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 02 листопада 2022 року у справі № 286/2226/20.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

факт прийняття позивачами спадщини після смерті батька підтверджений обома судами, тому є безспірним;

апеляційному суду слід було керуватись правовими висновками, які викладені в постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року при розгляді справи № 170/149/19, де Верховний Суд зазначив правове обґрунтування вирішення такого спору, зокрема: згідно з частиною першою статтею 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Тлумачення статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16). У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності». Указаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі 183/1617/16-ц. Суди встановили, що про застосування позовної давності було заявлено тільки одним відповідачем. Сільська рада про застосування позовної давності до позовних вимог, які до них заявлені, не заявляла. Тому в суду не було підстав відмовляти до цих відповідачів з підстав пропуску позовної давності;

апеляційний суд зазначив, що оскільки свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане 09 жовтня 2010 року, тому саме з цієї дати слід обчислювати порушення права позивачів на частку у спадковому майні після смерті батька, не зауваживши, що згідно діючої на той час редакції пункту 4 частини першої статі 268 ЦК України на вимоги про визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування строк позовної давності не поширюється. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 29 грудня 2012 року у справі № 6-47051св12;

апеляційний суд послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 286/2226/20, фактичні обставини у якій є різними;

мати позивачів потайки від них на підставі незаконного рішення виконавчого комітету селищної ради отримала свідоцтво про право власності на спірне будинковолодіння, як одноосібний власник, та в подальшому потайки подарувала його відповідачу ОСОБА_3 . Позивачі наполягають, що тільки після отримання інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка сформована 09 вересня 2022 року, вони довідалися про існування оскарженого свідоцтва про право власності та договору дарування, а отже ними пропущено строк позовної давності з поважних причин. Таким чином, перебіг позовної давності слід пов`язувати з моментом, коли позивачам стало відомо про існування оскарженого свідоцтва про право власності та договору дарування, тобто з датою 09 вересня 2022 року. Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 286/2226/20, на яку послався апеляційний суд, проте застосував її протилежно фактичному змісту;

відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменті вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила;

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що сторони по справі є рідними братами і сестрою, а їх батьками були ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Забудовником будинковолодіння, що розташоване в АДРЕСА_1 та головою домогосподарства був батько сторін по справі ОСОБА_5 .

На підставі рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на будинковолодіння, що розташоване по АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування від 06 березня 2013 року, який посвідчений приватним нотаріусом Калуського районного нотаріального округу, ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_3 подарувала домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Відповідно до копії паспорта позивача ОСОБА_2 він зареєстрований в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Місце реєстрації ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 здійснено 12 вересня 2016 року.

Згідно даних будинкової книги для прописки громадян, що проживають в будинку за адресою АДРЕСА_1 позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на час відкриття спадщини після смерті свого батька ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстровані в спірному будинку.

Відповідно до листа Другої Рожнятівської державної нотаріальної контори Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 06 лютого 2024 року за №23/01-16 в нотаріальній конторі після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкові справи не заводились. На підтвердження до листа долучено Інформаційні довідки зі Спадкового реєстру № 75715244 та 75715298, датовані 06 лютого 2024 року.

Згідно даних Івано-Франківського відділу Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 30 січня 2024 року про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 з 02 чеврня 1997 року значиться зареєстрованим за адресою АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 з 12 вересня 2016 року значиться зареєстрованим по АДРЕСА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на майно, виданого Перегінською селищною радою, а також згідно витягу про реєстрацію права власності на майно, виданого Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації № НОМЕР_1 встановив, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить домоволодіння по АДРЕСА_3 .

Згідно листа Перегінської селищної ради від 29 січня 2024 року № 39/02-25 встановив, що згідно даних реєстру територіальної громади за адресою АДРЕСА_1 з 02 чеврня 1997 року зареєстрований ОСОБА_2 . Будь-яка інша інформація відсутня.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

У приватному праві не передбачалося нікчемності для оспорюваного державного акту про право власності на землю. Заявляти вимогу про визнання недійсним державного акту про право власності на землю може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею державного акту про право власності на землю. Тобто, оспорювання акту відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання акту) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2023 року в справі № 175/4508/17 (провадження № 61-10381св22)).

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України). (б) опосередковано (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18)).

Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. Так, у частині першій статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині другій статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, не згадуються вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Опосередковано межі застосування позовної давності визначаються з урахуванням сутності пред`явленої вимоги. (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).

Вимога про визнання недійсним державного акту про право власності на землю є «вимогою» у розумінні статей 256, 268 ЦК України. З урахуванням того, що оспорювання акту відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності акту, то на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто сутність вимоги про визнання недійсним державного акту про право власності на землю не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання недійсним державного акту про право власності на землю не може бути кваліфікована як негаторний позов (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2023 року в справі № 175/4508/17 (провадження № 61-10381св22)).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункт 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).

Початок перебігу позовної давності за позовами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину пов`язується з тим моментом, коли спадкоємець дізнався або за усіма об`єктивними обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. У визначенні початкового моменту позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивача, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що «сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Апеляційний суд встановив, що:

дружина спадкодавця ОСОБА_4 на підставі рішення Перегінської селищної ради від 13 серпня 2010 року отримала свідоцтво про право власності на спірне нерухоме майно в цілому, чим порушила право позивачів на частку кожного з них у спадщині по 1/12 частині у будинку і саме з цієї дати слід обчислювати порушення права позивачів на частку у спадковому майні після смерті батька;

позивачі із заявою до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину не звернулися, хоча після смерті батька до отримання свідоцтва про право власності на будинок їх матір`ю сплинуло більше десяти років, а на час подання позову до суду - більше двадцяти двох років після відкриття спадщини;

позивачі, як особи, які мала право на частину спадкового майна, протягом дванадцяти років не оспорювали набуття права власності на будинок матір`ю, висловили своєю поведінкою фактично відмову від спадщині;

до суду позивачі звернулася у жовтні 2022 року, тобто більше ніж через одинадцять років після укладення договору дарування будинку (06 березня 2013 року) і більш, ніж п`ять років після смерті матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Жодних доказів про поважність причин пропуску позовної давності позивачі суду не подали.

За таких обставин, встановивши, що при зверненні з позовом у жовтні 2022 року позивачами пропущена позовна давність, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Аргумент касаційної скарги про те, що інший відповідач (Перегінська селищна рада) не заявляв про застосування позовної давності, касаційний суд відхиляє, оскільки належними відповідачами за позовною вимогою про визнання недійсним свідоцтва є Перегінська селищна рада та ОСОБА_3 . Тому про застосування позовної давності могла заявити ОСОБА_3 .

Аргумент касаційної скарги про необхідність застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України касаційний суд відхиляє з таких підстав.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства»пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

У пункті 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про:

1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману;

2) застосування наслідків нікчемного правочину;

3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

У постанові Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року в справі № 370/1173/14-ц зроблено висновок про те, що:

«положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі - Закон № 4176 - VI) пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право».

У цій справі позивачі звернулися з позовом у жовтні 2022 року.

Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 170/149/19; від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 02 листопада 2022 року у справі № 285/2226/20 необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Перегінської селищної ради Калуського району, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності та договору дарування недійсним.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков