Постанова

від 18.02.2014 по справі 907/843/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2014 року Справа № 907/843/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е., суддівВасищака І.М., Чернова Є.В., за участю представників: позивача -не з'явились, відповідача -Зейкан Я.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТОВ Проектно-будівельне об'єднання "Тиса" (далі - ТОВ ПБО "Тиса") на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 26.11.2013 у справі№907/843/13 за позовомТОВ "Бульвар" доТОВ ПБО "Тиса" про стягнення 211266,20 грн. збитків у вигляді витрат по сплаті пайового внеску ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 16.10.2013 (суддя Ушак І.Г.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.11.2013 (судді: Юрченко Я.О., Давид Л.Л., Данко Л.С.), позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ ПБО "Тиса" на користь ТОВ "Бульвар" 73943,17 грн. збитків у вигляді витрат по сплаті пайового внеску на розвиток інфраструктури м.Хуст пропорційно до частки відповідача у об'єкті будівництва (7/20), визначеної умовами укладеного між сторонами договору про дольову участь у проекті від 12.09.2005. В решті позовних вимог відмовлено.

ТОВ ПБО "Тиса" в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.530,623 ЦК України, ч.3, абзацу 7 ч.9 ст.40, п.п.3 п.1 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та ст.ст.43,101 ГПК України. Зокрема, скаржник вказує на недоведеність порушення ним зобов'язань, передбачених п.3.1 договору про дольову участь в проекті від 12.09.2005, з огляду на невизначеність строку їх виконання відповідачем та непред'явлення позивачем жодних вимог з цього приводу в порядку ч.2 ст.530 ЦК України. При цьому, згаданим договором не передбачений обов'язок відповідача укладати з органами державної влади та місцевого самоврядування будь-які договори, в тому числі договори про пайову участь замовників (забудовників) у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, а замовником об'єкта будівництва був саме позивач. Заявник наголошує на тому, що норми ч.3 та абзацу 7 ч.9 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", які ставлять прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію в залежність від сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, відповідно до п.п.3 п.1 розділу V "Прикінцеві положення" цього Закону, набрали чинності тільки з 01.01.2013р., тобто вже після прийняття побудованого сторонами об'єкта в експлуатацію (18.08.2011р.) та після реєстрації права власності на нього (25.11.2011р.), тому не мають зворотної дії в часі. За таких обставин, укладення позивачем з міською радою договору про залучення коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста №20 від 11.07.2011 та сплата ним пайового внеску за цим договором не були обов'язковою умовою прийняття об'єкта в експлуатацію, що також підтверджується листом Інспекції ДАБК у Закарпатській області від 04.11.2013 №7/7-2326, безпідставно відхиленим апеляційним судом в якості додаткового доказу. Крім того, скаржник вважає, що договір від №20 від 11.07.2011 укладено позивачем на власний ризик, а тому відповідач, не будучи його стороною, не повинен відповідати за витрати позивача по сплаті пайового внеску за цим договором.

Колегія суддів, перевіривши в межах вимог скарги (в частині стягнення 73943,17 грн. збитків) фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши у засіданні пояснення представника відповідача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова - скасуванню в частині задоволених позовних вимог про стягнення 73943,17 грн. збитків з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до господарського суду Закарпатської області з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Згідно з договором про дольову участь у проекті від 12.09.2005 (далі - договір дольового будівництва), предметом якого було здійснення сторонами дольового будівництва незавершеного торгового комплексу "Критий ринок" у м.Хуст (п.1.1 договору), сторони-інвестори (позивач - інвестор-2, відповідач - інвестор-1) домовилися здійснити цільові вклади для проведення необхідних будівельних робіт та зведення об'єкта під ключ, а саме: 1)інвестор-1 вносить власний цільовий вклад у вигляді належного йому на праві власності об'єкта незавершеного будівництва (п.6.1 договору), що є об'єктом будівництва за даним договором, вартістю 916548 грн. згідно специфікації майнового внеску як додатку № 1 до договору. Загальний внесок інвестора-1, включаючи здійснення власними коштами і засобами проектних робіт, оцінюється у сумі 1076923 грн. і становить його частку в загальній вартості будівництва, що дорівнює 7/20 кошторисної вартості об'єкту; 2) інвестор-2 зобов'язується профінансувати будівництво на суму 2000000 грн., що становить 13/20 кошторисної вартості об'єкту (п.1.2 договору).

Умовами договору сторони передбачили набуття ними права спільної часткової власності на об'єкт після його спорудження та здачі в експлуатацію з розподілом часток відповідно до встановлених часток сторін у будівництві об'єкту (п.1.3 договору).

За умовами п.3.1 договору дольового будівництва на інвестора-1 покладено обов'язки щодо підготовки проектно-технічної документації, забезпечення умов для виконання будівельних та монтажних робіт, здачі об'єкта в експлуатацію, здійснення юридичних дій по оформленню права спільної часткової власності сторін на об'єкт відповідно до договору, здійснення реєстрації нерухомості та передачі інвестору-2 правовстановлюючих документів на об'єкт у належній йому частці.

Зобов'язання інвестора-2 згідно з п.п.2.1,2.2 договору полягало у фінансуванні будівництва грошовими коштами та в тому, що з метою виконання будівельних робіт, які ним фінансуються у межах визначеної договором частки, він зобов'язався укласти договір підряду виключно з інвестором-1 як підрядником.

Таким чином, за договором дольового будівництва сторони домовилися про будівництво критого ринку, по завершенню якого вони набувають права спільної часткової власності, та визначили вид участі у будівництві кожного з них, а саме: позивача - шляхом фінансування робіт з будівництва, яке може здійснювати виключно відповідач на підставі укладеного з ним договору підряду; відповідача - шляхом надання власного об'єкта незавершеного будівництва під будівництво критого ринку та здійснення будівельних робіт на об'єкті, фінансування яких здійснює позивач.

На виконання умов договору дольового будівництва сторони 01.10.2005р. та 07.09.2010р. уклали договори підряду на виконання робіт з будівництва критого ринку, за умовами яких позивач у справі виступив замовником робіт, а відповідач - підрядником.

Матеріалами справи встановлено та не заперечується сторонами, що будівництво об'єкта критого ринку завершено, 18.08.2011р. об'єкт здано в експлуатацію та оформлено право власності сторін на критий ринок у частках, визначених договором дольового будівництва.

Відтак, сторони, здійснюючи на протязі 2005-2011рр. будівництво критого ринку у м.Хуст, сплата пайового внеску за який є предметом даного спору, уклали ряд господарських договорів, в яких виступали у різних статусах залежно від предмету договору та обов'язків сторін.

Відповідно до ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних відносин) передбачено, зокрема, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту; порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону; величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з державними будівельними нормами, стандартами і правилами; договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

Приписи наведеної норми є імперативними та підлягають обов'язковому виконанню особами, які мають намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті.

11.07.2011 року між Хустською міською радою та ТОВ "Бульвар" укладено договір №20 про залучення коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста (далі - договір про пайовий внесок) відповідно до ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", про що зазначено у його преамбулі, і позивач виступив замовником, який продовжує будівництво об'єкта містобудування - критого ринку з улаштуванням торгівельного центру-супермаркету. Пунктом 1.1 договору про пайовий внесок визначено суму пайового внеску в розмірі 211266,20 грн., що становить 5 відсотків від вартості продовження будівництва критого ринку (4225,324 тис. грн.), яка визначена проектно-кошторисною документацією, затвердженою рішенням виконавчого комітету Хустської міської ради №280 від 29.06.2011.

На виконання умов укладеного договору про пайовий внесок позивачем виконано обв'язки щодо сплати пайового внеску в сумі 211266,20 грн., що підтверджується доказами у справі, вірно встановлено місцевим господарським судом та не заперечується сторонами.

Апеляційна інстанція погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що станом на час виникнення спору сторони даної справи, виходячи зі змісту норм ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", відповідно до договору дольового будівництва є замовниками будівництва критого ринку у м.Хуст в частинах, передбачених цим договором, який у спірних правовідносинах сторін є основним. Тому пайова участь замовників будівництва у розвитку інфраструктури м.Хуст є обов'язковою та здійснюється відповідно до умов укладеного з органом місцевого самоврядування договору про пайовий внесок відповідно до їх часток у будівництві, визначених договором дольового будівництва.

Таким чином, рішення господарського суду Закарпатської області про стягнення з відповідача на користь позивача розміру пайового внеску в сумі 73943,17 грн., що становить 7/20 від загальної суми пайового внеску та відповідає розміру частки відповідача у будівництві, є обґрунтованим та відповідає на нормам чинного законодавства.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не доведено порушення відповідачем умов договору про дольову участь у будівництві, апеляційний суд відхилив як такі, що не мають значення для даної справи, оскільки приписи ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" є імперативними та з урахуванням умов договору дольового будівництва поширюються також на відповідача в межах частки останнього у будівництві.

При цьому, суд зазначив, що норми ч.2 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", якими встановлено обов'язок замовника взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, були чинним на момент виникнення спірних відносин.

Правова позиція апелянта про те, що в останнього відсутній обов'язок щодо сплати пайового внеску у визначеному розмірі, спростовується матеріалами справи та суперечить нормам чинного законодавства.

Колегія погоджується з правомірним неприйняттям апеляційним судом листа Інспекції ДАБК у Закарпатській області від 04.11.2013 №7/7-2326 в якості додаткового доказу (а.с.119) , оскільки відповідно до ч.1 ст.101 ГПК України додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Адже, в даному випадку відсутність поважних причин неможливості подання відповідачем цього доказу до суду першої інстанції вбачається передусім з того, що вказаний лист надійшов заявнику у відповідь на його звернення від 28.10.2013 №1000/09-12, направлене вже прийняття судом першої інстанції рішення від 16.10.2013. При цьому, відповідач не надав жодних доказів на підтвердження існування перешкод, які б могли завадити йому звернутися до Інспекції ДАБК у Закарпатській області під час розгляду справи місцевим господарським судом.

Однак, касаційна інстанція не може погодитися з передчасними та суперечливими висновками судів попередніх інстанцій про часткову доведеність позовних вимог, з огляду на наступне.

Згідно з ч.1 ст.623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Відповідно до ч.1 ст.224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

У відповідності до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) порушення боржником зобов'язання, що випливає з договору; 2) збитків та їх розміру; 3) причинного зв'язку між порушенням стороною зобов'язання, що випливає з договору, та збитками; 4) вини порушника зобов'язання. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що порушення боржником договірного зобов'язання є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такого порушення.

Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.101 та п.7 ч.2 ст.105 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів.

В основу висновку суду першої інстанції про доведеність завдання позивачу збитків внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань щодо здачі об'єкта будівництва в експлуатацію, передбачених п.3.1 договору про дольову участь в проекті від 12.09.2005, покладено ті обставини, що в силу приписів ч.2 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних відносин) сторони у справі є замовниками будівництва критого ринку у м.Хуст згідно договору дольового будівництва в частинах, передбачених цим договором, і пайова участь замовників будівництва у розвитку інфраструктури м.Хуст є обов'язковою та здійснюється відповідно до умов укладеного з органом місцевого самоврядування договору про пайовий внесок пропорційно до їх часток у будівництві, визначених договором дольового будівництва, в зв'язку з чим відповідач в межах своєї частки у будівництві повинен відшкодувати позивачу понесені ним витрати по сплаті пайового внеску.

Проте, такий передчасний висновок суду ґрунтується виключно на безпідставному вибірковому застосуванні до спірних правовідносин положень ч.ч.1,2, абзацу 1 ч.5 та абзацу 1 ч.9 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції від 12.06.2011р., чинній на момент укладення між позивачем та між Хустською міською радою договору про залучення коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста від 11.07.2011 №20) без врахування їх системного зв'язку зі змістом норм ч.3, абзацу 7 ч.9 цієї ж статті даного Закону та п.п.3 п.1 його Прикінцевих положень.

Зокрема, відповідно до ч.3 та абзацу 7 ч.9 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

Проте, згідно з п.п.3 п.1 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що частина третя та абзац 7 ч.9 ст.40 набирають чинності з 1 січня 2013 року.

Таким чином, норми ч.3 та абзацу 7 ч.9 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", які ставлять прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію в залежність від сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, відповідно до п.п.3 п.1 розділу V "Прикінцеві положення" цього Закону, набрали чинності тільки з 01.01.2013р., тобто вже після прийняття побудованого сторонами об'єкта в експлуатацію (18.08.2011р.) та після реєстрації права власності на нього (25.11.2011р.), а тому в силу приписів ч.2 ст.5 ЦК України не мають зворотної дії до спірних правовідносин.

Однак, всупереч приписам ст.ст.101,105 ГПК України апеляційний суд не спростовував доводи апелянта з приводу відсутності у позивача в 2011 році обов'язку щодо сплати пайового внеску до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, які (доводи) ґрунтуються на ненабранні чинності відповідними нормами законодавства в сфері містобудування.

Крім того, договір про пайовий внесок від 11.07.2011 №20 не містить як умов щодо його укладення з метою забезпечення введення об'єкта в експлуатацію так і обов'язку Хустської міської ради сприяти позивачу у вирішенні цього питання, чим спростовується твердження позивача про вимушене укладення даного договору з метою здачі об'єкта в експлуатацію та понесення у зв'язку з цим витрат. Тим більше, що у згаданого органу місцевого самоврядування на той час вже були відсутні повноваження щодо прийняття в експлуатацію завершених будівництвом об'єктів.

Адже, згідно з п.п.2,3,23 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою КМ України від 13.04.2011 №461, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до I-III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами (далі - Інспекція) поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до IV і V категорії складності, здійснюється на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі Інспекцією сертифіката. Для отримання сертифіката замовник (його уповноважена особа) подає особисто або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення до відповідної Інспекції заяву про прийняття в експлуатацію об'єкта та видачу сертифіката (далі - заява) за формою згідно з додатком 2, до якої додається акт готовності об'єкта до експлуатації за формою згідно з додатком 3.

Відтак, для отримання сертифікату чинне законодавство не вимагає ніяких інших документів, зокрема, договорів про пайовий внесок чи платіжних доручень на сплату коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

За таких обставин, укладення позивачем з міською радою договору про залучення коштів замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста №20 від 11.07.2011 та сплата ним пайового внеску за цим договором не були обов'язковою передумовою для подальшого прийняття об'єкта в експлуатацію 18.08.2011р.

Отже, з огляду на встановлений законом обов'язок по сплаті коштів пайової участі до моменту введення об'єкта в експлуатацію, факт прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію 18.08.2011р. та умову договору щодо початку сплати пайового внеску з вересня 2011р. (а.с.22), тобто вже після прийняття об'єкта в експлуатацію, колегія вважає, що витрати позивача (замовника) по сплаті пайового внеску не мали обов'язкового характеру в силу прямих вказівок закону (п.п.3 п.1 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Наведене випливає також з вимог ч.ч.1,2 ст.14 ЦК України, згідно яких цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Водночас, застосовуючи до спірних відносин рішення Хустської міської ради від 30.06.2011 №304 (а.с.85-93) в обґрунтування обов'язку замовника взяти пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.Хуст шляхом перерахування до міського бюджету пайового внеску, суди попередніх інстанцій помилково не звернули уваги на те, що вказане рішення суперечить ч.3, абзацу 7 ч.9 ст.40 та п.п.3 п.1 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", а згідно з ч.2 ст.4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Судами помилково залишено поза увагою те, що договором про дольову участь в проекті від 12.09.2005 не передбачений обов'язок відповідача укладати з органами державної влади та місцевого самоврядування будь-які договори, в тому числі договори про пайову участь замовників (забудовників) у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста. При цьому, з рішення Хустської міської ради від 29.06.2011 №280 (а.с.84), акта готовності об'єкта до експлуатації від 25.03.2009 №418 (а.с.42-44), сертифіката серії ЗК №16411030234 (а.с.116), умов договору про пайовий внесок від 11.07.2011 №20 (а.с.20-22) та договору підряду від 01.10.2005 (а.с.16-19) вбачається, що статус замовника об'єкта будівництва належить саме позивачу, а відповідач є генеральним підрядником та генеральним проектувальником.

З огляду не викладене, судами та не відхилено та не спростовано належним чином доводи відповідача щодо недоведеності порушення ним зобов'язань, передбачених п.3.1 договору про дольову участь в проекті від 12.09.2005, серед яких не міститься обов'язку щодо сплати пайового внеску в якості передумови здачі об'єкта в експлуатацію, що, в свою чергу, може свідчити про недоведеність порушення відповідачем договірних зобов'язань як підстави відшкодування збитків в розумінні ч.1 ст.623 ЦК України.

Таким чином, з матеріалів справи не вбачається, позивачем не доведено та судами встановлено як існування причинно-наслідкового зв'язку між невиконанням відповідачем своїх договірних зобов'язань по здачі об'єкта в експлуатацію та понесеними позивачем витратами у вигляді сплати пайового внеску, так і факту порушення заявником умов договору про дольову участь у проекті від 12.09.2005.

Наведене не виключає наявність достатніх підстав вважати, що договір від №20 від 11.07.2011 було укладено позивачем на власний розсуд та на власний комерційний ризик, а тому відповідач, не будучи його стороною, не повинен відповідати за витрати позивача у вигляді сплаченого пайового внеску, понесені на виконання цього договору.

Разом з тим, касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.1132 та ч.4 ст.1134 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.

Згідно зі ст.1137 ЦК України порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. Умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.

Проте, в порушення вимог ст.ст.43,84,101 ГПК України судами першої та апеляційної інстанцій не з'ясовано правову природу укладеного між сторонами договору про дольову участь у проекті від 12.09.2005, умовами якого не врегульовано порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, та не встановлено, чи можуть поширюватися на спірні правовідносини норми ст.ст.1132,1137 ЦК України, що має істотне значення для даної справи.

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо правової природи договору про дольову участь у проекті від 12.09.2005, дійсних прав та обов'язків сторін, наявності чи відсутності порушення відповідачем договірних зобов'язань як підстави для відшкодування збитків, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.111 7 ГПК України) та є підставою для часткового скасування оскаржуваних рішення та постанови і передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.111 9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи . Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що вищезгадані істотні порушення норм матеріального права (ч.2 ст.5, ч.ч.1,2 ст.14 ЦК України, ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності") та процесуального права (ст.ст.4,43,101,105 ГПК України), які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія вбачає достатні правові підстави для часткового задоволення скарги шляхом скасування рішення та постанови в частині позовних вимог про стягнення 73943,17 грн. збитків і передачі справи на новий розгляд в цій частині позову до господарського суду Закарпатської області.

Правомірність відмови в задоволенні решти позовних вимог не є предметом даного касаційного оскарження, в зв'язку з чим законність та обґрунтованість судових рішень в цій частині касаційною інстанцією не перевіряється виходячи з меж перегляду справи в порядку касації.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.111 5 ,111 7 -111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ТОВ ПБО "Тиса" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Закарпатської області від 16.10.2013 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.11.2013 у справі №907/843/13 скасувати в частині задоволених позовних вимог про стягнення 73943,17 грн. збитків з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до господарського суду Закарпатської області.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: І.Васищак

Є.Чернов