Постанова

від 03.07.2024 по справі 728/1905/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2024 року

м. Київ

справа № 728/1905/16-ц

провадження № 61-3757св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - керівник Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави,

відповідачі: Тиницька сільська рада Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року у складі судді Пархоменка П. І. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Губар В. С., у справі за позовом керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року керівник Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (далі - Тиницька сільська рада), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1686 га, та в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,6682 га;

- визнати недійсним державний акт серії IV-ЧН, № 026956, на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним державний акт серії IV-ЧН, № 026958, на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради;

- визнати недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0266, площею 0,124 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0267, площею 0,0446 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0281, площею 0,25 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0282, площею 0,0415 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0283, площею 0,1267 га.

Позов прокурор мотивував тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах охоронної зони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком», тому сільська рада під час прийняття рішення від 18 червня 2003 року про передачу у власність вказаних ділянок допустила порушення статей 83, 84, 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки землі комунальної власності історико-культурного призначення є особливо цінними землями і не можуть передаватися у приватну власність.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Суди переглядали справу неодноразово.

Бахмацький районний суд Чернігівської області рішенням від 01 листопада 2016 року у задоволенні позову керівника Бахмацької місцевої прокуратури в інтересах держави відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельні ділянки, які були передані Тиницькою сільською радою у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а в подальшому відчужені ними ОСОБА_1 , розташовані у межах зони охорони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» і є землями історико-культурного призначення, а тому у задоволенні позову слід відмовити за недоведеністю викладених у позовній заяві обставин.

Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 27 лютого 2017 року апеляційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області відхилив, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року залишив без змін.

Апеляційний суд ухвалу мотивував тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Верховний Суд постановою від 13 листопада 2019 рокукасаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області задовольнив частково.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 01 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 27 лютого 2017 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції постанову мотивував тим, що суди попередніх інстанцій не дали належної правової оцінки інформації Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації від 25 травня та від 12 липня 2016 року, інформації Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 20 лютого 2017 року, за змістом яких спірні земельні ділянки розташовані у межах охоронної зони пам`ятника архітектури; паспорту охоронної зони пам`яток архітектури від 19 вересня 1983 року та плану-схемі, з яких чітко вбачається межі охоронної зони пам`яток архітектури, не мотивували, чому вони їх не беруть до уваги. Вказані докази не були спростовані.

Суди не перевірили, чи погоджувала сільська рада передачу спірних земельних ділянок з органами охорони культурної спадщини. Крім того, суди не дали відповідь на доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки розташовані за межами населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, не перевірили, чи відповідають ці доводи дійсності, чи мала сільська рада право розпоряджатися цими земельними ділянками.

З урахуванням наведеного суди дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позову.

Бахмацький районний суд Чернігівської області рішенням від 16 квітня 2020 року позов керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави задовольнив.

Визнав незаконним та скасував рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року в частині передання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1686 га, та в частині передання у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 , загальною площею 0,6682 га.

Визнав недійсним державний акт серії IV-ЧН, № 026956, на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_2

Визнав недійсним державний акт серії IV-ЧН, № 026958, на право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, площею 0,88 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, виданий 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3

Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 04 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки, площею 0,79 га, що розташована на території Тиницької сільської ради, та посвідчений приватним нотаріусом Бахмацького районного нотаріального округу Кухтою Д. О.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 12 вересня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , про відчуження земельної ділянки, площею 0,88 га, що знаходиться на території Тиницької сільської ради, та посвідчений приватним нотаріусом Бахмацького районного нотаріального округу Кухтою Д. О.

Витребував з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0266, площею 0,124 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0267, площею 0,0446 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0281, площею 0,25 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0282, площею 0,0415 га, земельну ділянку з кадастровим номером 7420388500:01:001:0283, площею 0,1267 га.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що земельні ділянки, які були надані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 оспорюваним рішенням сільської ради, розташовані на території охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком», що, серед іншого, підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 20 лютого 2017 року.

Також вказані земельні ділянки використовуються ОСОБА_1 без погодження із відповідними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини, всупереч їх цільового призначення, що підтверджує незаконність відчуження земельних ділянок.

Суд зазначив, що неправомірність рішення органу місцевого самоврядування щодо передання земельної ділянки має наслідком незаконність подальшого оформлення права власності на неї та недійсність договорів купівлі-продажу такої земельної ділянки.

Крім того, встановивши, що спірні земельні ділянки вибули із володіння власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано незаконним, суд першої інстанцій дійшов висновку про те, що позивач має право витребувати спірні ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У цьому випадку загальний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування збереження культурної спадщини переважає приватний інтерес у збереженні земельної ділянки у власності ОСОБА_1 .

Суд не встановив підстав для відмови у задоволенні позову через сплив позовної давності, про застосування якої заявив ОСОБА_1 , вказавши, що органам прокуратури стало відомо про факт порушення сільською радою вимог земельного законодавства лише у липні 2016 року, а саме після отримання листа Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації від 12 липня 2016 року № 05-09/422. Таким чином, звернувшись до суду з позовом 05 серпня 2016 року, прокурор не пропустив загальну позовну давність у три роки.

Чернігівський апеляційний суд постановою від 02 лютого 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року - без змін.

Апеляційний суд постанову мотивував тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_4 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточненьпросить скасувати рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування статей 330, 387, 388 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, наразі відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що у статті 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу його не можна витребувати в нього.

Вважає, що він є добросовісним набувачем, який на підставі приписів статті 330 ЦК України набув право власності на майно за відплатними договорами, бо не знав і не міг знати, що Тиницька сільська рада не має права ним розпоряджатися, зокрема передавати спірні земельні ділянки у володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Крім того, право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Вважає, що суди помилково застосували реституцію і віндикацію одночасно.

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що земельні ділянки, які були передані Тиницькою сільською радою у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , розташовані у межах зони охорони пам`яток архітектури XVIII століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» і є землями історико-культурного призначення.

Вказує, що втручання у його майнові права без будь-якої компенсації поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2021 року керівник Ніжинської окружної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційні й скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А. ухвалою від 13 липня 2021 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Бахмацького районного суду Чернігівської області.

26 липня 2021 року справа № 728/1905/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаній з вагітністю та пологами, призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи між суддями.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справу № 728/1905/16-ц передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 вересня 2023 року зупинив провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 24 квітня 2024 року поновив касаційне провадження та призначив справу до судового розгляду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 01 травня 2024 року передав справу № 728/1905/16-ц на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в порядку, встановленому частиною другою статті 403 ЦПК України, задля відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, про те, що ефективним способом захисту права держави на земельні ділянки історико-культурного призначення є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 03 червня 2024 року повернув цивільну справу № 728/1905/16-ц на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду з огляду на те, що у справах № 557/303/21 і № 748/1335/20, від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, пропонується відступити, предметом спору є землі, на яких розташовані пам`ятки археології, та які, в силу приписів статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність, а перехід права володіння ними громадянами чи юридичними особами є неможливим. Водночас у справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, керівник Бахмацької місцевої прокуратури наявність підстав для задоволення позову обґрунтовував тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах охоронної зони пам`яток архітектури, а їх передача у приватну власність відбулась із порушенням відповідних законодавчих норм, а отже, не вбачається подібності спірних правовідносин.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Тиницька сільська рада рішенням від 18 червня 2003 року передала безкоштовно ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку, площею 0,95 га, для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку і господарських споруд у межах населеного пункту на АДРЕСА_2, а ОСОБА_2 - земельну ділянку, площею 0,79 га, в межах населеного пункту для ведення особистого селянського господарства та обслуговування житлового будинку і господарських споруд на АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 12).

На підставі вказаного рішення сільської ради 03 жовтня 2003 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії IV-ЧН, № 026958, на право приватної власності на землю, що складається із 5 (п`яти) земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_3 , загальною площею 0,88 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (в тому числі 0,81 га сільськогосподарських угідь та 0,07 га - під будівлями) з кадастровими номерами 7420388500:01:001:0267; 7420388500:01:001:0266; 7420388500:01:001:0265; 7420388500:01:001:0268; 7420388500:01:003:0319 (том 1, а. с. 113).

03 жовтня 2003 року ОСОБА_2 також отримала державний акт серії IV-ЧН, № 026956, на право приватної власності на землю, що складається із 5 (п`яти) земельних ділянок, розташованих на АДРЕСА_4 , загальною площею 0,79 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства (в тому числі 0,70 га сільськогосподарських угідь та 0,09 га під будівлями) з кадастровими номерами 7420388500:01:001:0281; 7420388500:01:001:0282; 7420388500:01:001:0283; 7420388500:01:001:0284; 7420388500:01:001:0285 (том 1, а. с. 13).

За договором купівлі-продажу від 04 вересня 2008 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 придбав вказану земельну ділянку, загальною площею 0,79 га, розташовану на АДРЕСА_4 (том 1, а. с. 15).

За договором купівлі-продажу від 12 вересня 2012 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 придбав земельну ділянку, площею 0,88 га, розташовану на АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 81).

У листі від 21 жовтня 2014 року № 15-2593/8, адресованому Тиницькій сільській раді, Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації зазначив, що інформація про археологічне обстеження земельної ділянки в межах охоронної зони пам`яток архітектури XVІІІ століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» відсутня. У випадку відсутності на території ділянки стародавнього культурного шару і археологічних об`єктів земельна ділянка може бути надана у власність (том 1, а. с. 173).

Інформацією Відділу Держземагентства у Бахмацькому районі Чернігівської області від 24 квітня 2015 року за вих. № 18-28-0.3-2019/2-15 підтверджується, що згідно з Проектом роздержавлення земель колективного сільськогосподарського підприємства «Світанок» Тиницької сільської ради земельна ділянка Тиницького дендропарку розташована за межами населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області (том 1, а. с. 174).

Згідно з повідомленням Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної адміністрації від 12 липня 2016 року земельні ділянки з кадастровими номерами 7420388500:01:001:0281; 7420388500:01:001:0282; 7420388500:01:001:0283, 7420388500:01:001:0267, 7420388500:01:001:0266 розташовані на території охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» (том 1, а. с. 10).

Охоронна зона пам`яток архітектури «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» була затверджена рішенням Виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 19 вересня 1983 року, межі якої відображені на плані-схемі (том 1, а. с. 22-31, 78).

Згідно з витягами із Державного реєстру нерухомих пам`яток України відомості про пам`ятки архітектури XVІІІ століття «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області відсутні в Реєстрі нерухомих пам`яток національного значення та в Реєстрі нерухомих пам`яток місцевого значення (том 1, а. с. 145-154).

08 грудня 2014 року ОСОБА_1 на підставі його заяви про видачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки, площею 0,1240 га, яка розташована у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, Відділ містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Бахмацької районної державної адміністрації видав будівельний паспорт на реконструкцію житлового будинку, який, окрім іншого, містить пам`ятку забудовника із зазначенням обов`язку останнього перед початком виконання земельних та будівельних робіт взяти висновок або погодження органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, оскільки об`єкт розташований в охоронній зоні пам`ятки історії, археології та архітектури села Тиниця (том 1, а. с. 141-144).

Інформацією Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 29 листопада 2016 року за вих. № 13-25-0.2-31834/2-16 та від 20 лютого 2017 року за вих. № 10-25-0.2-5224/2-17 підтверджується, що межі охоронної зони пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області станом на зазначені дати не встановлено, відомості про межі охоронної зони до Державного земельного кадастру не вносилися (том 2, а. с. 62, 64, 74, 94-100).

Згідно з інформацією Тиницької сільської ради від 10 лютого 2017 року за вих. № 03-07/82 Генеральний план населеного пункту села Тиниця Бахмацького району Чернігівської області виготовлений у вересні 1971 року. Документ про його затвердження відсутній. З того часу Генеральний план не змінювався і не оновлювався. У Генеральному плані не зазначене місце розташування пам`яток архітектури (том 2, а. с. 101).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо витребування земельних ділянок

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 53 Земельного кодексу України (тут і далі - ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам`ятні місця, пов`язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам`ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Відповідно до статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Згідно з пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

У статті 150 ЗК України визначено, що до особливо цінних земель належать землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом. Усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що розміщені під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об`єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю. У документі, який посвідчує право власності на пам`ятку, обов`язково вказуються категорія пам`ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, крім пам`яток, занесених до Переліку пам`яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок надання погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Перелік пам`яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України. Пам`ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора у цій справі, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що спірні земельні ділянки, які на підставі рішення Тиницької сільської ради від 18 червня 2003 року були передані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у приватну власність та в подальшому ними відчужені за оплатними правочинами на користь ОСОБА_1 , розташовані в охоронній зоні пам`яток архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області. ОСОБА_1 використовує вказані земельні ділянки без погодження із відповідними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини, всупереч їх цільовому призначенню. Неправомірність рішення органу місцевого самоврядування щодо передання земельних ділянок має наслідком незаконність подальшого оформлення права власності на них та недійсність договорів купівлі-продажу. Крім того, суди зазначили, що оскільки спірні земельні ділянки вибули із володіння власника поза його волею згідно з рішенням органу місцевого самоврядування, прийнятим поза межами його компетенції, яке визнано незаконним, то позивач має право витребувати спірні ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23), до розгляду якої було зупинене провадження в цій справі, зазначено, що:

«…частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави. З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України. [...]

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що у випадку, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне володіння земельною ділянкою, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов.

Натомість у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, прокурор не заявив ані вимоги про повернення земельної ділянки у власність держави (негаторного позову), ані вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову).

У справі, яка переглядається, прокурор пред`явив вимогу про визнання незаконним і скасування наказу, яким земельна ділянка передана з державної власності у комунальну власність, спрямовану на усуненнястану юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника.

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи констатувала достатність, належність, правомірність та дієвість (ефективність) у спірних правовідносинах саме такого самостійного способу захисту, як визнання незаконним і скасування рішення уповноваженого органу державної влади (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки подальше відчуження спірної земельної ділянки не відбулося.

Питання розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у спірних правовідносинах, з огляду на принцип диспозитивності судового процесу та сформульовані в цій справі вимоги позову, Велика Палата Верховного Суду не досліджувала, будучи обмеженою підставами та предметом пред`явленого позову; від усталених критеріїв розмежування зазначених позовів у контексті фізичного/юридичного володіння річчю не відступала. Натомість Велика Палата Верховного Суду застосувала раніше сформульовані нею у справах № 923/466/17 та № 469/1044/17 правові висновки щодо відповідності задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу державної влади критеріям ефективності та належності способу захисту порушеного права, оскільки застосування цього способу приведе до дієвого відновлення порушеного права держави на земельну ділянку, на якій розташовані пам`ятки археології.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність у цій справі як підстав для відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 557/303/21 та від 17 травня 2023 року у справі № 748/1335/20, так і підстав для формулювання Великою Палатою Верховного Суду свого висновку щодо розмежування негаторного та віндикаційного позовів як способів захисту у сфері земельних правовідносин з огляду на обставини справи».

У справі, яка переглядається, заявник, зокрема, наголошує у касаційній скарзі на тому, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 330, 387, 388 ЦК України та не врахували правові висновки щодо застосування цих норм, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Так, у постанові від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок про те, що «правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб`єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього. […]Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними».

З урахуванням доводів заявника Верховний Суд зазначає, що за змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 15 ЦК України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

Колегія суддів враховує, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц та у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі № 910/6567/20, від 22 листопада 2022 року у справі № 911/2609/21.

Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме собою є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Для внесення такого запису на підставі зазначеного рішення суду окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем не потрібно. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц. Зокрема, у пункті 39 цієї постанови зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; у пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважала за доцільне частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: «визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння».

Крім того, у постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18, від 09 вересня 2020 року у справі № 355/1177/17, від 12 січня 2022 року у справі № 703/1191/20, від 14 червня 2022 року у справі № 910/9381/20, від 24 травня 2023 року у справі № 916/3698/20 вказано, що віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; б) юридично - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. З урахуванням специфіки речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що у разі, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала на своє ім`я право в державному реєстрі прав на нерухомість, як у справі, що розглядається) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому задоволення вимоги про витребування земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суди, з`ясувавши, що спірні земельні ділянки історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури національного значення «Скарбниця» та «Будинок Кочубея з парком» у селі Тиниця Бахмацького району Чернігівської області, використовуються ОСОБА_1 без погодження із відповідними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини, та всупереч їх цільового призначення, і що згадані ділянки вибули із володіння власника - держави - поза його волею згідно з рішенням Тиницької сільської ради, прийнятим поза межами її компетенції, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування їх від добросовісного набувача у порядку статті 388 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про неможливість витребування спірних земельних ділянок у добросовісного набувача не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури,з державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Колегія суддів, звісно, враховує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте ці положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, далі - Конвенція).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтується таке втручання на національному законі, чи переслідує легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (зокрема рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04).

У зв`язку із зазначеним право держави витребувати земельну ділянку, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її набуття фізичною особою, передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна є доступними, чіткими та передбачуваними.

Успорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси для задоволення національно-культурних потреб, використанні власності не на шкоду людині та суспільству (стаття 11, частина третя статті 13, частина сьома статті 41 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства.

Отже, витребування спірних земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури національного значення, що протиправно відчужені фізичним особам Тиницькою сільською радою, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок.

Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні володіння земельними ділянками, які мають використовуватися за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

Отже, витребування земельних ділянок у ОСОБА_1 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном, про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій.

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцевий набувач, який не заявив зустрічні позови у справі, може заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцевий набувач, із власності якого витребовуються земельні ділянки, також не позбавлений можливості відновити права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких він придбав ці ділянки, про відшкодування збитків.

Щодо питання визначення розміру компенсації, яка може підлягати відшкодуванню кінцевому набувачу у випадку повернення у власність держави належної йому земельної ділянки, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 з посиланням на частину третю статті 22 ЦК України вказано, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц зазначено, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків.

Отже, ОСОБА_1 не позбавлений права вимагати від осіб, які продали йому спірні земельні ділянки, повернення сплачених коштів за договорами купівлі-продажу, а крім того, за наявності законних підстав, реалізувати права, передбачені частинами третьою та/або четвертою статті 390 ЦК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, під час вирішення позову в частині витребування земельних ділянок було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій в означеній частині, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Отже, оскаржувані судові рішення у частині вирішення позовних вимог про витребування земельних ділянок відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо оскарження рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками історико-культурного призначення, зокрема фізичною особою ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.

Належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, також викладено висновок про те, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не привело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Отже, оскільки ефективним способом захисту у цій справі є вимоги про витребування спірних земельних ділянок, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильних висновків про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення необхідно скасувати в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, враховуючи викладені вище мотиви.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

касаційну скаргу задовольнити частково;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про витребування земельних ділянок залишити без змініз підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;

рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Отже, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суди мають враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 26 100,00 грн, а за подання касаційної скарги - 34 800,00 грн.

У справі, яка переглядається, Верховний Суд скасував оскаржувані судові рішення в частині задоволення п`яти позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, а тому понесені ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг щодо перегляду судового рішення у частині таких позовних вимог у розмірі 24 115,00 грн ((1 378,00 грн х 5 х 150 %) + (1 378,00 грн х 5 х 200 %)) підлягають стягненню з позивача на його користь.

Разом із тим, оскільки Бахмацька місцева прокуратура Чернігівської області не має статусу юридичної особи та підпорядковується Чернігівській обласній прокуратурі, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за кодом 02910114, то саме названа обласна прокуратура, яка є юридичною особою, відповідальною за сплату судових витрат у справі, має відшкодувати ОСОБА_1 сплачений ним судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, наведеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) та у постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 587/1967/20 (провадження № 61-12270св21).

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу скасувати, ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 16 квітня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог керівника Бахмацької місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави до Тиницької сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління містобудування та архітектури Чернігівської обласної державної адміністрації, Міністерство культури України, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Бахмацька районна рада Чернігівської області, про витребування земельних ділянок залишити без змін.

Стягнути з Чернігівської обласної прокуратурина користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 24 115 (двадцять чотири тисячі сто п`ятнадцять) грн 00 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік