Постанова

від 20.11.2024 по справі 760/32919/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

Справа № 760/32919/21

Провадження № 61-1003св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2023 року в складі колегії суддів Ящук Т. І., Немировської О. В., Рейнарт І. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва, Управління культури Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому зазначила, що вона працює на посаді викладача у Київській дитячій школі мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва.

08 листопада 2021 року її було відсторонено від виконання посадових обов`язків до усунення причин, що зумовили відсторонення, без збереження заробітної плати на підставі наказу директора Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва від 08 листопада 2021 року № 99-к.

Вказаний наказ обґрунтований статтями 46, 94 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), частиною другою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-III), частиною першою статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 1236), наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організації, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Наказ № 2153) та повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 від 04 листопада 2021 року.

Наказ роботодавця, на думку позивачки, є протиправним, оскільки чинним трудовим законодавством не передбачена така підстава відсторонення працівника від роботи, як відсутність щеплення від COVID-19, було порушено процедуру відсторонення, адже відсутнє подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби щодо усунення її від роботи, а будь-яка дискримінація працівників за станом здоров`я є недопустимою. Крім того, порушено її конституційне право на працю, що позбавило її та її родину засобів для існування.

Просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ від 08 листопада 2021 року № 99-к, виданий директором Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва, про відсторонення її від роботи;

- поновити її на роботі викладача Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва;

- стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з моменту відсторонення до дати постановлення судом рішення в справі, а також стягнути з відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

07 липня 2022 року рішенням Солом`янського районного суду м. Києва позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ директора Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва від 08 листопада 2021 року № 99-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи. Допущено ОСОБА_1 до роботи на посаді викладача Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва. Стягнуто з Управління культури Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період відсторонення від посади в розмірі 58 743,45 грн. В іншій частині вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не надав суду доказів того, що посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби було складено подання про відсторонення ОСОБА_1 від роботи, яке було направлено роботодавцю в порядку пункту 2.5. Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності.

Наказ № 2153 не встановлює обов`язковості щеплення працівників проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, оскільки не є нормативно-правовим актом, який має імперативний характер. Крім того, відповідачі під час відсторонення позивачки від роботи порушили норми КЗпП Українита конституційне право позивачки на працю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

25 травня 2023 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу Управління культури Солом`янської районної в м. Києві державної адміністраціїзадоволено. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 07 липня 2022 року скасовано. Позов залишено без задоволення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 працює на посаді викладача класу фортепіано у Київській дитячій школі мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва, а тому дія Наказу № 2153 поширювалася на неї як працівника закладу позашкільної освіти та вона належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Однак позивачка не надала до 08 листопада 2021 року роботодавцю документів на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

Суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону № 1645-III, Постанови № 1236 та Наказу № 2153, які є нормативно-правовою підставою для відсторонення від роботи працівників, що відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення або відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.

Для виконання своїх посадових обов`язків ОСОБА_1 мала особисто контактувати зі значною кількістю людей (учнів, колег по роботі), тому її індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення за збереження обсягу права на працю, зокрема на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, наприклад дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і мають право на безпечний освітній процес і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2023 року скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оспорюваний наказ роботодавця про відсторонення позивачки є дискримінаційним за ознаками здоров`я, а також містить пропаганду та агітацію в примусовому порядку до вакцинації від COVID-19. Сучасні міжнародні принципи та стандарти вимагають, що будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, має супроводжуватися попередньою вільною і проінформованою згодою.

У статті 12 Закону № 1645-III та Календарі профілактичних щеплень в Україні, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 59, визначено, що до профілактичних та обов`язкових щеплень відносяться щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу. Щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень визначених законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи.

Збирання конфіденційної інформації про стан здоров`я особи без її згоди не допускається, тому вимога роботодавця щодо надання ОСОБА_1 за місцем її робити медичних документів є незаконною.

Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 761/12073/18, від 23 січня 2019 року в справі № 755/6458/15-ц, про те, що статтею 36 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи.

Крім того, суд не звернув уваги на окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду в справі № 130/3548/21 та суддів Верховного Суду в справі № 565/1559/21.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

19 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_2., Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. поновлено строк касаційного оскарження, відкрито касаційне провадження в цивільній справі та витребувано її із Солом`янського районного суду м. Києва.

У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

За розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Грицик О. Ф. від 04 жовтня 2024 року за № 1178/0/226-24 у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_2 на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М., відповідно до підпунктів 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 зі змінами та доповненнями, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-1003св24.

04 жовтня 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 760/32919/21 (провадження № 61-1003св24) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Фаловська І. М.

23 жовтня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 16 листопада 1994 року ОСОБА_1 працює на посаді викладача у Київській дитячій школі мистецтв №1 Солом`янського району м. Києва (т. 1, а. с. 33).

05 листопада 2021 року роботодавцем складено акт № 1 про те, що ОСОБА_1 повідомлено про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з 08 листопада 2021 року та про необхідність надати документ, який підтверджує проходження повного курсу вакцинації або одну дозу дводозної вакцини, міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію, медичний висновок про наявність протипоказань до проведення відповідних профілактичних щеплень, а також зазначено, що у разі ненадання її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати.

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов`язків за посадою викладача до усунення причин, що зумовили відсторонення, без збереження заробітної плати на підставі наказу директора Київської дитячої школи мистецтв №1 Солом`янського району м. Києва №99-к від 08 листопада 2021 року.

01 березня 2022 року позивачку тимчасово поновлено на робочому місці у зв`язку з військовим станом згідно з наказом від 28 лютого 2022 року №23-к, вона приступила до своїх посадових обов`язків викладача та отримувала заробітну плату.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Згідно з вимогами статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

За частиною першою статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» широко використовується в правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України в справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України виснував, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону № 1645-ІІІ (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

У статті 11 цього Закону визначено, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У частині шостій статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Передбачається, що щеплення є обов`язковим у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Відповідно до пункту 17 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070, чинного на час виникнення спірних правовідносин), факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином (при щепленні неповнолітніх - батьками або іншими законними представниками, які їх замінюють), так і медичним працівником.

Отже, для отримання профілактичного щеплення, зокрема проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі -Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

Згідно з Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду та усталеною практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суди у справах про відсторонення невакцинованого працівника повинні оцінювати питання пропорційності втручання у приватне життя такого відстороненого працівника.

Як зазначає Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Верховний Суд наголошує: для того, щоб визначити, чи втручання спричинило порушення статті 8 Конвенції, Суд повинен перевірити, чи було воно виправданим згідно з другим абзацом цієї статті, тобто чи було втручання: «передбачено законом»; чи мало воно «легітимну мету», зазначену в абзаці другому статті 8 Конвенції; чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (див., для прикладу, пункт 265 рішення ЄСПЛ «Vavricka and Others v. the Czech Republic»).

Верховний Суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ вказував, що оскаржуване втручання повинно мати певну основу у національному законодавстві, яке має бути належним чином доступним і сформульованим з достатньою точністю, щоб дозволити тим, кого воно стосується, регулювати свою поведінку і, якщо це необхідно, за допомогою відповідних порад передбачити до міри, яка є розумною за обставин, наслідки, які може спричинити ця дія.

Термін «закон», як він трапляється у фразах «відповідно до закону» та «передбачений законом» у статтях 8-11 Конвенції, включає, серед іншого, «писане право», не обмежуючись первинним законодавством, а також правові акти та документи «меншого рангу» (див., для прикладу, пункт 88 рішення ЄСПЛ «Leyla Sahin v. Turkey»).

У своїй практиці Верховний Суд неодноразово аналізував застосування статті 46 КЗпП України, пунктів «б», «г» статті 10 Закону № 2801?XII, статті 12 Закону № 1645-III, Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66.

За результатами аналізу вказаних нормативних актів вироблено сталий підхід до вирішення спірного питання, вирішено, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Що стосується мети, яку переслідує відсторонення працівника від роботи, то, на думку Верховного Суду, метою відповідного законодавства є захист від хвороби, яка може становити серйозний ризик для здоров`я. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинований і, таким чином, перебуває у стані вразливості, зокрема, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від інфекційних захворювань, про які йдеться. Ця мета відповідає цілям охорони здоров`я та захисту прав інших, визначених статтею 8 Конвенції.

Аналіз «необхідності у демократичному суспільстві» («пропорційності») у цій справі полягає у пошуку відповіді на запитання: «Чи перебувають у рівновазі суворість засобів впливу, які зачіпають права позивача, до якого ці засоби застосовуються, та значущість мети, заради досягнення якої застосовуються засоби?».

Верховний Суд досліджує, чи врахували суди першої та апеляційної інстанцій, що є суттєва соціальна потреба в обмеженні права, чи проаналізували конкуруючі інтереси та співмірність в обмеженні права існуючій легітимній меті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначала, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід керуватися не тільки Переліком № 2153, але й оцінкою загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), зокрема можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, в яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID?19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, судам необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 посилалася на те, що її відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує її право на працю.

Суди встановили, що посада ОСОБА_1 , а саме викладача Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва, належить до переліку професій, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов`язків за посадою викладача до усунення причин, що зумовили відсторонення без збереження заробітної плати на підставі наказу №99-к від 08 листопада 2021 року.

Наказ директора Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва від 08 листопада 2021 року № 99-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » не містить відомостей на підтвердження відмови позивачки здійснити щеплення в порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що в цій справі суд першої інстанції зробив правильний висновок, що застосування відповідачем до ОСОБА_1 такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків.

Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, встановлені та досліджені судом першої інстанції, не вказав, які норми процесуального права порушив суд першої інстанції при встановленні фактичних обставин справи.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що посилання відповідача лише на об`єктивну необхідність під час виконання позивачем роботи особисто контактувати з іншими людьми є недостатнім для твердження про нагальність потреби у його відстороненні від роботи.

Відсторонення ОСОБА_1 від роботи не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та її самої, таке відсторонення не було пропорційним легітимній меті - забезпеченню епідеміологічного благополуччя населення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначила, що під час розгляду подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

У справі, яка переглядається, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення позивачки в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки її поведінки, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку необхідно перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків; застосування до позивачки такого заходу, як відсторонення від роботи, відбулося без достатньої оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема неможливості запровадити дистанційну форму навчання для проведення занять.

Колегія суддів вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про те, що робота позивачки не могла бути організована дистанційно, оскільки відповідач мав об`єктивну можливість встановити позивачці індивідуальний графік роботи і не застосовувати такий захід, як відсторонення від роботи, та позбавляти позивачку заробітку.

Позивачку відсторонили від роботи та позбавили на час відсторонення заробітку лише з урахуванням того, що вона працювала у Київської дитячій школі мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва, всі працівники якої підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

За встановлених обставин висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) і узгоджуються з висновками Верховного Суду в постанові від 25 вересня 2024 року в справі № 761/7491/22.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Якщо буде встановлено, що всупереч статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов працівника про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

У разі незаконного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 761/12073/18, провадження № 61-13444св19, від 01 березня 2023 року в справі № 159/22/22, провадження № 61-5700св22).

У разі якщо відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 не було правомірним, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові визначені законодавством виплати.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21, провадження № 14-82цс22.

Оскільки в справі, що переглядається, відповідач неправомірно відсторонив позивачку від роботи, суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовної вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (відсторонення від роботи).

Суд апеляційної інстанції на зазначене належної уваги не звернув, не врахував наведених правових висновків Верховного Суду, а тому зробив помилковий висновок про відмову в задоволенні позову і скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Посилання заявниці в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 761/12073/18, від 23 січня 2019 року в справі № 755/6458/15-ц, є безпідставним, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

У справі № 761/12073/18 Верховний Суд виснував, що такої підстави для відсторонення, як відмова виконувати розпорядження уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та вчинення дій, направлених на протидію законних вимог керівника, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено, будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би надавав право роботодавцю відсторонювати від посади працівника за невиконання вимог керівника відповідачем не зазначено. З урахуванням неведеного суди зробили правильний висновок про незаконність наказу про відсторонення позивача від роботи.

У справі № 755/6458/15-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про відмову в задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення, оскільки згідно іншим наказом відповідача скасовано наказ про відсторонення. Тому на час розгляду справи судом першої інстанції оскаржуваний наказ не був чинним.

У зазначених справах не досліджувалося питання законності відсторонення від роботи працівників у зв`язку з ненаданням підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 (або довідки про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19), тому не можна вважати, що обставини цих справ є подібними обставинам справи, що переглядається.

Посилання заявниці в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом окремих думок суддів Великої Палати Верховного Суду в справі № 130/3548/21 та суддів Верховного Суду в справі № 565/1559/21 також не можуть бути взяті до уваги, оскільки окрема думка в справі не є рішенням Верховного Суду, яке може бути наведене як приклад неоднакового застосування норм права в подібних правовідносинах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд касаційної інстанцій зробив висновок про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , на її користь з відповідачів підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі по 1816,00 грн з кожного.

Керуючись статтями 133, 141, 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2023 року скасувати та залишити в силі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 07 липня 2022 року.

Стягнути з Київської дитячої школи мистецтв № 1 Солом`янського району м. Києва на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 1816,00 гривень.

Стягнути з Управління культури Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 1816,00 гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська