Постанова

від 26.06.2024 по справі 336/7778/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2024 року

м. Київ

справа № 336/7778/15-ц

провадження № 61-3670св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Запорізька міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - П`ята запорізька державна нотаріальна контора,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Железняк Ларисою Володимирівною, на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Запорізької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - П`ята запорізька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на спадкове майно.

Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Запорізьким міським відділом цивільного стану Головного управління юстиції у Запорізькій області від 03 листопада 2007 року, серія № НОМЕР_1 .

Відповідно до заповіту від 09 жовтня 2004 року № 3737, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Клименком В. В., усе своє майно, де воно не було та з чого б воно не складалося, та взагалі все те, що належить йому на день смерті та все те, на що він за законом мав право, померлий ОСОБА_3 заповів їй.

Вона проживала з ОСОБА_3 до дня його смерті в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , доглядала його, за власний рахунок поховала, після смерті ОСОБА_3 утримувала та доглядала за цим будинком.

Для отримання спадкових документів вона зверталась до П`ятої запорізької державної нотаріальної контори про видання їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Проте постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 08 листопада 2013 року № 3888/02-31, № 2941/02-31/08.11.2013 нотаріус відмовив їй у відданні цього свідоцтва у зв`язку з відсутністю реєстрації правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Житловий будинок АДРЕСА_1 був у власності померлого ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 30 листопада 1987 року № 841, виданого Міськкомунгоспом виконкому Запорізької міської ради народних депутатів, однак спадкодавець не зареєстрував своє право власності на житловий будинок.

На момент смерті спадкодавця вона проживала в житловому будинку АДРЕСА_1 , тому фактично прийняла спадщину.

Інших спадкоємців після смерті ОСОБА_3 немає.

Просила суд визнати за нею в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 право власності на спадкове майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом право власності на спадкове майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Суд першої інстанції керувався тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 належав на праві власності померлому ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 30 листопада 1987 року № 841, однак спадкодавець не зареєстрував право власності на цей будинок.

Суд першої інстанції врахував, що інших спадкоємців крім позивачки після смерті ОСОБА_3 за законом чи за заповітом немає. На момент смерті спадкодавця позивачка проживала в житловому будинку АДРЕСА_1 , тому фактично прийняла спадщину.

Позивачка як спадкоємець за заповітом, спадщину прийняла своєчасно, звернулась до нотаріальної контори для прийняття спадщини, що підтверджується копією спадкової справи № 1214-2007 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 .

Короткий зміст апеляційної скарги ОСОБА_2 .

Скарга обґрунтована невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування матеріального права.

З 15 квітня 2004 року вона з матір`ю - ОСОБА_4 постійно проживають у квартирі АДРЕСА_2 . Частину вказаного житлового будинку, до складу якої входить квартира АДРЕСА_3 з приміщеннями 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 та 2-5 з окремим входом, мати скаржниці - ОСОБА_4 придбала за письмовим договором купівлі-продажу. Сплативши продавцю узгоджену суму коштів, ОСОБА_2 і ОСОБА_4 вселились до будинку, уклали договори на постачання комунальних послуг, регулярно сплачують їх вартість, ведуть господарство.

У зв`язку з відсутністю належним чином оформлених документів на квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_2 і ОСОБА_4 не змогли посвідчити договір купівлі-продажу нотаріально.

ОСОБА_1 грубо порушує права ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , змушуючи виселитись із будинку, де вони проживають протягом двадцяти років.

Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 надала суду копію свідоцтва про право власності від 30 листопада 1987 року № 841, згідно з яким ОСОБА_3 на день смерті належало тільки 8/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .

У матеріалах спадкової справи немає свідоцтв про право власності від 30 листопада 1987 року № № 837, 838, 839 та 840, у яких зазначені інші співвласники житлового будинку АДРЕСА_1 , водночас у матеріалах інвентарної справи Товариства з обмеженою відповідальністю «Запоріжське міжміське бюро технічної інвентаризації» на вказаний житловий будинок є документи на підтвердження того, що ОСОБА_3 належали лише 8/25 частин домоволодіння, а також документи, що підтверджують поділ житлового будинку в натурі на підставі рішення народного суду Шевченківського району м. Запоріжжя від 10 серпня 1964 року у справі № 2-1010 про поділ домоволодіння, де зазначено, що ОСОБА_5 виділено в порядку поділу домоволодіння в натурі на 3/5 частини згідно з варіантом ІІ висновку від 22 липня 1964 року в будинку: А-1 кімнату, кімнату 1-3, сіни а-1, сарай літ Б-1, сарай літ. Г-1.

Сарай літ. Б-1 у подальшому був перебудований у житловий будинок літ. Б, що деякий час значився як самовільний, та надалі шляхом забудови увійшов до складу житлового будинку літ. А.

ОСОБА_3 ніколи не мав відношення до займаної нею з матір`ю квартири АДРЕСА_2 з окремим входом, окремо підведеними комунікаціями, внаслідок чого ОСОБА_1 не могла успадкувати цю частину домоволодіння.

Суд першої інстанції не залучив до участі у справі співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 (власника 17/100 частин), ОСОБА_7 (власника 17/100 частин), ОСОБА_8 (власника 17/100 частин), ОСОБА_9 (власника 17/100 частин), незаконно позбавивши їх права власності на належні їм частки житлового будинку, та не залучивши до участі у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 як користувачів квартири АДРЕСА_3 цього будинку.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - П`ята запорізька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на спадкове майно, закрито.

Закривши провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що в мотивувальній та резолютивній частинах заочного рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року немає будь-яких висновків суду щодо прав та обов`язків ОСОБА_2 і це питання суд першої інстанції взагалі не вирішував.

Суд встановив, що предмет спору у цій справі стосується права власності на будинок АДРЕСА_1 , проте у матеріалах справи немає жодних доказів на підтвердження права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3 , а не посвідчений у визначеному законом порядку договір домашнього правочину від 15 квітня 2005 року не може бути таким доказом. Договори про користування комунальними послугами, оформлені на ОСОБА_4 та довідка голови квартального комітету вказують на те, що мати скаржниці є тільки користувачем частини спірного житлового будинку. Крім того, ОСОБА_2 не є спадкоємцем цієї частини домоволодіння.

Посилання ОСОБА_2 на незалучення до участі у справі співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, оскільки ОСОБА_2 не уповноважена діяти від імені вказаних співвласників, не є ні спадкоємицею або власницею жодної з частин спірного домоволодіння.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2024 року ОСОБА_2 через адвоката Железнюк Л. В. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року, просила її скасувати,справу направити на продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що заявниця є користувачем квартири АДРЕСА_2 , її мати має укладені договори щодо надання комунальних послуг.

Позивачка не має права претендувати на право власності на весь будинок АДРЕСА_1 .

Суд не залучив до участі у справі співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про виселення заявниці із квартири АДРЕСА_2 .

Аргументи інших учасників справи

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що незаконне заволодіння житлом особою не породжує будь-яких позитивних правових наслідків для неї, окрім звільнення цього житла.

Договір «домовой сделки», на який посилається заявниця, є нікчемним. ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які згідно з цим договором мали право власності на квартири АДРЕСА_2 , не мають будь-якого відношення до будинку АДРЕСА_1 та згідно з матеріалами справи не мали права власності на вказане нерухоме майно.

ОСОБА_2 не уповноважена діяти від імені та в інстересах співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 , поданої адвокатом Железняк Л. В., про зупинення дії ухвали Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на порушення судами норм процесуального права: суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, а саме статтю 352 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина третя статті 263 ЦПК України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері приватно-правових відносин з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 352 ЦПК України процесуальний закон чітко визначає право та порядок апеляційного оскарження рішення суду.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України», заява № 19164/04, пункт 47).

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Отже, право апеляційного оскарження мають особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов`язки.

Зазначена норма процесуального права визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. Водночас на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, незалучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Разом із тим, судове рішення, оскаржуване незалученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення викладено висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб, а також у випадках, коли висновки суду при захисті порушених прав учасників справи безпосередньо впливають (порушують) на права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі. У таких випадках рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, але й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року в справі № 504/2457/15-ц, провадження № 14-726цс19.

У справі, що переглядається, предметом спору є визнання права власності на спадкове майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 , після смерті батька позивачки ОСОБА_3 .

Звернувшись з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції з посиланням на те, що заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року вирішено питання про права та інтереси заявниці, ОСОБА_2 посилається на те, що вона є користувачем квартири АДРЕСА_2 , що підтверджено побутовим договором купівлі-продажу квартири.

Щодо доводів касаційної скарги про наявність договору купівлі-продажу квартири № 2 Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 657 ЦПК України (у редакції на час укладення вказаного договору) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 220 ЦПК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада 2022 року у справі № 336/1035/20 відмовлено у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_11 про визнання договору домашньої угоди від 15 квітня 2004 року про купівлю-продаж частини будинку АДРЕСА_1 дійсним та визнання права власності на об`єкт нерухомості. Вказане рішення набрало законної сили 18 квітня 2023 року.

Отже, побутовий договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , за відсутності рішення про визнання його дійсним, не доводить порушення права чи інтересу ОСОБА_2 у цій справі.

Верховний Суд зауважує, що ОСОБА_2 у касаційній скарзі також зазначає про порушення інтересів її матері - ОСОБА_4 , водночас доказів того, що вона уповноважена діяти в інтересах матері у матеріалах справи немає.

У касаційній скарзі заявниця також зазначає, що заочне рішення у цій справі стосується її прав як користувача квартирою АДРЕСА_3 , проте Верховний Суд не погоджується з цими доводами з огляду на таке.

У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

У контексті забезпечення прав усіх осіб, які можуть бути зацікавлені у розгляді певної справи, суди та сторони - учасники справи повинні діяти добросовісно, повідомляючи суду про усіх зацікавлених у справі осіб задля забезпечення об`єктивного та спрагливого розгляду справи.

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який (які) прийняв (прийняли) спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 18 грудня 2019 року у справі № 265/6868/16-ц, провадження № 61-34234св18, від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц, провадження № 61-19798св18, від 31 березня 2021 року у справі № 463/4616/18, провадження № 61-20505св19, від 23 лютого 2022 року в справі № 501/672/16-ц, провадження № 61-14670св21, від 01 березня 2023 року у справі № 604/1312/20, провадження № 61-12430св22, від 30 листопада 2023 року у справі № 524/8967/21, провадження № 61-8216св22.

Отже, позивачка правильно визначила відповідачів у справі, що переглядається, з чим обґрунтовано погодились суди попередніх інстанцій.

Верховний Суд також зазначає, що сам факт зміни власника житлового приміщення за будь-яким правочином не є автоматичною підставою для припинення права користування, осіб, які на законних підставах проживають у ньому.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19.

Суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, правильно встановив, що ОСОБА_2 не є власником чи спадкоємцем будинку АДРЕСА_1 в цілому чи окремих приміщень в ньому, а вирішення цієї справи жодним чином не впливає на права ОСОБА_2 як користувача квартири АДРЕСА_3 , оскільки розглядається питання про прийняття спадщини ОСОБА_1 , зокрема будинку АДРЕСА_1 , після смерті її батька та не стосується питань припинення права користування квартирою АДРЕСА_3 .

Наявність договорів на користування комунальними послугами у квартирі АДРЕСА_3 на ім`я матері заявниці - ОСОБА_4 , на які посилається заявниця у касаційній скарзі, правильність висновків суду апеляційної інстанції не спростовує.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 не надала доказів того, що вона представляє інтереси ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , тому доводи касаційної скарги щодо порушення прав інших співвласників будинку АДРЕСА_1 суд касаційної інстанції не бере до уваги.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене із повним з`ясуванням фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, а суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заочне рішення суду першої інстанції у цій справі не впливає на права та законні інтереси заявниці - ОСОБА_2 .

Верховний Суд зауважує, що згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень у провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя перебуває справа № 336/6701/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про виселення, в межах якої ОСОБА_2 може захищати свої права, які, на її думку, порушені.

17 травня 2024 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_2 , у якому вона просила, зокрема, долучити до матеріалів справи ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 травня 2024 року у справі № 336/3194/24.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

З огляду на вказане немає необхідності вирішувати клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Железняк Ларисою Володимирівною, залишити без задоволення.

Ухвалу Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська