Постанова

від 29.01.2025 по справі 757/11654/22-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/11654/22 Головуючий у І інстанціїГригоренко І.В.

Провадження №22-ц/824/1707/2025 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

29 січня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А.,

за участі секретаря Доброванової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 року, на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року, на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року, на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року, за апеляційною скаргою представника Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України - адвоката Кривенди Максима Валерійовича на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року, за апеляційною скаргою представника Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України - адвоката Кривенди Максима Валерійовича на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної пати та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, в якому просив:

- поновити його на роботі на посаді начальника служби інформаційних технологій та телекомунікацій у ДП «ГК «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України з 04.03.2022 року;

- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення позивача на роботі на посаді начальника служби інформаційних технологій та телекомунікацій у ДП «ГК «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України;

- стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату за 3 робочі дні у лютому 2022 року у розмірі 3 720,67 грн, невиплачену заробітну плату за 4 робочі дні у березні 2022 року у розмірі 6 168,47 грн;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 05.03.2022 року по день поновлення на роботі, який станом на день складання даної позовної заяви (09.05.2022 року) становить 101 779,72 грн;

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн, та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

В обґрунтування позову позивач зазначав, що 07 грудня 2015 року він був прийнятий на посаду провідного інженера з комп`ютерних систем до ДП «ГК «Національний», на підставі наказу № 242-к від 01 жовтня 2021 року був переведений на посаду начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації. У зв`язку із запровадженням постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19» він виконував роботу дистанційно. Вказує, що 21 лютого 2022 подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. Проте, 03 березня 2022 року зі свого корпоративного акаунту він надіслав на адреси корпоративної електронної пошти директора ДП «ГК «Національний» заяву про відкликання заяви про звільнення та продовження роботи дистанційно.

Разом з тим, 04 березня 2022 року позивача було звільнено з посади, начебто за його власним бажанням. Про своє звільнення з посади він дізнався 21 квітня 2022 року, отримавши від відповідача на свою адресу електронної пошти скан-копію наказу № 58-к від 04 березня 2022 року про припинення трудового договору. Також, йому було запропоновано отримати трудову книжку поштою. Зазначає, що, незважаючи на своєчасно поданий табель обліку робочого часу, йому не було нараховано та не виплачено частину заробітної плати за 3 робочі дні в лютому 2022 року, а саме: за 24 лютого 2022 року, 25 лютого 2022 року та 28 лютого 2022 року у розмірі 3 720,67 грн.

Крім того, без його згоди та відома на підставі наказу №57 від 28 лютого 2022 року позивача було відправлено у відпустку без збереження заробітної плати, що спричинило невиплату частини заробітної плати за 4 робочі дні у березні 2022 року, а саме: з 01 березня 2022 року до 04 березня 2022 року, у розмірі 6 168,47 грн. Позивач вважає звільнення з роботи незаконним, а свої трудові права та законні інтереси порушеними, оскільки він до закінчення передбаченого законодавством строків попередження (у межах двох тижнів), належним чином та у належний спосіб, повідомив відповідача про відкликання ним своєї заяви про звільнення. Посилається на те, що 04 березня 2022 року він отримав на свою банківську картку грошові кошти компенсації за невикористані дні щорічної відпустки та заробітну плату за лютий 2022 року у розмірі 22 932,70 грн, проте зазначений розрахунок, на думку позивача, є неповним. Вважає, що при поновленні його на раніше займаній посаді відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу, який станом на день складання даної позовної заяви , становить 101 779,72 грн.

Крім того, діями відповідача йому завдано моральну шкоду, що полягає у душевних стражданнях, стресовим станом, моральними переживаннями, тиском з боку нового директора відповідача, яку позивач оцінює у розмірі 50 000,00 грн. та просить стягнути з відповідача.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 невиплачену частину заробітної плати за 28 лютого 2022 року, 01 березня 2022 року, 02 березня 2022 року, 03 березня 2022 року у розмірі 5 866 (п`ять тисяч вісімсот шістдесят шість) грн 57 коп. В іншій частині позову - відмовлено.

Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року заяву представника Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України - Кривенди М.В. про стягнення судових витрат задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн. В іншій частині заяви - відмовлено.

Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Сапегіна В.В. про розподіл судових витрат задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу 5000,00 грн. В іншій частині заяви - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, посилаючись на незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 року в частині відмовлених позовних вимог, ухвалити нове, яким позов позивача задовольнити, додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року скасувати та стягнути на користь позивача понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 21 750грн, додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року про стягнення з позивача на користь відповідача витрат понесених на професійну правничу допомогу - скасувати, в задоволенні заяви відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовити, ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року скасувати та повернути судовий збір у сумі 1017 грн 80 коп.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині поновлення працівника на роботі, через відсутність вимог ОСОБА_1 в позовній заяві про скасування наказу про його звільнення, не ґрунтуються на нормах матеріального та процесуального права та є виявом надмірного формалізму.

Позивач не погоджується з твердженням суду першої інстанції, що працівник не має безумовного права на відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку та роботодавець вправі звільнити особу до закінчення строку попередження, оскільки вказаний строк є гарантією для роботодавця для запрошення та працевлаштування на роботу іншого працівника, а не гарантією для залишення працівника, який подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що висновки суду першої інстанції, викладенні в рішенні, не відповідають обставинам справи. Зокрема, зазначено, що позивач особисто написав свідку ОСОБА_2 про відкликання своєї заяви, проте 03 березня 2022 року з корпоративної пошти позивача на адресу корпоративної електронної пошти та одночасної розсилки на аккаунт бухгалтера ОСОБА_2 , було надіслано заяву, в якій позивач, посилаючись на об`єктивні обставини неможливості вручити її особисто, повідомляє відповідача про відкликання своєї заяви та про продовження роботи ним дистанційно.

На думку ОСОБА_1 , твердження суду, про недоведеність позивачем , що після закінчення строку попередження про звільнення він виконував свої трудові обов`язки є хибним, оскільки жодних дисциплінарних стягнень за грубе порушення трудової дисципліни, в тому числі і за відсутність на робочому місці до позивача не застосовувалось. Також, як вбачається з показань свідка ОСОБА_3 , останній вказав, що в березні 2021 року він виносив наказ, яким було надано дозвіл ОСОБА_1 працювати дистанційно.

Позивач зауважує, що суд після закінчення розгляду в судовому засіданні 20 грудня 2023 року не вийшов до нарадчої для ухвалення рішення та не оголосив орієнтовний час його проголошення.

Твердження в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року про залишення позовної заяви без руху в частині визначення розміру судових витрат за вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 05 березня 2022 року по день поновлення на роботі , на думку позивача, є помилковим. З огляду на те, що позивачі звільняються в усіх судових інстанціях від сплати судового збору у справах пов`язаних з недотриманням законодавства про працю та оплату праці, позивач не мав сплачувати судовий збір.

З розміром витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4000 грн, які стягнуто з позивача додатковим рішенням, вважає завищеним та необґрунтованим, натомість судові витрати стягнуті на користь позивача є невірно визначеними та безпідставно зменшеними.

Також представником відповідача було подано апеляційну скаргу на додаткове рішення Печерського районного суду від 24 квітня 2024 року за заявою представника відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року за заявою позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що представником відповідача було надані документи , які підтверджували суму понесених витрат на професійну правничу допомогу, проте судом було зменшено витрати на правничу допомогу без клопотання позивача, що є порушенням ч.5 ст.137 ЦПК України.

Також представник відповідача зазначає, що в додатковому рішенні Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року за заявою позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, судом порушений принцип пропорційності розподілу судових витрат відповідно до задоволених позовних вимог, а тому сума, яку стягнув суд на користь позивача, є не пропорційною.

У відповідь на апеляційну скаргу позивачем було подано відзив, у якому зазначає, що доводи представника щодо неможливості застосування у даній справі судової практики Верховного Суду, яка викладена у справах № 908/976/19 та 757/31372/18 -ц, через інший предмет є хибним, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт , що містить відповідну норму права.

Довід представника відповідача щодо погодження з висновками місцевого суду, що чинність наказу про звільнення працівника з роботи виключає можливість видання наказу про поновлення працівника на роботі, оскільки не скасована підстава, згідно якої був звільнений працівник, позивач вважає, що не відповідає вимогам закону, з огляду на наступне.

Виконання рішенняпропоновленнянароботівважаєтьсязакінченимз моментувиданнянаказупропоновленняпрацівниканароботітафактичного допускупрацівника,поновленогонароботірішеннямсуду,довиконання попередніхобов'язківівнесеннявідповідного записудотрудовоїкнижки працівника.

При цьому наказ про поновленняпрацівниканароботіповиненміститипунктипро: скасуваннянаказупрозвільнення; поновлення працівниканапосаді,якувінзаймавдозвільнення; виплату працівникусередньогозаробіткузачасвимушеногопрогулу.

Після виданнявласникомабоуповноваженимниморганомнаказупро поновленнянароботівносятьсязмінидотрудовоїкнижкипрацівника,зокрема визнаєтьсянедійснимзаписпрозвільненняіробитьсязаписпропоновленняна попереднійроботі.

Позивач заперечує проти твердження представника відповідача, що з 21 лютого 2022 року по 04 березня 2022 року він безпричинно був відсутній на роботі, оскільки дана обставина спростовується матеріалами справи.

Так, свідок ОСОБА_3 , зазначив , що перебуваючи на посаді директора ДП «ГК « Національний» у березні 2021 року, він виносив наказ, яким було надано дозвіл ОСОБА_1 на дистанційну роботу. З даним наказом були ознайомлені всі керівники підрозділів підприємства. Даний наказ не був скасований і діяв на весь період карантину.

Заперечуючи проти доводу представника відповідача, що позивачем подано електронні докази в паперових копіях з порушенням ч.2 ст.100 ЦПК України, які не засвідчені належним чином, зазначає, що під час розгляду справи в місцевому суді відповідач та представник відповідача не оспорювали і не заперечували про належність і допустимість наданих позивачем до суду електронних доказів в паперових носіях та достовірність викладеної в цих доказах інформації.

Також твердження, що ОСОБА_1 з 28 лютого 2022 року фактично виконував іншу роботу та не міг виконувати роботу в ДП «ГК «Національний», що свідчить про безумовну згоду із фактом власного звільнення, є безпідставним, не ґрунтується на матеріалах цивільної справи та не підтверджено належними і допустимими доказами.

Так, відповіднододовідкикомандираДФТГ№ 42 містаКиєвавід 03 грудня 2022 року, якамаєтьсявматеріалахсправи, ОСОБА_1 уклавконтракт добровольцятериторіальноїоборониз30 березня 2022 року. Крімцього,Печерський районнийсудм.Києвавухвалівід25 травня2022 рокупрозалишенняпозовноїзаявибезруху,встановив,щознаданихдо позовноїзаявидокументів ОСОБА_1 згідноконтрактудобровольця територіальноїоборонивід30 березня 2022 року єчленомдобровольчого формування№ НОМЕР_1 територіальноїгромадим.Києва« ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Вматеріалахцивільноїсправивідсутнібудь-якідоказипровиконання ОСОБА_1 з28 лютого 2022 року будьякоїіншоїроботитанеможливість позивачавиконуватироботувДП«ГК«Національний». Представникомвідповідачаненаданодоказів,що підтверджуютьобставини,наякихґрунтуютьсязапереченнявідповідачана апеляційнускаргу.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав подану ним апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи, проти задоволення апеляційних скарг відповідача - заперечував.

Представник Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України- Кривенда М.В. у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, підтримав подані відповідачем апеляційні скарги на додаткові рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзиву на апеляційні скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 07.12.2015 року був прийнятий на посаду провідного інженера з комп`ютерних систем до ДП «ГК «Національний» (том 1, а. с. 21-23).

Відповідно до наказу ДП «ГК «Національний» № 242-к від 01.10.2021 року ОСОБА_1 , провідного інженера з комп`ютерних систем інженерно-технічної служби, переведено на посаду начальника служби інформаційних технологій та телекомунікацій, з посадовим окладом 25 000,00 грн на місяць з 01.10.2021 року (том 1, а.с.18).

21.02.2022 року ОСОБА_1 подав до ДП «ГК «Національний» заяву про звільнення за власним бажанням.

Наказом ДП «ГК «Національний» № 57-к від 28.02.2022 року ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії карантину (том 1, а. с. 24-25).

03.03.2022 року ОСОБА_1 засобами електронного зв'язку подав заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 21.02.2022 року (том 1, а. с. 32).

Наказом ДП «ГК «Національний» № 58-к від 04.03.2022 року ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі ст. 38 КЗпП Країни за власним бажанням (том 1, а. с. 40).

Звертаючись до суду із вимогами про поновлення його на роботі, ОСОБА_1 , посилаючись на положення ч. 2 ст. 38 КЗпП України, зазначав, що звільнення його з посади 04.03.2022 року на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України є незаконним, оскільки він відкликав свою заяву про звільнення, подану 21.02.2022 року, шляхом направлення 03.03.2022 року відповідної заяви про відкликання заяви про звільнення засобами електронного зв`язку (електронною поштою) на електронні адреси відповідача, на ім'я: директора відповідача Румпи Л.В. , начальника відділу кадрів Чмут О.В. , головного бухгалтера Ковдань Л.М. , бухгалтера по зарплаті ОСОБА_2 та начальнику служби безпеки відповідача Боровика М.Є .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, задовольнив заяву позивача про звільнення його з 04.03.2022 року, розірвав трудовий договір у строк, про який просив працівник у своїй заяві, а тому відсутні підстави для застосування ч. 2 ст. 38 КЗпП України. Крім того, позивачем не доведено, що після закінчення строку попередження про звільнення він виконував свої трудові обов`язки, що також підтвердила в своїх показаннях допитана у якості свідка ОСОБА_2 , яка зазначила, що позивач на роботу не з`являвся. При цьому суд взяв до уваги, що ОСОБА_1 з 28.02.2022 року вступив до лав Збройних сил України, що очевидно викликає сумнів у виконанні ним трудових обов`язків з 28.02.2022 року.Судом не встановлено, що станом на момент складання заяви про звільнення з власної ініціативи було відсутнє відповідне волевиявлення позивача про припинення трудового договору за зазначеною підставою, а наступна зміна власного рішення позивача не впливає на чинність поданої ним заяви. Крім того, суд першої інстанції зазначив про відсутність підстав для задоволення позову в частині поновлення на роботі, оскільки ОСОБА_1 не просить скасувати наказ про його звільнення. Місцевий суд вважав, що чинність наказу про звільнення працівника з роботи виключає можливість видання наказу про поновлення на роботі працівника, оскільки не скасована підстава, згідно з якої працівник був звільнений.

Колегія суддів апеляційного суду не може в повній мірі погодитись із висновками суду першої інстанції в частині підстав для відмови в задоволенні позовних вимог про поновлення позивача на роботі, з огляду на наступне.

У пункті 4 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Згідно з частинами першою, другою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщопрацівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Передбачений частиною першою статті 38 КЗпП України порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника передбачає попередження ним про це власника або уповноважений орган письмово за два тижні.

У випадку звільнення за власним бажанням працівник може відкликати свою заяву як особисто, так і опосередковано, до закінчення двотижневого строку та, тим самим, "анулювати" своє звільнення. У Постанові ВС від 25.03.2020 (КЦС) у справі №295/14595/17: «Виходячи зі змісту принципу рівності, положень статті 38 Кодексу законів про працю України …працівник має право відкликати заяву про звільнення лише протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення».

У Постанові ВС від 02.10.19 (КАС) у справі №826/17279/16 суд, виходячи з аналізу положень законодавства, стверджує, що працівник може відкликати свою заяву про звільнення і особисто, і опосередковано, тобто, залишившись на робочому місці, виконувати свої посадові обов`язки після спливу двотижневого строку з моменту подачі ним заяви на звільнення за власним бажанням.

Надаючи оцінку доводам позивача про те, що він відкликав свою заяву про звільнення за власним бажанням, направивши відповідну заяву 03.03.2022 року зі свого корпоративного аккаунту на адреси корпоративної електронної пошти директора відповідача Румпи Л.В. та розіславши іншим посадовим особам відповідача, колегія суддів апеляційного суду не може вважати їх обґрунтованими з огляду на наступне.

Так, загальновизнаною є обставина початку повномасштабної військовоїагресії російської федерації проти України24 лютого 2022 року. Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ), в Україні введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє дотепер.

Із пояснень, наданих представником відповідача, вбачається, що у зв`язку із веденням активних бойових дій на території Київщини, загрозами ракетних обстрілів, ДП «ГК «Національний» працював в екстремальних умовах, з обмеженою кількістю працівників, які мали можливість перебувати на своїх робочих місцях. Зокрема, начальник відділу кадрів, головний бухгалтер, бухгалтер по зарплаті були відсутні до 22 квітня 2022 року та не мали доступу до своїх робочих місць.

Зазначені обставини позивачем не оспорюються.

З пояснень, наданих учасниками справи в суді апеляційної інстанції, вбачається, що доступ працівників до корпоративної електронної пошти можливий лише з робочого комп'ютера, розташованого в приміщенні ДП «ГК «Національний», з введенням відповідного паролю-ключа, або з будь-якого іншого персонального комп'ютера, за умови встановлення на ньому віддаленого доступу та спеціалізованого програмного забезпечення.

Із доданих позивачем до позовної заяви роздруківок обміну інформацією в месенджері Telegram з технічним директором відповідача (додаток 8) від 04.03.2022 року, вбачається, що в готелі не працював інтернет, у зв'язку із чим технічний директор звертався до позивача із вимогою про надання паролів доступу до обладнання, яке відповідало за маршрутизацію інтернета і адмін доступ до робочих місць.

Обмін інформації між співробітниками ДП «ГК «Національний» в перші тижні повномасштабного вторгнення відбувався в месенджері Telegram, що позивач ОСОБА_1 також підтверджує у своїй позовній заяві.

Таким чином, з огляду на вказані обставини, апеляційний суд доходить висновку про те, що будучи достеменно обізнаним про те, що не усі співробітники присутні на своїх робочих місцях, в приміщенні ДП «ГК «Національний» є технічні проблеми з інтернет з'єднанням, що ускладнює перевірку користувачами корпоративної електронної пошти, позивач не скористався можливістю повідомити про свій намір відкликати заяву про звільнення директору ДП «ГК «Національний» іншими засобами електронного зв'язку, до прикладу за допомогою месенджеру Telegram(Viber, WhatsApp), в якому відбувався обмін інформацією між співробітниками готелю, чи зателефонувавши напряму директору, або ж відправити заяву на ім'я директора засобами поштового зв'язку.

Додані до позовної заяви паперові копії електронних доказів (а.с. 36-38 том 1) Successful Mail Delivery Report не можуть бути прийняті судом як доказ направлення позивачем на ім'я директора ДП «ГК «Національний» та іншим посадовими особами, про яких зазначає позивач, заяви ОСОБА_1 від 02.03.2022 року про відкликання заяви про звільнення, оскільки ці документи не дають змогу встановити особи - учасників листування, його зміст, а також перевірити наявність вкладеного файлу та його вміст.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що позивачем не було представлено суду першої інстанції на його вимогу оригінали паперових копій електронних доказів (скріншотів).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, хоча доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дав належної оцінки поданим позивачем доказам електронного листування, не навів мотивів відхилення таких доказів, заслуговують на увагу, в той же час, апеляційний суд вважає, що надані позивачем докази не дають можливість суду встановити факт направлення позивачем на корпоративну електронну адресу директора ДП «ГК «Національний» Л. Румпи заяви ОСОБА_1 від 02.03.2022 року про відкликання заяви про звільнення з посади, а також отримання директором такої заяви.

Доводи позивача про те, що він не міг відправити свою заяву засобами поштового зв'язку, оскільки 2-3 березня 2022 року в місті Києві не працювали відділення «Укрпошта», не можна вважати обґрунтованими, оскільки згідно публічної інформації, яка перебуває у відкритому доступі на офіційній інтернет-сторінці ІНФОРМАЦІЯ_2, відділення в м. Києві відновили свою роботу з 01 березня 2022 року.

Доводи позивача про те, що факт повідомлення ним керівництва про відкликання заяви про звільнення підтверджується показами свідка ОСОБА_2 , також не можуть бути взяти судом до уваги, оскільки ОСОБА_2 у спірний період працювала на посаді бухгалтера ДП «ГК «Національний», вона не була безпосереднім керівником ОСОБА_1 .

Відповідно до п. 1.2 Посадової інструкції Начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації, затвердженої директором ДП «ГК «Національний» Управління справами Апарату Верховної Ради Л. Румпою, призначення начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації на посаду та звільнення з неї здійснюється наказом директора ДП «Готельний комплекс «Національний», якому безпосередньо підпорядковується, з дотриманням вимог чинного законодавства про працю. (а.с. 87 том 2)

Крім того, з пояснень ОСОБА_2 вбачається, що заява ОСОБА_1 була нею фактично отримана електронною поштою 03.04.2022 року.

Слід також зазначити, що матеріалами справи не підтверджується та не доведено позивачем факт наявності у нього волевиявлення на продовження роботи в ДП «Готельний комплекс «Національний», оскільки ні 04.03.2022 року, ні після цієї дати він на своєму робочому місці не з'явився та свої трудові обов'язки не здійснював.

Аргументи позивача про те, що після 04.03.2022 року він продовжував виконання своїх трудових обов'язків дистанційно не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження цієї обставини, позивачем не надано.

Так, стаття 60 Кодексу законів про працю України надає повноваження роботодавцям на підставі наказу чи розпорядження перевести працівників на дистанційний графік роботи, зазначивши перелік працівників, які, згідно цього наказу, будуть працювати вдома.

В матеріалах справи відсутній відповідний наказ про переведення начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації на дистанційну роботу.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив, що 21.02.2022 року ОСОБА_1 подав до ДП «ГК «Національний» заяву про звільнення за власним бажанням - з 04.03.2022 року, згідно з наказом ДП «ГК «Національний» № 58-к від 04.03.2022 року його було звільнено з посади згідно з поданою заявою від 21.02.2022 року, у строк, про який просив працівник - з 04.03.2022 року.

Оскільки волевиявлення працівника на продовження роботи роботодавцем не було встановлено, відсутні підстави для застосування ч. 2 статті 38 КЗпП України.

Поряд із цим, колегія суддів апеляційного суду вважає обґрунтованими доводи позивача про помилковість висновків суду першої інстанції, який як на підставу для відмови в задоволенні вимог про поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди послався на відсутність позовних вимог про скасування наказупро звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 зроблено висновок, що звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

З огляду на вказане, у разі, якщо суд встановить, що звільнення працівника відбулось без законних підстав або з порушенням передбаченої законодавством процедури звільнення, такий працівник підлягає поновленню на роботі навіть за умови відсутності заявлених позовних вимог про визнання наказу про звільнення незаконним та скасування такого наказу.

Рішення суду про поновлення працівника на роботі не обмежує роботодавця у праві самостійно скасувати наказ про звільнення працівника, якщо таким рішенням суду встановлено незаконність відповідного наказу про звільнення або порушення передбаченої законом процедури звільнення.

Пославшись на відсутність позовних вимог позивача про скасування наказупро його звільнення, як на підставу для відмови в задоволенні позовних вимог в частині поновлення працівника на роботі, а також вимог про відшкодування моральної шкоди, як похідних, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статтю 235 КЗпП України, що на думку апеляційного суду, в розрізі застосування положень статті 376 ЦПК України, може бути підставою для зміни мотивувальної частини судового рішення в частині вирішення вимог позивача про поновлення його на роботі.

В даній справі підставою для відмови в задоволенні вимог позивача про поновлення його на роботі є встановлення судом обставин, відповідно до яких звільнення ОСОБА_1 відбулось за його власним бажанням, на підставі поданої ним 21.02.2022 року до ДП «ГК «Національний» заяви про звільнення за власним бажанням - з 04.03.2022 року, згідно з наказом ДП «ГК «Національний» № 58-к від 04.03.2022 року, у строк, про який просив працівник - з 04.03.2022 року, за відсутності встановленого роботодавцем волевиявлення працівника на продовження роботи.

Щодо вимог позивача про відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 000,00 грн, апеляційний суд зазначає наступне.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Верховний Суд України у постанові від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 сформулював основні підходи до відшкодування моральної шкоди у разі порушення прав працівника. Так, Верховний Суд України вказав, що стаття 237-1 КЗпП України містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2021 року у справі № 235/3191/19 (провадження № 61-21511сво19) зазначено, що моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; вона виникла внаслідок порушення трудових прав із боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв`язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_1 посилався на порушення його немайнових прав відповідачем, а саме: звільнення з роботи всупереч його волевиявленню на продовження роботи, без урахування поданої ним заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням; відправлення його у відпустку без збереження заробітної плати без його відома і згоди; виплата заробітної плати не в повному обсязі.

Надаючи оцінку доводам позивача про завдання йому моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав колегія суддів дійшла висновку про недоведеність юридичних фактів, які складають підставу виникнення підстав для відшкодування моральної шкоди за статтею 237-1 КЗпП України.

При цьому колегією суддів враховано, що доводи позивача про неправомірність дій відповідача та наявність підстав для поновлення його на роботі не знайшли свого підтвердження. Позивач не був обмежений у праві продовжити виконання своїх посадових обов`язків начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації після 04.03.2022 року, однак цього не зробив, на своє робоче місце не з'явився, про свій намір продовжити роботу належним чином директора не повідомив, аргументи про виконання ним своїх обов`язків дистанційно свого підтвердження не знайшли.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, однак підставою для такої відмови є не доведення таких вимог.

Поряд із цим, апеляційний суд вважає обґрунтованими доводи позивача про безпідставну відмову суду першої інстанції у задоволенні вимоги про стягнення невиплаченої частини заробітної плати за 04.03.2022 року.

Так, встановивши неправомірність наказу ДП «ГК «Національний» № 57-к від 28.02.2022 року про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії карантину, з огляду на відсутність такої згоди працівника, суд першої інстанції вважав обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення невиплаченої частини заробітної плати за 28.02.2022 року, 01.03.2022 року, 02.03.2022 року, 03.03.2022 року у розмірі 5 866,57 грн та задовольнив їх. Поряд із цим, місцевий суд відмовив у стягненні заробітної плати за 04.03.2022, пославшись на те, що із зазначеної дати ОСОБА_1 був звільнений.

Такий висновок суду є помилковим, оскільки пзгідно з пунктом 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці, Міністерства соціального захисту населення та Міністерства юстиції України від 29.07.93 №58, день звільнення є останнім робочим днем.

З огляду на допущену судом першої інстанції помилку, апеляційний суд вважає правильним змінити оскаржуване рішення суду в частині задоволення вимог про стягнення з відповідачана користь ОСОБА_1 невиплаченоїчастини заробітної плати, вказавши, що до стягнення підлягає невиплачена частина заробітної плати за період з 01 березня 2022 року по 04 березня 2022 року в сумі 6 168, 47 грн.

Такими, що заслуговують на увагу, є також доводи апеляційної скарги про безпідставну відмову у задоволенні позовних вимог в частині невиплаченої ОСОБА_1 заробітної плати за 24-25 лютого 2022 року.

Суд першої інстанції вважав такі вимоги не доведеними, оскільки позивачем не надано доказів про виконання посадових обов`язків у ці дні.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, оскільки достовірно встановити кількість відпрацьованих у місці днів та годин можна на підставі табелю обліку робочого часу. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог в цій частині, відповідачем не було надано суду доказів, підтверджуючих, що в табелі обліку робочого часу за лютий 2022 року 24 та 25 лютого внесено дані про відсутність начальника служби інформаційних технологій та телекомунікації ОСОБА_1 та причини такої відсутності.

За відсутності даних табелю обліку робочого часу про невідпрацювання позивачем вказаних робочих днів, помилковим є висновок суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог в частині стягнення невиплаченої заробітної плати.

З огляду на вказане, керуючись ст. 376 ЦПК України, враховуючи невідповідність висновків суду в цій частині обставинам справи та порушення норм матеріального права, колегія суддів вважає за можливе оскаржуване судове рішення в частині відмови у задоволення вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 невиплаченої частинизаробітної плати за 24-25, 28 лютого 2022 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ДП«Готельний комплекс «Національний» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період 24-25, 28 лютого 2022 року в розмірі 3720,67 грн.

Апеляційний суд також погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині необґрунтованої вимоги суду першої інстанції, викладеної в ухвалі суду від 25 травня 2022 року, про залишення позовної заяви без руху для оплати позивачем судових витрат за вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Статтею 5 Закону України «Про судовий збір» визначено пільги щодо сплати судового збору, зокрема, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі (пункт 1 частини першої статті 5 Закону).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) вказано, що: «середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи».

Разом з тим, суд першої інстанції вказаного не врахував та дійшов помилкового висновку, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», у зв`язку із чим пільга щодо сплати судового збору, яка передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», не поширюється на вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки позивач звернувсяз позовом про поновлення на роботі (в цій частині позивач звільнений від сплати судового збору) та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою, відсутній обов`язок позивача сплатити судовий збір за подання позову і в цій частині.

Аналогічний висновок викладений також у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 209/2226/22 (провадження № 61-14575св23).

З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року позивачем був сплачений судовий збір за позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 1017,80 грн згідно квитанції ID6859-9843-4418-5438 від 03.07.2022 року.

Таким чином, апеляційний суд приймає заперечення позивача на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року, які включені до апеляційної скарги на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 рокута доходить висновку про задоволення вимог скарги в частині повернення йому сплаченого судового збору в сумі 1017,80 грн.

Апеляційний суд оцінює як безпідставні доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та ДП«Готельний комплекс «Національний» на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року, яким з ОСОБА_1 на користь ДП «Готельний комплекс «Національний» стягнуто витрати на професійну правничу допомогув розмірі 4000,00 грн.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

З матеріалів справи вбачається, що представником ДП «Готельний комплекс «Національний» - адвокатом Фесун Н.В. під час розгляду даної справи у відзиві на позовну заявуповідомлено суд про попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які відповідач поніс та очікує повнести до закінчення розгляду справи по суті, а саме витрат на правову допомогу адвоката, сума яких складає 15 000,00 грн.

Пізніше, 15.05.2023 року представником відповідача до суду першої інстанції було подано клопотання про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, до якого додано докази понесення відповідачем таких витрат, зокрема: копія Договору про надання професійної правової допомоги № 154 від 26.09.2022 року, укладеного між Адвокатом Фесуном Н.В. та ДП «ГК «Національний», в особі Директора Румпи Л.В.; копію акту № 1 здачі приймання наданих послуг від 01.05.2023 року за Договором про надання професійної правової допомоги № 154 від 26.09.2022 року та копію платіжної інструкції № 1369 від 01.05.2023 року на суму 15 000,00 грн.

Перевіривши надані представником відповідача докази на підтвердження понесених судових витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про їх часткову обгрунтованість, зазначивши, що розмір витрат на професійну правничу допомогу - 15 000,00 грн. не є співмірним із складністю справи, виконаною адвокатом роботою (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання цих робіт (надання послуг), та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; вважав такий розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним і не є розумним.

Місцевий суд також звернув увагу, що зазначені в Акті № 1 здачі приймання наданих послуг від 01.05.2023 року за Договором про надання професійної правової допомоги № 154 від 26.09.2022 року послуги, а саме: перевірка на відповідність вимогам українського законодавства внутрішніх документів Клієнта, допомога при їх підготовці та правильному оформленні та письмове консультування (включаючи розробку договорів) не пов`язані з розглядом справи у розумінні ч. 3 ст. 141 ЦПК України.

Таким чином, врахувавши критерій реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерійрозумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що вимоги про відшкодування понесених витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням положень статті 141 ЦПК Українищодо пропорційності розподілу судових витрат, підлягають задоволенню в розмірі 4 000,00 грн.

Позивач ОСОБА_1 не скористався своїм правом на подання заяви про зменшення витрат на правову допомогу, про відшкодування яких заявив відповідач.

Поряд із цим, зазначена обставина не виключає право суду самостійно оцінити реальність та необхідність таких витрат, врахувати розумність розміру витрат на професійну правову допомогу , а також пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадженнята наданимадвокатом обсягом послуг і витраченого часу на надання таких послуг.

Щодо доводів апеляційної скарги ДП«Готельний комплекс «Національний» на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року, яким з ДП «Готельний комплекс «Національний»на користь ОСОБА_1 стягнуто судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн, колегія суддів апеляційного суду вважає їх частково обґрунтованими, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 визначив ціну позову в сумі 161 688,86 грн.

У відповідності до ухваленого 20 грудня 2023 року рішення, Печерським районним судом м. Києва позовні вимоги позивача задоволено частково, вирішено стягнути з ДП«Готельний комплекс «Національний» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату в загальному розмірі 5 866,57 грн.

Враховуючи висновки Київського апеляційного суду, наведені в даній постанові, щодо зміни рішення суду в цій частині, загальний розмір невиплаченої заробітної плати, яка підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача у даній справі, становить 9889,14 грн, що складає 6,11% задоволених позовних вимог.

З наведеного слідує, що заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 21 750,00 грн може бути компенсовано за рахунок відповідача лише в частині, яка відповідає розміру задоволених позовних вимог, а саме: 1328, 00 (21750/100х6,11) гривень.

Таким чином, суд першої інстанції, задовольняючи вимоги заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, не взяв до уваги вимоги процесуального законодавства щодо пропорційності судових витрат розміру задоволених вимог та дійшов помилкового висновку про відшкодування позивачу 5000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткове рішення про те, що усі види правничої допомоги адвоката Сапегіна В.В. були пов`язані із даною справою та підтверджені належними доказами, не можуть бути взяті до уваги, оскільки не виключають застосування судом положень пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України щодо пропорційності розподілу судових витрат.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційнускаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 року, на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року про стягнення стягнення з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 25 травня 2022 року задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та апеляційну скаргу представника Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України - адвоката Кривенди Максима Валерійовича на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києвавід 24 квітня 2024 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України витрат на професійну правничу допомогу - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України - адвоката Кривенди Максима Валерійовича на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 року про стягнення з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу- задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 грудня 2023 року в частині відмови в задоволенні вимог про поновлення на роботі та стягнення моральної шкоди змінити в частині мотивування підстав для відмови в задоволенні вимог, виклавши їх в редакції цієї постанови.

Рішення Печерського районного суду м. Києвавід 20 грудня 2023 року скасувати в частині відмови у задоволення вимог про стягнення з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 невиплаченоїчастини заробітної платиза 24-25, 28 лютого 2022 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період 24-25, 28 лютого 2022 року в розмірі 3720 (три тисячі сімсот двадцять) гривень 67 коп.

Рішення Печерського районного суду м. Києвавід 20 грудня 2023 року змінити в частині задоволення вимог про стягнення з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 невиплаченоїчастини заробітної плати, вказавши, що до стягнення підлягає невиплачена частина заробітної плати за період з 01 березня 2022 року по 04 березня 2022 року в сумі 6 168 (шість тисяч сто шістдесят вісім) гривень 47 коп.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 рокупро стягнення з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України витрат на професійну правничу допомогу- залишити без змін.

Додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 квітня 2024 рокупро стягнення з Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу- змінити, визначивши розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації відповідачем, в сумі 1328 (одну тисячу триста двадцять вісім) гривень 00 коп.

Повернути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 1017 (одну тисячу сімнадцять) гривень 18 коп., сплачений згідно квитанції ID6859-9843-4418-5438 від 03.07.2022 року на рахунок IBAN UA2289999803131812060000260007, одержувач платежу ГУК у м. Києві/Печерський район/22030101, банк одержувача Казначейство України, код ЄДРПОУ 37993783.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 13 лютого 2025 року.

Суддя-доповідач Таргоній Д.О.

Судді: Голуб С.А.

Слюсар Т.А.