Рішення

від 22.01.2013 по справі 2-7098/11

РІВНЕНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 2-7098/11

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2013 року Рівненський міський суд Рівненської області

в особі судді : Музичук Н.Ю.

при секретарі : Швець А.Л.

за участю представника позивача ОСОБА_1

представника відповідачів ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Рівне цивільну справу за позовом Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату до ОСОБА_3 та до релігійної громади парафії ОСОБА_4 Першомученика архідиякона ОСОБА_5 єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, третя особа приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання правочину недійсним,

В С Т А Н О В И В :

В листопаді 2011 року Київська Патріархія Української Православної Церкви Київського Патріархату звернулась в суд із позовом до ОСОБА_3 та до релігійної громади парафії ОСОБА_4 Першомученика архідиякона ОСОБА_5 єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, третя особа приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання недійсним договору дарування 57/100 частин будинковолодіння №21 по вулиці Остафова в місті Рівне, посвідченого 05 травня 2006 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1827.

В позовній заяві зазначалось, що укладений договір дарування від 05.05.2006 року за р.№ 1827 здійснений не власником будинковолодіння, оскільки власником з 20.07.1992 року є Київська Патріархія УПЦ КП з підстав правонаступництва щодо покупця і власника УАПЦ в результаті її реорганізації в УПЦ КП з дня прийняття Постанови Держкомрелігій від 20.07.1992 року Протокол № 7, на підставі сфальсифікованих і підробних документів, неповноважною на це власником особою з порушенням чинного законодавства та Статутів Київської Патріархії УПЦ КП і УПЦ КП, Статуту релігійної громади відповідача, а тому підлягає визнанню недійсним. Згідно договору купівлі-продажу від 03.10.1990 року, посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за р.№ 3-5188, гр. ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від імені ОСОБА_10 продали, Українська автокефальна православна церква через ОСОБА_11 купила 57/100 жилого будинку із надвірними будівлями № 21 по вулиці Остафова в місті Рівне. На підставі зазначеного договору КП РОБТІ видало реєстраційне посвідчення, що 57/100 будинковолодіння по вул. Остафова,21 м. Рівне зареєстровано за Українською автокефальною православною церквою /Київська патріархія УПЦ КП/, запис в реєстрову книгу №14 за р.№17 від 27.10.1990 року. На підставі ст.37 ЦК України утворена, у зв'язку із об'єднанням УПЦ з УАПЦ у 1992 році на Всеукраїнському православному Соборі /м. Київ/ із припиненням їх діяльності, відповідно до ст.16 Закону України «Про релігійні організації», шляхом реорганізації УПЦ -КП є правонаступницею УПЦ та УАПЦ та має право на все майно. Рішенням ВАСУ від 10.03.2000 року в справі №6/72 визнано правонаступництво релігійної організації /релігійного центру/ УПЦ КП щодо релігійних організацій УПЦ та УАПЦ. Релігійна організація УАПЦ припинила своє існування як юридична особа в 1992 році, у зв'язку із переходом під юрисдикцію УПЦ КП, а релігійна організація УАПЦ, статут якої зареєстрований постановою Держкомрелігій від 26.08.1997 року за №8/3, не є правонаступницею попередньої УАПЦ а вважається новоутвореним релігійним центром. Спірний договір, в порушення чинного цивільного законодавства, з боку дарувальника підписаний не уповноваженою на те особою, оскільки ОСОБА_12 не є головою ОСОБА_13, та скріплений печаткою, що не співпадає з найменуванням юридичної особи відповідача, зазначеним в установчих документах. ОСОБА_13 згідно Статуту, як виконавчий орган, не уповноважена була приймати жодного рішення щодо чужої власності, але й приймати аналогічні рішення, навіть, щодо власності своєї релігійної громади. Фактично ж ОСОБА_3, як голова парафіяльної ОСОБА_13, сам собі подарував чужу власність шляхом шахрайства та зловмисної угоди представника одної сторони із другою стороною, в той час як ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»і Статуту УПЦ КП в жодному випадку не передбачено відчуження майна /житла/ релігійних організацій у приватну власність, що тягне визнання угод недійсною з моменту її укладення.

Згідно заперечення відповідача ОСОБА_3 на позовну заяву, позовні вимоги вважаються безпідставними. Зазначає, що позивач вводить в оману суд, вказуючи, що видане реєстраційне посвідчення про належність частини будинковолодіння УАПЦ /Київській патріархії УПЦ КП/ та записаний в реєстрову книгу №14 за р№ 17 від 27.10.1990 року, оскільки та той час Київської патріархії УПЦ КП просто не існувало /. Позивачі не є власники і не були власниками частини будинковолодіння №21 по вулиці Остафова м. Рівне, не були і не могли бути стороною договорів купівлі-продажу та к і дарування оспорюваного будинковолодіння. В кінці 1990 року він із сім»єю, провівши необхідні першочергові ремонтні роботи, заселився в дану частину будинку, про що свідчить реєстрація місця проживання від 27 квітня 1991 року, де проживає по даний час. Дійсно церкви УАПЦ та УПЦ КП об'єднувались та роз'єднувались, переходи священників та громад не припиняються і до даного часу. Позивачами не надано жодного доказу, який би засвідчував право власності на оспорювану частину будинку Київській патріархії УПЦ КП. Стверджувати, що при об'єднанні в 1992 році церков УАПЦ та УПЦ КП 57/100 частин будинковолодіння №21 по вулиці Остафова м. Рівне перейшла у власність Київської патріархії УПЦ КП і до цього часу належать саме їй, підстави відсутні. Згідно ст.128 ЦК України 1963 року, що діяв на час правовідносин, «Момент виникнення права власності у набувача майна за договором»визначено з моментом передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На підставі наданих документів право власності на зазначений будинок №21 по вулиці Остафова м. Рівне набуто релігійним центром УАПЦ. Згідно роз'яснення голови Державного комітету України в справах релігій ОСОБА_14 за №11-1298/21П від 14.05.1998 року, рішення Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року не мають обов'язкової сили для релігійних громад УАПЦ. Згідно листа керуючого ОСОБА_5 єпархією УАПЦ ОСОБА_15 з додатками №03 від 06 січня 2012 року, він просить судові органи не брати до уваги листа від 04.08.1992 року №82/1 Керуючого справами Київської патріархії митрополита ОСОБА_16 архієпископу Рівненському і ОСОБА_17, про те що УПЦ КП є правонаступницею УАПЦ . В задоволенні позову слід відмовити..

Представник позивача ОСОБА_1 повністю підтримав позовні вимоги в суді. Додатково пояснив, що пунктом 2 постанови Всеукраїнського Православного Собору від 25-26 червня 1992 року, згідно якого УПЦ -КП є правонаступницею УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, в особі її виконавчого органу як оридичної особи -Київської Патріархії УПЦ КП, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна, рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ -КП. ІІ.4 Рішенням ВАСУ від 10 березня 2000 року справі № 6/72, яке постановою ВАСУ залишено без змін і набрало законної сили, визнано правонаступництво релігійної організації (релігійного об'єднання) УПЦ -КП щодо релігійних організацій УПЦ та УАПЦ. ІІ.5 Довідкою керуючого справами Патріархії від 19 жовтня 2001 р., в якій, зокрема, зазначено: «ОСОБА_16 зі створенням 1992 р. Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) єпархіальний архієрей і парафії Рівненсько-Острозької (Рівненької) єпархії Української Автокефальної Православної Церкви перейшли до складу УПЦ-КП і утворили Рівненсько-Острозьку (Рівненьку) єпархію УПЦ-КП».

Оскільки згідно ст.16 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організаціїВ» діяльність релігійної організації УАПЦ припинено у зв'язку з її реорганізацією в УПЦ -КП, а відповідно до ст.37 ЦК України (1963 р.), якщо юридична особа припиняється, то при цьому майно (права і обов'язки) переходять до нововиниклої юридичної особи в день підписання постанови про реорганізацію, в тому числі і на 57/100 частини будинковолодіння по вул. Остафова, 21 в м. Рівному. А отже роблю акцент на тому, що ОСОБА_5 єпархія УАПЦ, Статут якої не реєструвався, а тим більше не може бути і в майбутньому правонаступницею того, чого юридично не існувало - Рівненсько-Острозької єпархія УАПЦ.

Договір дарування від 05.05.2006 року укладений в порушення вимог чинного законодавства та вимог Наказу Міністерства юстиції № 20/5 від 03.03.2004 року «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», зокрема пунктів 23,29,31,38,41 Інструкції, як укладений не власником спірної частини будинковолодіння, та протокол № 27 засідання парафіяльної ОСОБА_13 УАПЦ м. Рівне від 26.03.06 року (не ідентифікованої релігійної громади) підписувався, так і договір дарування від 05.05.2006 року укладався не уповноваженою на це особою -ОСОБА_12.

Вважає, що 57/100 частини будинковолодіння № 21 по вул. Остафова в м. Рівному і надалі належить Київській Патріархії Української Православної Церкві Київського Патріархату, як правонаступниці Української Автокефальної Православної Церкви, яка купила 57/100 частини будинковолодіння в 1990 році, а тому договір дарування підлягає визнанню недійсним. Відповідно до ст.16 ЦК України захист цивільних прав судом здійснюється в установленому порядку шляхом визнання цих прав та відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право. Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які передбачені ч.1 ст. 203 ЦК України, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Відповідно до ч.3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Згідно ч.1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без дозволу власника нерухомого майна -Київської Патріархії УПЦ КП, може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до ч.1 ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони (ОСОБА_3) з другою стороною (архієп. ОСОБА_18, ОСОБА_12), визнається судом недійсним. Вважає, що договір дарування від 05.05.2006 року за р.№ 1827, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та на підставі його реєстрація КП «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації»15.06.2006 року права власності на 57/100 частини будинкуволодіння № 21 по вул. Остафова в м. Рівному за гр. ОСОБА_3 вчинено з порушенням Закону, а тому підлягає визнанню недійсним. А тому будь-які угоди, договори, укладені з порушенням вимог Закону, в тому числі відчуження майна (будинковолодіння) шляхом шахрайства та зловмисної угоди, підробки документів, печатки і штампу та використання підроблених документів на користь відповідача колишнього священика ОСОБА_3 не можуть нести правових наслідків, оскільки вони є недійсними (нікчемними) та фіктивними, адже недійсною є угода, що не відповідає вимогам Закону, укладена внаслідок обману, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а отже така угода є недійсною з моменту її укладення. Просить визнати зазначений позовом договір дарування недійсним з моменту його вчинення.

Відповідач і представник відповідача юридичної осоюи ОСОБА_3, його представник адвокат ОСОБА_2 позовні вимоги не визнали, підтримали в повному обсязі надане суду заперечення, покликаючись на те, що постанови Всеукраїнського Православного Собору та постанови ОСОБА_13 в справах релігій при Кабінеті Міністрів України є вказівками загального порядку, проте конкретних достовірних доказів, підтверджуючих передачу спірного майна, здійснення права користування, розпорядження та володіння ним з боку позивача за період із 1992 року суду не надано. Покази допитаних в якості свідків священників ОСОБА_11 та ОСОБА_19, які переходили і змінювали церкви, за відсутності письмових доказів в цій частини просять оцінити критично і не приймати до уваги. Таким чином, договір дарування 57/100 частин будинковолодіння №21 по вулиці Остафова в місті Рівне, посвідчений 05 травня 2006 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1827, між релігійною громадою парафії ОСОБА_4 Першомученика архідиякона ОСОБА_5 єпархії Української Автокефальної Православної Церкви та ОСОБА_3 не порушує і не може порушити інтересів позивача, мотиви та доводи якого не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним вказаного договору. Докази права власності, особа, повноваження дарувальника та його представника на час посвідчення договору були надані, є дійсними, перевіреними, ніким не оспорені не скасовані. Ті недоліки у виді описок, які допущені приватним нотаріусом при посвідченні договору, або недосконалість печатки української автокефальної православної церкви, внаслідок відсутності коштів та кваліфікованих правників в релігійній організації, не стали перепоною при проведенні державної реєстрації оспореного договору і не можуть бути підставою для визнання такого недійсним. Вважають позовні вимоги безпідставними, просять відмовити в задоволенні позову.

Крім того, вважають пропущеним передбачений законом спеціальний строк позовної давності для оспорення вказаного договору дарування з урахуванням того, що із серпня 2009 року в провадженні суду знаходилась цивільна справа за позовом парафіян ОСОБА_20 та ОСОБА_21 до ОСОБА_3 про визнання недійсним цього ж договору, де представником позивачів був той же представник ОСОБА_1 та учасниками судового розгляду ті самі свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_19

Третя особа, приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 заперечує проти задоволення позовних вимог, вважаючи посвідчений нею договір дарування законним. Вивчивши всі надані їй документи, матеріали та Статут, вона прийшла до висновку, що має право посвідчити такий договір. Внаслідок відсутності навиків роботи із релігійними організаціями в договорі мають місце описки в назві дарувальника, проте до договору долучені достовірні документи із вірною назвою дарувальника і це не стало підставою відмови для реєстрації договору, не вважає підставою для задоволення позовних вимог. Щодо відсутності правовстановлюючого документу на право власності було повідомлено, що таким заволоділи невідомі особи, та надано дублікат договору купівлі-продажу і реєстраційні документи на право власності, який став підставою підтвердження права власності для посвідчення договору.

Оцінюючи пояснення сторін і їх представників, досліджені надані суду докази в їх сукупності та встановлені обставини, в тому числі матеріали цивільної справи Рівненського міського суду № 2-670/10 за позовом ОСОБА_20 та ОСОБА_21 до ОСОБА_3 про визнання недійсним цього ж договору, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення із наступних підстав.

Встановлено сукупністю досліджених доказів, які не оспорені сторонами, що на підставі договору купівлі-продажу від 03.10.1990 року, посвідченим старшим державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори ОСОБА_7 за р.№ 3-5188, гр. ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від імені ОСОБА_10 продали, а Українська автокефальна православна церква через ОСОБА_11 купила 57/100 жилого будинку із надвірними будівлями № 21 по вулиці Остафова в місті Рівне. На підставі зазначеного договору КП РОБТІ видало реєстраційне посвідчення, що 57/100 будинковолодіння по вул. Остафова,21 м. Рівне зареєстровано за Українською автокефальною православною церквою, про що вчинений запис в реєстрову книгу №14 за р.№17 від 27.10.1990 року.

Крім того, на підставі дублікату вищенаведеного договору купівлі-продажу частини будинку від 03.10.1990 року р.№3-5188, виданого замість втраченого Українською автокефальною православною церквою Першою рівненською державною нотаріальною конторою 02.04.1998 року за р.№ 4-848, КП РОБТІ видало реєстраційне посвідчення, що 57/100 будинковолодіння по вул. Остафова,21 м. Рівне зареєстровано на праві колективної власності за Українською автокефальною православною церквою, про що вчинений запис в реєстрову книгу №1-1344 за р.№65 від 13.12.1999 року.

Згідно витягу КП РМБТІ про реєстрацію права власності на нерухоме майно №10115583 від 16.03.2006 року, реєстраційний номер 14165221, підтверджується, що 57/100 будинковолодіння №21 по вулиці Остафова м. Рівне належить на праві приватної власності Українській автокефальній православній церкві на підставі дублікату договору купівлі-продажу /від 03.10.1990 року р.№3-5188/, виданого Першою рівненською державною нотаріальною конторою 02.04.1998 року за р.№ 4-848.

Таким чином, на підставі вищезазначених документів безспірно встановлено, що саме релігійний центр УАПЦ набув право власності на 57/100 зазначеного будинковолодіння, що знаходиться за адресою : м. Рівне, вул. Остафова, 21. Таке право власності, а саме право володіння, розпорядження та користування ніким ніколи не оспорювалось до вчинення наступної угоди з майном в 2006 році, відповідних доказів не встановлено.

Згідно ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона /дарувальник/ передає або зобов»язується передати в майбутньому другій стороні /обдарованому/ безоплатно майно у власність.

Такий договір встановлює обовязок тільки для однієї сторони дарувальника і, у відповідності до ч.2 ст.202 ЦК Укарїни, є одностороннім правочином. Загальною вимогою до правочинів, додержання яких є необхідним для чинності правочину, відповідно до положень ч.3 ст.203 ЦК України, є волевиявлення учасника правочину, яке має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

У відповідності ч.2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Сторонами договору дарування, згідно ч.1 ст.720 ЦК України, можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, автономна республіка Крим, територіальна громада.

Чинним законодавством встановлено, що правочини, які встановлюють чи змінюють право власності на нерухоме майно /квартиру/, підлягають державній реєстрації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, яку здійснювали органи технічної інвентаризації.

Відповідно до ч.1 ст.210 ЦК України, оспорений договір дарування квартири між сторонами може вважатися вчиненим тільки з моменту його державної реєстрації.

Відповідно ч.2 ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Крім того, встановлено на підставі досліджених судом доказів, в тому числі документів приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 /Справа 2-01 том№1 «Договори відчуження житлових будинків та документи, на підставі яких вони посвідчувались»за період 05.05.2006 -09.11.2006 року на 104 арк./, що 05 травня 2006 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1827 посвідчений договір дарування 57/100 частин будинковолодіння №21 по вулиці Остафова в місті Рівне між Релігійною громадою Української православної автокефальної церкви «Святого Степана», зареєстрованою в ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний код 25321587, та ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1. В матеріалах наявні право установчі документи на право власності на частину будинковолодіння, установчі документи УАПЦ, довідка Рівненського обласного управління статистики №16-01-1628 про включення релігійної громади УАПЦ до ЕДРПОУ, протокол №27 засідання парафіяльної ради УАПЦ від 26.03.2006 року, протокол про вибори старости /голови церковної ради/. Згідно листа №147 від 26 квітня 2006 року ОСОБА_5 Єпархії Консисторії, ідентифікаційний код 23303677, Рівненське Єпархіальне Управління не заперечує даруванню 57/100 частини домоволодіння по вул.. Остафова,21 м. Рівне, яка належить УАПЦ, митр.прот. ОСОБА_3, настоятелю ц.Св. Першомученика ОСОБА_22 м. Рівне.

Вказані документи, у відповідності вимог чинного законодавства в цій частині, оцінені приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6, як достатня підстава для підтвердження волевиявлення сторони дарувальника і нотаріального посвідчення вищевказаного договору дарування.

Згідно повідомлення КП «Рівненського МБТІ» від 18.06.2009 року за № 1499, спірна 57/100 частин будинковолодіння №21 по вул. Остафова в м. Рівне 15.05.2006 року зареєстровані за гр.. ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого 05 травня 2006 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1827.

Стороню позивача не надано жодного правовстановлюючого документа, який би засвідчував право власності на оспорювану частину будинку Київській Патріархії УПЦ КП.

Доводи представника КП УПЦ КП про правонаступництво УПК КП і те, що оспорювана частина будинковолодіння перейшла у власність КП УПЦ КП в 1992 році і вже не виходила з її власності, спростовуються вищенаведеними доказами та не ґрунтуються на положеннях чинного на час виникнення правовідносин цивільного законодавства.

Статтею 37 ЦК України (в редакції 1963 р.), що діяв на той час, в ч. 2 зазначено, що при злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов'язки) переходять до нововиниклих юридичних осіб, а майно переходить в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію.

Згідно ст. 128 ЦК України (1963 р.), що діяв на той час, «Момент виникнення права власності у набувача майна за договором», право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Будь які документи про те, що оспорювана частина будинковолодіння за вказаною адресою, м. Рівне, вул. Остафова, 21, перейшла на баланс з УАПЦ до КП УПЦ КП відсутні. Будь-які належні допустимі докази, підтверджуючі, що Київська патріархія УПЦ КП здійснювала у встановленому законом порядку передбачені чинним цивільним законодавством та Законом України «Про власність»права володіння, користування або розпорядження майном щодо 57/100 частин будинковолодіння №21 по вул. Остафова м. Рівне за період із 1992 року по 2006 рік стороною позивача не надані і судом не встановлені.

Постановою арбітражного суду Рівненської області від 28 грудня 1998 року (справа 7/365-Н-98) було залишено без змін рішення арбітражного суду Рівненської області від 10 вересня 1998 року про зобов'язання Рівненській єпархії УПЦ Київського патріархату і релігійній громаді УПЦ Київського патріархату м. Рівне звільнити приміщення культової будівлі церкви ОСОБА_4 в м. Рівне, вул. Соборна, 8 і передати її в належному стані законному власнику релігійній громаді УАПЦ ОСОБА_4 в м. Рівне.

Постановляючи дане рішення та постанову арбітражним судом Рівненської області в мотивувальній частині, зокрема, було зазначено «Посилання відповідачів на те, що оформлення права власності на будівлю церкви ОСОБА_23 в м. Рівне за релігійною громадою УАПЦ, згідно розпорядження міського голови від 23.03.1998 року № 500-р, проведено з порушенням чинного законодавства, не може бути прийняте до уваги, оскільки зазначене розпорядження не визнане в установленому порядку недійсним і незалежно від його прийняття будівля церкви ОСОБА_4 в м. Рівне передана позивачу ще в 1990 році, згідно рішення Рівненського міськвиконкому від 14.11.1990 року № 447»(документи досліджені судом в матеріалах справи).

Як засвідчують матеріали справи арбітражного суду Рівненської області саме свідок, по справі КП УПЦ КП, ОСОБА_11 і був представником УПЦ КП у справах про власність церкви ОСОБА_4 УАПЦ, які розглядались в 1995-1998 роках. І до сьогодні церковна будівля є власністю і відноситься до УАПЦ, цим підтверджується перебування нерухомого майна у в ласності УАПЦ із 1990 року, в тому числі право власності УАПЦ на оспорювану частину будинку. Про це засвідчують реєстраційні документи КП РОБТІ /Відповідь директора РОБТІ ОСОБА_16 за № 63 від 06.03.1997 року/ , та і відповідь адвокату ОСОБА_24 начальника бюро ОСОБА_25 за № 1499 від 18.06.2009 року яку подали самі позивачі).

Відповідно ч.3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Згідно роз'яснення голови Державного комітету України у справах релігій за № 11-1298/21П від 14.05.1998 року ОСОБА_14 зазначено, що рішення Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року, на яке покликається позивач, не мають обов'язкової сили для релігійних громад УАПЦ , релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації ї статуту, вона має відокремлене майно, може набувати права і нести обов'язки від свого імені/ ст.23 ЦК України 1963 року та ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»/, питання розпорядження майном та визначення своїх правонаступників релігійна організація вирішує самостійно у кожному конкретному випадку, а у разі припинення діяльності з урахуванням ст.20 вищенаведеного Закону та ст.40 ЦК України.

Про безпідставність позовних вимог свідчить досліджений судом лист за № 03 від 06 січня 2012 року керуючого ОСОБА_5 єпархією УАПЦ ОСОБА_15 з додатками, в якому він просить судові органи не брати до уваги листа від 04 серпня 1992 року № 82/1 Керуючого справами Київської патріархії митрополита ОСОБА_16 архієпископу Рівненському і ОСОБА_17, про те, що УПЦ КП є правонаступницею УАПЦ .

З цього приводу має місце та досліджене судом в справі 2-670/10 рішення Рівненського міського суду від 30 липня 2010 року за яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_20, ОСОБА_26 до ОСОБА_3 та УАПЦ про визнаня недійсним договору дарування 57/100 будинковолодіння по вулиці Остафова, 21 в місті Рівному відмовлено. Дане рішення, яке досліджене судом при розгляді спору по суті, не оскаржувалось, набрало законної сили .

В 2011-2012 роках на розгляді Рівненського міського суду знаходилась справа №2-1133/11 за позовною заявою ОСОБА_27, ОСОБА_28 до релігійної громади парафії ОСОБА_4 Першомученика архідиякона ОСОБА_5 єпархії УАПЦ м. Рівне, та ОСОБА_3 про визнання недійсного протоколу № 27 засідання парафіяльної ОСОБА_13 УАПЦ м. Рівне від 26 березня 2006 року, де позивачі намагалися довести порушення закону при проведені заходів, на яких вирішувалось питання про дарування ОСОБА_3 57/100 частини будинковолодіння за адресою м. Рівне, вул. Остафова, 21. В результаті, за ініціативи представника позивачів ОСОБА_1 позов залишений без розгляду, копія позовної заяви та ухвала досліджені судом, додані до матеріалів справи.

Відповідно до ст.ст. 10 та 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На підставі досліджених вищенаведених доказів суд вважає встановленим, що позивачі, Київська патріархія УПЦ КП, не є власники і не були власниками 57/100 будинковолодіння по вулиці Остафова, 21 в м. Рівному, не були і не могли бути стороною в договорі як купівлі-продажу, так і договору дарування оспорюваного будинковолодіння, їх права жодним чином не порушувались, а тому позов є необґрунтований і в задоволені позову слід відмовити.

Крім того, суд приймає до уваги, що доводи представника КП УПЦ КП щодо використання норми канонічного права, як норми матеріального права, суперечать положенням ст.ст. 4, 6 Цивільного кодексу України, де передбачені акти цивільного законодавства які регулюють правовідносини в Україні, відповідно - Конституція України, Цивільний кодекс України, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. Вищезазначене дублюється і в статті 8 ЦПК України «законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи». Що ж стосується канонічного права та його порушення, то як в УПЦ КП так і в УАПЦ функціонують церковні суди і практично вони і вирішують питання, якщо такі є згідно церковних канонів, у цьому зв'язку неможливо використовувати канонічне право в цивільному процесі як норми матеріального права.

Про безпідставність та незаконність даного позову свідчить і той факт, що позов пред'явлений тільки до сторони договору, а саме, до ОСОБА_3 як настоятеля церкви ОСОБА_29 УАПЦ. Згідно статутних правил, як Статуту релігійної громади церкви ОСОБА_29 УАПЦ, так і Статуту УАПЦ (є наявний в матеріалах справи) дозвіл на нотаріальне оформлення дарування оспорюваного будинковолодіння давав правлячий архієрей, керуючий ОСОБА_5 єпархією архієпископ ОСОБА_15 (ОСОБА_8). ОСОБА_3 як настоятель церкви, згідно статутних правил та положень без відповідного дозволу не мав повноважень вчиняти такі дії, адже дана частина будинковолодіння належала УАПЦ. Стороною в даній справі та учасником процесу мав би бути уповноважений орган УАПЦ, чи хоча б представник ОСОБА_5 єпархії, але ж ніяк не простий священник, настоятель церкви.

Судом досліджені матеріали справи № 2-670/10 /2-8781/09/, де також досліджений дозвіл на оформлення договору дарування керуючого ОСОБА_5 єпархією та приймав участь у справі за дорученням УАПЦ канцлер ОСОБА_5 єпархії отець ОСОБА_14 (ОСОБА_30І.). Представник УАПЦ отець ОСОБА_30 (ОСОБА_30І.)та керуючий ОСОБА_5 єпархією, на даний час митрополит ОСОБА_15 (ОСОБА_8) підтвердив рішення про надання дозволу дарування 57/100 частини будинковолодіння за адресою вул. Остафова, 21 в м. Рівному.

Доводи позивача, КП УПЦ КП, яка звертається до суду, вважаючи оспорювану квартиру своєю, як доказ власності повідомляє про об'єднання УПЦ КП з УАПЦ в 1992 році та роз'єднання в 1995 році, оцінюються критично і спростовуються дослідженими статутними документами, в т.ч. Статутом УАПЦ, схваленим Помісним собором УАПЦ 5-6 червня 1990 року, зареєстрованим зі змінами і доповненнями Помісного Собору УАПЦ 28-29 травня 1997 року, який вказує на приємність УАПЦ, рішеннями і розпорядженнями органів місцевого самоврядування /рішення Рівненської міської ради №447 від 14.11.1990 року, розпорядження виконкому Рівненської обласної ради від 28.09.1994 року №111-р, голови РОДА від 12.06.1998 року №368, від 18.02.2008 року №63/, дослідженими доказами щодо права власності на спірний об'єкт за відсутності доказів щодо його передачі у власність позивачу. Представником КП УПЦ КП надано в розпорядження суду численні документи та покази свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_19, які не мають доказового значення до суті спору і не можуть бути прийняті до уваги суду, відповідно положень ст. 59-61 ЦПК України. Доводи позивача, про те, що чинним законодавством і Статутом УПЦ КП не передбачено відчуження майна /житла/ релігійних організацій у приватну власність, що тягне визнання угод недійсною з моменту її укладення, спростовуються Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи позивача, ідентифікаційний код 22894788, та Довідкою №17257/04 із ЄДРПОУ щодо позивача, якими значиться приватна форма власності за КЕВ.

Враховуючи встановлені на підставі достовірних доказів обставини та зазначені положенння чинного законодавства, суд прийшов до висновку, що передбачені законом підстави до визнання оспореного договору дарування недійсним з моменту його вчинення не знайшли доказового підтвердження в суді. Право власності позивача на 57/100 частину будинковолодіня не доведене, права позивача у зв'язку із оспореним договором не зачіпаються та жодним чином порушені не були. За наведених обставин, позовні вимоги до задоволення не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10,11,57-60,208,209,212-215,218,223,292,294 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в:

В задоволенні позовних вимог Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату до ОСОБА_3 та до релігійної громади парафії ОСОБА_29 Першомученика архідиякона ОСОБА_5 єпархії Української Автокефальної Православної Церкви про визнання недійсним договору дарування 57/100 частин будинковолодіння №21 по вулиці Остафова в місті Рівне, посвідченого 05 травня 2006 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 1827, відмовити за безпідставністю.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Рівненської області через місцевий суд поданням апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення, а для осіб які брали участь у справі але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Рівненського міського суду Н.Ю.Музичук