Постанова

від 24.12.2012 по справі 5021/1285/12

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" грудня 2012 р. Справа № 5021/1285/12

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Шевель О. В. , суддя Афанасьєв В.В. , суддя Гребенюк Н. В.

при секретарі Сіренко К.О.

за участю представників сторін:

позивача - Нізамієв Р.М. (директор)

відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. №3498 С/3) на рішення господарського суду Сумської області від 23.10.12 у справі №5021/1285/12

за позовом Приватної фірми "Сумизовніштранс", м.Суми,

до Державної податкової інспекції в м. Суми

про стягнення 118471,34 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Позивач подав до господарського суду позов, у якому просив стягнути з відповідача (з урахуванням подальшого зменшення розміру позовних вимог): 104 029,50 грн. основної суми боргу, відповідно до договорів "Про зберігання безхазяйного майна, що переходить у власність держави" від 29.06.11 №06/24-2011 та від 11.07.11 №06-1/24-2011; 589,98 грн. - 3% річних; 13 450,00 грн. витрат по зберіганню, а також судові витрати, пов'язані з розглядом справи.

Рішенням господарського суду Сумської області від 23.10.12 (суддя Джепа Ю.А.) позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 104 029,50 грн. основного боргу, 589,98 грн. - 3% річних, 2092,19 грн. відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Відповідач із рішенням не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти постанову, якою повністю відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в зв'язку з їх необґрунтованістю.

Позивачем надано відзив на апеляційну скаргу, в якому ПФ «Сумизовніштранс», посилаючись на те, що договір зберігання було достроково припинено через обставини, за які позивач (зберігач) не відповідає, а також на те, що судом першої інстанції було обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин ч.2 ст.946 та ч.2 ст.625 ЦК України -просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.

У судовому засіданні 06.12.12 було оголошено перерву до 11:00 години 20.12.12.

Позивачем після перерви було надано суду додаткові пояснення, в яких ПФ «Сумизовніштранс», посилаючись на те, що відповідач не звільнений від обов'язку сплати коштів за договорами, просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.

Відповідачем не виконано вимоги ухвали суду від 09.11.12, не надано письмових пояснень, не направлено представника в судові засідання 06.12.12 та 20.12.12 (про час та місце яких ДПІ в м.Суми було повідомлено належним чином, що підтверджується матеріалами справи) та не надано суду пояснень щодо причин неявки представника. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не скористався своїм диспозитивним правом на участь у судовому засіданні, отже розгляд справи є можливим за відсутності представника ДПІ в м.Суми.

Заслухавши в судовому засіданні представника позивача, перевіривши матеріали справи на предмет правильності їх юридичної оцінки місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів встановила наступне.

Між позивачем (виконавець) та відповідачем (замовник) було укладено договори №06/24-2011 від 29.06.11 та №06-1/24-2011 від 11.07.11 "Про зберігання безхазяйного майна, що переходить у власність держави" (далі -договори).

За умовами вказаних договорів замовник зобов'язався передати на зберігання, а виконавець прийняти та зберігати майно, передане згідно з актами опису і попередньої оцінки майна, а саме лакофарбову продукцію в асортименті і в упаковках.

Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами - вказана продукція була передана замовником та прийнята виконавцем на зберігання за актами прийому-передачі майна.

Відповідно до п. 3.1. договорів оплата послуг виконавця здійснюється після реалізації майна. Отже, за умовою договорів термін зберігання майна на складі позивача, й відповідно строк внесення плати за зберігання, обмежений подією -реалізацією майна ДПІ.

У договорах зазначено, що замовник (ДПІ в м.Суми) діє на підставі Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VІ, Закону України від 04 грудня 1990 року №509-ХII „Про державну податкову службу в Україні», Положення про державну податкову інспекцію в районі, місті без районного поділу, районі в місті, міжрайонну, об'єднану державну подат кову інспекцію, іншу спеціалізовану державну податкову інспекцію" затвердженого наказом ДПА України від 25.06.08 №412), наказу ДПА України «Про призначення Сольського І.О.»від 16.11.10 №2159-o, постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, та розпорядження ним" від 25.08.98 №1340 (далі -Постанова КМУ №1340).

Тобто, як вбачається з тексту договорів, ними чітко визначено коло нормативних актів, якими керується замовник при виконанні умов договорів. При цьому, відповідно Прикінцевих положень Постанови КМУ №1340, ними передбачено можливість повернення майна, вилученого відповідним державним органом -тобто позивачеві було відомо про ризики, пов'язані із здійсненням зберігання даного майна.

В ході провадження в суді апеляційної інстанції представником позивача підтверджено добровільний характер угоди між сторонами щодо зберігання майна.

Матеріалами справи підтверджується, що власник спірного майна, яке було отримано на зберігання ПФ "Сумизовніштранс" за актами № 06/24-016 від 29.06.11 та № 06-1/24-016 від 11.07.11 від ДПІ в м. Суми, вирішив спір щодо права власності на вказане майно в судовому порядку.

Рішенням господарського суду Сумської області від 17.11.11 у справі 5021/1654/2011, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.01.12, було визнано право власності на спірну лакофарбову продукцію за ТОВ "Хімрегіон".

На виконання зазначеного рішення 04.05.12 Державна податкова інспекція в м. Суми звернулася до позивача з листом про повернення майна, яке знаходиться на зберіганні законному власнику. З матеріалів справи вбачається, що майно, яке знаходилося на зберіганні, було повернуто на підставі акту приймання-передачі від 20.05.12.

В оскаржуваному рішенні місцевим господарським судом наведено вищевказані обставини та зроблено висновок, що фактично зберігання відбулось з 29.06.11 по 04.05.12. В суді апеляційної інстанції представник позивача також наполягав на тому, що, оскільки ПФ "Сумизовніштранс" виконано свої договірні зобов'язання із зберігання товару -то з відповідача на користь позивача має бути стягнуто оплату за час перебування майна на зберіганні.

Разом з тим, у відповідності до п. 3.1. договорів (на які посилається позивач як на підставу для стягнення коштів) оплата послуг виконавця здійснюється після реалізації майна. Місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні зазначено, що за умовою договорів термін зберігання майна на складі позивача, й відповідно строк внесення плати за зберігання, обмежений подією -реалізацією майна ДПІ.

Однак, навівши вказану обставину в рішенні, суд першої інстанції, на думку колегії суддів апеляційного суду, не надав їй належної юридичної оцінки.

А саме, відповідно до правової конструкції вищенаведеного п.3.1 договорів, здійснення оплати послуг виконавця сторонами поставлено в залежність виключно від реалізації майна - тобто, за відсутності факту реалізації відсутні правові підстави для здійснення оплати. Тому посилання позивача в ході апеляційного провадження на те, що в договорах зазначено «після реалізації», а не «у разі реалізації», а також на неоднозначність поняття «реалізація»- колегія суддів вважає юридично неспроможними і такими, що зроблені при довільному тлумаченні змісту договорів.

Як вбачається із пояснень представника ПФ "Сумизовніштранс" в ході апеляційного провадження, при укладенні договорів позивач усвідомлював ризик, пов'язаний із можливістю неотримання оплати за свої послуги, однак взяв до уваги усні запевнення представників відповідача про те, що майно буде реалізовано.

Тому, враховуючи положення статей 42 та 44 Господарського кодексу України щодо здійснення господарської діяльності на власний ризик (на які обґрунтовано посилається відповідач в апеляційній скарзі), колегія суддів вважає безпідставними посилання позивача на те, що зберігання припинилося достроково не з вини ПФ "Сумизовніштранс" - оскільки дана обставина не відміняє обов'язковості застосування п.3.1 договорів, що є спеціальною нормою порівняно з ч.2 ст.946 ЦК України, на яку посилається місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні та позивач у відзиві на апеляційну скаргу.

Про усвідомлення позивачем відсутності правових підстав для здійснення оплати послуг за договорами в їх чинній редакції, на думку колегії суддів, свідчить і та обставина, що, як вбачається з матеріалів справи, ПФ "Сумизовніштранс" зверталася до господарського суду Сумської області з позовом, в якому просила: змінити договори № 06/24-2011 від 29.06.2011 року, № 06-1/24-2011 від 11.07.2011 року про зберігання безхазяйного та іншого майна, що переходить у власність держави, на підставі пропозиції та відповідно до формулювання про зміну умов договорів 05.03.2012 року № 01- п.3.1. Договору викласти в наступній редакції - «Замовник проводить оплату за зберігання переданого йому майна, на користь виконавця, в розмірі 1,5 грн. за 1 кв.м. за добу задіяного складського приміщення незалежно від реалізації майна Замовником. Оплата здійснюється у безготівковій формі не пізніше 10 днів після вивезення майна зі складу або складання акту приймання передачі за фактичний термін зберігання. Сторони домовилися, що замовник сплачує, на протязі 10 днів, з моменту складання акту приймання передачі всі понесені Виконавцем витрати на обслуговування транспортування, навантаження та розвантажування на підставі наданих Виконавцем накладних».

За результатами розгляду вказаного позову, рішенням господарського суду Сумської області від 23.05.12 у справі №5021/521/12 (залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.07.12) у задоволенні вищевказаних вимог було відмовлено. Таким чином, колегія суддів зазначає, що п. 3.1 договорів є чинними і повинні бути застосовані до спірних правовідносин. Тому посилання представника позивача в засіданні суду апеляційної інстанції на те, що оплату має бути здійснено незважаючи на те, що відповідне майно не перейшло у власність держави і що його реалізація не відбулася -колегія суддів вважає необґрунтованими.

Крім того, як уже зазначалося, в укладених між сторонами договорах міститься пряме посилання на Постанову КМУ №1340, на підставі якої діє замовник (відповідач). На майно, облік, зберігання та оцінка якого визначено Постановою КМУ №1340, поширюється також дія Порядку відшкодування витрат, пов'язаних з транспортуванням, зберіганням, експертною оцінкою, сертифікацією, знищенням конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави та кошти від реалізації якого надходять до державного бюджету, затвердженого наказом Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України 02.04.99 N 96/168/197 (далі -Порядок).

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, надаючи оцінку посиланням відповідача на вищевказані нормативні акти, зазначає, що ними не вказано на безоплатність зберігання майна за відповідними договорами. Позивач у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що дані нормативні акти не регулюють господарських правовідносин та не можуть розповсюджуватися на виконання господарських зобов'язань.

Стосовно даних тверджень, колегія суддів зазначає, що ні Постанова КМУ №1340, ні Порядок дійсно не передбачають безоплатності договорів зберігання, але водночас даними нормативними актами не встановлено і безумовного відшкодування витрат зберігачеві.

Так, пунктом 4 Порядку визначено, що операція відшкодування зазначених витрат здійснюється органами Державного казначейства України з рахунків, відкритих на ім'я органів Державного казначейства України і на які надходять кошти від реалізації конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави.

Таким чином, вищевказаним Порядком визначено, що необхідними умовами для відшкодування витрат (зокрема, пов'язаних зі зберіганням майна, зазначеного в Постанові КМУ №1340) є перехід вказаного майна у власність держави та його реалізація. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами в ході апеляційного провадження, вказане майно не перейшло у власність держави та було повернуто власникові - ТОВ "Хімрегіон".

Отже, з огляду на положення ст.19 Конституції України та п.12 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»(на які обґрунтовано посилається відповідач в апеляційній скарзі) колегія суддів дійшла висновку, що місцевим господарським судом безпідставно не враховано приписів Постанови КМУ №1340 та Порядку -щодо відшкодування витрат на зберігання виключно після реалізації майна.

Зазначена умова повною мірою кореспондується зі змістом п.3.1 господарських договорів, укладених між сторонами, які мають назву «Договір про зберігання безхазяйного та іншого майна, що переходить у власність держави»-тому посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що Постановою КМУ №1340 та Порядком не регулюються господарські відносини, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Таким чином, на думку суду апеляційної інстанції, приписи ч.2 ст.946 ЦК України, на які посилається місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні та позивач у відзиві на апеляційну скаргу, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин -з огляду на специфіку правового регулювання діяльності одного із суб'єктів вказаних правовідносин (Державної податкової інспекції), а також на умови укладених між сторонами договорів.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що норми договорів є спеціальними порівняно з положеннями ч.2 ст.946 ЦК України, в якій лише зазначено про наявність у зберігача права на пропорційну частину плати -тоді як у даному випадку вказане право обмежене умовами п.3.1 договорів.

Позивач у наданих суду апеляційної інстанції додаткових поясненнях посилався також на те, що Порядок регулює не стягнення плати за договором зберігання, а відшкодування витрат - коштів, що були сплачені за оренду приміщень, охорону, освітлення, розвантажувально-навантажувальні роботи -у стягненні яких судом першої інстанції було відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, ПФ «Сумизовніштранс»було заявлено до стягнення 13450,00 грн. понесених витрат за зберігання, при цьому позивач наполягав на включенні вказаних витрат саме до плати за зберігання. За таких обставин, на думку колегії суддів, посилання позивача в ході апеляційного провадження на різницю між поняттями «витрати за зберігання»та «плата за зберігання», свідчать про суперечливість правової позиції ПФ «Сумизовніштранс».

Крім того, у позовній заяві, обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення 13450,00 грн. понесених витрат за зберігання, позивач посилався, зокрема, на ч.1 ст.947 ЦК України, відповідно до якої витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.

Однак суд першої інстанції відмовив у стягненні вказаної суми із посиланням на положення п.2.2.1 договорів, якими передбачено, що виконавець зобов'язаний забезпечити власними силами транспортування та інші необхідні дії у відношенні прийнятого майна до винесення відповідного рішення по ньому. Позивач із даними висновками погодився та не оскаржував рішення суду.

Тобто в частині стягнення витрат за зберігання місцевим господарським судом було обґрунтовано застосовано договірні норми, що є спеціальними, та відмовлено в позові в цій частині. Разом з тим, вимоги про стягнення основного боргу було задоволено із посиланням на загальну норму (ч.2 ст.946 ЦК України) без урахування приписів п.3.1 договорів, що, на думку суду апеляційної інстанції, свідчить про непослідовність правової позиції місцевого господарського суду та неправильне застосування норм матеріального права при прийнятті рішення в частині задоволення позову.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги Приватної фірми "Сумизовніштранс" про стягнення з відповідача 104 029,50 грн. основної суми боргу за зберігання товару не підлягають задоволенню, оскільки вони не ґрунтуються на положеннях договорів (зокрема, п.3.1), які є чинними і підлягають виконанню згідно зі ст.526 ЦК України. Відповідно, не підлягають стягненню з відповідача і вимоги щодо стягнення 3% річних, нарахованих на вищевказану суму.

Колегія суддів зазначає, що, враховуючи відсутність правових підстав для стягнення спірної суми за договорами, витрати позивача, пов'язані із зберіганням майна за даними договорами, належать до ризиків його підприємницької діяльності (на що обґрунтовано, із посиланням на ст.42, 44 ГК України, посилається відповідач в апеляційній скарзі).

В ході апеляційного провадження представник позивача наполягав на тому, що, оскільки правовідносини між сторонами є господарськими, то відповідач у рівній мірі мав усвідомлювати відповідні ризики, пов'язані з необхідністю виконання своїх зобов'язань за договорами. Стосовно вказаного аргументу колегія суддів зазначає, що, як вбачається зі змісту вищенаведеного п.3.1 договорів, умова, з якою сторони пов'язували виникнення у замовника (відповідача) зобов'язання щодо оплати послуг виконавця (позивача) не настала, оскільки майно не перейшло у власність держави та не було реалізовано -відповідно, не виникло і зобов'язання відповідача щодо оплати зазначених послуг.

На думку колегії суддів, позивачем також мало бути усвідомлено вищевказані ризики, пов'язані із укладенням та виконанням договорів.

Отже, здійснивши апеляційний перегляд оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів зазначає, що доводи апелянта (в частині відсутності підстав для стягнення коштів) знайшли підтвердження в ході апеляційного провадження. Разом з тим, апелянтом не враховано часткову відмову в позові (в частині стягнення 13450,00 грн.) та зазначено в апеляційній скарзі, що ДПІ в м.Суми просить скасувати оскаржуване рішення повністю -у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Натомість судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не було враховано фактичні та правові обставини даної справи, неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, ч.2 ст. 946 Цивільного Кодексу України, що призвело до прийняття неправильного рішення.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, оскаржуване рішення має бути скасовано в частині стягнення з відповідача на користь позивача 104 029,50 грн. основного боргу, 589,98 грн. - 3% річних, 2092,19 грн. відшкодування витрат зі сплати судового збору, та прийнято нове рішення про відмову в позові в цій частині. В іншій частині оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», статей 49, 99 ГПК України, з позивача має бути стягнуто 1046,10 грн. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

З огляду на викладене, керуючись статтями 33, 43, 49, 99, 101, пунктом 2 статті 103, пунктом 4 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м. Суми задовольнити частково.

Рішення господарського суду Сумської області від 23.10.12 у справі №5021/1285/12 -скасувати в частині стягнення з Державної податкової інспекції в м. Суми на користь Приватної фірми "Сумизовніштранс", м.Суми, 104 029,50 грн. основного боргу, 589,98 грн. - 3% річних, 2092,19 грн. відшкодування витрат зі сплати судового збору та прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути з Приватної фірми "Сумизовніштранс" (40000, м. Суми, вул. Воровського, 21а, оф. 3, код ЄДРПОУ 24002073) в доход державного бюджету (рахунок отримувача 31216206782003 , отримувач коштів УДКСУ у Дзержинському р-ні м. Харкова Харківської області, код отримувача 37999654, банк отримувача ГУДКСУ у Харківській області, код банку отримувача (МФО) 851011, код класифікації доходів бюджету 22030001 "Судовий збір (Державна судова адміністрація України, 050)", призначення платежу - судовий збір за подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного господарського суду, код ЄДРПОУ 26018612) 1046,10 грн. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Сумської області видати відповідний наказ.

Повний текст постанови підписано 24.12.12.

Головуючий суддя Шевель О. В.

Суддя Афанасьєв В.В.

Суддя Гребенюк Н. В.