Рішення

від 13.05.2013 по справі 48/467

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 48/467 13.05.13 р.

За позовомПублічного акціонерного товариства «Київенерго» доЖитлово-будівельного кооперативу «Шовковик - 6» простягнення 85 154,23 грн.

Суддя Бойко Р.В.

Представники сторін:

від позивача:Цурка Н.О. від відповідача:не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерна енергопостачальна компанія «Київенерго» в особі Структурного відокремленого підрозділу «Енергозбут Київенерго» звернулася до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Житлово-будівельного кооперативу «Шовковик - 6» 85 154,23 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання вимог договору на постачання теплової енергії у гарячій воді № 1220008 від 01.01.2001 р. позивач поставив відповідачу теплову енергію, проте відповідач грошові зобов'язання по оплаті поставленої енергії виконав не в повному обсязі, в зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 55 567,91 грн. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 6 278,78 грн., інфляційну складову боргу у розмірі 19 633,15 грн. та 3% річних у розмірі 3 674,39 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.12.2009 р. порушено провадження у справі та призначено розгляд справи на 27.01.2010 р.

В судовому засіданні 27.01.2010 р. оголошено перерву до 15.02.2010 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.02.2010 р. зупинено провадження у справі № 48/467 до вирішення справи за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Престиж» до Київської міської державної адміністрації про визнання протиправними та скасування розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради від 30.05.2007 р. №640, від 30.05.2007 р. №641, від 30.05.2007 р. №642, від 30.05.2007 р. № 643, що розглядається Шевченківським районним судом міста Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.03.2013 р. поновлено провадження у справі № 48/467 та призначено розгляд справи на 01.04.2013 р.

28.03.2013 р. до суду надійшло клопотання позивача про зміну найменування сторони.

Як вбачається з наданих позивачем документів, зокрема статуту підприємства, свідоцтва про державну реєстрацію та довідки з ЄДРПОУ, з метою приведення у відповідність до вимог Закону України «Про акціонерні товариства» найменування позивача - Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» змінено на Публічне акціонерне товариство «Київенерго».

В судових засіданнях 01.04.2013 р. та 15.04.2013 р. оголошувалась перерва до 15.04.2013 р. та 13.05.2013 р. відповідно.

Представник позивача в судове засідання, призначене на 13.05.2013 р., з 'явився, надав пояснення по суті справи.

Представник відповідача, що належним чином повідомлений про дату та час розгляду справи, в судове засідання не з 'явився.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.01.2001 р. між АЕК «Київенерго» (енергопостачальна організація) та ЖБК «Шовковик - 6» (абонент) було укладено договір № 1220008 на постачання теплової енергії у гарячій воді (надалі - «Договір»).

Відповідно до пункту 2.2.1 Договору енергопостачальна організація зобов'язується постачати теплову енергію у вигляді гарячої води на потреби: опалення та вентиляцію - в період опалювального сезону, гарячого водопостачання - протягом року, в кількості і обсягах згідно з додатком № 1 до цього договору.

Абонент, відповідно до пунктів 2.3.1, 2.3.2 Договору, зобов'язується додержуватися кількості споживання теплової енергії по кожному параметру в обсягах, які визначені у додатку №1 до Договору, не допускаючи їх перевищення, своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії і виконувати умови та порядок оплати, в обсягах і в терміни, які передбачені в додатку № 4 до договору.

Договір № 1220008 на постачання теплової енергії у гарячій воді є договором енергопостачання, а тому права та обов'язки сторін визначаються в тому числі положеннями параграфу 3 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Позивач вказує, що за період з 01.12.2006 р. по 01.12.2009 р. у відповідача виникла заборгованість за використану теплову енергію, яка станом на 01.12.2009 р. становить 55 567,91 грн., що підтверджується відомостями обліку спожитої теплової енергії, обліковими картками (табуляграмами) та довідкою про надходження коштів.

Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем грошового зобов'язання за Договором по сплаті спожитої теплової енергії.

При цьому, в ході розгляду справи між сторонами виникали спірні питання щодо правомірності застосування при здійсненні розрахунку вартості спожитої теплової енергії тарифів, встановлених розпорядженнями виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Згідно ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 140 Конституції України та ч. 2 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами про міста Київ і Севастополь.

Статтею 10 Закону України «Про столицю України - місто герой Київ» визначено, що Київська міська та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам.

Пунктом 2 Перехідних положень Закону України «Про столицю України - місто герой Київ» встановлено, що міська та районні в місті Києві ради протягом місяця після набрання чинності цим Законом вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Таким чином, виходячи з положень ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та особливостей здійснення місцевого самоврядування в місті Києві, які визначаються Законом України «Про столицю України - місто герой Київ», виконавчий орган створюється Київською міською радою.

Так, рішенням Київської міської ради від 20 червня 2002 року 28/28 «Про утворення виконавчого органу Київської міської ради та затвердження його структури і загальної численності» був утворений виконавчий орган Київради, який відповідно до пункту 2 розділу VII Прикінцевих положень Закону України «Про столицю України - місто герой Київ» паралельно виконує функції органу державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві, із збереженням існуючої назви «Київська міська державна адміністрація». Вказане рішення має юридичну силу та діє до вказаного часу.

Таким чином, особливістю виконавчого органу у місті Києві є те, що Київська міська державна адміністрація та виконавчий орган Київради є фактично одним органом, хоча мають різні повноваження та порядок діяльності.

Розглядаючи конституційність цього положення Конституційний Суд України своїм рішенням від 25.12.2003 № 21-рп/2003 (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві) надав тлумачення ст. 10 Закону України «Про столицю України - місто герой Київ» де зазначив: Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України.

Виходячи з наведеного, Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади.

Таким чином, Київська міська державна адміністрація, як виконавчий орган Київської міської ради, наділена повноваженнями органу місцевого самоврядування і як орган виконавчої влади - повноваженнями органу державної влади.

Щодо компетенції виконавчого органу Київради на встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги, слід зазначити наступне.

Згідно п. 2 ч. «а» ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчого органу сільської, селищної, міської ради (в даному випадку - Київської міської ради) віднесене встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об'єктах сфери теплопостачання та регулює відносини, пов'язані з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії з метою забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення енергоефективності функціонування систем теплопостачання, створення і удосконалення ринку теплової енергії та захисту прав споживачів та працівників сфери теплопостачання визначає Закон України «Про теплопостачання».

Статтею 1 даного Закону визначено, що тариф (ціна) на теплову енергію - грошовий вираз витрат на виробництво, транспортування, постачання одиниці теплової енергії (1 Гкал) з урахуванням рентабельності виробництва, інвестиційної та інших складових, що визначаються згідно із методиками, розробленими центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Згідно ч.3 ст.20 Закону України «Про теплопостачання» тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії затверджуються органами місцевого самоврядування, крім теплової енергії, що виробляється суб'єктами господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні та поновлювані джерела енергії, на підставі розрахунків, виконаних теплогенеруючими, теплотранспортуючими та теплопостачальними організаціями за методиками, розробленими центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Відповідно п.2 ч.1 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону.

Виходячи з наведеного, до повноважень Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради, згідно п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. 20 Закону України «Про теплопостачання» та п. 2 ч. «а» ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», на момент існування спірних правовідносин були віднесені повноваження встановлювати ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги, тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії, а тому виконавчим органом Київради (Київської міської державної адміністрації) були прийняті оскаржувані розпорядження в межах його повноважень та у спосіб, що встановлений законами України.

Спірні розпорядження прийняті з посиланням на Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», що вказує на прийняття їх відповідачем як виконавчим органом місцевого самоврядування, а не виконавчим органом державної влади.

Щодо відсутності реєстрації оскаржуваних розпоряджень в Міністерстві юстиції України, суд зазначає наступне.

З метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій видано Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 року № 493/92.

Статтею 1 Указу установлено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Статтею 3 вищевказаного Указу передбачено, що нормативно-правові акти, зазначені в статті 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Відповідно до п.15 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Однак, відповідно до преамбули та п. 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та п. 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, до предмета регулювання цих актів не віднесено акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів.

Таким чином, акти Київської міської державної адміністрації, як виконавчого органу Київради, щодо встановлення цін (тарифів) на житлово-комунальні послуги не підлягають державній реєстрації.

Аналогічна правова позиція наведена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 11.12.2012 р. у справі № К/9991/16573/11.

Крім того, позиція стосовно того, що рішення органу місцевого самоврядування про погодження тарифів на комунальні послуги, прийнятого на підставі п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. 20 Закону України «Про теплопостачання» та п. 2 ч. «а» ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» не потребує реєстрації, викладена в постанові Верховного Суду України від 13.03.2012 р. у справі №21-967во10.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про правомірність застосування позивачем при здійсненні розрахунку заборгованості тарифів, встановлених наведеними у розрахунку розпорядженнями Київської міської державної адміністрації.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частинами 6, 7 статті 276 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

Додатком №4 до Договору сторони погодили, що абонент щомісяця з 12 по 15 число самостійно отримує у районному відділі теплозбуту табуляграму фактичного споживання теплової енергії за попередній період, акт звірки на початок розрахункового періоду та платіжну вимогу - доручення, куди включені вартість теплової енергії на поточний місяць, з урахуванням остаточного сальдо розрахунків на початок розрахункового періоду (п.2 додатку). Сплату за вказаними в п. 2 Договору документами, абонент виконує не пізніше 25 числа поточного місяця (п.3 додатку).

Однак, в порушення умов Договору відповідач не виконав свої зобов'язання щодо сплати коштів за використану теплову енергію, внаслідок чого за період з 01.12.2006 р. по 01.12.2009 р. у відповідача виникла заборгованість у розмірі 55 567,91 грн.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Доказів оплати відповідачем боргу за використану теплову енергію у розмірі 55 567,91 грн. не надано, наявність заборгованості не спростовано.

Посилання відповідача на те, що заявлена позивачем до стягнення сума основного боргу виникла внаслідок різниці в тарифах, а тому у відповідача відсутній обов'язок з її відшкодування, судом відхиляється. Зобов'язання відповідача з оплати за поставлену теплову енергію виникло саме на підставі Договору № 1220008 від 01.01.2001 р. і обов'язок по його виконанню в силу положень Договору та норм законодавства України в залежність від можливості в подальшому відшкодування третіми особами частини вартості спожитої теплової енергії не ставиться.

Таким чином, вимога позивача в частині стягнення основного боргу у розмірі 55 567,91 грн. є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Крім основної заборгованості, за прострочення виконання грошового зобов'язання, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 6 278,78 грн., нараховану на суму заборгованості, що виникла в періоді з 01.12.2006 р. по 01.12.2009 р.

Судом встановлено, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання (в т.ч. у період, який вказано позивачем), тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

Згідно із положень ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є пеня.

Відповідно до ч.1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

Пунктом 3.5 додатку №4 до Договору сторони визначили, що у випадку несплати теплової енергії до кінця розрахункового періоду, енергопостачальна організація нараховує абоненту пеню на суму фактичного боргу в розмірі 0,5% за кожний день прострочення платежу по день фактичної сплати, але не більше суми обумовленої чинним законодавством України.

З поданого позивачем розрахунку вбачається, що останній нараховує пеню із розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України. Проте, суд здійснює перерахунок заявленої до стягнення суми пені, оскільки при здійсненні розрахунку позивачем не враховано положення ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, відповідно до якого нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

За перерахунком суду за прострочення виконання зобов'язання з оплати поставленої теплової енергії з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума пені у розмірі 4 715,80 грн. за період з 26.06.2009 р. по 25.12.2009 р.

Також, позивач просить стягнути інфляційну складову боргу у розмірі 19 633,15 грн. та 3% річних у розмірі 3 674,39 грн., нараховані за період прострочення з грудня 2006 р. по листопад 2009 р. включно.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Положення вказаної норми не передбачають можливості вибіркового обрання особою індексів інфляції за окремі періоди в межах заявленого періоду за який нараховуються інфляційній, а тому мають враховуватися всі індекси інфляції (в т.ч. з від'ємним значенням). Наведене додатково підтверджується листом Верховного Суду України від 03.04.1997 р. № 62-97р.

Із поданого розрахунку вбачається, що позивачем неправомірно не враховані індекси інфляції за липень, серпень 2008 р., липень, серпень 2009 р., які мають від'ємне значення, а тому з урахуванням викладеного за перерахунком суду розмір інфляційної складової боргу становить 16 630,77 грн.

Аналогічні висновки містяться в постановах Вищого господарського суду України від 27.01.2011 р. у справі №37/345 та від 28.02.2011 р. у справі №37/340.

Суд перевірив наданий позивачем розрахунок та вважає за можливе задовольнити вимогу про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 3 674,39 грн.

За таких обставин, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог та стягнення з Житлово-будівельного кооперативу «Шовковик - 6» на користь позивача основної заборгованості у розмірі 55 567,91 грн., пені у розмірі 4 715,80 грн., інфляційної складової боргу у розмірі 16 630,77 грн. та 3% річних у розмірі 3 674,39 грн.

В іншій частині заявлених позовних вимог необхідно відмовити з викладених підстав.

Згідно вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Київенерго» задовольнити частково.

2.Стягнути з Житлово-будівельного кооперативу «Шовковик - 6» (02218, м. Київ, просп. Генерала Ватутіна, 8-А, ідентифікаційний код 22873616) на користь Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (01001, м. Київ, пл. Івана Франка, 5, ідентифікаційний код 00131305) основний борг у розмірі 55 567 (п'ятдесят п'ять тисяч п'ятсот шістдесят сім) грн. 91 коп., пеню у розмірі 4 715 (чотири тисячі сімсот п'ятнадцять) грн. 80 коп., інфляційну складову боргу у розмірі 16 630 (шістнадцять тисяч шістсот тридцять) грн. 77 коп., 3% річних у розмірі 3 674 (три тисячі шістсот сімдесят чотири) грн. 39 коп., державне мито у розмірі 805 (вісімсот п'ять) грн. 90 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 223 (двісті двадцять три) грн. 35 коп. Видати наказ.

3. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання повного тексту рішення - 18.05.2013 р.

Суддя Р.В. Бойко