Постанова

від 05.06.2024 по справі 488/2812/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

справа № 488/2812/17

провадження № 61-16285св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство», Виконавчий комітет Миколаївської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Родіонова Вікторія Євгенівна, на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року у складі судді Лазаревої Г. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Крамаренко Т. В., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Миколаївської ОДА) звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державне підприємство «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство»), Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, скасування запису в державному реєстрі, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та її витребування у придатному для використання стані.

Позов обґрунтовано тим, що Миколаївською місцевою прокуратурою № 2 виявлено порушення вимог законодавства при виділенні у власність Миколаївською міською радою земельних ділянок на території Корабельного району м. Миколаєва.

Так, на підставі пункту 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 20 грудня 2007 року № 20/47 ОСОБА_2 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» площею 1 000,00 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Пунктами 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 погоджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, загальною площею 1 000,00 кв. м, зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової та громадської забудови, із земель ДП «Миколаївське лісове господарство» для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 та надано її у власність ОСОБА_2 .

У подальшому, на підставі вищевказаних рішень Миколаївської міської ради ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року.

Після отримання ОСОБА_2 державного акта на право власності на землю між нею та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року № 1206, згідно з умовами якого останній набув право власності на зазначену земельну ділянку, про що до державного акта про право власності внесено відмітку за № 4810136600:05:001:0032:3:02.

27 листопада 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 7868913 про право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .

Крім того, згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомості, а саме житловий будинок площею 421,8 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 , запис в реєстрі від 18 серпня 2016 року № 16007736.

Рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 прийнято з порушенням вимог чинного законодавства та з перевищенням повноважень ради, оскільки станом на 01 січня 2008 року та на 01 січня 2009 року спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду.

Посилаючись на викладені обставини, прокурор просив:

- визнати незаконним та скасувати пункти 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44, яким погоджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 1 000,00 кв. м на АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952, виданий ОСОБА_2 21 листопада 2012 року, з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:2 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 , який зареєстровано 21 листопада 2012 року Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 серпня 2016 року № 16007736 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельну ділянку, яка розташована на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме - житлового будинку.

Короткий зміст судових рішень

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано незаконними та скасовано пункти 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952, виданий ОСОБА_2 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 , та зареєстрований Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079.

Скасовано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 серпня 2016 року № 16007736 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна була надана ОСОБА_2 за рахунок земель, що віднесені до земель державного лісового фонду урочища «Жовтневе», квартал 43 та перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство». Розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» не приймалось, а тому Миколаївською міською радою передано у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку без її вилучення у ДП «Миколаївське лісове господарство» у встановленому законом порядку та фактично зі зміною її цільового призначення. Проект відведення не погоджений з органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Враховуючи, що державний акт виданий на підставі рішення міської ради, яке суд визнав незаконним, він також підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог прокурора в частині витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації спірної земельної ділянки, суд вважав, що порушень прав власника діями ОСОБА_1 не встановлено, тому свої права і на земельну ділянку і на житловий будинок він набув правомірно.

Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача ОСОБА_1 про застосування позовної давності, суд виходив з відсутності доказів на підтвердження того, що Миколаївська обласна державна адміністрація довідалась або могла б довідатися про наявність оскаржуваних рішень Миколаївської міської ради у 2014 році.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, перший заступник прокурора Миколаївської області та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року апеляційні скарги першого заступника прокурора Миколаївської області і ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року скасовано.

В частині позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування підпунктів 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 щодо погодження проекту землеустрою і надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000,00 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 ; визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 , зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079, провадження у справі закрито.

В іншій частині позовних вимог ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог про cкасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 16007736 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та витребування з незаконного володіння у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме - житлового будинку, відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачка ОСОБА_2 на час звернення прокурора до суду померла, що виключало можливість відкриття провадження у справі та її розгляд за позовними вимогами, тому провадження у справі в частині вимог до ОСОБА_2 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Апеляційний суд також виходив з того, що вимоги про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості та витребування з незаконного володіння у власність держави спірної земельної ділянки є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування підпунктів рішення Миколаївської міської ради та визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_2 , а тому їх обґрунтованість залежить від вирішення в установленому законом порядку вимог щодо правомірності прийнятого виконавчим комітетом рішення, отже в цій частині суд дійшов висновку про відмову в позові з підстав їх недоведеності.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, заступник прокурора Миколаївської області подав касаційну скаргу.

Постановою Верховного Суду від 26 січня 2022 року касаційну скаргу заступника прокурора Миколаївської області задоволено частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у частині закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування підпунктів 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 23/44 від 25 квітня 2008 року щодо погодження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року з відміткою № 4810136600:05:001:0032:3:02 про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 , зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001003079 та у частині розподілу судових витрат, залишено без змін.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року в мотивувальній частині щодо наведених правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про cкасування у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису № 16007736 від 18 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 змінено, з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року в резолютивній частині щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог по суті залишено без змін.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у частині вирішення позову про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельної ділянки на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме - житлового будинку, скасовано, справу у цій частині направлено до апеляційного суду на новий розгляд.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі в частині пред`явлених позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення ради та визнання недійсним державного акта, оскільки відповідачка ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до дати звернення прокурора з указаним позовом (02 серпня 2017 року).

Касаційний суд також зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора про скасування у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_1 , проте помилився щодо мотивів такої відмови, оскільки у задоволенні позову у цій частині позовних вимог слід відмовити з тих підстав, що вказане не призведе до поновлення порушеного права держави, тобто це не є ефективним способом захисту права власника.

Скасовуючи рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки у придатному для її використання стані, касаційний суд виходив з того, що апеляційний суд не досліджував договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, за яким ОСОБА_1 набув її у власність, не встановив його зміст та не з`ясував правовідносин, які виникли за цим договором, а лише констатував, що такий договір було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 23 листопада 2012 року. Апеляційний суд не перевірив правомірність набуття спірної земельної ділянки кінцевим набувачем.

Верховний Суд звернув увагу, що під час вирішення цієї справи апеляційному суду необхідно врахувати те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2022 року апеляційну скаргу прокуратури Миколаївської області та ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року в частині позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння змінено з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

В іншій його частині (резолютивна частина) рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що передача землі у власність ОСОБА_2 для нелісогосподарських потреб відбулась без вилучення та припинення права користування попереднього землекористувача та без зміни цільового призначення, а саме з порушенням вимог статей 20, 57, 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), тому рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 (пункти 9, 9.2 розділу 4) суперечить вимогам земельного та лісового законодавства.

При вирішенні питання про те, у якій спосіб спірне майно вибуло з постійного користування лісогосподарського підприємства та з власності держави, апеляційний суд врахував відомості Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, яке є територіальним органом Держлісагенства, як центрального органу виконавчої влади, про те, що у 2007 року цей орган надавав висновки про погодження відведення земельних ділянок лісового фонду у власність фізичних осіб, а також повідомлення ДП «Миколаївське лісове господарство», як постійного землекористувача, аналогічного змісту.

У зв`язку із цим, суд вважав, що відсутні достатні підстави вважати, що земельна ділянка вибула без відома та волі відповідних державних органів, на які покладено функцію реалізації державної політики у сфері лісового господарства.

Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 набув у власність земельну ділянку з дотриманням встановленого законом порядку у належного на той час власника - ОСОБА_2 на підставі відплатної цивільно-правової угоди, а тому є добросовісним набувачем, тривалий час відкрито володіє ділянкою, збудував на ній житловий будинок, будь-яких протиправних дій не вчиняв, а порушення вимог земельного та лісового господарства мало місце у правовідносинах, учасником яких ОСОБА_1 не був.

Передача спірної ділянки у приватну власність сталась внаслідок протиправних дій органів місцевого самоврядування та неналежного виконання функцій органів державної влади її структурними підрозділами, тобто внаслідок «неналежного урядування».

Питання про належну компенсацію добросовісному відповідачеві втрат майнового характеру внаслідок повернення ним землі, придбаної за відплатним договором, та знесення житлового будинку прокурором не порушено.

Тому апеляційний суд дійшов висновку, що намагання виправити допущену в минулому «помилку» може мати наслідком непропорційне втручання у нове право відповідача та перекладання на нього усіх негативних наслідків такої «помилки», оскільки задоволення позову із формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу використала її для зведення будівлі, а отже порушить справедливий баланс інтересів сторін.

У зв`язку з наведеним, апеляційний суд вважав, що підстави для витребування спірного майна у ОСОБА_1 згідно зі статтею 388 ЦК України відсутні.

Постановою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року касаційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 вересня 2022 року скасовано, справу в частині вимог про витребування земельної ділянки у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Миколаївської ОДА.

Натомість розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» земель зі складу урочища «Жовтневе» не приймались.

Відсутність рішення держави в особі Миколаївської ОДА, як уповноваженого органу, вказує про відчуження спірної земельної ділянки без вираження волі власника.

Прокурор заявив вимогу про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА спірної земельної ділянки у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме - житлового будинку.

Витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387, 388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння»).

Тоді як вимога про знесення спорудженого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього. Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України.

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»).

За наявності підстав для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння кінцевої набувачки відмова у знесенні спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна.

На вказане суд апеляційної інстанції при апеляційному перегляді справи належної уваги не звернув.

Посилання апеляційного суду на відсутність ініціативи прокурора з питання належної компенсації добросовісному відповідачеві втрат майнового характеру внаслідок повернення ним землі, придбаної за відплатним договором, та знесення житлового будинку, є помилковими, оскільки цивільне законодавство передбачає як право витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і відповідач пред`явивши відповідний позов.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року в частині вирішення позовних вимог прокурора про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки на АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку та стягнення судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову. Витребувано з володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельну ділянку площею 1 000 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 на АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 на підставі постанови Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 вересня 2008 року, яка у подальшому скасована постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2015 року.

Крім того, Миколаївська ОДА не розглядала питання щодо вилучення спірної земельної ділянки, відомостей про розподіл земель державної власності на території м. Миколаєва на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок державної та комунальної власності, матеріали справи не містять.

Станом на 2007-2009 роки спірна земельна ділянка перебувала у складі земель кварталу 43 урочища «Жовтневе», мала статус земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

Вилучення для нелісогосподарських потреб і передання у власність спірної земельної ділянки державної власності належало до повноважень Миколаївської ОДА.

Миколаївська міська рада незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою.

Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що рішення Миколаївської міськради від 25 квітня 2008 року № 23/44 (пункти 9, 9.2 розділу 4) та виданий на його підставі державний акт на право власності на землю не відповідають положенням чинного законодавства.

ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, не міг не знати про незаконність набуття ним земельної ділянки, яка була заліснена, та знав чи повинен був знати, що земельна ділянка має лісогосподарське призначення.

Зазначене спростовує наявність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ОСОБА_1 не може вважатися таким, який покладався на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування.

За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право мирного володіння ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою, яку він за добросовісної поведінки не міг придбати, є для нього надмірним тягарем.

Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції, дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог в частині витребування земельної ділянки згідно зі статтею 388 ЦК України.

Витребування земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Представник ОСОБА_1 у суді першої інстанції заявив про сплив позовної давності за всіма позовними вимогами, тоді як особи ОСОБА_1 стосується вимога про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_1 у придатному для використання стані шляхом знесення спорудженого об`єкта нерухомості.

Щодо цієї вимоги (про витребування) позовна давність повинна обраховуватися з моменту обізнаності Миколаївської ОДА про вибуття спірної земельної ділянки із власності держави у січні 2016 року, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що Миколаївська ОДА дізналася чи повинна була дізнатися про прийняття неправомірного рішення Миколаївською міською радою в 2008 році раніше.

Предметом повторного апеляційного перегляду справи було рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року в частині позову прокурора про витребування у ОСОБА_1 земельної ділянки у придатному для використанні стані шляхом знесення об`єкта нерухомості - житлового будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

15 листопада 2023 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» від імені ОСОБА_1 адвокат Родіонова В. Є.подала касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року, у якій просила їх скасувати в частині задоволення позову та ухвалити нове в цій частині про відмову у позові.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 16 жовтня 2019 року у справа № 460/762/16-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована таким.

Незважаючи на те, що рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 в частині передачі спірної земельної ділянки суперечить вимогам земельного та лісового законодавства, у позові необхідно відмовити з тих підстав, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем цієї ділянки. На момент відчуження спірна земельна ділянка не перебувала під забороною чи в іпотеці, щодо неї відсутні спори. Будь-яких відомостей про недобросовісність набувача земельної ділянки матеріали справи не містять.

Передача спірної ділянки у приватну власність сталась внаслідок протиправних дій органів місцевого самоврядування та неналежного виконання функцій органів державної влади її структурними підрозділами, тобто внаслідок неналежного урядування.

При цьому питання про належну компенсацію добросовісному набувачеві втрат майнового характеру внаслідок повернення ним землі, набутої за відплатним договором, та знесення житлового будинку прокурор не порушив.

Намагання виправити допущену в минулому помилку може мати наслідком непропорційне втручання у нове право відповідача, задоволення позову покладе надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У січні 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі пункту 6 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 20 грудня 2007 року № 20/47 ОСОБА_2 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство» з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 , з присвоєнням окремої адреси.

Пунктами 9, 9.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 25 квітня 2008 року № 23/44 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1 000 кв. м, за рахунок земель ДП «Миколаївське лісове господарство», для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на АДРЕСА_1 .

Постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 вересня 2008 року (скасована постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 травня 2015 року) визнано правомірним рішення Миколаївської міської ради № 23/44 від 25 квітня 2008 року щодо надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 1000 кв. м. для будівництва та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1 та зобов`язано управління земельних ресурсів у м. Миколаєві Миколаївської області затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на власність ОСОБА_2 , а також видати бланк державного акта на власність і погодити його.

У подальшому, на підставі вищевказаних рішень, ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032 серії ЯЗ № 983952 від 21 листопада 2012 року.

З інформаційного листа ВО «Укрдержліспроект» від 05 липня 2017 року № 403, листа Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року № 138 установлено, що спірна земельна ділянка на момент передачі ОСОБА_2 належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», а проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався.

Згідно з листа Миколаївської ОДА про надання інформації щодо вилучення земельних ділянок від 16 лютого 2016 року № 314/0/05-47/3-16 протягом 2005-2008 років Миколаївською ОДА не розглядалось питання щодо вилучення, зокрема земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 , та не видавались відповідні розпорядження.

23 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким останній за 140 390 грн набув право власності на цю земельну ділянку, про що 27 листопада 2014 року внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 7868913.

18 серпня 2016 року зареєстровано право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості - житловий будинок, площею 421,8 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Правове регулювання спірних відносин

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до статті 15 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У касаційному порядку справа переглядається виключно в частині вирішення позовних вимог про витребування у ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської ОДА земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136600:05:001:0032.

В іншій частині, з огляду на доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також положення статті 400 ЦПК України, справа не переглядається в касаційному порядку.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, за умови, що таке володіння нерухомим майном останнім набувачем посвідчено державною реєстрацією.

Встановлено, що передана у приватну власність ОСОБА_2 спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача (ДП «Миколаївське лісове господарство») у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, тому рішення Миколаївської міськради № 23/44 від 25 квітня 2008 року (пункти 9, 9.2 розділу 4) та виданий на його підставі державний акт на право власності на землю не відповідають положенням чинного законодавства.

Отже земельна ділянка вибула із власності держави незаконно та поза її волею.

У подальшому ця земельна ділянка відчужена на користь ОСОБА_1 .

Зазначене ні в апеляційному, ні в касаційному порядку

ОСОБА_1 не оспорюється. Фактично ним заявлено про непропорційність втручання у його право на земельну ділянку, непропорційність витребування земельної ділянки на користь держави.

Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого

2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша-четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661ЦК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та

від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).

Також при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Встановивши, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення та вибула з володіння у постійного землекористувача - ДП «Миколаївське лісове господарство» без відома та волі відповідних державних органів, на які покладено функцію реалізації державної політики у сфері лісового господарства внаслідок порушення встановленого законодавством України порядку (Миколаївська ОДА), а ОСОБА_1 набув право на земельну ділянку на підставі оплатного цивільно-правового договору, суд апеляційної інстанції дійшов загалом обґрунтованого висновку, що втручання у право останнього відповідає як положенням статті 388 ЦК України, так і критеріям законності, легітимності та пропорційності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.

В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності ОСОБА_1 та забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, апеляційний суд правильно врахував поведінку усіх осіб, пов`язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави а також правовому статусу спірної земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).

Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.

Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, як встановлено та не заперечується заявником протиправно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.

Відповідно до протоколу огляду місця події слідчого СВ Корабельного РВП ГУНП в Миколаївській області від 04 липня 2017 року на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 знаходяться два двоповерхових будинка, які з`єднані між собою переходом на рівні другого поверху, земельна ділянка огороджена парканом, вхід на земельну ділянку здійснюється через металеві ворота. На земельній ділянці наявні зелені насадження, а саме сосни висотою приблизно 8 м в кількості 20-25 штук (а. с. 39-41, т. 1).

ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, не міг не знати про незаконність набуття ним земельної ділянки, яка була заліснена.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 знав чи повинен був знати, що земельна ділянка має лісогосподарське призначення, мав можливість ознайомитись зі змістом земельного, лісового та природоохоронного законодавства, у тому числі шляхом отримання відповідної правової допомоги перед набуттям у приватну власність земельної ділянки.

За встановлених у справі обставин апеляційний суд не констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи заявника про те, що він є добросовісним набувачем необґрунтовані.

Особа не може вважатися добросовісною, у випадку, якщо вона знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц).

Колегія суддів погоджується із доводами апеляційного суду про те, що обставини відчуження ОСОБА_1 спірної земельної ділянки (через декілька днів після отримання державного акта у листопаді 2012 року), а також дії її титульного власника ставлять під сумнів добросовісність його намірів.

Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам заявника щодо понесення ним «індивідуального надмірного тягаря» внаслідок витребування у нього незаконно вилученої з володіння держави земельної ділянки.

При цьому колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 не позбавлений права вимагати від особи, яка продала йому спірну земельну ділянку, повернення сплачених коштів за договором купівлі-продажу, а крім того, за наявності законних підстав реалізувати права, передбачені частинами третьою та/або четвертою статті 390 ЦК України.

Ураховуючи наведене, загалом правильним є висновок суду апеляційної інстанції, що застосований захід втручання у права ОСОБА_1 , з огляду на обставини вибуття спірної земельної ділянки із власності держави, дій її набувачів є виправданим та пропорційним поставленій меті.

Доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у скаржника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь скаржника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні (в оскарженій частині), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

Висновки апеляційного суду, з урахуванням встановлених у цій справі обставин справи, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 01 серпня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, скасування запису в державному реєстрі, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не було предметом перегляду Миколаївського апеляційного суду при ухваленні постанови від 01 листопада 2023 року, а тому в цій частині вимог не підлягає перегляду і в суді касаційної інстанції. Крім того, за наслідками вирішення питання про витребування спірної ділянки суд першої інстанції відмовив прокурору у позові, таке рішення скасоване судом апеляційної інстанції, що унеможливлює його перегляд у касаційному порядку.

Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у знесенні об`єкта нерухомості, а саме - житлового будинку на АДРЕСА_1 сторонами не оскаржується, тому у касаційному порядку не переглядається відповідно до вимог статті 400 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав.

Колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому її, відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Родіонова Вікторія Євгенівна, залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року в частині вимоги про витребування земельної ділянки залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович