Постанова

від 12.09.2007 по справі 23/276

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

23/276

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 12.09.2007                                                                                           № 23/276

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:                              Мартюк А.І.

 суддів:                                          Лосєва  А.М.

                                        Зубець Л.П.

 при секретарі:                       

 За участю представників:

 від позивача - Штепа А.І. – дов. вих.№30 від 11.06.2007р.;

                               Клочак І.О. – директор;

від відповідача:          Яремко В.М. – дов. №3 від 24.07.2007р.;

від прокуратури:          у судове засідання 12.09.2007р. не з'явились;

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ДП "Управління капітального будівництва"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 22.06.2007

 у справі № 23/276 (Демидова А.М.)

 за позовом                               ПП "Велес"

 до                                                   ДП "Управління капітального будівництва"

 третя особа відповідача            

 третя особа позивача                      

 про                                                  визнання недійсним договору № 16 придбання житла (купівлі-продажу) від 26.12.2006р.

ВСТАНОВИВ:

 Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним договору №16 придбання житла (купівлі-продажу) від 26.12.2006р., укладеного між позивачем та відповідачем.

У судовому засіданні 20.06.2007р. позивачем були подані доповнення до позовної заяви, в яких він просив суд визнати недійсним договір №16 придбання житла (купівлі-продажу) від 26.12.2006р. та додаткову угоду від 22.02.2007р. (про передачу квартир загальною площею 752,31 кв. м у термін до 30.04.2007р.) до вказаного договору.

У судовому засіданні 22.06.2007р. представники позивача надали суду письмову заяву, в якій зазначили про те, що у доповненнях до позовної заяви допущено технічну помилку, а саме вказано додаткову угоду №1 від 22.02.2007р., замість додаткової угоди №2 від 22.02.2007р.  

Відповідач надав відзив на позов, в якому просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки відповідно до ч.1 ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Нотаріальне посвідчення оспорюваного договору №16 придбання житла (купівлі-продажу) від 26.12.2006р. не є обов'язковим, але на вимогу заявника, в даному випадку відповідача, договір про закупівлю підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Оскільки відповідач (замовник) вимог щодо нотаріального посвідчення спірного договору не ставив, тому Договір та Додаткова угода до нього нотаріальному посвідченню не підлягають.

          Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.06.2007р. по справі №23/276 позов було задоволено, договір придбання житла №16 від 26.12.2006р., укладений між Приватним підприємством “Велес” та Державним підприємством “Управління капітального будівництва” та додаткову угоду від 22.02.2007р. (про передачу квартир загальною площею 752,31 кв.м у термін до 30.04.2007р.) до договору №16 від 26.12.2006р., визнано недійсними з моменту їх вчинення.

          Не погоджуючись із вказаним Рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив суд скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2007р. по справі №23/276 та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

          Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, як мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального права, а саме ст. ст. 209, 220 Цивільного кодексу України, ст. ст. 2, 2-2, 34 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», що призвело до неправильного вирішення спору.

          Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.07.2007р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до  розгляду в судовому засіданні на 25.07.2007р.

          У судовому засіданні 25.07.2007р. позивачем був поданий відзив на апеляційну скаргу вих.№45 від 23.07.2007р.

          У судовому засіданні від Генеральної прокуратури надійшла заява №10/4-4622вих-07 від 23.07.2007р. про вступ у справу №23/276, а також письмові пояснення по суті спору.

          Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні 25.07.2007р. було оголошено перерву до 12.09.2007р.

          Ухвалою Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 31.07.2007р., відповідно до ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, було продовжено строк розгляду справи №23/276 на один місяць.

У судове засідання 12.09.2007р. представник Генеральної прокуратури України не з'явився, про причини нез'явлення суд не повідомив, будь-які заяви або клопотання з цього приводу до суду не надходили.

Оскільки явка представників сторін та прокуратури не була визнана судом обов'язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представника прокуратури про місце, дату та час судового засідання, суд визнав за можливе розглядати справу у відсутність представника Генеральної прокуратури України.

          У судових засіданнях представник відповідача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд її задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2007р. по справі №23/276, прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

У судових засіданнях представник позивача заперечував проти апеляційної скарги відповідача з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін Рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2007р. по справі №23/276 як таке, що прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з  дотриманням норм матеріального права.

          У судовому засіданні 25.07.2007р. прокурор підтримав доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, просив суд її задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 22.06.2007р. по справі №23/276, прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та прокурора, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

26.12.2006р. між Приватним підприємством “Велес” та Державним підприємством “Управління капітального будівництва” було укладено договір  придбання житла №16 (далі за текстом – Договір).

Вказаний Договір було укладено на підставі тендеру, проведеного замовником 18.12.2006р., затвердженого протоколом оцінки від 19.12.2006р., та оголошення про результати проведення торгів на закупівлю квартир у м. Черкаси.

Згідно з умовами Договору (п.1.2, п.1.7) позивач (сторона-1) продає відповідачу (стороні-2) квартири, згідно переліку (додатку №1), що знаходяться у м. Черкаси, по вул. Рози Люксембург, 216, а відповідач (сторона-2) зобов'язується прийняти визначене у цьому договорі житло та оплатити позивачу (стороні-1) його вартість.

22.02.2007р. між сторонами було укладено Додаткову угоду (про передачу квартир загальною площею 752,31 кв. м у термін до 30.04.2007р.) до Договору №16 від 26.12.2006р.

В своєму рішенні суд першої інстанції зазначив, що спірний договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу нерухомого майна, який регулюються розділом 1 глави 54 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 657 Цивільного кодексу України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно зі ст. 54 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму.

У відповідності до п.35 Наказу Міністерства юстиції України №20/5 від 03.03.2004р. «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (ст. ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 Цивільного кодексу України).     

Тобто, згідно з приведеними нормами законодавства, для договорів купівлі-продажу нерухомого майна передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що сторонами при укладенні спірного договору порушено вимоги ст. 209 Цивільного кодексу України, в якій встановлено, що правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом.

           Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, визначені в ст. 203 Цивільного кодексу України. Зокрема, п.4 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

           У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 Цивільного кодексу України).

           Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 Цивільного кодексу України).

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що при укладенні спірного договору та додаткової угоди до нього сторонами не було додержано встановленої форми договору, як того вимагають норми ст. 54 Закону України «Про нотаріат», ст. 657 Цивільного кодексу України, тому договір придбання житла №16 від 26.12.2006р., укладений між Приватним підприємством «Велес» та Державним підприємством «Управління капітального будівництва» та Додаткова угода від 22.02.2007р. (про передачу квартир загальною площею 752,31 кв. м у термін до 30.04.2007р.) до договору №16 від 26.12.2006р., яка є невід'ємною частиною основного договору і має наслідки як і основний договір, підлягають визнанню недійсними з моменту їх вчинення.

Київський апеляційний господарський суд вважає помилковим такий висновок суду першої інстанції, з огляду на наступне.

В ст. 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” №1952-ІV від 01.07.2004р. (із змінами та доповненнями), об'єкт нерухомого майна (нерухоме майно, нерухомість) - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Позивач зазначає, що об'єктом оспорюваного договору є нерухомість (житло, квартири), що знаходиться у м. Черкасах по вул. Р.Люксембург, 216. Проте, з тексту вказаного Договору вбачається, що на момент його укладення та перерахування грошових коштів відповідачем будівля ще не була збудована та введена в експлуатацію.

До того ж, між сторонами було укладено Додаткову угоду до Договору, в якій вони  дійшли згоди щодо продовження строку передачі (квартир) в експлуатацію (т.с.1, а.с.25) на пізніший термін, ніж було встановлено в Договорі.

Таким чином, в даному випадку відповідач перераховував кошти в недобудований об'єкт нерухомості, тобто вкладав інвестиції в майбутнє будівництво.  

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені в Законі України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991р. №1560-ХІІ (із змінами та доповненнями). Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність”, інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.             Такими цінностями можуть бути:

- кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

- майнові права інтелектуальної власності;- сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау");

- права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

- інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

В ст. 2 вказаного Закону визначено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Об'єкти інвестиційної діяльності визначені в ст. 4 Закону України “Про інвестиційну діяльність”, згідно з якою об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про інвестиційну діяльність”, суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.             Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Згідно із статтею 55 Закону України “Про нотаріат”, нотаріуси посвідчують договори про відчуження майна, яке підлягає реєстрації, лише за умови подання власником майна документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується.

Разом з тим, право власності на нерухоме майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації відповідно до закону, виникає з моменту державної реєстрації (ст. 331 Цивільного Кодексу України).

Загальні правила посвідчення правочинів про відчуження житлового будинку, садиби, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна визначені Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004р. №20/5.

Зокрема, при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження житлового будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності (довірчої власності) на вказане майно та, у передбачених законодавством випадках, документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.

Право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено, зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів:

нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни;

спадковим договором;

свідоцтвом про придбання арештованого нерухомого майна з публічних торгів;

свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах);

свідоцтвом про право власності на об'єкти нерухомого майна;

свідоцтвом про право на спадщину;

свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя;

договором про поділ спадкового майна;

договором про припинення права на утримання за умови набуття права на нерухоме майно;

договором про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно;

договором про виділення частки в натурі (поділ);

іпотечним договором, договором про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо умовами таких договорів передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;

рішенням суду;

договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав тощо.

Крім правовстановлювального документа на житловий будинок, садибу та інше нерухоме майно (за винятком земельної ділянки), якщо воно підлягає реєстрації, нотаріус вимагає документи, передбачені наказом Міністерства юстиції “Про надання витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках” від 20.09.2002р. №84/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20.09.2002р. №773/7061 (із змінами і доповненнями, унесеними наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2002р. №92/5).

Позивачем не надано суду доказів на підтвердження наявності у нього правовстановлюючих документів, які б свідчили, що квартири як об'єкт нерухомості за оспорюваним Договором належали позивачу на праві власності на день укладання оспорюваного договору.

В додатку №1 до Договору наведено перелік квартир із зазначенням їх метражу, розташування на поверсі та вартості з урахуванням ПДВ, тоді як в п.1.6 Договору зазначено, що остаточна площа кожної квартири уточнюється після отримання довідки з бюро технічної інвентаризації.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Статтею 1 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.  

З матеріалів справи вбачається, що, хоча оспорюваний Договір №16 від 26.12.2006р. містить найменування “придбання житла”, проте за своєю суттю (правовою природою) є різновидом саме інвестиційного договору. Діючим законодавством не передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення інвестиційних договорів.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Оскільки позовні вимоги обґрунтовані саме недотриманням сторонами обов'язкового нотаріального посвідчення при укладанні оспорюваного договору, позовні вимоги є необґрунтованими, документально і нормативно непідтвердженими, та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.  

Оскільки при розгляді справи апеляційним судом було встановлено, що судом першої інстанції при прийнятті Рішення по справі №23/276 від 22.06.2007р. було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального права, апеляційна скарга Державного підприємства “Управління капітального будівництва” підлягає задоволенню, а Рішення Господарського суду міста Києва по справі №23/276 від 22.06.2007р. – скасуванню з прийняттям нового рішення, яким в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, судові витрати по сплаті державного мита за подання позову у розмірі 85,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 118,00 грн. покладаються на позивача.

З огляду на задоволення апеляційної скарги, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги у розмірі 42,50 грн. також покладаються позивача.

Керуючись ст. ст. 33, 43, 49, 77, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України,  Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

 1. Апеляційну скаргу Державного підприємства “Управління капітальногобудівництва” задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва по справі №23/276 від 22.06.2007р. скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову Приватному підприємству “Велес” відмовити.

4. Стягнути з Приватного підприємства “Велес” (18000, м. Черкаси, вул. Кірова, 55, к.27; п/р 26001202593001 в ЧФ ВАТ КБ “Промекономбанк”в м. Черкаси, МФО 354875, код ЄДРПОУ 30759061) на користь Державного підприємства “Управління капітального будівництва” (04080, м. Київ, вул. Терьохіна, 8-А; п/р 35238019001124 в ВДК Шевченківського району м.Києва, МФО 820019, код ЄДРПОУ 25276329) 42,50 грн. (сорок дві гривні 50 копійок) витрат по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги.

5. Доручити Господарському суду міста Києва видати накази.

6. Матеріали справи №23/276 повернути до Господарського суду міста Києва.

7. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена  до касаційного суду у встановленому законом порядку.

 Головуючий суддя                                                                      Мартюк А.І.

 Судді                                                                                          Лосєв  А.М.

                                                                                          Зубець Л.П.