Ухвала

від 01.05.2024 по справі 728/1905/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

01 травня 2024 року

м. Київ

справа № 728/1905/16-ц

провадження № 61-3757св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - керівник Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави,

відповідачі: Тиницька сільська рада Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року у складі судді Пархоменка П. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Губар В. С., у справі за позовом керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року керівник Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (далі - Тиницька сільська рада), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1686 га, та в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,6682 га;

- визнати недійсним державний акт серії IV-ЧН № 026956 на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним державний акт серії IV-ЧН № 026958 на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради;

- визнати недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0266, площею 0,124 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0267, площею 0,0446 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0281, площею 0,25 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0282, площею 0,0415 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0283, площею 0,1267 га.

Позов мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах охоронної зони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком», тому сільською радою при прийнятті рішення від 18 червня 2003 року про передачу у власність вказаних ділянок були допущені порушення статей 83, 84, 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки землі комунальної власності історико-культурного призначення є особливо цінними землями і не можуть передаватися у приватну власність.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Суди переглядали справу неодноразово.

Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року у задоволенні позову керівника Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельні ділянки, які були передані Тиницькою сільською радою у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а в подальшому відчужені ними ОСОБА_1 , розташовані у межах зони охорони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» і є землями історико-культурного призначення, а тому у задоволенні позову слід відмовити за недоведеністю викладених у позовній заяві обставин.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області відхилено, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 рокукасаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області задоволено частково.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2017 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не дали належної правової оцінки інформації Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації від 25 травня та від 12 липня 2016 року, інформації Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 20 лютого 2017 року, за змістом яких спірні земельні ділянки розташовані у межах охоронної зони пам`ятника архітектури; паспорту охоронної зони пам`яток архітектури від 19 вересня 1983 року та плану-схемі, з яких чітко вбачається межі охоронної зони пам`яток архітектури, не мотивували, чому вони їх не беруть до уваги. Вказані вище докази спростовано не було.

Суди не перевірили, чи погоджувала сільська рада передачу спірних земельних ділянок з органами охорони культурної спадщини. Крім того, суди не дали відповідь на доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки розташовані за межами населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, не перевірили, чи відповідають ці доводи дійсності, чи мала сільська рада право розпоряджатися цими земельними ділянками.

З урахуванням наведеного суди дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позову.

Оскаржуваним рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 рокупозов керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1686 га, та в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,6682 га.

Визнано недійсним державний акт серії IV-ЧН № 026956 на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_2 .

Визнано недійсним державний акт серії IV-ЧН № 026958 на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, та посвідчений приватним нотаріусом Бахмацького районного нотаріального округу Кухтою Д. О.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки, площею 0,88 га, що знаходиться на території Тиницької сільської ради, та посвідчений приватним нотаріусом Бахмацького районного нотаріального округу Кухтою Д. О.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0266, площею 0,124 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0267, площею 0,0446 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0281, площею 0,25 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0282, площею 0,0415 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0283, площею 0,1267 га.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельні ділянки, які були надані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оспорюваним рішенням сільської ради, розташовані на території охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком», що, серед іншого, підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 20 лютого 2017 року.

Також вказані земельні ділянки використовуються ОСОБА_1 без погодження із відповідними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини, всупереч їх цільового призначення, що підтверджує незаконність відчуження земельних ділянок.

Суд зазначив, що неправомірність рішення органу місцевого самоврядування щодо передання земельної ділянки має наслідком незаконність подальшого оформлення права власності на неї та недійсність договорів купівлі-продажу такої земельної ділянки.

Крім того, встановивши, що спірні земельні ділянки вибули із володіння власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано незаконним, суд першої інстанцій дійшов висновку про те, що позивач має право витребувати спірні ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У цьому випадку загальний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування збереження культурної спадщини переважає приватний інтерес у збереженні земельної ділянки у власності ОСОБА_1 .

Суд не встановив підстав для відмови у задоволенні позову через сплив позовної давності, про застосування якої заявив ОСОБА_1 , вказавши, що органам прокуратури стало відомо про факт порушення сільською радою вимог земельного законодавства лише у липні 2016 року, а саме після отримання листа Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації від 12 липня 2016 року № 05-09/422. Таким чином, звернувшись до суду з цим позовом 05 серпня 2016 року, прокурор не пропустив загальну позовну давність у три роки.

Оскаржуваною постановою Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року - без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_4 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточненьпросить скасувати рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування статей 330, 387, 388 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що у статті 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього.

Вважає, що він є добросовісним набувачем, який на підставі приписів статті 330 ЦК України набув право власності на майно за відплатними договорами, бо не знав і не міг знати, що Тиницька сільська рада не має права ним розпоряджатися, зокрема передавати спірні земельні ділянки у володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Крім того, право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Вважає, що суди помилково застосували реституцію і віндикацію одночасно.

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельні ділянки, які були передані Тиницькою сільською радою у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , розташовані у межах зони охорони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» і є землями історико-культурного призначення.

Вказує, що втручання у його майнові права без будь-якої компенсації поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2021 року керівник Ніжинської окружної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційні й скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А. від 13 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Бахмацького районного суду Чернігівської області.

26 липня 2021 року справа № 728/1905/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаній з вагітністю та пологами, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи між суддями.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справу № 728/1905/16-ц передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2023 року зупинено провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року поновлено касаційне провадження, справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

З`ясовано, що рішенням Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року ОСОБА_3 у приватну власність безкоштовно передано земельну ділянку площею 0,95 га для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку і господарських споруд у межах населеного пункту на АДРЕСА_5, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,79 га в межах населеного пункту для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку і господарських споруд на АДРЕСА_2 (том 1 а. с. 12).

На підставі вказаного рішення сільської ради 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії IV-ЧН № 026958 на право приватної власності на землю, яка складається із 5 (п`яти) земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_3 , загальною площею 0,88 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (в тому числі 0,81 га сільськогосподарських угідь та 0,07 га - під будівлями) за кадастровими номерами: 7420388500:01:001:0267, 7420388500:01:001:0266; 7420388500:01:001:0265; 7420388500:01:001:0268; 7420388500:01:003:0319 (том 1 а. с. 113).

03 жовтня 2003 року ОСОБА_2 також отримала державний акт серії IV-ЧН № 026956 на право приватної власності на землю, яка складається із 5 (п`яти) земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_4 , загальною площею 0,79 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (в тому числі 0,70 га сільськогосподарських угідь та 0,09 га під будівлями) за кадастровими номерами: 7420388500:01:001:0281; 7420388500:01:001:0282; 7420388500:01:001:0283; 7420388500:01:001:0284; 7420388500:01:001:0285 (том 1 а. с. 13).

За договором купівлі-продажу від 04 вересня 2008 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав вказану вище земельну ділянку загальною площею 0,79 га, розташовану на АДРЕСА_4 (том 1 а. с. 15).

Крім того, за договором купівлі-продажу від 12 вересня 2012 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 придбав земельну ділянку площею 0,88 га, розташовану на АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 81).

У листі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій від 21 жовтня 2014 року № 15-2593/8, адресованому Тиницькій сільській раді, зазначено, що інформація про археологічне обстеження земельної ділянки в межах охоронної зони пам`яток архітектури XVІІІ століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» відсутня. У випадку відсутності на території ділянки стародавнього культурного шару і археологічних об`єктів земельна ділянка може бути надана у власність (том 1 а. с. 173).

Інформацією Відділу Держземагентства у Бахмацькому районі Чернігівської області від 24 квітня 2015 року за вих. № 18-28-0.3-2019/2-15 підтверджується, що згідно з Проєктом роздержавлення земель колективного сільськогосподарського підприємства «Світанок» Тиницької сільської ради земельна ділянка Тиницького дендропарку розташована за межами населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області (том 1 а. с. 174).

Згідно з повідомленням Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної адміністрації від 12 липня 2016 року земельні ділянки з кадастровими номерами: 7420388500:01:001:0281; 7420388500:01:001:0282; 7420388500:01:001:0283, 7420388500:01:001:0267, 7420388500:01:001:0266 розташовані на території охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» (том 1 а. с. 10).

Охоронна зона пам`яток архітектури «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» була затверджена рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 19 вересня 1983 року, межі якої відображені на плані-схемі (том 1 а. с. 22-31, 78).

Згідно з витягами із Державного реєстру нерухомих пам`яток України відомості про пам`ятки архітектури XVІІІ століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області відсутні в Реєстрі нерухомих пам`яток національного значення та в Реєстрі нерухомих пам`яток місцевого значення (том 1 а. с. 145-154).

08 грудня 2014 року ОСОБА_1 на підставі його заяви про видачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки площею 0,1240 га, яка розташована у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, Відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Бахмацької районної державної адміністрації видав будівельний паспорт на реконструкцію житлового будинку, який, окрім іншого, містить пам`ятку забудовника із зазначенням обов`язку останнього перед початком виконання земельних та будівельних робіт взяти висновок або погодження органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, оскільки об`єкт розташований в охоронній зоні пам`ятки історії, археології та архітектури села Тиниця (том 1 а. с. 141-144).

Інформацією Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 29 листопада 2016 року за вих. № 13-25-0.2-31834/2-16 та від 20 лютого 2017 року за вих. № 10-25-0.2-5224/2-17 підтверджується, що межі охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області» станом на зазначені дати не встановлено, відомості про межі охоронної зони до Державного земельного кадастру не вносилися (том 2 а. с. 62, 64, 74, 94-100).

Згідно з інформацією Тиницької сільської ради від 10 лютого 2017 року за вих. № 03-07/82 Генеральний план населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області виготовлений у вересні 1971 року. Документ про його затвердження відсутній. З того часу Генеральний план не змінювався і не оновлювався. У Генеральному плані не зазначене місце розташування пам`яток архітектури (том 2 а. с. 101).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

У частині першій статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 (провадження № 61-3305св22), від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20 (провадження № 61-11516св22), з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 53 Земельного кодексу України (тут і далі - ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам`ятні місця, пов`язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам`ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Відповідно до статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Згідно з пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

У статті 150 ЗК України визначено, що до особливо цінних земель належать землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом. Усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що розміщені під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об`єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю. У документі, який посвідчує право власності на пам`ятку, обов`язково вказуються категорія пам`ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, крім пам`яток, занесених до Переліку пам`яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок надання погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України. Пам`ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора у цій справі, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що спірні земельні ділянки, які на підставі рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року були передані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у приватну власність та в подальшому ними відчужені за оплатними правочинами на користь ОСОБА_1 , розташовані в охоронній зоні пам`яток історії, археології та архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області. ОСОБА_1 використовує вказані земельні ділянки без погодження із відповідними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини, всупереч їх цільового призначення. Неправомірність рішення органу місцевого самоврядування щодо передання земельних ділянок має наслідком незаконність подальшого оформлення права власності на них та недійсність договорів купівлі-продажу. Крім того, суди зазначили, що оскільки спірні земельні ділянки вибули із володіння власника поза його волею згідно з рішенням органу місцевого самоврядування, прийнятим поза межами його компетенції, яке визнано незаконним, то позивач має право витребувати спірні ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23), до розгляду якої було зупинене провадження в цій справі, зазначено, що:

«…частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави. З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України. [...]

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов.

Натомість у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову).

У справі, яка переглядається, прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямовану на усуненнястану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника.

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи констатувала достатність, належність, правомірність та дієвість (ефективність) у спірних правовідносинах саме такого самостійного способу захисту, як визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки подальше відчуження спірної земельної ділянки не відбулося.

Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність у цій справі як підстав для відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи».

У справі, яка переглядається, заявник, зокрема, наголошує у касаційній скарзі на тому, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 330, 387, 388 ЦК України та не врахували правові висновки щодо застосування цих норм, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Перевіривши та надавши оцінку таким доводам заявника, колегія суддів з`ясувала, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) викладено висновок, який, на думку заявника, не було враховано судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень:

«6.34. Правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб`єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

6.35. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.

6.43. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

6.45. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину».

З урахуванням доводів заявника Верховний Суд зазначає, що за змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

Колегія суддів враховує, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц та у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі № 910/6567/20, від 22 листопада 2022 року у справі № 911/2609/21.

Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме собою є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Разом із тим під час розгляду цієї справи колегія суддів установила, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20 (провадження № 61-11516св22) за позовом Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та фізичної особи про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, скасування державної реєстрації права власності та запису про право власності на земельну ділянку історико-культурного призначення викладено такий висновок: «Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку. При цьому колегія суддів наголошує на тому, що отримання громадянами та юридичними особами у власність земельної ділянки історико-культурного значення, на якій розташована пам`ятка археології, суперечить вимогам законодавства. Землі історико-культурного значення, на яких розташовані пам`ятки археології, віднесено до категорії особливо цінних земель, а тому повернення земельної ділянки історико-культурного значення фонду державі, на думку колегії суддів, слід розглядати як негаторний, а не віндикаційний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 (провадження № 61-3305св22) за позовом виконувача обов`язків керівника Здолбунівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації до Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області, Рівненської районної державної адміністрації, фізичної особи про визнання незаконними та скасування наказів, рішень і розпорядження та зобов`язання повернути земельну ділянку історико-культурного призначення викладено подібний висновок про те, що «…заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. […]Повернення у володіння держави земельної ділянки, незаконно переданої у власність фізичній особі органом виконавчої влади, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель історико-культурного призначення».

Однак колегія суддів не погоджується з висновками про те, що зайняття земельної ділянки історико-культурного призначення, на яких розташовані археологічні і архітектурні пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, та в цьому разі належним способом захисту є негаторний позов з огляду на таке.

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, у пункті 39 цієї постанови зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння».

Крім того, у постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 355/1177/17, від 12 січня 2022 року у справі № 703/1191/20, від 14 червня 2022 року у справі № 910/9381/20, від 24 травня 2023 року у справі № 916/3698/20 вказано, що віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; б) юридично - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. З урахуванням специфіки речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зазначила, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Отже, негаторний позов може заявлятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, а саме при порушенні насамперед таких правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Таким чином, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів, безумовно, одним із таких критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), який пред`являє вимогу про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц розмежувала способи захисту у позовах стосовно земель водного та лісового фонду. При цьому висновки щодо способу захисту порушеного права держави та повернення у державну власність земельних ділянок водного фонду зумовлені насамперед їх розташуванням, що вказує на неможливість виникнення приватного власника, а тому, на думку колегії суддів, не можуть бути застосовані до земельних ділянок історико-культурного призначення.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що у разі, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість, як у справі, що розглядається, так і у справах № 557/303/21 і № 748/1335/20) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки історії, археології та архітектури, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Крім того, правові висновки про те, що ефективним способом захисту права власності є вимога про витребування земель історико-культурного призначення у порядку, передбаченому статтею 387 ЦК України, сформульовані також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 748/1536/20 (провадження № 61-989св22).

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя.

Наявність різних підходів до тлумачення норм права у подібних правовідносинах призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі «Brezovec v. Croatia» № 13488/07).

У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 (провадження № 61-3305св22) та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20 (провадження № 61-11516св22), про те, що ефективним способом захисту права держави на земельні ділянки історико-культурного призначення є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

За таких обставин колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне передати справу № 728/1905/16-ц на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в порядку, встановленому частиною другою статті 403 ЦПК України.

Керуючись частиною другою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу за позовом керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельних ділянок.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік