Постанова

від 22.11.2024 по справі 922/1870/24

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2024 року м. Харків Справа №922/1870/24

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича (вх.№2072Х від 29.08.2024) на рішення Господарського суду Харківської області від 06.08.2024 у справі №922/1870/24 (м. Харків, суддя Сальнікова Г.І., повний текст рішення складено 06.08.2024)

за позовом Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича, м. Харків,

до ОСОБА_1 , с. Солоницівка, Харківська область,

про стягнення 903 465,65 грн, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, фізична особа-підприємець Піддубний Андрій Андрійович звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - ОСОБА_1 про стягнення 903465,65 грн, з яких: основний борг у розмірі 853132,08 грн, 3% річних у розмірі 11695,09 грн, інфляційні втрати у розмірі 38638,48 грн, а також судові витрати.

Позов обґрунтовано неналежним виконанням з боку відповідача взятих на себе зобов`язань за договором позики від 17.11.2020 в частині своєчасного повернення суми позики у строки, передбачені умовами договору.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.08.2024 позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича основний борг у розмірі 597858,00 грн, 3% річних у розмірі 11645,95 грн, інфляційні втрати у розмірі 38638,48 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 9722,13 грн. Ухвалено видати наказ після набрання рішенням законної сили. У решті позову відмовлено.

Фізична особа-підприємець Піддубний Андрій Андрійович з вказаним рішенням суду першої інстанції частково не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить рішення Господарського суду Харківської області від 06.08.2024 у справі №922/1870/24 - змінити в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича розміру основного боргу за договором позики від 17.11.2020 у сумі 597858,00 грн, визначивши належною для стягнення суму у розмірі 853132,08 грн.

В обґрунтування своєї позиції по справі апелянт посилається на те, у даному випадку сторони добровільно погодили умови договору, за якими у разі зміни валют сума повернення повинна дорівнювати сумі в гривні 21 267 доларів США за офіційним курсом, встановленим НБУ на день повернення. Скаржник зазначає, що у даному випадку днем повернення суми позики для визначення гривневого еквівалента іноземної валюти (в розумінні ч.2 ст. 533 УК України) не може вважатись останній день строку на повернення відповідної позики, погоджений сторонами у договорі (01.07.2021), адже вказаний строк - це загальний строк виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань. Апелянт вказує, що судом першої інстанції не враховано, що положення ч.2 ст.533 ЦК України визначають необхідність визначення грошового еквівалента в іноземній валюті за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте 01.07.2021 позичальником не було виконано зобов`язання та не повернуто суму позики, тобто не проведено «платіж» в розумінні ст.533 ЦК України. На думку апелянта, сплив останнього дня строку виконання грошових зобов`язань за договором позики, що виражений в еквіваленті іноземної валюти, не має наслідку у вигляді остаточного фіксування суми грошового еквівалента в іноземної валюти, адже станом на момент спливу строку виконання грошових зобов`язань, відповідачем не було повернуто суму отриманої позики. Таким чином, скаржник з посиланням на судову практику, зазначає, що у випадку визначення у договорі грошового еквіваленту в іноземній валюті та вказівки, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.08.2024 для розгляду справи №922/1870/24 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича (вх.№2072Х від 29.08.2024) на рішення Господарського суду Харківської області від 06.08.2024 у справі №922/1870/24. Розгляд апеляційної скарги постановлено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/1870/24.

05.09.2024 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/1870/24.

Від представника ОСОБА_1 надійшла заява про продовження строку для подання відзиву (вх.№12737 від 04.10.2024).

Від представника ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№12742 від 04.10.2024), в якому останній просить поновити процесуальні строки на подання відзиву на апеляційну скаргу; відмовити у задоволенні апеляційної скарги ФОП Піддубного Андрія Ігоровича у справі №922/1870/24; рішення Господарського суду Харківської області №922/1870/24 від 06.08.2024 року залишити без змін.

Оскільки представником відповідача одночасно із клопотанням про продовження строків для подання відзиву на апеляційну скаргу подано сам відзив із клопотанням про поновлення пропущеного процесуального строку, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для розгляду клопотання про продовження строку для подання відзиву та залишає таке клопотання без розгляду.

Щодо клопотання представника відповідача про поновлення процесуального строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вказує про наступне.

Відповідач обґрунтовує пропуск строку на подання відзиву на апеляційну скаргу тим, що відповідач - ОСОБА_1 не є фахівцем у галузі права та був змушений звернутись до адвоката. Після ознайомлення представника з матеріалами справи, останнім встановлено сплив строку на подання відзиву на апеляційну скаргу. Представник посилається на обставини, пов`язанні з введенням воєнного стану в Україні та зазначає про бажання скористатися правом на захист, справедливий судовий розгляд та надати відзив на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 113 Господарського процесуального кодексу строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, встановлюються судом.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.09.2024 встановлено відповідачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали. Як вбачається з матеріалів справи, вказана ухвала направлена відповідачу засобами поштового зв`язку та вручена останньому - 07.09.2024, що підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

З огляду на зазначене, строк на подання відзиву на апеляційну скаргу закінчився 23.09.2024 (з урахуванням того, що п`ятнадцятий день строку припадав на вихідний день).

Представником відповідача відзив подано через систему «Електронний Суд» 04.10.2024, тобто з пропуском встановленого ухвалою строку.

Вирішення питання щодо поновлення строку, відповідно до частини першої статті 119 ГПК України, перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони чи зі своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Частиною четвертою статті 119 ГПК України передбачено, що одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій, уникаючи як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Пронін проти України», «Кузнєцов та інші проти рф» одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведені у відзиві обставини, беручи до уваги те, що відповідач одночасно із клопотанням подав відзив на апеляційну скаргу, вказані відповідачем обставини пропуску строку пов`язані із військовою агресією, необхідність звернення відповідача за професійною правничою допомогою, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, враховуючи норми статей 7, 13 ГПК України, а також завдання та основні засади (принципи) господарського судочинства, визначені статтею 2 ГПК України, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення відповідачу пропущеного строку для подання відзиву на апеляційну скаргу.

В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що умовами пункту 1, 3 договору передбачено обов`язок позичальника повернути суму позики у строк - до 01.07.2021 включно та право позичальника повернути суму позики раніше вказаного строку. При цьому відповідач зазначає, що сторони у пункті 1 договору узгодили, що у разі зміни курсу валют сума повернення позики повинна дорівнювати сумі в гривні, 21267,00 доларів США за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України на день повернення. Відтак, відповідач зазначає, що враховуючи погоджені між сторонами умови договору щодо строку (дня) виконання позичальником зобов`язання з повернення суми позики, який чітко визначений умовами пункту 1 договору, твердження позивача у позовній заяві про те, що день повернення позичальником суми позики є датою звернення з позовною заявою до суду є необґрунтованим та не узгоджується з умовами договору.

Від Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича надійшла відповідь на відзив (вх.№12897 від 08.10.2024), в якій останній просить апеляційну скаргу представника позивача фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича - адвоката Дробчак Людмили Володимирівни на рішення Господарського суду Харківської області від 06 серпня 2024 року у справі №922/1870/24 задовольнити.

Також від Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича надійшов супровідний лист, яким надано докази направлення відповіді на відзив на апеляційну скаргу представнику відповідача (вх.№12901ел.2022 від 08.10.2024).

Суд зазначає, що з огляду на те, що судом першої інстанції дана справа визнана малозначною, розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання) за наявними у справі матеріалами, з урахуванням предмету позову, характеру спірних правовідносин, змісту позовних вимог, ціни позову, судом було попереджено сторони, що апеляційна скарга буде розглянута судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження направлені сторонам рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Представнику позивача вказана ухвала направлена в електронний кабінет системи «Електронний Суд».

Таким чином, матеріалами справи підтверджується належне повідомлення сторін про відкриття провадження у справі та розгляд справи в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заперечень проти розгляду апеляційної скарги в даному порядку від сторін не надійшло.

Відповідно до ч.1 ст.270 ГПК України, у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, 17.11.2020 між фізичною особою-підприємцем Піддубним Андрієм Андрійовичем (надалі - позивач, позикодавець) та фізичною особою-підприємцем Марченко Віталієм Валентиновичем (надалі - відповідач, позичальник) укладено договір позики (надалі - договір).

Відповідно до умов пункту 1 договору позикодавець при укладенні договору передав, а позичальник прийняв грошові кошти у розмірі 597858,00 грн, що за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України еквівалентно 21267,00 доларів США (далі - сума позики), та зобов`язався повернути позикодавцеві суму позики в строк до першого липня дві тисячі двадцять першого року. У разі зміни курсу валют сума повернення повинна дорівнювати сумі в гривні, 21267,00 доларів США за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України на день повернення. Для визначення вище зазначеного офіційного курсу валют, встановленого Національним банком України, сторони домовились використовувати дані стосовно курсу валют на відповідну дату, що містяться на офіційному веб-порталі Національного банку України за електронною адресою: http://www.bank.gov.ua/control/uk/curmetal/currence/search/form/day. Факт одержання суми позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником, в момент отримання суми позики.

Пунктом 2 договору передбачено, що повернення боргу має бути здійснено в адресу позикодавця готівкою або безготівково. Місцем виконання зобов`язання за цим договором є місце фактичного проживання позикодавця, яке вказано у п. 11 договору. Позичальник повинен виконати свої грошові зобов`язання за договором - за місцем проживання позикодавця, яке вказано у п. 11 договору.

Згідно пункту 3 договору позичальник має право повернути вказану у п. 1 суму позики раніше вказаного строку.

Пунктом 4 договору погоджено, що здійснення повного або часткового повернення позичальником суми позики буде підтверджуватись заявкою (розпискою) позикодавця, яка видається позичальнику.

Пунктом 7 договору передбачено, що договір вступає в силу і вважається укладеним з моменту передання суми позики та діє до виконання всіх зобов`язань, що встановлені ними.

Відповідно до розписки від 17.11.2020 позичальник підтвердив, що отримав від позикодавця грошові кошти у розмірі 597858,00 грн, що за офіційним курсом, встановленим НБУ на день підписання еквівалентно 21267,00 доларів США. Розписка надана згідно п. 1 договору позики від 17.11.2020 р. Зазначено, що на дату підписання даної розписки позичальник стверджує, що відносно нього немає судових спорів або виконавчих проваджень щодо погашення грошових зобов`язань перед третіми особами. Вказано, що розписка написана позичальником власноруч.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено про належне виконання позивачем умов договору позики від 17.11.2020 та надання відповідачу грошових коштів у розмірі 597858,00 грн під розписку відповідно до умов пункту 1 договору. Разом з тим, позивач вказує, що відповідачем порушено умови договору позики та не повернуто суму позики у строки визначені сторонами в умовах договору.

Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що укладення та виконання договірних зобов`язань, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. Судом встановлено, що погоджений між сторонами умовами пункту 1 договору строк повернення позичальником позики є таким, що настав, однак матеріали справи не містять доказів, що свідчать про належне виконання позичальником взятих на себе зобов`язань за договором позики в частині повернення суми позики у погоджений між сторонами строк. Місцевий господарський суд вказав, що враховуючи погоджені між сторонами умови договору щодо строку (дня) виконання позичальником зобов`язання з повернення суми позики, який чітко визначений умовами пункту 1 договору, твердження позивача у позовній заяві про те, що день повернення позичальником суми позики є датою звернення з позовною заявою до суду є необґрунтованим та не узгоджується з умовами договору. Оскільки станом на узгоджений між сторонами строк (день) повернення суми позики - 01.07.2021 зміна офіційного курсу валют не відбулась, суд зазначив, що відповідач зобов`язаний повернути позивачу визначену умовами пункту 1 договору суму позики у розмірі 597858,00 грн відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України. З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення основного боргу у розмірі 597858,00 грн підлягає задоволенню. В іншій частині заявленого до стягнення основного боргу суд відмовив у зв`язку із необґрунтованістю та безпідставністю. Здійснивши власний розрахунок заявлених до стягнення 3% річних з огляду на вимоги законодавства, умови договору та обставини справи, суд вказав, що обґрунтованим, правомірним та арифметично вірним до стягнення є 3% річних у розмірі 11645,95 грн за період з 02.07.2021 по 23.02.2022, що свідчить про наявність підстав для часткового задоволення позову в обґрунтованій судом частині 3% річних та відмови у задоволенні вимог про стягнення решти 3% річних. Перевіривши правомірність та правильність здійсненого позивачем детального розрахунку інфляційних втрат у розмірі 38638,48 грн, суд зазначив, що нарахування у повній мірі відповідають обставинам справи, вимогам законодавства, розрахунки виконано арифметично вірно, з урахуванням чого, позовна вимога про стягнення інфляційних втрат у розмірі 38638,48 грн, є обґрунтованою та підлягає задоволенню. Крім того, суд зазначив, що станом на час звернення з позовом до суду відповідач втратив статус фізичної особи-підприємця, однак в силу законодавчих положень та усталеної судової практики, погоджені договірні зобов`язання не припинилися та залишаються за відповідачем як за фізичною особою.

Апеляційний господарський суд зазначає, що з огляду на вимоги апеляційної скарги та, враховуючи положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України, рішення переглядається в частині розміру основного боргу за договором позики.

Надаючи правову оцінку вищенаведеним обставинам, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно статтею 509 ЦК України, статтею 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтями 525, 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 193 ГК України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Спірні правовідносини виникли між сторонами у справі на підставі договору позики.

Судова колегія зазначає, що відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до умов укладеного між сторонами Договору позики від 17.11.2020 позикодавець при укладенні договору передав, а позичальник прийняв грошові кошти у розмірі 597858,00 грн, що за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України еквівалентно 21267,00 доларів США (далі - сума позики), та зобов`язався повернути позикодавцеві суму позики в строк до першого липня дві тисячі двадцять першого року. У разі зміни курсу валют сума повернення повинна дорівнювати сумі в гривні, 21267,00 доларів США за офіційним курсом валют, встановленим Національним банком України на день повернення. Факт одержання суми позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником, в момент отримання суми позики.

Із наявної у справі Розписки від 17.11.2020 вбачається, що позичальник отримав від позикодавця грошові кошти у розмірі 597 858,00 грн, що за офіційним курсом, встановленим НБУ на день підписання еквівалентно 21 267,00 доларів США.

Колегія суддів зазначає, що факт отримання вищезазначених грошових коштів та невиконання відповідачем зобов`язання із повернення суми позики, не оспорюється сторонами та не є предметом апеляційного оскарження.

Разом з цим, звертаючись із позовною заявою, позикодавець просив стягнути суму основного боргу у розмірі 853 132,08 грн, що дорівнює 21 267 доларів США за офіційним курсом, встановленим НБУ на день повернення позики (дату звернення до суду із позовною заявою). Суд першої інстанції за результатом розгляду вказаних позовних вимог зазначив, що з огляду на умови договору та обставини справи, твердження позивача про те, що день повернення позичальником суми позики є датою звернення з позовною заявою до суду є необґрунтованим та не узгоджується з умовами договору. З огляду на незмінність офіційного курсу валют станом на узгоджений між сторонами строк (день) повернення суми позики, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 597 858,00 грн.

Апелянт заперечує проти таких висновків суду першої інстанції та вважає, що у випадку визначення у договорі грошового еквіваленту в іноземній валюті та вказівки, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову.

Тобто, предметом апеляційного розгляду є питання належного до стягнення розміру основної заборгованості за договором позики.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо розміру належної до стягнення суми основної заборгованості з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Водночас Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання на території України грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов`язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Загальні положення виконання грошового зобов`язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одним із елементів належного виконання зобов`язання є його виконання у валюті, погодженій сторонами.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які укладаються та виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово зазначала що у цивільному законодавстві відсутня заборона на укладення правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги.

Такий підхід до розуміння правової природи іноземної валюти як валюти зобов`язання є усталеним і послідовним у практиці Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16, від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16, від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17).

Як вбачається з матеріалів справи, сума позики за укладеним Договором передана відповідачу у гривні. Умовами Договору передбачено, що сума повернення має визначатися у гривні, з урахуванням зміни курсу валют станом на день повернення. Позивачем заявлено до стягнення суму основного боргу (суми позики) у гривні з розрахунку курсу валют станом на день подання позову разом із нарахованими інфляційними втратами та відсотками річних.

Як вже зазначено судом, грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (стаття 533 ЦК України).

У даному випадку відповідно до п.1 Договору позики сторонами погоджено, що у разі зміни курсу валют сума повернення повинна дорівнювати сумі в гривні, 21267,00 доларів США, за офіційним курсом валют, встановленим НБУ на день повернення. При цьому, у тому ж пункті 1 Договору позики зазначено, що позичальник зобов`язався повернути позикодавцеві суму позики у строк до 01.07.2021.

Крім того, згідно з пунктом 3 Договору позики позичальник має право повернути погоджену у п. 1 суму позики раніше вказаного строку.

Тобто, сторони встановили у договорі порядок визначення суми, яка підлягає поверненню позикодавцю, а саме сума повернення в гривні повинна дорівнювати 21267,00 доларів США за офіційним курсом, встановленим на день повернення. З аналізу вищевказаних положень Договору позики вбачається, що сторони чітко визначили день повернення суми позики - 01.07.2021 або раніше вказаного строку, про що слушно зауважив суд першої інстанції.

Згідно частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, станом на 01.07.2021 сума позики не повернута позикодавцю.

Оскільки станом на узгоджений між сторонами строк (день) повернення суми позики - 01.07.2021 зміна офіційного курсу валют не відбулась, відповідач зобов`язаний повернути позивачу визначену умовами пункту 1 договору суму позики у розмірі 597858,00 грн відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України, про що вірно зазначив суд першої інстанції.

Акцентуючи увагу на положеннях статті 533 ЦК України в частині того, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, апелянт не враховує приписи того, що вказаний порядок застосовується у випадку, якщо інший порядок визначення суми, яка підлягає сплаті не визначений, зокрема, договором.

Як встановлено вище, сторони в укладеному договорі позики погодили, що сума повернення позики має визначатися за курсом валюти на день повернення. Днем повернення у договорі визначено 01.07.2021. Оскільки у зазначений строк позичальником не повернуто суму позики, суд першої інстанції обґрунтовано застосував еквівалент іноземної валюти для визначення суми повернення станом на 01.07.2021.

Посилання скаржника на те, що встановлений договором день повернення позики є загальним строком виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань не свідчить про те, що такий строк не може вважатися днем, станом на який має визначатися гривневий еквівалент іноземної валюти, оскільки такий порядок погоджено сторонами в укладеному договорі.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Оскільки положення статті 553 ЦК України передбачають диспозитивність сторін у врегулюванні порядку встановлення суми, що підлягає сплаті у випадку визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, узгоджений сторонами у договорі позики порядок визначення суми, що підлягає поверненню, відповідає чинному законодавству та принципу свободи договору.

Також апелянт зазначає, що оскільки відповідач не повернув кошти за договором позики, враховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, а також те, що сторони визначили ціну грошового зобов`язання у грошовому еквіваленті до іноземної валюти, то стягнення основної суми заборгованості підлягало на основі курсу валюти станом на день пред`явлення позову.

З посиланням на судову практику, викладену у постанові Вищого господарського суду України в постанові від 29.08.2017 у справі №910/2031/16 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 07.04.2018 у справі №916/1435/17, скаржник зазначає, що основна сума заборгованості підлягає стягненню на основі курсу валюти станом на день пред`явлення позову. З цього приводу колегія суддів вказує про наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічні за змістом положення містяться у ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

У рішенні у справі «Тудор проти Румунії» Європейський суд з прав людини вказав, що роль найвищої судової інстанції кожної держави полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці. Європейський суд з прав людини дає чітку відповідь: забезпечення єдності судової практики - завдання найвищої судової установи кожної держави. І не тільки Європейський суд з прав людини, а й інші органи Ради Європи відводять саме найвищій судовій установі в державі таку важливу роль.

Однак тлумачення правової норми судом у процесі вирішення спору з метою застосування закону до конкретних правовідносин, які виникли між сторонами, - одночасно і процесуальне право, і обов`язок суду. Жоден суд не може ухвалити рішення, не витлумачивши норму закону, яку він застосовує.

Разом із тим суддівський розсуд - необхідна складова незалежності суду. Знаходячись поза межами прецедентної судової системи, суд проявляє свій розсуд у тому, що вирішує спір, ґрунтуючись виключно на статутному праві, самостійно даючи йому тлумачення, виходячи зі змісту, значення конкретного закону, галузі права і законодавства в цілому у рамках індивідуальних особливостей обставин конкретної справи, що розглядається.

Таким чином, при врахуванні правових висновків Верховного Суду мають враховуватися індивідуальні особливості обставин даної справи та конкретних доказів з урахуванням принципу правової визначеності та верховенства права.

Із аналізу постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник вбачається, що висновок про те, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог) зроблено з урахуванням фактичних обставин конкретних справ та умов договору. Так, суд дійшов висновку, що якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог).

Втім, у даній справі сторони в укладеному договорі погодили, що еквівалент іноземної валюти визначається станом на день повернення суми позики та встановили такий строк умовами договору.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Отже, колегія суддів зазначає, що висновки, викладені у вищезазначених постановах Верховного Суду є нерелевантними для цієї справи, оскільки обставини справи не є подібними зі справою, яка переглядається.

Крім того, колегія суддів констатує, що Верховний Суд у постанові від 11.09.2024 у справі №500/5194/16-ц відступив від висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 квітня 2018 року у справі №916/1435/17 та постанові Верховного Суду України від 21 червня 2017 року в справі №910/2031/16 та зазначив, що якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.

При цьому, за обставинами справи №500/5194/16-ц встановлено, шо спеціального порядку визначення суми, яка підлягає сплаті у гривнях, сторони в укладеному ними договорі не погодили (п. 57).

Таким чином, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовної вимоги про стягнення основного боргу у розмірі 597858,00 грн є законним та обґрунтованим. В частині вимог про стягнення інфляційних втрат та відсотків річних рішення не оскаржується та, в силу вимог ст.269 ГПК України, не переглядається судом апеляційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що скаржникові надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Доводи, наведені апелянтом не спростовують висновків господарського суду першої інстанції та не свідчать про допущення порушень при прийнятті оскаржуваного рішення. Колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд, приймаючи судове рішення в оскаржуваній частині, повністю дослідив обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування або зміни вказаного рішення в оскаржуваній частині відсутні. З огляду на викладене, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційних вимог.

Ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

24.02.2022 Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 введено в Україні воєнний стан, який продовжено до 07.02.2025 (Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 29.10.2024 №4024-IX).

Відповідно до ст.26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

З огляду на поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.273 ГПК України.

Керуючись статтею 129, 232, 233, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Піддубного Андрія Андрійовича залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 06.08.2024 у справі №922/1870/24 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки касаційного оскарження передбачено ст.ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 22.11.2024.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян