Постанова

від 26.09.2012 по справі 30/101

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2012 р. Справа № 30/101

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Козир Т.П. суддівГольцової Л.А. Губенко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 16.07.2012 у справі№ 30/101 господарського судуДонецької області за позовомРегіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області доТовариства з обмеженою відповідальністю "Кім-Навігатор" за участюГенеральної прокуратури України простягнення неустойки в сумі 12 496,46 грн. за участю представників сторін:

позивача: повідомлений, але не з'явився;

відповідача: Костанда В.В., дов. № 24-2 від 24.09.2012; Костанда Н.В., дов. № 24-1 від 24.09.2012;

прокуратури: Рудак О.В., прокурор відділу Генеральної прокуратури України, посв. від 20.07.2012 № 000355;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Донецької області від 14.02.2012 у справі № 30/101 (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Попков Д.О., судді -Сгара Е.В., Курило Г.В.) відмовлено повністю в задоволенні позовних вимог.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.07.2012 (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Марченко О.А., судді -Зубченко І.В., Татенко В.М.) рішення Господарського суду Донецької області від 14.02.2012 у справі № 30/101 в частині відмови в задоволенні позову про стягнення неустойки в сумі 12 441,20 грн. скасовано, позов задоволено частково. Суд стягнув з відповідача на користь позивача 12 441,20 грн. неустойки, в решті рішення Господарського суду Донецької області від 14.02.2012 у справі № 30/101 залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, РВ ФДУ по Донецькій області звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 16.07.2012 в частині часткової відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в повному обсязі, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини.

Між позивачем (Орендодавець) та відповідачем (Орендар) 27.12.2006 укладено договір оренди №3100/2006р., за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування державне майно -нежитлове вбудоване приміщення площею 44,4 кв.м. на третьому поверсі будівлі заводоуправління, що розташоване за адресою: 83052, м. Донецьк, вул. 50-ї Гвардійської дивізії, 17, яке знаходиться на балансі Українського науково-дослідного, проектно-конструкторського та технологічного інституту вибухозахищеного та рудникового електрообладнання з дослідно-експериментальним виробництвом, вартість якого станом на 31.07.2006 становить 40 627,45грн., для розміщення офісу.

Розділом 3 договору передбачено, що на Орендаря покладені грошові зобов'язання із перерахування орендної плати, визначеної на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України (за базовий місяць розрахунку - жовтень 2006 -становить 354,47грн. без ПДВ), орендна плата за перший місяць оренди -грудень 2006 визначається шляхом корегування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції листопада, грудня 2006, з розподілом між Державним бюджетом та Балансоутримувачем у співвідношенні 70% та 30% щомісяця не пізніше 25 числа місяця.

Додатковою угодою №1 від 28.04.2007р. до договору оренди сторони дійшли згоди про збільшення розміру орендної плати у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 №1846 виходячи із розрахунку за базовий місяць січень 2007 -545,93 грн. з відновленням розрахунку орендної плати за договором з 28.04.2007 та вказівкою про те, що інші положення договору залишаються без змін.

У відповідності до п.2.4 договору сторони передбачили, що у разі його припинення приміщення повертається Орендарем Балансоутримувачу за актом приймання-передачі.

Майно вважається поверненим Орендарем з моменту підписання акта приймання-передачі, обов'язок по складанню якого п. 2.5 договору покладений на сторону, яка передає майно іншій стороні по договору.

У п. 5.7 договору передбачений обов'язок Орендаря повернути орендоване майно Балансоутримувачу (або іншій вказані Орендодавцем юридичній особі) у належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі в оренду з урахуванням нормального фізичного зносу, у разі припинення або розірвання договору.

Згідно п. 10.8. договору закінчення строку його дії визначається у якості однієї з підстави для припинення.

Пункт 10.6 договору передбачає можливість автоматичного продовження договору на новий строк за відсутності заяв про припинення або зміну договору протягом 1 місяця після закінчення строку його чинності.

У п.10.1 договору сторонами визначений строк дії договору до 22.12.2007р., який на підставі п.10.6 договору був автоматично продовжений до 18.12.2008.

Судами встановлено, що позивач листом від 09.12.2008 №06-04-1947 повідомив відповідача про закінчення 18.12.2008 строку дії договору та необхідність повернення майна за актом приймання-передачі Балансоутримувачу.

Дослідивши та встановивши зазначене вище, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд дійшов висновку, що враховуючи положення ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ч. 1 ст. 764 ЦК України, а також в зв'язку з запереченням Орендодавцем проти продовження орендних правовідносин до закінчення строку договору, останній своєчасно повідомив відповідача про закінчення строку дії договору.

Як з'ясовано попередніми судовими інстанціями, майно повернуто Орендарем Балансоутримувачу 31.10.2009, про що складено відповідний акт приймання-передачі.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, як зазначено господарськими судами, позивач посилався на ч.2 ст.785 ЦК України, яка передбачає, що у разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи також встановлено, що договір оренди №3100/2006р. є припиненим з 18.12.2008, тобто, враховуючи невиконання відповідачем положень ч.1 ст. 785 ЦК України щодо негайного повернення орендованого майна, у позивача виникло право вимагати сплати неустойки в розмірі, який визначений ч. 2 ст. 785 ЦК України за період з 19.12.2008 по 31.10.2009.

Під час розгляду справи, місцевим господарським судом встановлено, що відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, тому керуючись ч.4 ст.267 ЦК України суд дійшов висновку про неможливість задоволення позовних вимог відносно всього обсягу заявленої неустойки, оскільки з моменту настання останнього дня періоду нарахування та до моменту подання позову минуло більше року (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що з огляду на положення ст.ст. 257, 258 та ч. ч. ст. 785 ЦК України, неустойка є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним, оскільки, на відміну від приписів ст. 549 ЦК України, обчислення наведеної неустойки не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня). Строк загальної позовної давності щодо стягнення неустойки за спірний період не сплив, а тому позивачем правомірно заявлений позов до відповідача з відповідними вимогами.

Проаналізувавши положення вищенаведених норм чинного законодавства, здійснивши перерахунок заявленої до стягнення позивачем суми неустойки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог на суму 12 441,20 грн. за період з 19.12.2008 по 30.10.2009.

При цьому, суд, задовольняючи вимоги позивача частково, мотивував свою позицію тим, що 31.10.2009 відповідачем повернуто спірне приміщення позивачу, що виключає факт прострочення відповідачем обов'язку щодо повернення майна саме 31.10.2009.

Згідно з ч. 6 ст. 283 ГК України до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 291 ГК України передбачено, що договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

За статтею 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

При цьому, згідно з ч. 2 цієї ж статті якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Відповідно до вимог чинного законодавства за захистом свого цивільного права або інтересу особа може звернутися до суду у строк, визначений статтями 257, 258 ЦК України.

Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Згідно з положеннями ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним.

За приписами процесуального законодавства, предмет позову -це певна матеріально -правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, а підстава позову -це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Здійснюючи судовий розгляд справи судом апеляційної інстанції були розглянуті питання та встановлені відповідні обставини щодо правової природи заявлених вимог, виходячи з предмету та підстав позову, а також приписів ст. 785 ЦК України.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч. 1 ст. 32 ГПК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 111 5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 111 7 ГПК України).

З урахуванням наведених правових положень та встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі є необґрунтованими, оскільки вони, фактично, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного господарського суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 16.07.2012 у справі № 30/101 - без змін.

Головуючий суддя Т. П. КОЗИР

Судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

Н.М. ГУБЕНКО