Постанова

від 12.02.2008 по справі 2-489/07

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

      КИЇВСЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                           

т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 12.02.2008                                                                                          

№ 2-489/07

 Київський апеляційний господарський суд у

складі колегії суддів:

 головуючого:          Смірнової  Л.Г.

 суддів:            Коротун  О.М.

        Алданової  С.О.

 при секретарі:           Степаненко Л.В.

 За участю представників:

 від позивача: ОСОБА_5., дов.№4432 від

19.08.2007

від відповідача 1: ОСОБА_2,

паспорт  серії НОМЕР_1, виданий

Острозьким РВ УМВС України в Рівненській обл. 20.07.1995.

від відповідача 2: ОСОБА_6., дов.

№482 від 08.02.2008

від відповідача 3: ОСОБА_7, дов.

№009/08 від 11.02.2008

від третьої особи: не з'явився

 розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу ОСОБА_4

 на рішення 

Острозького районного суду 

Рівненської області  від

14.11.2007

 у справі № 2-489/07  

 за позовом                               ОСОБА_1

 до                                                  ОСОБА_2

ОСОБА_3

ОСОБА_4

 третя особа відповідача            

 третя особа позивача                      

 про                                                 

визнання правочинів недійсним

 за участю третьої особи без самостійних вимог

на предмет спору

ОСОБА_8

ВСТАНОВИВ:

 Рішенням Острозького районного суду

Рівненської області від 14.11.2007 позовні вимоги задоволено повністю: визнано

недійсними договір купівлі-продажу 49,33% частки вкладу статутного капіталу

товариства з обмеженою відповідальністю „Перша інвестиційна спілка”

ідентифікаційний код 34240102, укладений 23.02.2007  між ОСОБА_2 та ОСОБА_3; договір

купівлі-продажу 5% частки вкладу статутного капіталу товариства з обмеженою

відповідальністю „Перша інвестиційна спілка” ідентифікаційний код 34240102,

укладений 23.02.2007  між ОСОБА_2 та

ОСОБА_4; договір купівлі-продажу 5% частки вкладу статутного капіталу

товариства з обмеженою відповідальністю „Перша інвестиційна спілка” ідентифікаційний

код 34240102, укладений 25.05.2007  між

ОСОБА_2 та ОСОБА_4; стягнуто зОСОБА_2(далі-відповідач 1), ОСОБА_3

(далі-відповідач 2), ОСОБА_4 (далі-відповідач 3) на користь ОСОБА_1

(далі-позивач) по 567,00грн. державного мита 

з кожного.

Рішення суду першої інстанції

ґрунтується на тому, що  оспорювані

договори купівлі-продажу часток  у

статутному капіталі  товариства, всупереч

вимогам статті 208 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України), було

укладено  в усній формі, а також     без 

згоди  позивача, що суперечить

вимогам  статті 65 Сімейного кодексу

України (далі-СК України) та статті 369 ЦК України,  оскільки вклад до статутного капіталу

товариства було здійснено відповідачем 1 за рахунок майна, яке було

спільно  сумісною власністю подружжя  (відповідача 1 та позивача). 

Не погоджуючись з рішенням суду

першої інстанції та  посилаючись на   неправильне застосування судом першої

інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на неповне

з'ясування  судом обставин, що мають

значення  для справи, відповідач  3 

звернувся до апеляційного суду Рівненської області  з апеляційною скаргою, в якій просив

скасувати рішення Острозького районного суду Рівненської області від   14.11.2007 в повному обсязі та прийняти нове

рішення у даній справі, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В апеляційній скарзі відповідач 3

наголошує на тому, що судом першої інстанції не 

досліджено джерела походження коштів, які було внесено відповідачем 1 до

статутного капіталу товариства, не з'ясовано 

їх статус,  а тому помилковим

є  висновок  суду щодо того, що  частина частки у статутному капіталі

товариства з обмеженою відповідальністю „Перша інвестиційна спілка”  (далі-ТОВ „Перша інвестиційна спілка”), яка

належала    відповідачеві 1,  це 

спільна сумісна власність позивача та відповідача 1. Судом також не

досліджено, чи було сторонами оспорюваних договорів досягнуто згоди щодо всіх

істотних умов договору, оскільки це має значення для  застосування наслідків у випадку визнання

договорів недійсними. Крім того, скаржником зазначено, що  недійсність правочинів, що були предметом

розгляду у даній справі не встановлена законом, оскільки ні ЦК України, ні

Законом України „Про господарські товариства” не встановлено вимог щодо того,

в  якій формі  належить вчиняти правочин щодо відчуження

частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю.  Тому недодержання сторонами письмової форми

правочинів, не може бути наслідком їх недійсності відповідно до приписів статті

218 ЦК України.

Ухвалою  апеляційного суду Рівненської області  від 20.12.2007  справу №2-489/07 з апеляційною скаргою

відповідача 3  передано для розгляду

Київському апеляційному господарському суду на підставі пункту 5 Прикінцевих

положень Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України  щодо визначення підсудності

справ з питань приватизації та з корпоративних спорів” від 15.12.2006 №483-V.

Ухвалою Київського апеляційного

господарського суду від 24.01.2008 (колегією у складі: Смірнова Л.Г. -

головуючий суддя, Коротун О.М., Калатай Н.Ф.) відновлено пропущений строк

подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу 

відповідача 3 прийнято до розгляду, судове засідання призначено   на 12.02.2008.

Розпорядженням  в.о. голови Київського апеляційного

господарського суду від 08.02.2008 №01-23/3/31 змінено склад суду, розгляд

справи доручено здійснювати у наступному складі:  Смірнова Л.Г. - головуючий суддя, Коротун

О.М., Алданова С.О.

У судове засідання 12.02.2008

з'явилися представники сторін. Представник відповідача 3 підтримав доводи,

викладені в апеляційній скарзі. Представник позивача у судовому засіданні

звернувся до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв'язку з

хворобою позивача  та необхідністю

ознайомлення з апеляційною скаргою посилаючись на те, що позивачем не було

отримано  копії апеляційної скарги.

Доказів, які підтверджують зазначені представником позивача обставини щодо

хвороби позивача та неотримання апеляційної скарги суду не надано.

Представники  відповідача 2 та відповідача 3 проти

клопотання  представника позивача

заперечили посилаючись на те, що  ними

було отримано копію апеляційної скарги разом з ухвалою суду про прийняття

апеляційної скарги до провадження, а  

наполягаючи на  неотриманні

апеляційної скарги та хворобі позивача, представник позивача, в порушення вимог

частини третьої статті 22 Господарського процесуального кодексу України

(далі-ГПК України), лише  має на меті

затягнути розгляд апеляційної скарги.

У 

зв'язку з вищезазначеним та 

враховуючи, що копію апеляційної скарги було  надіслано всім учасникам процесу разом з ухвалою

суду про прийняття апеляційної скарги до провадження, а  матеріалами справи підтверджується факт

отримання   поштової кореспонденції

направленої  судом позивачеві та

відповідачеві 1 (повідомлення про вручення), а також враховуючи приписи статті

22 ГПК України, якою передбачено право сторони знайомитися з матеріалами

справи, судовою колегією клопотання представника позивача про  відкладення розгляду справи не задоволено.

Крім того, у судовому засіданні представнику позивача та відповідачеві 1 було

вручено фотокопію апеляційної скарги.

Представник  позивача та відповідач 1  повністю заперечили проти апеляційної скарги

з тих самих підстав, що були викладені  у

позовній заяві.

Представники відповідача 2 та

відповідача 3    апеляційну скаргу  підтримали в повному обсязі та просили

рішення  Острозького районного суду

Рівненської області  14.11.2007 скасувати

та прийняти нове рішення, яким  у задоволенні

позовних вимог відмовити повністю.

Статтею 101 ГПК України

встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за

наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами  апеляційної скарги і перевіряє законність і

обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши доводи апеляційної

скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін,

колегія суддів встановила наступне:

Між 

відповідачем 1 та ОСОБА_9 

20.11.2006 було укладено договір дарування, посвідчений  приватним нотаріусом  Київського міського нотаріального округу

ОСОБА_10 за  №4547 (далі-договір

дарування), відповідно до якого ОСОБА_9 

передав у власність відповідача 1 належний йому вклад - 18% у статутному

капіталі ТОВ „Перша інвестиційна спілка”. На 

момент укладення  договору

дарування розмір частки  ОСОБА_9 становив

9000,00грн., оскільки загальний розмір статутного капіталу ТОВ „Перша

інвестиційна спілка” становив 50000,00грн.

Як вбачається з матеріалів справи,

в подальшому відповідачем 1 було  внесено

в статутний капітал ТОВ „Перша інвестиційна спілка” 5000000,00грн., що

підтверджується  меморіальними ордерами

№ПН133 від 16.02.2007 (2537700,00грн.), №ПН83 від 21.12.2006 (1204800,00грн.),

№ПН343 від 12.12.2006 (125700,00грн.). Після 

внесення грошових коштів, доля  яка

належала відповідачеві 1 у статутному капіталі  

ТОВ „Перша інвестиційна спілка” 

становила 99,19%.

Відповідно до протоколу  №6 загальних зборів учасників  ТОВ „Перша інвестиційна спілка” від

23.02.2007, рішенням загальних зборів товариства було  затверджено 

угоду купівлі продажу 

(відступлення) частки у статутному фонді товариства (49,33%), укладену

між  відповідачем 1 та відповідачем 2 та

угоду купівлі-продажу  (відступлення)

частки у статутному фонді товариства (5%), укладену між  відповідачем 1 та відповідачем 3.  Рішенням загальних зборів товариства, які

відбулися 25.05.2007,  також було

затверджено  угоду купівлі-продажу  (відступлення) частки у статутному фонді

товариства (5%), укладену між 

відповідачем 1 та відповідачем 3 (протокол №7 від 25.05.2007).

До матеріалів справи також додано

заяву відповідача 1,   посвідчену

23.02.2007  приватним нотаріусом  Київського міського нотаріального округу  ОСОБА_8 за реєстром №774, зі змісту якої

вбачається, що відповідач 1 свою частку у статутному фонді товариства у розмірі

49,33% продає (відступає)  відповідачеві

2, а частку  у розмірі 5%    продав (відступив)  відповідачеві 3 та будь-яких фінансових та

майнових претензій до ТОВ „Перша інвестиційна спілка” та його учасників  не має. Згідно заяви відповідача 1,  посвідченої 

25.05.2007 державним нотаріусом 4-ї 

Київської державної нотаріальної кантори 

ОСОБА_11 за реєстром 

№2-4510,  відповідач  1 передає (відступає) відповідачеві 3   свою частку у статутному фонді товариства у

розмірі 5%.

У зв'язку з вчиненням

вищезазначених правочинів було внесено зміни до статуту ТОВ „Перша інвестиційна

спілка”. Відповідно до пункту 8 статуту частка 

відповідача 1 у статутному фонді ТОВ „Перша інвестиційна спілка”  становила - 2012318,40грн. (39,84%), частка

відповідача 2 становила  - 2525500,00грн.

(50%), частка відповідача 3 становила - 510151,00грн. (10,1%),  що також 

підтверджується  витягом з Єдиного

державного реєстру  юридичних осіб  та фізичних осіб-підприємців станом на

21.08.2007

У зв'язку з наведеним, матеріалами

справи підтверджується фактичне виконання відповідачами  умов 

договору купівлі-продажу (відступлення) 

відповідачем 1 своєї частки у статутному фонді товариства у розмірі

49,33% відповідачеві 2, а частки у розмірі 10% відповідачеві 3 та   відсутність будь-яких фінансових та

майнових  претензій відповідача 1 до  товариства та його учасників.

Посилаючись на те, що у зв'язку

з  відчуженням  відповідачем 1 своєї частки  у статутному фонді ТОВ „Перша інвестиційна

спілка”, у розмірі 59,33%,  було порушено

права позивача, як співвласника сумісної власності, останній звернувся з даним

позовом до суду.

Приймаючи рішення у даній справі,

суд першої інстанції  виходив з того, що

оспорювані договори купівлі-продажу часток 

у статутному капіталі  товариства,

всупереч вимогам статті 208 ЦК України, було укладено  в усній формі та без  згоди 

позивача, що суперечить вимогам статті 65 СК України,   оскільки вклад до статутного капіталу

товариства було здійснено  відповідачем 1

за рахунок майна, яке було спільно 

сумісною власністю відповідача 1 та позивача (подружжя). 

Проте, судова колегія не може

погодиться з висновком  суду першої

інстанції щодо обґрунтованості  позовних

вимог   з наступних  підстав.

Статтею 53 Закону України „Про

господарські товариства”  (в редакції

станом на 23.02.2007)  передбачено,

що  учасник товариства з обмеженою

відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її

частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не

передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства

користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її

відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому

погодженому між ними розмірі.

Статтею 53 Закону України „Про господарські

товариства”  (в редакції станом на

25.05.2007) передбачено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має

право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному

капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.  Відчуження учасником товариства з обмеженою

відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо

інше не встановлено статутом товариства. 

Відповідно до підпункту 5.1.12

пункту 5  статуту ТОВ „Перша інвестиційна

спілка” (в редакції станом на 23.02.2007), 

учасник товариства  може за згодою

решти учасників відступити (подарувати, обміняти) свою частку  (її частину) одному чи кільком учасникам

цього ж товариства, а  також третім

особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її

частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді

(статутному капіталі) товариства.

Відповідно до підпункту 6.6 пункту

6 статуту ТОВ „Перша інвестиційна спілка” (в редакції станом на 25.05.2007) учасник

має право відчуження своєї частки за умови повного внесення своєї частки до

Статутного фонду. При відчуженні частки учасником переважне право на придбання

цієї частки мають інші учасники.

Відповідно до приписів статті  206

ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами

у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному

посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких

недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

          Частиною першої статті 215 ЦК України

встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент

вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою

- третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Проте, оскільки ні ЦК України, ні Законом не встановлено вимог щодо

того, в якій формі належить вчиняти правочин щодо  відчуження частки у статутному капіталі

товариства з обмеженою відповідальністю та судом не встановлено фактів

недодержання відповідачами  при вчиненні

правочинів щодо  купівлі-продажу

(відступлення) частки у статутному  фонді

товариства вимог частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України, судова колегія не

погоджується з висновком суду   першої

інстанції щодо  недійсності

вищезазначених правочинів. 

Крім того, слід зазначити, що згідно частини другої статті 215 ЦК

України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом

(нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не

вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може

бути визнаний судом дійсним.

          Стаття 218 ЦК України встановлює

правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину та

зазначає, що   недодержання сторонами

письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його

недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання

окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо,

відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях

свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі

недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін

вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття

виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Враховуючи вищезазначене, а також

той факт, що матеріалами справи 

підтверджується  фактичне

виконання відповідачами  умов  договору купівлі-продажу (відступлення)  відповідачем 1 своєї частки у статутному

фонді товариства у розмірі 49,33% відповідачеві 2, а частки у розмірі 10%

відповідачеві 3 та   відсутність

будь-яких фінансових та майнових 

претензій відповідача 1 до 

товариства та його учасників, судова колегія дійшла висновку,  що  суд

першої інстанції  дійшов помилкового

висновку щодо недійсності вчинених відповідачами правочинів щодо

купівлі-продажу часток у статутному фонді товариства.

При цьому, судова колегія також не

погоджується з твердженням  суду першої

інстанції щодо того, що відповідно до чинного законодавства, а саме: пункту 5

статті 89 ЦК України, статті 7 Закону, статті 83 Господарського кодексу України

(далі-ГК України) та статей 17,19 Закону України „Про державну реєстрацію

юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”, правочин щодо продажу

частки  вкладу  у статутному капіталі  господарського товариства  повністю виконується лише після реєстрації

змін до статутних документів цього господарського товариства.

Оскільки,     зазначені 

норми регулюють правовідносини щодо реєстрації змін до установчих

документів господарського товариства і жодним чином положення пункту 5 статті

89 ЦК України, статті 7 Закону, статті 83 ГК, та статті 17,19 Закону України

„Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” не

стосуються правочинів (договорів) щодо відчуження часток у статутному капіталі

господарського товариства,  судом першої

інстанції застосовано  норми закону, які

не поширюються на спірні правовідносини.

Судова колегія також не

погоджується з  твердженням суду першої

інстанції, щодо  порушення відповідачами

при вчиненні оспорюваних правочинів вимог статей 65 СК України та 369 ЦК України,

оскільки вклад до статутного капіталу товариства відповідачем 1 було здійснено

за рахунок спільного майна подружжя (відповідача 1 та позивача),   з наступних підстав.

Відповідно до положень, закріплених

у статті 79 Господарського кодексу України (далі - ГК України), господарськими

товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені

юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в

підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Одним із

видів господарських підприємств є товариство з обмеженою відповідальністю,

створення, діяльність та права учасників якого визначені Законом України „Про

господарські товариства” та главою 9 ГК України.

Згідно зі статті 115 ЦК України та

статті 12 Закону України „Про господарські товариства” об'єктом права власності

господарського товариства є грошові та майнові внески його членів, майно,

набуте внаслідок господарської діяльності, зокрема, майно, передане йому

засновниками і учасниками у власність, а також інше майно, набуте на підставах,

не заборонених законом.

Статтею 13 Закону України „Про

господарські товариства” визначено перелік видів внесків (вкладів) учасників та

засновників господарського товариства, одними з яких є грошові кошти. Внесок,

оцінений у карбованцях, становить частку учасника у статутному фонді.

Таким чином,  грошові внески засновників товариства, які є

одним із джерел формування майна останнього, включаються до його статутного

капіталу як вклад, є часткою учасника в ньому та стають власністю товариства.

Засновник, у свою чергу, з моменту вчинення зазначених дій набуває

корпоративних прав, які включають у себе: право на управління справами

товариства в порядку, визначеному в установчих документах; право на участь у

розподілі прибутку товариства та одержанні відповідної його частки, а також

грошових коштів у разі ліквідації товариства відповідно до чинного

законодавства; право на виплату вартості частини майна товариства, пропорційної

його частці у статутному фонді при виході з товариства з обмеженою

відповідальністю.

З вищезазначеного вбачається, що вклад,

внесений  відповідачем 1 до статутного

капіталу товариства, відповідно до наведених раніше вимог чинного

законодавства, є власністю  товариства, а

відповідач 1 як учасник товариства отримав 

корпоративні права, пропорційно своєму внеску.

Відповідно до частини першої статті

100 ЦК України право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не

може  окремо передаватися іншій особі.

Згідно частини другої та третьої

статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна

плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.   Якщо одним із подружжя укладено договір в

інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були

одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, оскільки статтею 12

Закону України „Про господарські товариства” встановлено, що власником майна,

переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство, вклад до

статутного фонду господарського товариства не є об'єктом права спільної

сумісної власності подружжя, а виходячи зі змісту частин другої та третьої

статті 61 СК України, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства

зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із

подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ  лише одержаного прибутку (дивідендів).

Аналогічна позиція закріплена у  пункті

28 постанови  Пленуму Верховного Суду

України  №11 від 21.12.2007 „Про

практику   застосування судами

законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання

його недійсним та поділ спільного майна подружжя”.

Завданням суду при здійсненні

правосуддя, в силу статті 2 Закону України „Про судоустрій України” є, зокрема,

захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів

юридичних осіб.

Таким чином, вирішуючи переданий на

розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен з'ясувати наявність чи

відсутність факту порушення або оскарження прав особи, яка звернулася до суду з

позовом, а також наявність спору між сторонами - конкретними суб'єктами

суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах,

і, відповідно ухвалити рішення про захист порушеного права або відмову позивачу

у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При вирішенні спорів, що виникають

з корпоративних відносин, суд повинен 

з'ясувати чи були порушені корпоративні права позивача внаслідок  недотримання товариством норм законодавства

або вимог установчих документів (аналогічна позиція закріплена у  п. 2.2 рекомендації президії Вищого

господарського суду України від 28.12.2007 №04-5/14 „Про практику застосування

законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин).

Обов'язок доказування відповідно до

пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 ГПК

України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні

юридичні факти, які обґрунтовують  його

вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який  повинен був довести факт порушення його прав

у зв'язку з вчиненням відповідачем оспорюваних правочинів.

Оскільки, частка відповідача 1 у

статутному фонді товариства не є спільною сумісною  власністю 

подружжя, а в силу статті  12

Закону України „Про господарські товариства” та статті 115 ЦК України є

власністю ТОВ „Перша інвестиційна спілка”, 

а також враховуючи, що відповідно до приписів статті 100 ЦК України  право участі відповідача 1 у товаристві є

особистим немайновим правом останнього, 

твердження позивача щодо порушення його права  при вчиненні        відповідачем 1 правочину щодо

відступлення своєї частки  у статутному

фонді товариства  відповідачеві 2 та

відповідачеві 3  критично оцінено судовою

колегією. Відсутність порушення прав позивача є підставою для відмови у

задоволенні позовних вимог.

Оскільки  судовою колегією не було встановлено  порушення вимог чинного законодавства, при

вчиненні відповідачами оспорюваних правочинів, 

та порушень прав  та інтересів

позивача у зв'язку з їх вчиненням, 

судова колегія вважає за необхідне рішення Острозького районного суду

Рівненської області  від 14.11.2007  скасувати.

На підставі викладеного та

керуючись ст.ст. 101-106 Господарського процесуального кодексу, колегія суддів

,-

ПОСТАНОВИВ:

 1.Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити, а

рішення Острозького районного суду Рівненської області  від 14.11.2007 у справі №2-489/07 скасувати.

2. 

В  задоволенні позову відмовити

повністю.

3. Матеріали справи  №2-489/07 повернути  до Острозького районного суду Рівненської

області.

Постанова набирає законної сили з

дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом одного

місяця з дня набрання  законної сили.

 Головуючий суддя                                                                     

Смірнова  Л.Г.

 Судді                                                                                         

Коротун  О.М.

Алданова  С.О.

 15.02.08 (відправлено)