Ухвала

від 22.01.2025 по справі 420/2341/24

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 січня 2025 року

м. Київ

справа №420/2341/24

адміністративне провадження №К/990/50881/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г.,

перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Срібна Яна Іванівна, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року у справі №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту,

УСТАНОВИВ:

У січні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Срібна Яна Іванівна, звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Держави Україна, в особі державного органу - Офісу Генерального прокурора, у якій просив в порядку частини 3 статті 152 Конституції України стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 552 077,85 грн відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби в період з 01.10.2015 по 09.03.2017, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, що визнані неконституційними рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023.

Звертаючись до Держави Україна, в особі державного органу - Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, позивач просив в порядку частини 3 статті 152 Конституції України стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 2 242 432,15 грн відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) та одноразових виплат під час проходження публічної служби з 16.07.2015 по 25.09.2015 та з 10.03.2017 по 14.03.2021, завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, та другим реченням абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, що визнані неконституційними рішеннями Конституційного суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023.

Рішенням від 13.08.2024 Одеського окружного адміністративного суду, ухваленого за правилами загального позовного провадження, у задоволенні позову адвоката Срібної Я.І., в інтересах ОСОБА_1 - відмовлено.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.10.2024 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.08.2024 змінено, викладено мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції, резолютивна частина рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.08.2024 залишена без змін.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Срібна Я.І., звернувся через підсистему "Електронний Суд" до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 18.12.2024 касаційну ОСОБА_1 - повернуто особі, яка її подала.

30.12.2024 касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Срібна Я.І., повторно надійшла до Верховного Суду.

За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

Відповідно до частини другої статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Перевіривши відповідність вказаної касаційної скарги та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, суд дійшов висновку, що вказана скарга підлягає залишенню без руху, з огляду на таке.

Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.

Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Ця касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини 4 статті 328 КАС України.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зауважує, що застосовані судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях у справі № 420/2341/24 висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду сформовані Верховним Судом саме у спорах між працівниками прокуратури та органами прокуратури, як суб`єктами владних повноважень, які застосовували під час існування правовідносин з позивачами правові норми, а саме: положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та друге речення абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону У країни «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ, які в подальшому Рішеннями Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 та № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Так, у справах на які послалась Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.07.2024 по справі № 160/11921/20, позицію якої було продубльовано П`ятим апеляційним адміністративним судом в постанові від 24.10.2024 по справі № 420/2341/24, а саме постанови Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 807/1171/16, від 27.10.2020 у справі № 826/18228/16, від 14.09.2021 у справі № 320/1874/19, від 26.05.2022 у справі № 440/5383/20, від 30.06.2020 у справі №120/1674/21-а, від 18.08.2020 у справі № 200/2499/21-а, від 20.10.2020 у справі № 320/13773/20, від 28.11.2022 у справі № 160/6785/20, від 28.11.2022 у справі № 380/8155/21, від 28.11.2022 у справі №460/1156/21, від 18.05.2023 у справі № 420/24821/21 позивачами оскаржувались дії саме органів прокуратури, як суб`єктів владних повноважень щодо порядку нарахування та виплати заробітної плати й заявлялися вимоги щодо стягнення коштів з вказаних суб`єктів владних повноважень.

Натомість, скаржник підкреслює, що предметом позову у цій справі [420/2341/24] є саме стягнення з Держави Україна матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження ОСОБА_1 публічної служби, завданої неконституційними актами в порядку частини 3 статті 152 Конституції України, а не визнання протиправною бездіяльності суб`єктів владних повноважень - Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону.

Скаржник наголошує, що подібність, правовідносин у зазначених вище та у справі № 420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 у якій подається касаційна скарга існує лише в первинних обставинах їх виникнення та є подібними саме до правовідносин що раніше розглядалися судом в межах справи № 420/7448/21 за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправними дії суб`єктів владних повноважень Офісу Генерального прокурора та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, щодо відмови у перерахунку та виплати грошового забезпечення та всіх його складових за період з 16.07.2015 по 14.03.2021 із розрахунку розміру посадового окладу, визначеного статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» в редакції Закону №1697-VІІ відь14.10.2014, по якій судом вже прийнято остаточне рішення.

Проте, у цій справі [420/2341/24] за способом захисту порушених прав позивача, суб`єктом та способом порушення таких прав, вказані справи й відповідно існуючі в межах справ правовідносини є абсолютно різними, що, на думку скаржника, обумовлює необхідність відступлення від правових позицій Верховного Суду в зазначених вище справах.

Також на обґрунтування позиції щодо необхідність відступлення від висновків Верховного Суду викладених в зазначених вище постановах скаржник звертає увагу суду касаційної інстанції на те, що на відміну від справи № 420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 , на момент звернення позивачів до суду з позовами й їх розгляду в суді першої та апеляційної інстанції у справах № 807/1171/16, №826/18228/16, № 320/1874/19 Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 ще навіть не існувало. Так само не існувало Рішення Конституційного Суду України № 8-р(ІІ)/2023 від 13.09.2023 навіть на момент прийняття остаточних рішень (постанов) Верховним Судом у справах № 807/1171/16 (постанова від 09.09.2020), № 826/18228/16 (постанова від 27.10.2020), №320/1874/19 (постанова від 14.09.2021), № 440/5383/20 (постанова від 26.05.2022), № 120/1674/21-а (постанова від 30.06.2020), № 200/2499/21-а (постанова від 18.08.2020), № 320/13773/20 (постанова від 20.10.2020), № 160/6785/20 (постанова від 28.11.2022), № 380/8155/21 (постанова від 28.11.2022), № 460/1156/21 (постанова від 28.11.2022), № 420/24821/21 (постанова від 18.05.2023). Тобто, відбулась певна видозміна обставин існуючих правовідносин, що на переконання скаржника, об`єктивно потребує подальшого уточнення порядку застосування норм права.

За наведених обставин скаржник уважає, що висновки викладені Верховним Судом у вказаних постановах не можуть застосовуватися при вирішенні, існуючого правового спору у справі №420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 , що, на його переконання, обумовлює обґрунтовану необхідність відступу від висновків викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду, які застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, що відповідно до пункту 2 частини 4 статті 328 КАС України є окремою підставою для касаційного оскарження прийнятого судом рішення.

Надаючи оцінку наведеним доводам касаційної скарги Суд виходить із такого.

Норма пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України регламентує, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, повинна обґрунтувати необхідність відступу від висновку Верховного Суду застосованого судом апеляційної інстанції. Про це прямо вказано і в абзаці 3 пункту 4 частини другої статті 330 КАС України.

Так, у випадку посилання на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження, останньому необхідно зазначити конкретну норму права, яку неправильно застосовано судом апеляційної інстанції; постанову Верховного Суду, у якій викладено висновок щодо правильного застосування норми права, від якого належить відступити та вмотивоване обґрунтування необхідності такого відступу.

Відкриття касаційного провадження на цій підставі можливе у тому випадку, коли скаржник доведе, що висновок, який викладений у постанові Верховного Суду, не відповідає правильному тлумаченню і застосуванню конкретної норми. Обов`язковою умовою для цього є подібність умов її застосування з огляду на конкретні обставини справи та позиції сторін у справі. Тобто, висновок, який викладено у постанові Верховного Суду, і висновок, який, на переконання заявника, має бути здійснений за результатами відступу від правової позиції, повинен стосуватися одних і тих самих норм права (їх сукупності) в ідентичних редакціях.

Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.

У контексті наведеного Суд звертає увагу скаржника, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, провадження №11-377апп18).

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Тобто у касаційній скарзі скаржник має довести, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи. Сама ж по собі вмотивованість такого обґрунтування скаржника оцінюється судом касаційної інстанції при застосуванні наведеного процесуального фільтра під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.

Аналіз указаних норм дозволяє дійти висновку, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми права; 2) постанови Верховного Суду, на яку послався суд апеляційної інстанції, і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування цієї ж норми (видозміна, уточнення, відмова від такого висновку); 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду, від якого необхідно відступити, i у якій подається касаційна скарга).

Суд наголошує, що положення пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають можливість оскарження судових рішень в касаційному порядку у разі, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави, його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Тобто, у разі посилання на цей пункт, скаржник має чітко вказати норму права щодо застосування якої Верховний Суд має відступити від раніше прийнятого висновку саме у подібних правовідносинах.

Водночас, як слідує із змісту касаційної скарги, скаржник доводить неподібність правовідносин у цій справі [420/2341/24] до правовідносин у вищеперелічених скаржником справах, які, за твердженням скаржника, є подібними до іншої справи за його участі [420/7448/21], яка вирішена судами з постановленням остаточного рішення.

Разом з тим, такий довід скаржника суперечить правовому змісту пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України, який визначає підставу для касаційного оскарження саме відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, оскільки обов`язкових умов у їх взаємозв`язку, передбачених для оскарження судових рішень у касаційному порядку на цій підставі скаржник так і не наводить.

За доводами касаційної скарги скаржник не вказав ані норми права, ані висновків Верховного Суду сформульованих у наведених ним постановах щодо застосування такої норми права у подібних правовідносинах, від яких необхідно відступити з урахуванням конкретних обставин його справи.

Мотиви скаржника зводяться в цілому до незгоди із застосованими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, натомість обґрунтованих доводів наявності підстав для відступлення від цих висновків, викладених у наведеній вище постанові скаржник не наводить. За цих умов, скаржник не навів належних обґрунтувань необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Лише загальні посилання на відсутність висновку Верховного Суду та необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, за відсутності вмотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.

Отже, перевіркою змісту поданої у цій справі касаційної скарги встановлено, що у ній не викладені передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.

Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).

Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.

Керуючись статтями 248, 329-332 Кодексу адміністративного судочинства України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Срібна Яна Іванівна, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року у справі № 420/2341/24 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі державних органів - Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби, завданої прийняттям неконституційного акту - залишити без руху.

Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали.

Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:

1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.

Роз`яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині невиконання вимог статті 330 КАС України касаційна скарга буде повернута.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

В.М. Соколов

А.Г.Загороднюк

Судді Верховного Суду