Ухвала

від 11.12.2024 по справі 2-117/09

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 2-117/09

провадження № 61-16153ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 наухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 січня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця та зобов`язання поновити порушене право боржника шляхом винесення постанови про закінчення виконавчого провадження,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою, у якій просить визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) (далі - Відділ) щодо невнесення постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання дубліката виконавчого листа № 607/7887/14-ц виданого Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу за договором позики в розмірі 4 089 907,50 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу в розмірі 216 409,29 грн, 1 700,00 грн сплаченого держмита та 30,00 грн витрат на ІТЗ, та зобов`язати в.о. начальника Відділу поновити порушене право боржника ОСОБА_1 шляхом винесення постанови про закінчення виконавчого провадження відповідно до вимог пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Скарга обґрунтована тим, що на виконанні у Першому відділі державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції (далі - Перший відділ ДВС), а в подальшому у Відділі знаходиться дублікат виконавчого листа № 607/7887/14-ц виданий 24 вересня 2014 року Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу за договором позики в розмірі 4 089 907,50 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу в розмірі 216 409,29 грн, 1 700,00 грн сплаченого держмита та 30,00 грн витрат на ІТЗ.

03 липня 2015 року ОСОБА_2 направив рекомендованим листом до Першого відділу ДВС заяву про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09 та договір про повернення боргу (позики) від 03 липня 2015 року.

07 липня 2015 року ОСОБА_2 написав заяву Першому відділу ДВС про те, що договору про повернення боргу від 03 липня 2015 року та заяви про повернення виконавчого документа стягувачу не укладав, не підписував та коштів від ОСОБА_1 не отримував. В подальшому ОСОБА_2 звинуватив ОСОБА_1 у підробці згаданих документів та подав заяву до ТМВ УМВС України в Тернопільській області про вчинення кримінального правопорушення. ОСОБА_1 , в свою чергу, також подав заяву до правоохоронних органів щодо ОСОБА_2 за завідомо неправдиве повідомлення про злочин та завідомо неправдиве показання свідка. На даний час на розгляді Тернопільського міськрайонного суду перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 за частиною другою статті 383 та частиною другою статті 384 КК України. В ході досудового слідства за заявами сторін проводились судово-почеркознавчі експертизи.

Висновками проведених судово-почеркознавчих експертиз від 10 серпня 2015 року (ТВ КНДІСЕ), від 26 серпня 2015 року (ТВ КНДІСЕ), від 16 жовтня 2015 року (НДЕКЦ при УМВСУ в Тернопільській області) встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 у заяві про повернення виконавчого документа стягувачу від 03 червня 2015 року та підпис у рядку «Кредитор ОСОБА_2 » в договорі про повернення боргу (позики) від 03 березня 2015 року виконані ОСОБА_2 .

Крім цього, ОСОБА_2 звертався до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про повернення боргу від 03 липня 2015 року. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, відмовлено у задоволення позову. Судами встановлено, що позивачем не доведено той факт, що він не підписував договір про повернення боргу від 03 липня 2015 року.

Отримавши повний текст постанови Тернопільського апеляційного суду представник боржника Кметик В. С. , 13 грудня 2021 року звернувся до Відділу із заявою про винесення постанови про закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року та зняття арешту з майна боржника.

21 грудня 2021 року представник боржника Кметик В. С. отримав письмову відповідь Відділу про відмову винести постанову про закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку із відсутністю для цього підстав.

Відмова в.о. начальника Відділу є незаконною, оскільки положеннями Закону України «Про виконавче провадження» не передбачено виключного переліку документів, які б підтверджували факт погашення боргу чи надавали б право державному виконавцю піддавати сумніву надрукований і підписаний стягувачем договір про повернення боргу від 03 липня 2015 року про отримання ним коштів від боржника, а також заяву від 03 червня 2015 року про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку із повним та фактичним його виконанням. Ці документи та рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09 є належними доказами того, що рішення суду виконане. Державний виконавець, при розгляді заяви про закінчення виконавчого провадження, вийшов за межі своїх повноважень, надавши перевагу словам стягувача, які ґрунтуються лише на припущеннях та є безпідставними. Державний виконавець не наділений повноваженнями з`ясовувати обставини написання стягувачем документів про отримання коштів в рахунок погашення боргу.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 січня 2022 року,залишеною без змін постановою Тернопільськогоапеляційного суду від 24 жовтня 2024 року, в задоволенні скарги відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що скарга не обґрунтована, тому відсутні підстави для її задоволення. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 вересня 2021 року у справі № 607/4131/19 не встановлено обставини щодо повернення чи неповернення боржником боргу стягувачу згідно із виконавчим документом. Між сторонами виконавчого провадження наявний спір щодо такого повернення і, з урахуванням відсутності волі стягувача щодо закінчення виконавчого провадження, держаний виконавець діяв законно, в межах своїх повноважень та прав боржника не порушив.

Апеляційний суд вважав правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності між сторонами виконавчого провадження спору щодо виконання боржником ОСОБА_1 грошового зобов`язання перед ОСОБА_2 за рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09, оскільки на розгляді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області перебуває позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим зобов`язань за цим судовим рішенням. З урахуванням відсутності волі стягувача у закінченні цього виконавчого провадження, а також належних доказів фактичного виконання боржником в повному обсязі рішення у справі № 2-117/09 згідно з виконавчим документом та наявної чинної ухвали суду, у якій надавалась оцінка обставинам, викладеним у скарзі на повторну відмову державного виконавця у винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження з аналогічних підстав, суд першої інстанції вірно вважав, що держаний виконавець діяв законно, в межах своїх повноважень та прав боржника не порушив.

28 листопада 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів суперечать фактичним обставинам справи про те, що скаржник довів належним та допустимими доказами, що заборгованість ним погашена. При цьому державний виконавець безпідставно ухиляється від винесення постанови про закінчення виконавчого провадження. Разом з тим, рішенням суду у справі № 607/4131/19 встановлено, що ОСОБА_2 не довів, що договір про погашення заборгованості підписано не ним, що теж свідчить про обґрунтованість вимог скарги. Суди безпідставно не врахували висновки судово-почеркознавчих експертиз, які підтвердили, що підписи у договорі про повернення боргу від 03 липня 2015 року, заяві про повернення виконавчого документа стягувачу від 03 червня 2015 року, протоколі спільної наради з питань заборгованості за виконавчим листом від 29 травня 2015 року виконані ОСОБА_2 . Стягувач не надав жодних доказів, що під час підписання угоди про повернення боргу він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що 26 березня 2015 року на підставі заяви стягувача ОСОБА_2 державним виконавцем Першого відділу ДВС відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання дубліката виконавчого листа

№ 607/7887/14-ц, виданого 29 вересня 2014 року Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми неповернутого основного боргу в розмірі 4 089 907,50 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу в розмірі 216 409,29 грн, 1 700,00 грн сплаченого держмита та 30,00 грн витрат на ІТЗ (на виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2009 року у справі

№ 2-117/09).

07 липня 2015 року до Першого відділу ДВС поштою надійшла заява від 03 червня 2015 року від імені стягувача ОСОБА_2 про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09 та договір повернення боргу (позики) від 03 липня 2015 року.

08 липня 2015 року до Першого відділу ДВС надійшла заява ОСОБА_2 про продовження проведення виконавчих дій, спрямованих на примусове виконання судового рішення. У заяві ОСОБА_2 повідомив, що судове рішення ОСОБА_1 не виконане, жодних грошових коштів не отримував, заява від 03 червня 2015 року та договір від 03 липня 2015 року є підробленими.

Державними виконавцями Першого відділу ДВС постанова про закінчення виконавчого провадження не винесена та на даний час виконавче провадження знаходиться на виконанні у Відділі.

02 липня 2020 року представник боржника подав до Відділу заяву про винесення постанови про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з повним та фактичним виконанням рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року за пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», з посиланням на наявність заяви стягувача від 03 червня 2015 року та договору про погашення боргу (позики) від 03 липня 2015 року.

13 липня 2020 року Відділ надав відповідь заявнику, що, враховуючи вичерпний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження, визначений статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження», у державного виконавця не було правових підстав для закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1.

10 серпня 2020 року представник скаржника ОСОБА_1 - адвокат Кметик В. С. звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із скаргою на бездіяльність державного виконавця. Просив суд визнати неправомірною бездіяльність державного виконавця Відділу щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження та зобов`язати державного виконавця Відділу поновити порушене право боржника ОСОБА_1 .

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2021 року у справі № 2-117/09 у задоволенні скарги відмовлено. Ухвала не оскаржувалась та є чинною.

ОСОБА_2 звертався до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про повернення боргу від 03 липня 2015 року.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено, оскільки позивач не довів того, що оспорюваний договір є недійсним.

14 грудня 2021 року представник боржника Кметик В. С. подав до Відділу заяву про винесення постанови про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 08 грудня 2009 року за пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», обґрунтовуючи заяву наявністю заяви стягувача від 03 червня 2015 року та договору про повернення боргу (позики) від 03 липня 2015 року.

21 грудня 2021 року Відділ надав відповідь заявнику, що у державного виконавця відсутні правові підстави для закінчення виконавчого провадження згідно з пунктом 9 частиною першою статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Виконавчий документ (дублікат виконавчого листа) є чинним та не визнаний судом таким, що не підлягає виконанню. Стягувач заперечує погашення боржником боргу. У договорі про повернення боргу (позики) від 03 липня 2015 року немає прив`язки до рішення суду, яке знаходиться на примусовому виконанні.

На розгляді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області перебуває справа № 607/21860/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Відділу про визнання припиненим зобов`язання за рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09, з підстав наявності договору про повернення боргу (позики) від 03 липня 2015 року, а також про зобов`язання державного виконавця Відділу винести постанову про закінчення виконавчого провадження, згідно з вимогами пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку із припиненням зобов`язання згідно з рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2009 року у справі № 2-117/09, внаслідок його добровільного виконання.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України).

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частини друга, третя статті 451 ЦПК України).

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (частина перша, пункт 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин (частина друга статті 432 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) зазначено, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».

За встановлених обставин цієї справи суди зробили правильний висновок, що на час звернення боржника до виконавчої служби із заявою про закінчення виконавчого провадження у державного виконавця не було підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», для закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення згідно з виконавчим документом, оскільки боржник стверджує про виконання ним рішення суду у добровільному порядку, що стягувач заперечує, між сторонами існує судовий спір з приводу виконання відповідного грошового зобов`язання. Тому відсутні підстави для задоволення скарги ОСОБА_2 .

Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

У разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення (частина четверта статті 394 ЦПК України).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 січня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року у справі № 2-117/09.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Краснощоков

Д. А. Гудима

П. І. Пархоменко