Постанова

від 21.10.2024 по справі 760/8155/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/14134/2024

Справа № 760/8155/21

П О С Т А Н О В А

Іменем України

21 жовтня 2024 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Зуєвич Л.Л. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

В березні 2010 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 суму позики 4 545 000 грн.

Позов мотивував тим, що 01 вересня 2007 року уклав з ОСОБА_3 договір позики, за умовами якого передав позичальнику грошові кошти в сумі 4 545 000 грн., що на час укладення договору дорівнювало 900 000 доларам США, а позичальник зобов`язався повернути суму позики в обумовлений строк. На забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вказаним договором позики 01 вересня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого поручителі зобов`язались нести разом із ОСОБА_3 солідарну відповідальність перед кредитором за виконання ним зобов`язань за договором позики. Відповідно до п. 7 договору позики, сума позики мала бути повернута позичальником у строк до 01 грудня 2009 року, однак ОСОБА_3 повернута не була. 17 грудня 2009 року ОСОБА_2 направив ОСОБА_3 повідомлення про порушення ним строків повернення позики, проте жодних дій, направлених на виконання своїх зобов`язань, відповідачем не здійснено.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 17 березня 2010 року визнано мирову угоду, укладену ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та закрито провадження в справі.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 09 серпня 2023 року, задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_5 як особи, яка не брала участі в справі, ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 17 березня 2010 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Змінивши предмет позову в лютому 2024 року, ОСОБА_2 просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 суму позики за договором позики від 01 вересня 2007 року в розмірі 34 761 330 грн. та 3 % річних в розмірі 12 754 074,88 грн., що в загальному розмірі складає 47 515 404,91 грн.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року позов задоволено, стягнуто на користь ОСОБА_2 солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 суму позики за договором позики від 01 вересня 2007 року в розмірі 34 761 330 грн. та 3 % річних в розмірі 12 754 074,88 грн., що в загальному розмірі складає 47 515 404,91 грн., стягнуто з відповідачів з кожного на користь позивача судовий збір в розмірі 5046,60 грн.

Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, просила скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що суд першої інстанції не врахував наступні аргументи відповідачів і третьої особи:

По-перше, сторони договором позики не визначили вид забезпечення зобов`язання та не встановили обов`язковість забезпечення зобов`язання. Наводила зміст ст. 546, 548 ЦК України, вказувала, що законодавець встановив види забезпечення зобов`язання, а також те, що при укладенні договору, крім зазначених видів, можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язань. Також законодавець встановив, що виконання зобов`язання забезпечується лише тоді, якщо забезпечення чітко визначено договором - основним зобов`язанням. Відповідно до п. 9 договору позики, «зобов`язання позичальника за цим договором можуть бути забезпечені в порядку, визначеному чинним законодавством України». Таким чином, сторони договором не визначили вид забезпечення зобов`язання, не встановили обов`язковість забезпечення зобов`язання, а лише передбачили можливість забезпечення в порядку, визначеному законодавством України. За таких обставин, укладення 01 вересня 2007 року між позивачем як кредитором та відповідачами як поручителями договору поруки, на забезпечення зобов`язання ОСОБА_3 перед позивачем за договором позики є незаконним та безпідставним, так як всупереч ч. 1 ст. 548 ЦК України забезпечення не встановлено договором позики.

По-друге, порукою відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України може забезпечуватися виконання зобов`язання повністю, або частково, а не в межах вартості нерухомого майна та ще і визначеної кредитором, як це передбачено п. 2.1 договору поруки.

Наводила зміст ст. 553 ЦК України, вказувала, що відповідно до п. 2.1 договору поруки від 01 вересня 2007 року поручителі відповідають перед кредитором за виконання основного зобов`язання виключно в межах визначеної на день пред`явлення кредитором вимоги вартості нерухомого майна, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , а саме ОСОБА_1 , загальною площею нерухомого майна 227,60 кв.м., та ОСОБА_4 , загальною площею нерухомого майна 364,20 кв.м. З зазначеного договору поруки неможливо визначити, який з поручителів, в якій долі відповідає за зобов`язаннями боржника. Також з договору незрозуміло, яким чином ОСОБА_1 могла поручитися в тому числі нерухомим майном ОСОБА_4 , а ОСОБА_4 незрозуміло, на якій підставі поручалася майном ОСОБА_1 , адже об`єкти нерухомого майна не належать їм на праві спільної сумісної власності.

По-третє, оскільки кредитор з 01 грудня 2009 року не звернувся до поручителя в установлений договором спосіб щодо виконання ними обов`язку, то в них на сьогоднішній день не виникло перед кредитором жодного зобов`язання. Відповідно до п. 2.2 та 2.3 договору поруки визначено, що у випадку невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання, кредитор взяв на себе обов`язки надіслати рекомендованим чи цінним листом кожному з поручителів письмову вимогу з документами, що підтверджують право вимоги, та з зазначенням суми вимоги у самій вимозі.

В позові зазначено, що позивач повідомляв лише боржника, натомість про поручителів не зазначено жодного слова. Таким чином, позивач підтверджує, що ним було порушено та не виконано умови договору поруки, які б давали йому в подальшому право в судовому порядку щось вимагати від поручителя. До позовної заяви не додано жодного документу, який би підтверджував виконання позивачем вимог п. 2.2 та п. 2.3 договору поруки, а отже, виходячи з зазначених обставин, позов поданий до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 передчасно.

По-четверте, відповідно до п. 3.2 договору поруки, порука припиняється в разі припинення зобов`язань за основним договором або у випадку спливу п`ятирічного строку від дня настання строку виконання основного зобов`язання в залежності від того, що наступить раніше. Відповідно до п. 7 договору позики позичальник взяв на себе зобов`язання повернути суму позики в строк до 01 грудня 2009 року. Оскільки позикодавець не звернувся належним чином, відповідно до умов договору поруки до поручителів з письмовою вимогою з додаванням документів, що підтверджують право вимоги, то керуючись п. 3.2 договору поруки та п. 4 ст. 559 ЦК України, порука припинилася 01 грудня 2014 року, а тому будь-які вимоги до поручителів в даному випадку безпідставні, незаконні та необґрунтовані.

По-п`яте, позивачем не надано жодного доказу, який би свідчив про дотримання сторонами під час укладення договору поруки вимог ст. 369 ЦК України, ст. 65 СК України. 20 серпня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено шлюб. 20 лютого 2003 року ТОВ «Фінансово-консультаційний центр сприяння розвитку підприємства» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, а саме ОСОБА_1 придбала нежилі приміщення загальною площею 227,6 кв.м., які розташовані на 4 поверсі нежилих приміщень літ. «А» та складають 3/100 частини від домоволодіння пл. 7676 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до ст. 22 КпШС України, чинного на час набуття майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Отже, вказане нежиле приміщення є спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Відповідно до п. 2.1, 2.2 договору поруки від 01 вересня 2007 року, якими передбачено передачу права власності на нерухомість, ОСОБА_1 укладено договір щодо нерухомого майна загальною площею 227,60 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України, розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України, для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавець встановив, що для укладення одним з подружжя будь-яких договорів щодо цінного майна згода другого подружжя має бути обов`язково письмовою.

По-шосте, відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Відповідно до п. 2.1 договору поручителі відповідають перед кредитором за виконання основного зобов`язання, але поручителі взагалі не були учасниками договору позики, тому не можуть нести відповідальність за виконання основного зобов`язання.

Від позивача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Вказував, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з презумпції правомірності правочину. Судом враховано, що ОСОБА_5 з метою реалізації свого права на захист в судовому порядку звернувся до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з позовом про визнання недійсним договору поруки і рішенням Печерського районного суд м. Києва від 25 вересня 2023 року в справі № 361/8555/21-ц, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, в задоволенні даного позову відмовлено в повному обсязі. З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що між сторонами виникли договірні відносини на підставі укладених у письмовій формі договору позики та договору поруки, з аналізу змісту яких судом першої інстанції було встановлено факт передачі грошової суми від позикодавця позичальнику, факт отримання останнім цих коштів, які позичальник позикодавцеві не повернув, та виникнення у ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 боргового зобов`язання перед ОСОБА_2 . Вважав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, таким, що ухвалено в результаті дослідження та встановлення всіх обставин, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Щодо відсутності в договорі позики вказівки на вид забезпечення зобов`язання за таким договором та встановлення обов`язковості такого забезпечення, вказував, що аналізуючи положення договору поруки від 01 вересня 2007 року та договору позики, скаржник приходить до помилкового висновку, що «законодавець встановив, що виконання зобов`язання забезпечується лише тоді, якщо забезпечення чітко встановлено договором - основним зобов`язанням». Разом з тим, зазначений висновок скаржника не впливає на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення та суперечить як нормам права, так і усталеній практиці Верховного Суду в постанові від 16 червня 2021 року в справі № 761/21994/15-ц.

Щодо обов`язку поручителів відповідати за невиконання боржником договору позики, вказував, що правова природа договору поруки визначена у ст. 553 ЦК України, яка передбачає, що поручителями можуть бути кілька осіб. Сторонами було додержано всіх вимог, встановлених законодавством, щодо укладення договору поруки. У преамбулі договору поруки вказано, що поручителями виступають ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які несуть солідарну відповідальність перед кредитором ОСОБА_2 . Договір поруки підписано трьома особами: ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 з іншої. Пунктом 1 договору поруки від 01 вересня 2007 року встановлено, що поручителі зобов`язується нести разом з боржником солідарну відповідальність перед кредитором та виконання/належне виконання ОСОБА_3 зобов`язань, що встановлені договором позики від 01 вересня 2007 року в розмірі 4 545 000 грн., що еквівалентно 900 000 доларам США. З наведеного вбачається, що предметом договору є забезпечення виконання зобов`язання боржника ОСОБА_3 . Пунктом 2.2 договору поруки визначено, що у випадку невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання поручителі зобов`язується сплатити кредитору протягом 1 дня з моменту отримання вимоги кредитора та документів, що підтверджують право вимоги, суму, визначену у вимозі, але не більше, ніж розмір вартості нерухомості, або, на розсуд поручителів, передати у власність кредитора нерухомість. Таким чином, даний пункт передбачає саме грошове зобов`язання відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у разі невиконання основного зобов`язання за договором. У той же час передача нерухомого майна визначена як один з альтернативних механізмів реалізації договору, який може бути використаний лише на розсуд останніх. При цьому, підписуючи оспорюваний договір, позивач не акцентував забезпечення зобов`язання за рахунок нерухомого майна, належного поручителям, і тим більше не приймав таке нерухоме майно в рахунок погашення зобов`язань за кредитним договором. Сторони передбачили тільки потенційну можливість передачі нерухомого майна позивачу, яка в подальшому мала би бути належним чином оформлена, з урахуванням вимог чинного законодавства. З огляду на наведене висновок скаржника, що умовами договору поруки закріплено те, що ОСОБА_1 фактично поручилась нерухомим майном, яке належало на праві приватної власності ОСОБА_4 , у той час як ОСОБА_4 поручилась нерухомим майном, що належало на праві власності ОСОБА_7 , не відповідає дійсності.

Щодо виникнення у поручителів зобов`язання перед кредитором, вказував, що аналізуючи матеріали справи, з урахуванням пояснення позивача та усталеної практики Верховного Суду, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання третьої особи на відсутність дотримання позивачем п. 2.3 договору поруки. До того ж, суд першої інстанції доцільно зауважив, що укладення мирової угоди сторонами в 2010 року свідчить про визнання поручителями на той момент свого боргу. Мирова угода містить підписи позивача та всіх відповідачів, а згідно п. 1 мирової угоди, її предметом є врегулювання спірних питань стосовно повернення суми позики в розмірі 4 545 000 грн. З огляду на наведене, дії поручителів свідчили про визнання ними своєї заборгованості за договором поруки та намір врегулювати спір шляхом укладення мирової угоди.

Щодо відсутності у скаржника підстав посилатись на п. 3.2 договору поруки та недотримання принципу добросовісності поручителями як сторонами правочину, наголошував, що 11 березня 2010 року позивачем та відповідачами було підписано мирову угоду, визнану судом. Однак у даній справі відбулось фактично «реанімування» спору більш, ніж через десять років після його врегулювання, в зв`язку зі зверненням ОСОБА_5 з апеляційною скаргою на ухвалу про затвердження мирової угоди. Під час розгляду даної справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 виклала свою позицію у відзиві на позовну заяву, в якій просила відмовити в задоволенні позову з огляду на те, що договір поруки було підписано нею під тиском правоохоронних органів, аналогічну позицію виклала ОСОБА_4 у своєму відзиві на позовну заяву. Разом з тим, договір поруки був підписаний сторонами 01 вересня 2007 року, затвердження мирової угоди відбулось 12 березня 2010 року. Під час розгляду даної справи судом і затвердження мирової угоди відповідачі визнали вимоги ОСОБА_2 , підписавши мирову угоду, не висловили жодних заперечень проти укладення мирової угоди, не повідомили суд про примус під час підписання договору позики і власноручно підписали мирову угоду, повністю погодившись з її умовами. Таким чином, дії учасників справи і повідомлення наведених вище обставин через 14 років після укладення договору поруки вказують на ймовірну змову учасників справи, які є однією сім`єю, з метою уникнення поручителями взятих на себе зобов`язань всупереч принципам правової визначеності, добросовісності та розумності.

Щодо преюдиційного характеру фактів, встановлених в судових рішеннях під час розгляду справи № 361/8555/21, пояснював, що маючи сумніви щодо дійсності договору поруки, у вересні 2021 року ОСОБА_5 звернувся з позовом про визнання даного договору недійсним, однак рішенням суду першої та апеляційної інстанцій йому було відмовлено в позові. Суд апеляційної інстанції, зокрема, виходив з того, що п. 2.2 договору поруки передбачає саме грошове зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у разі невиконання основного зобов`язання за договором позики, у той же час передача нерухомого майна визначена як один з альтернативних механізмів реалізації договору, який може бути використаний лише на розсуд останніх. Суд апеляційної інстанції також наголосив на тому, що перехід права власності на нерухоме майно відбувся за мировою угодою, а не за договором поруки.

Вважав, що не заслуговують на увагу аргументи скаржника про те, що законодавець встановив, що для укладення одним з подружжя будь-яких договорів щодо цінного майна згода другого подружжя має бути обов`язково письмовою. Вказаний висновок є маніпулятивним і суперечить усталеній практиці Верховного Суду, яка була врахована судом першої інстанції при ухваленні рішення, зокрема, правовому висновку Верховного Суду в справі № 910/7967/19, про те, що для укладення договору поруки (за яким стороною договору виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібно, оскільки цей правочин не стосується розпорядження спільного майна подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин. Аналогічні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду в справі № 545/2358/19 від 01 грудня 2021 року, № 753/18425/16 від 07 серпня 2019 року. Оскаржуючи рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2004 року, скаржник фактично ставить під сумнів факти і обставини, які вже були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи № 361/8555/21, заперечуючи преюдиційний характер фактів, встановлених у вказаних судових рішеннях.

Від третьої особи ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ОСОБА_5 просив скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

Викладав обставини справи, вказуючи, що 20 серпня 1999 року уклав шлюб з ОСОБА_1 , під час якого в 2003 році ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 227,6 кв.м по АДРЕСА_1 , і згідно ст. 22 КпШС України вказане приміщення є спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Відповідно до п. 2.1, 2.2 договору поруки передбачено передачу права власності на цю нерухомість. Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Позивачем не надано доказів, який би свідчив сторонами під час укладення договору поруки вимог ст. 369 ЦК України, ст. 65 СК України.

Вказував, що кредитор з 01 грудня 2009 року не звернувся до поручителів в установлений договором спосіб (п. 2.2, 2.3) щодо виконання ним обов`язку, відтак у поручителів на сьогоднішній день не виникло перед кредитором жодного зобов`язання. В позовній заяві зазначено, що позивач повідомляв лише боржника, натомість про поручителів немає жодного слова, таким чином, позивач стверджує, що ним було порушено та не виконано умови договору поруки, які б давали йому в подальшому право в судовому порядку щось вимагати від поручителя.

Вказував, що згідно ч. 2 ст. 553 ЦК України порукою може забезпечуватись виконання зобов`язання повністю або частково, і в даному випадку договором встановлена частковість поруки, але позивач це в своїх вимогах не врахував, а суд не застосував ч. 2 ст. 553 ЦК України та п. 2.1 договору поруки, повністю задовольнивши незаконні вимоги позову.

Зазначив, що відповідно до п. 3.2 договору поруки, порука припиняється в разі припинення зобов`язань за основним договором або у випадку спливу п`ятирічного строку від дня настання строку виконання основного зобов`язання. Відповідно до п. 7 договору позики, позичальник взяв на себе зобов`язання повернути суму позики в строк до 01 грудня 2009 року. Оскільки позикодавець не звернувся належним чином відповідно до умов договору поруки до поручителів з письмовою вимогою з додаванням документів, що підтверджують право вимоги, то керуючись п. 3.2 договору поруки та ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припинилась з 01 грудня 2014 року.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки 01 вересня 2007 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір позики, виконання зобов`язання за яким забезпечено договором поруки, укладеним 01 вересня 2007 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , та оскільки відповідачі не виконали своїх зобов`язань за договором позики від 01 вересня 2007 року, договором поруки від 01 вересня 2007 року, та не повернули всієї суми позики у встановлені договорами строки, і вважаються такими, що прострочили виконання грошового зобов`язання, вимоги позивача про солідарне стягнення з відповідачів суми боргу та 3 % річних за договором позики від 01 вересня 2007 року підлягають задоволенню.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Судом встановлено, що 01 вересня 2007 року ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено договір позики (а. с. 7 - 8 т. 1).

Згідно п. 3 договору позики позикодавець передає позичальнику грошові кошти у розмірі 4 545 000 грн., що є еквівалентом 900 000 доларів США, а позичальник зобов`язується повернути суму позики в обумовлений строк.

Сума позики передається позичальнику в момент підписання сторонами договору. Факт отримання суми позики підтверджується фактом підписання договору позичальником (п. 4 договору позики). Згідно з п. 5 договору позики надана позикодавцем позика є безпроцентною, тобто за користування сумою позики відсотки (плата) не стягуються. Відповідно до п. 6 договору позики, позика не є цільовою.

У п. 7 договору позики сторони погодили, що позичальник зобов`язується повернути суму позики в строк до 01 грудня 2009 року.

Позичальник на власний розсуд може повертати суму позики достроково (п. 8 договору позики).

Згідно п. 9 договору позики, зобов`язання позичальника за цим договором можуть бути забезпечені в порядку, визначеному чинним законодавством України.

01 вересня 2007 року ОСОБА_2 (кредитор) та ОСОБА_1 і ОСОБА_4 (поручителі) було укладено Договір поруки (а. с. 9 - 11 т. 1).

Відповідно до п. 1.1 договору поруки поручитель зобов`язується нести разом з боржником солідарну відповідальність перед кредитором за виконання/належне виконання ОСОБА_3 (боржник) зобов`язань, що встановлені договором позики від 01 вересня 2007 року (основний договір) в 4 545 000 грн., що є еквівалентом 900 000 доларів США (основне зобов`язання).

Згідно з п. 2.1 договору поруки поручителі відповідають за виконання боржником його зобов`язань за договором позики виключно в межах визначеної на день пред`явлення кредитором вимоги вартості:

- нежитлових приміщень загальною площею 227,60 кв.м., а саме: приміщення № 1 площею 26,0 кв.м., приміщення № 4 площею 3,6 кв.м., приміщення № 5 площею 1,3 кв.м., приміщення № 6 площею 1,3 кв.м., приміщення № 7 площею 46,8 кв.м., приміщення № 11 площею 114,9 кв.м., приміщення № 19 площею 16,6 кв.м., приміщення № 20 площею 17,1 кв.м., що складають частку 3/100 від домоволодіння (літ.А та літ.Б) площею 7676,0 кв.м. та розташовані на четвертому поверсі (в літ.А) будівлі АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідченого 20.02.2003 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хоружик І.Г., зареєстровано в реєстрі за № 689; Акту прийому-передачі нежитлових будівель від 21.02.2003; реєстраційний запис на правовстановлювальному документі здійснено Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна у реєстраційній книзі № д.8п-4 за реєстровим № 380 від 28 березня 2003 року;

- нежитлових приміщень (в літ. А) загальною площею 364,2 кв.м., а саме: приміщення № 2 площею 1.7 кв.м., приміщення № 3 площею 1,3 кв.м., приміщення № 12 площею 117,3 кв.м., приміщення № 15 площею 22,4 кв.м., приміщення № 16 площею 25,6 кв.м., приміщення № 17 площею 16,7 кв.м., приміщення № 18 площею 16.7 кв.м., приміщення № 21 площею 47,4 кв.м., приміщення II площею 17,2 кв.м., приміщення III площею 12,6 кв.м., приміщення IV площею 11,3 кв.м., приміщення V площею 7,9 кв.м., - що складає 4/100 частин домоволодіння (літ.А та літ.Б) площею 7676,0 кв.м. та розташовані на четвертому поверсі (в літ.А) будівлі АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу частин нежитлових приміщень від 26 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбаль Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 3670; реєстраційний запис на правовстановлювальному документі здійснено Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна у реєстровій книзі № д.5з-494 за реєстровим № 380-з від 04 липня 2007 року (Нерухомість).

Відповідно до п. 2.2 договору поруки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання поручителі зобов`язуються сплатити кредитору протягом 1-го дня з моменту отримання вимоги кредитора та документів, що підтверджують право вимоги, суму, визначену у вимозі, але не більше ніж розмір вартості нерухомості, або, на розсуд поручителів, передати у власність кредитора нерухомість. З моменту передання нерухомості у власність кредитора зобов`язання поручителів за цим договором вважаються повністю виконаними і кредитор не вправі пред`явити поручителям жодних додаткових вимог.

За змістом п. 2.3 договору поруки вимога кредитора про виконання поручителями основного зобов`язання або його частини повинна бути викладена у письмовій формі і буде вважатись поданою належним чином, якщо вона надіслана рекомендованим чи цінним листом (за адресою, що вказана в договорі) чи надана особисто кожному з поручителів.

У п. 3.2 договору поруки сторони погодили, що порука припиняється в разі припинення зобов`язань за основним договором або у випадку спливу п`ятирічного строку від дня настання строку виконання основного зобов`язання в залежності від того, що наступить раніше, а також в інших випадках, встановлених чинним законодавством.

Судом також встановлено, що у вересні 2021 року ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсним договору поруки, в якому просив суд визнати недійсним договір поруки від 01 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року у справі № 361/8555/21-ц у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсним договору поруки відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 вересня 2023 року залишено без змін (а. с. 195 - 203 т. 4).

У постанові Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року (а. с. 195 - 203 т. 4), зокрема, зазначено, що «предметом договору поруки є забезпечення виконання зобов`язання боржника - ОСОБА_3 . Згідно з пунктом 2.1 договору поруки від 01 вересня 2007 року, поручителі відповідають перед кредитором за виконання основного зобов`язання виключно в межах визначеної на день пред`явлення кредитором вимоги вартості належних ОСОБА_1 та ОСОБА_4 нежитлових приміщень, загальною площею 227,60 кв.м, та 364,2 кв.м., що складають 3/100 часток та 4/100 часток відповідно від домоволодіння, загальною площею 7676,0 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2.2 договору поруки від 01 вересня 2007 року у випадку невиконання або неналежного виконання Боржником основного зобов`язання поручителі зобов`язуються сплатити кредитору протягом 1-го дня з моменту отримання вимоги Кредитора та документів, що підтверджують право вимоги, суму, визначену у вимозі, але не більше, ніж розмір вартості нерухомості, або, на розсуд поручителів, передати у власність Кредитора нерухомість.

Отже, даний пункт передбачає саме грошове зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у разі невиконання основного зобов`язання за договором позики. У той же час передача нерухомого майна визначена як один з альтернативних механізмів реалізації договору, який може бути використаний лише на розсуд останніх.

При цьому, підписуючи оспорюваний договір, ОСОБА_2 не звертав увагу на забезпечення зобов`язання за рахунок нерухомого майна, належного поручителям, і не приймав таке нерухоме майно в рахунок погашення зобов`язань за кредитним договором. Сторони передбачили тільки можливість передачі нерухомого майна ОСОБА_2 , яка в подальшому у випадку узгодження сторонами всіх істотних умов такої домовленості, мала би бути належним чином оформлена, з урахуванням вимог чинного законодавства.

Разом з тим, відповідно матеріалів справи, перехід права власності на нерухоме майно відбувся за мировою угодою, а не за оскаржуваним договором поруки.

Така мирова угода була укладена, визнана та затверджена Солом`янським районним судом м. Києва і стала способом вирішення спору між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , замінивши собою виконання ОСОБА_1 , ОСОБА_4 грошового зобов`язання за договором поруки.

Наведене свідчить про те, що маючи грошове зобов`язання перед ОСОБА_2 , поручителі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , виявили своє бажання виконати це грошове зобов`язання за рахунок іншого свого майна.»

З матеріалів справи також вбачається, що ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 17 березня 2010 року визнано мирову угоду від 11 березня 2010 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 . Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про стягнення суми позики (а. с. 42 - 43 т. 1).

Постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 , як особи, яка не брала участі у справі, задоволено, ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 17 березня 2010 року про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі - скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції (а. с. 3 - 6 т. 2).

У постанові Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року зокрема, зазначено, що умовами мирової угоди порушено права та законні інтереси ОСОБА_5 а саме - право власності на майно: на нежитлові приміщення загальною площею 227,60 кв.м., а саме: приміщення № 1 площею 19, 4 кв. м, приміщення №5 площею 26,9 кв. м, приміщення № 96 площею 7,7 кв. м, приміщення №7 площею 2,3 кв. м, приміщення №8 площею 68,1 кв. м, приміщення №9 площею 23,9 кв.м, приміщення №10 площею 6,9 кв. м, приміщення №11 площею 20,9 кв.м, приміщення №36 площею 17,0 кв. м, приміщення №II| площею 16,1 кв. м, що складають частку 3/100 від домоволодіння (літ. А та літ. Б) площею 7676,0 кв. м та розташовані на четвертому поверсі (в літ. А) будівлі АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідченого 20 лютого 2003 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хоружик І.Г., зареєстрованого в реєстрі за №689; Акту прийому-передачі нежитлових будівель від 21 лютого 2003 року; право власності зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна у реєстраційній книзі № д8п-4 за реєстровим №380-з від 28 березня 2003 року, так як вказане майно було придбано під час перебування ОСОБА_5 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_5 до участі у даній справі не залучався, згоди на передачу вказаного майна у власність позивача у даній справі на підставі мирової угоди, не надавав.

ОСОБА_5 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб 20 серпня 1999 року згідно свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 від 20 серпня 1999 року (а. с. 60 т. 1).

20 лютого 2003 року ТОВ «Фінансово-консультаційний центр сприяння розвитку підприємства» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, за умовами якого ОСОБА_1 придбала нежилі приміщення загальною площею 227,6 кв.м., які розташовані на четвертому поверсі нежилих приміщень літ. «А» та складають 3/100 частини від домоволодіння площею 7676,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 61 - 64 т. 1).

Також в матеріалах справи наявна копія договору іпотеки № 1-036/07Ф від 23 жовтня 2007 року, укладеного між ОСОБА_4 (майновий поручитель ОСОБА_8 , іпотекодавець) та АКБ «Правекс-Банк» (іпотекодержатель), відповідно до п. 1.1 якого іпотекодавець для забезпечення виконання в повному обсязі зобов`язань позичальника перед іпотекодержателем за договором про відкриття кредитної лінії № 1-036/07Ф від 23 жовтня 2007 року та можливих змін та доповнень до нього (кредитний договір) щодо сплати процентів, неустойки (штрафу, пені), вчасного та у повному обсязі погашення основної суми боргу за кредитом та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачено умовами кредитного договору, відшкодування збитків, іншої заборгованості (основне зобов`язання), передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно: нежитлові приміщення (в літ. А), загальною площею 364,2 кв.м., що складає 4/100 частин домоволодіння (літ. А та літ. Б) площею 7676,0 кв.м., а саме: приміщення № 2 площею 1.7 кв.м., приміщення № 3 площею 1,3 кв.м., приміщення № 12 площею 117,3 кв.м., приміщення № 15 площею 22,4 кв.м., приміщення № 16 площею 25,6 кв.м., приміщення № 17 площею 16,7 кв.м., приміщення № 18 площею 16.7 кв.м., приміщення № 21 площею 47,4 кв.м., приміщення № 14 площею 66,1 кв.м., приміщення № II площею 17,2 кв.м., приміщення № III площею 12,6 кв.м., приміщення № IV площею 11,3 кв.м., приміщення № V площею 7,9 кв.м., в будинку АДРЕСА_1 . Передане в іпотеку нерухоме майно за домовленістю сторін оцінено в 9 191 000 грн., що за курсом НБУ на дату укладення договору складає 1 820 000 доларів США (а. с. 145 - 152 т. 2).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Відповідно до ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (ч. 1 ст. 546 ЦК України).

Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Частиною четвертою статті 559 ЦК України (в редакції, чинній станом на час укладення договору поруки) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Судом першої інстанції правильно враховано правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), за змістом якої положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші (п. 7.35 постанови); включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону (п. 7.36 постанови).

Такі ж правові висновки підтримувалися Верховним Судом в подальшому, зокрема у постанові від 20 грудня 2023 року в справі № 405/2697/22 (провадження № 61-16047св23).

Судом першої інстанції встановлено, що за умовами п. 4 договору позики, сума позики передається позичальнику в момент підписання сторонами договору, і факт отримання суми позики підтверджується фактом підписання договору позичальником.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що у справі, що розглядається, між сторонами виникли договірні правовідносини за договором позики, укладеним у письмовій формі, зміст якого підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів, які позичальником позикодавцеві не повернуті.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності в договорі позики вказівки на вид забезпечення виконання зобов`язання та встановлення обов`язковості такого зобов`язання відхиляються апеляційним судом як неспроможні, з огляду на те, що відсутність врегулювання забезпечення виконання зобов`язань безпосередньо в договорі позики не позбавляла учасників справи можливості укласти в подальшому окремий договір поруки, що і було ними зроблено, врегулювавши всі умови поруки у цьому договорі.

Апеляційний суд також враховує правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 761/21994/15-ц, в якій зазначено, що «Відповідно до статей 553, 554, 626 ЦК України договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем; порука створює права для кредитора та обов`язки для поручителя, безпосередньо на права та обов`язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов`язань не впливає, оскільки зобов`язання для боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються. Чинним законодавством не передбачено обов`язкового отримання попередньої згоди боржника в основному зобов`язанні на укладення кредитором із іншою особою договору поруки на забезпечення виконання його зобов`язань.

Зазначене узгоджується з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, до яких дійшов Верховний Суд України у постанові від 20 лютого 2012 року у справі № 6-51цс11 та Верховний Суд у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 761/22001/15-ц (провадження № 61-643св17), від 16 вересня 2020 року у справі № 373/726/14-ц (провадження № 61-40437св18), від 02 грудня 2020 року у справі № 761/23379/15-ц (провадження № 61-3604св18.

Від зазначеної правової позиції Верховний Суд не відступав.

Вищезазначені норми не передбачають й обов`язкового визначення основним зобов`язанням видів забезпечення його виконання. Зазначення поруки як виду забезпечення у тексті основного зобов`язання є факультативною умовою, недотримання якої не тягне за собою визнання правочину недійсним.

Отже, виходячи з наведеного, колегія суддів не може погодитися із висновком судів, зробленим з посиланням на статтю 548 ЦК України, про те, що відсутність в основному зобов`язанні такого виду забезпечення його виконання як поручительство може свідчити про недійсність договору поруки».

Оцінюючи доводи апеляційної скарги та відзиву ОСОБА_5 на апеляційну скаргу в частині обов`язку поручителів відповідати за невиконання боржником договору позики повністю або частково, а не в межах вартості нерухомого майна, визначеної кредитором, апеляційний суд враховує наступне.

В преамбулі договору поруки від 01 вересня 2007 року чітко зазначено, що поручителями виступають ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які несуть солідарну відповідальність перед кредитором ОСОБА_2 .

Пунктом 1 договору поруки від 01 вересня 2007 року встановлено, що поручителі зобов`язується нести разом з боржником солідарну відповідальність перед кредитором та виконання/належне виконання ОСОБА_3 зобов`язань, що встановлені договором позики від 01 вересня 2007 року в розмірі 4 545 000 грн., що еквівалентно 900 000 доларам США, отже предметом договору є забезпечення виконання зобов`язання боржника ОСОБА_3 .

Пунктом 2.2 договору поруки визначено, що у випадку невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання поручителі зобов`язуються сплатити кредитору протягом 1 дня з моменту отримання вимоги кредитора та документів, що підтверджують право вимоги, суму, визначену у вимозі, але не більше, ніж розмір вартості нерухомості, або, на розсуд поручителів, передати у власність кредитора нерухомість.

Таким чином, даний пункт передбачає саме грошове зобов`язання відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у разі невиконання основного зобов`язання за договором.

У той же час передача нерухомого майна визначена як один з альтернативних механізмів реалізації договору, який може бути використаний лише на розсуд останніх. При цьому, підписуючи оспорюваний договір, позивач не акцентував забезпечення зобов`язання за рахунок нерухомого майна, належного поручителям, не приймав таке нерухоме майно в рахунок погашення зобов`язань за кредитним договором. Сторони передбачили тільки потенційну можливість передачі нерухомого майна позивачу, яка в подальшому мала би бути належним чином оформлена, з урахуванням вимог чинного законодавства.

Наведені обставини встановлені в постанові Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року у справі № 361/8555/21-ц за позовом ОСОБА_5 , у якій брали участь ті самі особи, що і в даній справі, та відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають повторному доказуванню.

З огляду на наведене доводи апеляційної скарги і відзиву на апеляційну скаргу третьої особи ОСОБА_5 , що умовами договору поруки закріплено те, що ОСОБА_1 фактично поручилась нерухомим майном, яке належало на праві приватної власності ОСОБА_4 , у той час як ОСОБА_4 поручилась нерухомим майном, що належало на праві власності ОСОБА_7 , не відповідають дійсності та відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані.

Судом першої інстанції надано належної оцінки запереченням відповідачів і третьої особи щодо правомірності стягнення боргу за договором позики з поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , виходячи з детального дослідження умов договору поруки, застосування норм матеріального права, які підлягали застосуванню, релевантних правових висновків Верховного Суду та враховуючи конкретні обставини справи, що переглядається, в сукупності з діями учасників справи.

Так, суд першої інстанції прийняв до уваги, що п. 3, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року в справі № 910/5282/23), добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 567/1471/21, провадження № 61-6249св23).

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків; у разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту приватних (цивільних) прав та інтересів, а для унеможливлення застосування до сторони чи сторін відповідного правочину Закону, то відсутні порушені, невизнані або оспорені приватні (цивільні) права (інтереси) (постанова Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 638/17053/18, провадження № 61-6138св23).

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є виваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки (постанова Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 752/1421/21, провадження № 61-2145св23).

Враховуючи наведене, судом першої інстанції обґрунтовано відхилено посилання відповідачів і третьої особи на п. 3.2 договору поруки від 01 вересня 2007 року, що порука припиняється в разі припинення зобов`язань за основним договором або у випадку спливу п`ятирічного строку від дня настання строку виконання основного зобов`язання, з чим погоджується апеляційний суд, оскільки на час складання такого договору позивач не міг передбачити ситуації, яка склалась у даній справі, зокрема те, що врегулювання сторонами спірного питання шляхом укладення мирової угоди буде нівельовано за зверненням третьої особи через 11 років.

Також судом першої інстанції відхилено посилання відповідачів і третьої особи на відсутність доказів дотримання позивачем п. 2.3 договору поруки від 01 вересня 2007 року щодо форми і порядку пред`явлення вимоги до поручителів, оскільки перелік додатків до позовної заяви, зокрема, містить посилання на «3. Копія повідомлення від 17 грудня 2009 року», при цьому, фактично таке повідомлення в матеріалах справи відсутнє, але й відсутній акт суду про відсутність даного документу серед додатків до позову станом на момент його подання до суду, який мав би бути складений у такому випадку відповідно до Інструкції з діловодства в судах. Наведене, а також «реанімування» спору більш, ніж через десять років після його врегулювання, унеможливлює як з`ясування факту наявності/відсутності вказаного доказу в матеріалах позову на момент його подання до суду, так і витребування його у позивача, який наполягає на тому, що відповідний доказ подавався до суду разом з позовом.

Апеляційний суд погоджується з такою оцінкою суду першої інстанції та відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги, що оскільки кредитор з 01 грудня 2009 року, не звернувся до поручителів у встановлений договором спосіб щодо виконання ними обов`язку, то в них на сьогоднішній день не виникло перед кредитором жодного зобов`язання, і що до позову не додано жодного документу, який би підтверджував виконання позивачем п. 2.2 та 2.3 договору поруки.

Крім того, доводи відповідача в апеляційній скарзі про непред`явлення вимоги позичальником до поручителів в порядку досудового врегулювання спору згідно з умовами договору поруки апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані, враховуючи правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, яка в подальшому підтримана постановами Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 521/6903/17 (провадження № 61-2071св19, від 28 липня 2021 року в справі № 524/5254/14-ц (провадження № 61-6214св19), що застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору поруки) словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Також апеляційний суд враховує, що подання апеляційної скарги поручителем ОСОБА_1 суперечить її попередній процесуальній поведінці, позаяк укладення 11 березня 2010 року мирової угоди сторонами спору може свідчити про визнання на той момент відповідачами свого боргу, при цьому саме сторонами спору така мирова угода не оспорювалась, як і не оскаржувалась ухвала суду про її затвердження від 17 березня 2010 року, яка була скасована лише постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року за апеляційною скаргою третьої особи у справі ОСОБА_5 , який не є учасником правовідносин як за договором позики, так і за договором поруки.

При цьому доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_4 в суді першої інстанції щодо підписання договору поруки під впливом вчинення на них тиску з боку правоохоронних органів не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами.

Апеляційний суд приймає до уваги, що ОСОБА_2 , реалізуючи своє право на звернення до суду за захистом, шляхом пред`явлення даного позову фактично пред`явив вимогу до позичальника ОСОБА_3 , поручителів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , і така вимога була визнана ними, наслідком чого стало укладення мирової угоди з ОСОБА_2 , відтак, відсутність доказів вжиття позивачем заходів досудового врегулювання спору не спростовує правильних висновків суду першої інстанції про задоволення позову.

Крім того, апеляційний суд враховує, ОСОБА_2 , подаючи позов про стягнення боргу за договором позики, в якому відповідачами є в тому числі поручителі, в березні 2010 року, дотримався встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції станом на час укладення договору поруки) преклюзивного шестимісячного строку припинення поруки протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (01 грудня 2009 року), в зв`язку з чим апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги та відзиву третьої особи ОСОБА_5 на апеляційну скаргу про закінчення строку дії поруки 01 грудня 2014 року.

Є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги та відзиву третьої особи ОСОБА_5 на апеляційну скаргу, що позивачем не надано доказів дотримання між сторонами під час укладення договору поруки ст. 369 ЦК України, ст. 65 СК України, як такі, що суперечать усталеній практиці Верховного Суду, зокрема в постановах від 07 серпня 2019 року в справі № 753/18425/16-ц (провадження № 61-25094св18), від 01 грудня 2021 року в справі № 545/2358/19 (провадження № 61-2287св2), від 21 січня 2022 року в справі № 2-2725/2011 (провадження № 61-11446св21), де зазначено, що для укладення договору поруки (за яким стороною договору виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не укладався в інтересах сім`ї та стосувався спільного майна подружжя. Укладаючи договір поруки, один із подружжя не розпоряджався спільним майном подружжя.

Доводи апеляційної скарги, що поручителі не були учасниками договору позики, тому не можуть нести відповідальність за виконання основного зобов`язання, є необґрунтованими та суперечать правовій природі поруки, яка не передбачає участь поручителів в основному зобов`язанні, а є правовим інструментом, призначення якого полягає у забезпеченні виконання основного зобов`язання іншими, відмінними від боржника, особами.

Відхиляючи посилання відповідачів і третьої особи на п. 2.1 договору поруки від 01 вересня 2007 року, суд першої інстанції вірно зауважив, що відповідачами у справі жодних доказів на підтвердження того, що заявлена позивачем до стягнення сума перевищує вартість відповідних нежитлових приміщень, не надано.

Апеляційний суд наголошує, що договір поруки було оскаржено третьою особою в справі ОСОБА_5 в справі № 361/8555/21-ц за позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа ОСОБА_3 про визнання недійсним договору поруки, в позові ОСОБА_5 було відмовлено, рішення суду набрало законної сили, відтак договір поруки є чинним і підлягає виконанню його сторонами.

Вирішуючи питання щодо валюти зобов`язання, суд першої інстанції вірно визначився з тим, що згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, при цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно ст. 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Тлумачення ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України дозволяє зробити висновок, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Таким чином, ЦК України надає сторонам договору можливість встановити «валютне застереження» у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті при укладенні договору. При цьому грошовий еквівалент в іноземній валюті буде виступати складовим елементом ціни в договорі.

Судом першої інстанції правильно враховано правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 752/4079/16-ц, провадження № 61-7168св23) про те, що за загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в ч. 2 ст. 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами, та у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 753/14634/22, в якій Верховний Суд також зазначив, що відповідно до ст. 533 ЦК України сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язаннями визначається у гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом.

Змінивши предмет позову в лютому 2024 року, ОСОБА_2 просив стягнути з відповідачів на свою користь суму позики в розмірі 34 761 330 грн. та 3 % річних за прострочення грошового зобов`язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України за період з 02 грудня 2009 року по 23 лютого 2022 року, що складає 12 754 074,88 грн., всього 47 515 404,91 грн.

Розрахунок заборгованості перевірено судом першої інстанції та враховано, що відповідачі доводів позивача про суму заборгованості за договором позики від 01 вересня 2007 року не спростували, контррозрахунку заборгованості не зробили, доказів сплати заборгованості не подали.

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

До порушення грошового правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 цього Кодексу).

Судом першої інстанції правильно враховано правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, провадження № 14-254цс19) про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Разом із тим, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення, і відповідачі з заявою про застосування позовної давності до суду не зверталися, судом першої інстанції обґрунтовано не вирішувалось питання дотримання позивачем строку позовної давності щодо частини вимог про стягнення 3 % річних.

З огляду на зазначене, а також те, що сторони визначили у договорі позики від 01 вересня 2007 року суму позики у гривні в еквіваленті іноземної валюти (доларах США), порядок її повернення, а також, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення основної суми боргу за договорам позики у гривні в еквіваленті до іноземної валюти (долара США) за курсом продажу доларів США, встановленим НБУ, на дату, визначену позивачем у заяві про зміну предмету позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про стягнення з відповідачів в солідарному порядку на користь позивача суми основного боргу за договором позики від 01 вересня 2007 року в сумі 34 761 330,00 грн., а також 3% річних за прострочення грошового зобов`язання за договором позики від 01 вересня 2007 року в сумі 12 754 074,88 грн.

Оскаржене судове рішення є достатньо вмотивованим та містить висновки суду щодо обставин, які мають значення для вирішення спору. Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, надав належної оцінки всім аргументам учасників справи, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не врахував аргументи відповідачів і третіх осіб, що сторони за договором позики не визначили вид забезпечення зобов`язання та не встановили обов`язковість забезпечення зобов`язання, а лише передбачили його можливість; що сторони договором не визначили вид забезпечення зобов`язання; що порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання повністю або частково, а не в межах вартості нерухомого майна, визначеної кредитором; що оскільки кредитор з 01 грудня 2009 року не звернувся до поручителів у встановлений договором спосіб щодо виконання ними обов`язку, то в них на сьогоднішній день не виникло перед кредитором жодного зобов`язання; про закінчення строку договору поруки; що позивачем не надано жодного доказу, який би свідчив про дотримання сторонами під час укладення договору поруки вимог ст. 369 ЦК України та ст. 65 СК України; що поручителі не були учасниками договору позики, тому не можуть нести відповідальність за виконання основного зобов`язання.

Будь-яких інших обставин, в чому, на думку відповідача, полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо) у апеляційній скарзі не зазначено.

Судом першої інстанції також здійснено розподіл судових витрат, поклавши на відповідачів понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 15140 грн. пропорційно до задоволення позовних вимог - по 5046,60 грн. з кожного відповідача на користь позивача, що узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 141 ЦПК України і не спростовується доводами апеляційної скарги.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 24 жовтня 2024 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.