Постанова

від 31.01.2011 по справі 33/358

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 31.01.2011                                                                                           № 33/358

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Поляк О.І.

 суддів:             

 при секретарі:            

 За участю представників:

 від позивача - Джяутов В.В.

 від відповідача - Беринда О.О.

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ЗАТ Акціонерне товариство закритого типу "Коростенський фарфор"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 18.10.2010

 у справі № 33/358 ( .....)

 за позовом                               ЗАТ Акціонерне товариство закритого типу "Коростенський фарфор"

 до                                                   Відкритого акціонерного товариства комерційного банку "Надра"

 про                                                   визнання недійсним договору кредитної лінії № 72/КЛ-2/2007-978 від 25.12.2007 р.

                          Суть рішення і апеляційної скарги:

У вересні 2010 року ЗАТ “Акціонерне товариство закритого типу “Коростенський фарфор” звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ВАТ «КБ «Надра» про визнання недійсним договору кредитної лінії № 72/КЛ-2/2007-978.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.10.2010 року (дата підписання – 04.11.2010 року) у справі № 33/358 (суддя – Мудрий С.М.) у позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, ЗАТ “Акціонерне товариство закритого типу “Коростенський фарфор” звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції. Зокрема, апелянт зазначає, що спірний договір був укладений під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: позивачу під час укладення договору не було роз’яснено про ризик коливання курсу гривні відносно курсу євро. Крім того, оскаржуване рішення місцевим господарським судом було прийняте за відсутності повноважного представника позивача, що, на думку останнього, є порушення приписів ст. 77 ГПК України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2010 року відновлено пропущений строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу  прийнято до провадження та призначено до розгляду на 22.12.2010 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2010 року на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено на 31.01.2011 року.

Розпорядженням голови Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2011 року № 01-23/1/2 «Про зміну складу колегії суддів» були внесені зміни до складу суду  та доручено здійснити розгляд апеляційної скарги у даній справі колегії суддів у складі: Поляк О.І. - головуючий суддя, судді Кропивна Л.В., Рудченко С.Г.   

У судове засідання 31.01.2011 року з’явилися представники сторін.  

Відповідно до частини 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд  не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

 Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 25.12.2007 року між Відкритим акціонерним товариством «КБ «Надра» (банк) та Закритим акціонерним товариством “Акціонерне товариство закритого типу “Коростенський фарфор” (позичальник)  було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 72/КЛ-2/2007-978, згідно п. п. 1.1.1., 1.1.2., 1.1.3 якого банком було відкрито позичальнику не відновлювальну кредитну лінію з лімітом заборгованості, яка не перевищує 540 177,00 євро з терміном користування з 21 грудня 2007 року по 24 грудня 2010 рік за відсотковою ставкою 12,5% річних. Кредитна лінія надана позичальнику на цілі: заміна акредитивів з відстрочкою платежу на сплату авансових платежів за контрактами укладеними між Позивачем та компаніями "FORNOCERAMIKA" (Португалія), "VICENTINI" (Італія) та "Burton Apta" (Угорщина).

Як вбачається з договору, кредитні кошти надані банком позивачу на умовах їх забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування.

Звертаючись з позовом про визнання вказаного договору недійсним, позивач зазначив, що останній був укладений під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: іпотекодавцем під час укладення договору не було роз’яснено про ризик коливання курсу гривні відносно курсу євро. Дана обставина, на думку позивача, має істотне значення у зв’язку з тим, що подальше виконання договору в умовах падіння курсу гривні відносно курсу євро призведе до явного порушення відповідності майнових інтересів сторін, а виконання обов’язків позичальником значно перевищить розмір видатків, на які той розраховував під час укладання спірного договору.

Крім того, як стверджує позивач, договір не відповідає вимогам п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, оскільки укладений відповідачем в іноземній валюті без отримання індивідуальної ліцензії.

Встановивши вказані обставини справи, господарський суд міста Києва дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.  

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

В силу ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у ст. 203 вказаного Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами ст. 229 вказаного Кодексу якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених  законом.

Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена.

Однак, з наведеної норми слідує, що для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб остання мала істотне значення, тобто стосувалася природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

При цьому, за загальним правилом, не може розцінюватися як помилка незнання сторонами правочину норм законодавства.

Виходячи з наведеного, ризик коливання курсу гривні відносно курсу євро, про що зазначає апелянт, не може розглядатися як помилка щодо природи правочину прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують ті цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У відповідності до ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи № 189025 серія А00, позивач є юридичною особою, а відтак здійснює господарську діяльність з метою отримання прибутку, яка є підприємництвом.

Згідно ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик  господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

За приписами ст. 44 вказаного Кодексу підприємництво здійснюється на основі: самостійного  формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється,  залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику  та ін.  

Таким чином, позивач, як самостійний господарюючий суб’єкт, здійснюючи власну підприємницьку діяльність мав самостійно прийняти рішення про доцільність укладення спірного договору в економічно ризикованих умовах, самостійно оцінити власну платоспроможність для виконання зобов’язань за цим договором та ризики настання несприятливих для нього наслідків в результаті його укладення, в тому числі і в разі погіршення економічної ситуації в країні. Уклавши спірний договір на умовах, які в ньому зазначені, позивач фактично погодився з тим, що в існуючих на час укладення договору умовах за результатами здійсненого ним комерційного розрахунку він буде мати можливість виконувати умови цього договору, а тому настання для позивача несприятливих наслідків за договором є власним комерційним ризиком позивача.

Крім того, виходячи із змісту п. 1.3 спірного договору позивач мав на меті отримати кредит для заміни акредитивів з відстрочкою платежу на сплату авансових платежів за контрактами, укладеними між ним та компаніями "FORNOCERAMIKA" (Португалія), "VICENTINI" (Італія) та "Burton Apta" (Угорщина), а відповідач — отримати вигоду внаслідок надання кредитних коштів позивачу під відсотки, зазначені у кредитному договорі.

Враховуючи наведене, твердження позивача про те, що він знаходився під впливом помилки щодо обставин, які мають істотне значення, і відповідачем під час укладання спірного договору не було йому роз'яснено про ризик коливання курсу гривні відносно курсу євро колегія суддів вважає необґрунтованим та безпідставним.

Щодо посилання апелянта на ту обставину, що спірний договір був укладений відповідачем в іноземній валюті без отримання індивідуальної ліцензії, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частина 1 статті 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, частини 3 вказаної норми дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

В силу ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” кошти – гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет КМ України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, стаття 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.

Частиною 1 статті 5 Декрету КМ України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

При цьому, відповідно до ч.2 статті 5 Декрету КМ України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Відповідно до ч.4 ст. 5 вищевказаного Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції:  надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт “в” пункту 4 статті 5 Декрету);  використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт “г” пункту 4 статті 5 Декрету).

Оскільки законодавством не встановлені терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України “Про Національний банк України”, статей 2, 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статей 1, 4, 34 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійсненну валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно банківської ліцензії №21, виданої Національним банком України, відповідачу надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України “Про банки та банківську діяльність”.

Крім того, у матеріалах справи наявний дозвіл №21-2 від 23.08.2002 року, виданий Національним банком України, на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України “Про банки та банківську діяльність” згідно з додатком до цього дозволу,  відповідно до якого відповідач має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Таким чином, відповідач на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Посилання апелянта на прийняття господарським судом міста Києва рішення за відсутності його повноважного представника, а відтак порушення приписів ст. 77 ГПК України, колегією суддів не приймається до уваги, оскільки даною нормою закріплене право суду, а не його обов’язок, відкласти розгляд справи, зокрема, коли нез’явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу перешкоджає вирішенню спору в даному судовому засіданні.

До того ж, ухвала господарською суду міста Києва від 30.09.2010 року, якою порушено провадження у справі, була отримана позивачем  09.10.2010 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. – 3), а відтак останній не був позбавлений можливості направити в судове засідання 18.10.2010 року повноважного представника.

Крім того, колегія суддів зазначає, що посилання апелянта на факт світової фінансової кризи, наслідками якої є безпрецедентне падіння національної валюти, не є правовою підставою, передбаченою чинним законодавством України, для визнання договору недійсним.

За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав для скасування  рішення місцевого господарського суду та задоволення апеляційної скарги.

В силу ст. 49 ГПК України судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,  –

ПОСТАНОВИВ:

 1.Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства “Акціонерне товариство закритого типу “Коростенський фарфор” залишити без задоволення.  

  2. Рішення господарського суду міста Києва від 18.10.2010 року у справі № 33/358 залишити без змін.   

 3. Матеріали справи № 33/358 скерувати до господарського суду міста Києва.           

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в порядку, встановленому чинним законодавством України.       

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді