Постанова від 07.05.2025 по справі 128/680/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2025 року

м. Київ

Справа № 128/680/21

Провадження № 61-6930св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Грабіка Максима Сергійовича на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2023 року в складі судді Бондаренко О. І. та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 квітня 2024 року в складі колегії суддів Берегового О. Ю., Сала Т. Б., Шемети Т. М.

в справі за позовом Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Вінницької обласної державної адміністрації, Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Міністерства внутрішніх справ України до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», Казенне науково-виробниче об`єднання «Форт» Міністерства внутрішніх справ України, Головне управління Держгеокадастру в Вінницькій області, ОСОБА_2 , про усунення перешкод у здійсненні права користування й розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У березні 2021 року керівник Вінницької окружної прокуратури Кубик Д. М. в інтересах держави в особі Вінницької обласної державної адміністрації (далі - Вінницька ОДА), Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що Вінницькою окружною прокуратурою встановлено випадок незаконного вибуття з державної в приватну власність земельної ділянки державної власності, яка включає в себе землі лісового фонду та інші відкриті землі за рахунок земель запасу (колишній кар`єр) на території Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (далі - Бохоницька сільська рада), право власності якої було зареєстровано за ОСОБА_1 . Земельна ділянка була зареєстрована в Державному земельному кадастрі на підставі заяви про державну реєстрацію земельної ділянки та розробленого проєкту землеустрою щодо відведення її у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства. 14 грудня 2020 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив земельну ділянку ОСОБА_1 .

Під час прокурорської перевірки було встановлено, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - ГУ Держгеокадастр) не мало повноважень на розпорядження земельними ділянками, що увійшли до земельної ділянки площею 0,9000 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:003, оскільки вказані землі не були землями сільськогосподарського призначення. Отже, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття наказу ГУ Держгеокадастру, яке відповідно до своєї компетенції не було наділене повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Спірна земельна ділянка була сформована, зокрема, за рахунок земель лісогосподарського призначення, та була передана в приватну власність всупереч вимог закону. Частина спірної земельної ділянки, що була передана в приватну власність ОСОБА_2 , яку він відчужив ОСОБА_1 , в силу положень статей 19, 57, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 5 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовується для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України.

Вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває в постійному користуванні Державного підприємства (далі - ДП) «Вінницький лісгосп», і передання в приватну власність такої ділянки належало до повноважень Вінницької ОДА.

Прокурор просив визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 26 серпня 2015 року № 2-3241/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» та усунути перешкоди в здійсненні Вінницькою ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,9 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003, яка розташована на території Бохоницької сільської ради за межами населеного пункту, шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької ОДА.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

19 грудня 2023 року рішенням Вінницького районного суду Вінницької області позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру від 26 серпня 2015 року № 2-3241/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність».

Усунуто перешкоди в здійсненні Вінницькою ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,9 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003, яка розташована на території Бохоницької сільської ради за межами населеного пункту, шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької ОДА. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

11 квітня 2024 року постановою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2023 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття наказу ГУ Держгеокадастру, яке відповідно до своєї компетенції не було наділене повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності, тоді як повноваження щодо розпорядження частиною спірної земельної ділянки державної власності належали Вінницькій ОДА.

Спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель лісогосподарського призначення та була передана в приватну власність всупереч вимогам закону, незважаючи на те, що ділянка відноситься до категорії земель лісового господарства та надана ДП «Вінницьке лісове господарство» в постійне користування. Також до складу спірної земельної ділянки, яку надано ГУ Держгеокадастру в приватну власність ОСОБА_2 , увійшла земельна ділянка, яка на праві постійного користування належить Казенному науково-виробничому об`єднанню «Форт» (далі - КНВО «Форт») МВС України.

Повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

08 травня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Грабік М. С. надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького районного суду Вінницької областіВінницької області від 19 грудня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 квітня 2024 року, в якій просить оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, від 04 липня 2023 року в справі № 373/626/17, від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19, про те, що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК України), а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар;

- Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року в справі № 918/119/21, від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17, про те, що не можна розглядати як єдиний позов вимогу, в якій одночасно поєднаний позов про витребування майна з незаконного володіння із позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні ним. У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач;

- Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року в справі № 912/2385/18, про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу;

- Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, про те, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить в залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно);

- Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, про те, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача;

- Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц, про випадки втручання у право мирного володіння майном;

- Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 757/13185/17-ц, про те, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень;

- Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року в справі № 348/1237/15-ц,10 травня 2018 року в справі № 914/1708/17, від 20 червня 2018 року в справі № 697/2751/14-ц, від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16, від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17, про поширення позовної давності на звернення прокурора до суду з заявою про захист державних інтересів;

- Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц, про розмежування віндикаційного та негаторного позовів;

- Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 331/6927/16-ц, про те, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє в позові.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2024 року представник Вінницької окружної прокуратури - Семенюк В. А. через систему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення без змін. Послався на те, що судові рішення є законними, мотивованими та ухваленими з додержанням норм матеріального та процесуального права, а також узгоджуються зі сталою практикою Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 червня 2001 року на підставі рішення Бохоницької сільської ради від 08 грудня 2000 року 12 сесія 3 скликання надано в постійне користування ДП «Вінницьке лісове господарство» земельну ділянку площею 280 га на території Бохоницької сільської ради для ведення лісового господарства та видано державний акт на право постійного користування землею ІІ-ВН № 001459.

19 червня 2015 року наказом ГУ Держгеокадастру № 2-635/20-15-сг надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою проєкту відведення земельної ділянки площею 0,9 га, що розташована на території Бохоницької сільської ради.

26 серпня 2015 року наказом ГУ Держгеокадастру № 2-3241/20-15-сг затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку площею 0,9000 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:003 у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства.

31 серпня 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Вінницького районного управління юстиції Вінницької області Бадюк О. В. зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на вказану земельну ділянку, номер запису про право власності 10987426, на підставі рішення про державну реєстрацію, індексний номер 24045138.

26 грудня 2016 року розпорядженням № 985 Вінницької ОДА надано дозвіл ДП «Вінницьке лісове господарство» на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), які знаходяться в постійному користуванні цього підприємства загальною площею 14875,80 га на території окремих територіальних громад Вінницького, Калинівського, Жмеринського, Тиврівського районів, за межами населених пунктів, для ведення лісового господарства та пов`язаних з ним послуг (т. 1, а. с. 52).

Пунктом 2 цього розпорядження вказано ДП «Вінницьке лісове господарство»: 1) замовити виготовлення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості); 2) зареєструвати земельні ділянки в Державному земельному кадастрі; 3) виконувати обов`язки землекористувача відповідно до вимог статті 96 ЗК України.

На виконання зазначеного розпорядження на підставі звернення ДП «Вінницьке лісове господарство» фахівцями ДП «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» виконано роботи щодо складання технічної документації щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (т. 1, а. с. 45-51).

16 лютого 2017 року рішенням № РВ-0500268312017 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру за зверненням ДП «Вінницьке лісове господарство» у зв`язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: наявністю перетину ділянок з ділянкою з кадастровий номером 0520680500:01:005:003, площа співпадає на 0,9554 % (т. 1, а. с. 65-72).

Із наданого ДП «Вінницьке лісове господарство» плану схеми перетину ділянки земель ДП «Вінницьке лісове господарство» з іншою ділянкою вбачається, що до складу земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:005:003 площею 0,9000 га, яку надано ГУ Держгеокадастру у власність ОСОБА_2 , увійшла земельна ділянка ДП «Вінницьке лісове господарство» площею 0,2919 га (т. 1, а. с. 72).

Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 23 березня 2020 року встановлено, що цільове призначення земельної ділянки - ведення лісового господарства, перебуває у кварталі 25 виділу 5 Прибузького лісництва, відноситься до ІІ категорії земель для ведення лісового господарства, а саме - лісопаркова частина лісів зелених зон (т. 1, а. с. 74).

За інформацією Вінницької ОДА від 31 березня 2020 року № 01.01-67/2273 остання не надавала згоди на вилучення частини земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка на праві постійного користування перебуває в ДП «Вінницьке лісове господарство», та частини земельної ділянки іншого призначення, яка на праві постійного користування перебуває в КНВО «Форт» МВС України, для подальшої їх передачі в приватну власність (т. 1, а. с. 151).

Встановлено, що інша частина земельної ділянки, що увійшла до складу земельної ділянки, яку надано ГУ Держгеокадастру в приватну власність ОСОБА_2 , на праві постійного користування належить КНВО «Форт» МВС України.

Відповідно до державного акта на право постійного користування землею І-ВН № 003190, виданого 21 грудня 2001 року, КНВО «Форт» у постійне користування надано земельну ділянку площею 4,6147 га для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траєкторії польоту куль при виробництві спецвиробів» (т. 1, а. с. 110-113).

Загальна площа земельної ділянки, що належить КНВО «Форт» МВС України, яка увійшла до складу земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:00:003 площею 0,9 га на території Бохоницької сільської ради, становить 0,4382 га.

Відповідно до пояснювальної записки до проєкту відведення земельної ділянки КНВО «Форт» МВС України для розміщення «Лабораторії по вивченню швидкісних вимірювань траєкторії польоту куль при виробництві спецвиробів» за рахунок земель запасу Бохоницької сільської ради встановлено, що земельна ділянка відноситься до земель іншого призначення. Код цільового використання - 3.4 (т. 1, а. с. 97).

05 грудня 2014 року ОСОБА_2 звертався до КНВО «Форт» МВС України про надання згоди на вилучення частини земельної ділянки площею 0,38 га із користування КНВО «Форт» МВС України (т.1, а. с. 127).

На вказане звернення ОСОБА_2 30 березня 2015 року надано письмову відповідь про неможливість надання такої згоди, оскільки планується будівництво лабораторії, для будівництва якої і надано вказану землю, а також роз`яснено, що КНВО «Форт» МВС України є лише користувачем вказаної земельної ділянки, органом управління є МВС України і на підставі частини четвертої статті 77 Господарського кодексу України казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (т. 1, а. с. 131).

Із інформації Департаменту державного майна та ресурсів МВС України від 28 грудня 2020 року № 44424/25-2020 убачається, що МВС України як орган управління майном не надавало згоду на вилучення чи зміну цільового призначення частини зазначеної земельної ділянки (т. 1, а. с. 163).

Відповідно до статуту КНВО «Форт» МВС України встановлено, що об`єднання належить до сфери управління МВС України (т. 1, а. с. 117-126).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 15 лютого 2021 року спірна земельна ділянка площею 0,900 га з кадастровим номером 05201680500:01:005:0003 14 грудня 2020 року зареєстрована за ОСОБА_1 на праві приватної власності. Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 14 грудня 2020 року, серія та номер 2950 (т. 1, а. с. 132, 133).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо повноважень прокурора

Згідно із частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина четверта статті 42 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови від 26 лютого 2019 року в справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц та ін.).

Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною в спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною в справі певний орган (див. постанову від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц).

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України).

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга статті 131-1 Конституції України).

Згідно зі статтею 1 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді регульовано в статті 23 Закону № 1697-VII, у частині першій якої зазначено, що представництво прокурором держави в суді полягає в здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

У постанові від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежно здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

У постанові від 06 липня 2021 року в справі № 911/2169/20 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, має застосовуватися з урахуванням приписів абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого правила частини другої статті 19 Конституції України незазначення у законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не потрібно розуміти як таке, що розширює визначені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Цей висновок підтверджено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 червня 2023 року в справі № 905/1907/21.

Отже, Великою Палатою Верховного Суду визначено два критерії, за умови існування яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави, а саме: 1) представництво інтересів держави в особі державних компаній; 2) позивач не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень.

У справі, що переглядається, Вінницька окружна прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Вінницької ОДА, Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства, МВС України з посиланням на бездіяльність позивачів стосовно захисту інтересів держави, яка полягала у неналежному реагуванні та невжитті відповідних заходів на незаконне вибуття із державної власності земель лісового фонду на користь фізичної особи.

Керівник Вінницької обласної прокуратури просив визнати незаконним та скасувати наказ про надання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та усунути перешкоди в здійсненні Вінницькою ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької ОДА із володіння ОСОБА_1 , який набув спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу.

Такі вимоги заявлені з тих підстав, що під час надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003 площею 0,900 га частина цієї земельної ділянки (0,2919 га) не мала сільськогосподарського призначення, а належала до земель лісового призначення і надана 25 червня 2001 року на підставі рішення Бохоницької сільської ради від 08 грудня 2000 року в постійне користування ДП «Вінницьке лісове господарство» (в межах 280 га), про що видано державний акт на право постійного користування землею. Крім того, частина земельної ділянки площею 0,4382 га, видана ОСОБА_2 , перебуває в користуванні КНВО «Форт» (орган управління майном - МВС України) на підставі державного акта на право постійного користування землею від 21 грудня 2001 року (в межах 4,6147 га).

Отже, суди попередніх інстанції не врахували, що правовий статус земельних ділянок, щодо яких заявлено прокурором позовні вимоги, визначений - постійними користувачами спірних земельних ділянок є ДП «Вінницьке лісове господарство» та КНВО «Форт», і не перевірили, чи дотримано прокурором під час звернення до суду з цим позовом вимог статті 23 Закону № 1697-VII.

Щодо належного способу

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У статті 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (частина перша статті 19 ЗК України).

Відповідно до вимог статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (стаття 3 ЗК України).

У частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання з лісокористуванням.

Згідно з частиною першою статті 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом (стаття 8 ЛК України).

За вимогами статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами (стаття 16 ЛК України).

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи (стаття 17 ЛК України).

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина перша, друга статті 152 ЗК України).

У справі, що переглядається, керівник Вінницької обласної прокуратури просив визнати незаконним та скасувати наказ про надання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та усунути перешкоди в здійсненні Вінницькою ОДА права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення на користь держави в особі Вінницької ОДА із володіння ОСОБА_1 , який набув спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу.

Такі вимоги заявлені з тих підстав, що під час надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003 площею 0,900 га частина цієї земельної ділянки (0,2919 га) не мала сільськогосподарського призначення, а належала до земель лісового призначення і надана в постійне користування ДП «Вінницьке лісове господарство». Крім того частина земельної ділянки площею 0,4382 га перебуває в користуванні КНВО «Форт» (орган управління майном - МВС України).

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч встановленого законом порядку, а тому існують всі правові підстави для повернення земельної ділянки в державну власність, суди виснували, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, тому позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

З такими висновками колегія суддів Верховного Суду не погоджується з огляду на таке.

Велика Палати Верховного Суду неодноразово зазначала про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20, від 05 липня 2023 року в справі № 912/2797/21, від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21, від 11 червня 2024 року в справі № 925/1133/18).

Оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру від 26 серпня 2015 року № 2-3241/20-15-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» вичерпав свою дію виконанням, оскільки 31 серпня 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Вінницького районного управління юстиції Вінницької області Бадюк О. В. зареєстровано за ОСОБА_2 право власності на вказану земельну ділянку, номер запису про право власності 10987426, на підставі рішення про державну реєстрацію, індексний номер 24045138.

Крім того, на момент розгляду спору, власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 , який набув у власність земельну ділянку площею 0,900 га з кадастровим номером 0520680500:01:005:0003 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 14 грудня 2020 року з ОСОБА_2 .

Тому скасування наказу ГУ Держгеокадастру не поновить порушене право або законний інтерес держави в особі Вінницької ОДА, в інтересах якої звернувся прокурор.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач, з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, зокрема документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц).

Із 01 січня 2013 року у зв`язку з набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі - Закон № 3613-VI) державні акти на право власності не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

За такого правового регулювання визнання незаконним та скасування наказу про надання у власність земельної ділянки не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача.

Натомість внаслідок задоволення віндикаційного позову вирішується спір про право, рішення суду є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суди першої та апеляційної інстанцій послалися на те, що на земельну ділянку, яка перебуває в користуванні ДП «Вінницьке лісове господарство», частково накладається земельна ділянка, власником якої є ОСОБА_1 .

Водночас суди не встановили, на яких правових підставах землі лісогосподарського призначення належать Вінницькій ОДА та чи остання уповноважена ними розпоряджатися, оскільки з матеріалів справи вбачається, що землевпорядна документація про передачу земель лісогосподарського призначення в користування ДП «Вінницьке лісове господарство» не була затверджена, а частина земель, щодо яких заявлено позов, перебуваєв користуванні юридичної особи КНВО «Форт».

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2024 року в справі № 910/2592/19 вказувала, що віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. Відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, зокрема, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право.

Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у ОСОБА_1 права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування ДП «Вінницьке лісове господарство».

Отже, зазначеній особі належить право на захист від порушень, пов`язаних із володінням земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту.

Як зазначалось, особа може витребувати належне їй майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів місцевого самоврядування або документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право власності, оскільки їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном.

Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов, а висновки судів попередніх інстанцій про те, що заявлений прокурором спір є негаторним, суперечать сталій практиці Великої Палати Верховного Суду.

У справі встановлено, що земельна ділянка площею 0,900 га з кадастровим номером 05201680500:01:005:0003 14 грудня 2020 року зареєстрована за ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2020 року, серія та номер 2950.

Площа земель для ведення лісового господарства, які надані в постійне користування ДП «Вінницьке лісове господарство» становить 0,2919 га та КНВО «Форт» МВС України - 0,4382 га.

Тобто площа земельної ділянки, яка накладається на землі лісового господарства, менша загальної площі земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача.

У цій справі прокурор заявляє вимогу про повернення у власність держави земельної ділянки площею 0,900 га, - тобто щодо всієї земельної ділянки, що належить відповідачу, а не тільки тієї її частини, що накладається на землі для ведення лісового господарства.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 наголосила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається.

І саме позивач має довести, яка саме земельна ділянка і в яких межах накладається на інші землі. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 441/123/16).

За змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.

Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, яка накладається, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону № 3613-VI).

Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).

У постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

Крім того, віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання в право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

Судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування ДП «Вінницьке лісове господарство» та КНВО «Форт» МВС України та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача.

Положеннями статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення від 02 листопада 2004 року в справі «Tregubenko v. Ukraine», заява № 61333/00, пункт 54).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року в справі «Rysovskyy v. Ukraine» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Зазначені вище гарантії стосуються випадків, коли, діючи добросовісно, особа набула майнове право, зокрема право власності, від держави чи територіальної громади, які діяли під впливом помилки. Тоді як недобросовісна поведінка набувача майна у приватну власність чи як його, так і відчужувача відповідного майна, не є набуттям права приватної власності під впливом помилки органу влади та не зумовлює таке набуття. Більше того, повернення власникові майна від недобросовісної особи не може становити для останньої індивідуальний і надмірний тягар (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21).

У такій категорії справ, досліджуючи, чи добросовісно діє особа - набувач майна, суду слід з`ясувати, чи могла така особа знати або обґрунтовано припускати, зокрема, що земельна ділянка, яку вона набуває, накладається на землі ведення лісового господарства чи дотримані інші критерії добросовісного набуття майна.

Верховний Суд звертає увагу, що 09 квітня 2025 року набув чинності Закон України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України, і який має бути враховано судами за нового розгляду справи з огляду на частину другу розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

У силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, не встановлено фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судами рішення не можуть вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Судам належить розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Грабіка Максима Сергійовича задовольнити частково.

Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 квітня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська