cpg1251
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 березня 2014 року Справа № 910/9477/13
Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого суддіПрокопанич Г.К., суддівАлєєвої І.В., Євсікова О.О., розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пивний клуб "Стаканофф" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 р. (головуючий суддя Яковлєв М.Л., судді Лобань О.І., Сулім В.В.) у справі№ 910/9477/13 Господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Пивний клуб "Стаканофф" доДочірнього підприємства "Інтер'єр" приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Дейнфорд інвестментс лімітед" провизнання договору недійсним, за участю представників позивачаБабенко С.С., відповідачаКондратенко Т.О.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2013 р. у справі №910/9477/13 позов задоволено: визнано недійсним договір оперативного лізингу № 01-05/10 від 01.05.2010 р., укладений між ТОВ "Пивний клуб "Стаканофф" і Дочірнім підприємством "Інтер'єр" приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Дейнфорд інвестментс лімітед", та додаток № 1 і додаток № 2 до нього.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 р. рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2013 р. у справі № 910/9477/13 скасовано повністю та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить вказану постанову апеляційного суду скасувати, а рішення місцевого суду залишити без змін.
Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального права, зокрема ст. ст. 184, 203, 215, 761, 806, 807 ЦК України, ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг". Доводи касаційної скарги зводяться до наступного. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що предмет спірного договору лізингу не визначений індивідуальними ознаками, а тому сторони не дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач був власником переданого майна на момент укладення спірного договору.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.05.2010 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Пивний клуб "Стаканофф" (лізингоотримувач, позивач) та Дочірнім підприємством "Інтер'єр" приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Дейнфорд інвестментс лімітед" (лізингодавець, відповідач) укладено договір оперативного лізингу № 01-05/10.
Відповідно до п. 1.1 договору лізингодавець передає лізингоотримувачу в платне користування на умовах оперативного лізингу майно, яке йому належить на праві власності. Лізингоотримувач приймає майно та проводить оплату лізингодавцю лізингових платежів у порядку, передбаченому чинним законодавством України та даним договором (п. 1.2 договору).
У розділі 2 договору зазначено, що об'єктом лізингу є обладнання для ресторану, зазначене у специфікаціях 1, 2 (додатку № 1 до договору). Ціна об'єкта лізингу на дату підписання договору складає 1.498.697,77 грн. Об'єкт лізингу поставляється лізингодателем лізингоотримувачу до 30.06.2010 р. Передача об'єкта лізингу здійснюється на підставі акта приймання-передачі, який є невід'ємною частиною договору (додаток № 2).
Відповідно до п. 3.1 договору строк його дії становить з 01.05.2010 р. по 01.05.2012 р. Між сторонами 01.05.2012 р. підписано додаткову угоду, відповідно до якої сторони внесли зміни до п. 3.1 договору та зазначили, що термін дії договору становить з 01.05.2010 р. по 01.05.2014 р.
На виконання умов договору відповідач передав позивачу майно, визначене у специфікаціях № 1 та № 2, що підтверджується актами прийому-передачі майна від 01.05.2010 р. та від 30.06.2010 р.
Як стверджує відповідач, позивач сплачував лізингові платежі відповідно до умов договору, однак з березня 2012 року припинив вносити плату за користування майном.
Згідно зі ст. ст. 1, 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізиногоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відносини, що виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Господарська діяльність, що регулюється договором лізингу, здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку.
Договір лізингу має бути укладеним у письмовій формі із зазначенням у ньому предмета лізингу, строку лізингу, розміру лізингових платежів, інших умов, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором; лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує вартість предмета лізингу, платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Визнаючи спірний договір недійсним, місцевий суд виходив з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Пунктом 14.1.138 Податкового Кодексу України (далі - ПК України) встановлено, що основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 грн., невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 грн. і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).
У даному пункті ПК України є прямий перелік об'єктів, які не можуть класифікуватися як основні засоби. Зокрема, до таких відносяться матеріальні активи, вартість яких не перевищує 2.500,00 грн., в 2010 - 2011 роках більше ніж 1.000,00 грн. Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 7 "Основні засоби" до основних засобів, зокрема, відносять інструменти, прилади, інвентар (меблі).
Як зазначив місцевий суд, відповідно до додатку № 1 до договору (Специфікація № 1) предметом договору оперативного лізингу є малоцінні швидкозношувані предмети, зокрема: салатниці маленькі з фаянсу, вартість яких складає 962,07 грн.; рюмки скляні вартість яких складає 357,2 грн.; чашки залізні вартість яких складає 317,51 грн.; набір ножів по 6 шт. вартістю 714,41 грн.; стілець металевий 70 х70 см. вартістю 210,56 грн.; решітки вартістю 808,20 грн.; електронні ключі вартістю 467,49 грн., які, за висновком місцевого суд, не можуть передаватися в орендне користування на підставі договору оперативного лізингу.
Оскільки чинним законодавством передбачено, що предметом договору лізингу може бути неспоживча річ, яка віднесена до основних фондів, а не малоцінні необоротні матеріальні активи (швидкозношувані предмети), то за таких обставин суд першої інстанції позовні вимоги визнав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
З такими твердженнями колегія суддів погодись не може з огляду на наступне.
Апеляційним судом встановлено, що сторонами було погоджено усі умови спірного договору, який виконувався належним чином до березня 2012 року, тобто майже два роки.
Колегія суддів також враховує правила п. 14.1.138 ПК України. Разом з тим, п. 14.1.111 ПК України встановлено, що матеріальні активи, це основні засоби та оборотні активи у будь-якому вигляді (включаючи електричну, теплову та іншу енергію, газ, воду), що не є коштами, цінними паперами, деривативами і нематеріальними активами.
В даному випадку за договором оперативного лізингу було передано майно на суму 1.498.697,77 грн., що перевищує 2.500,00 грн. та не підпадає під жодний з переліків зазначених пунктів.
Апеляційний суд встановив, що згідно зі специфікаціями № 1 та № 2 крім малоцінних швидкозношуваних предметів, на які послався суд першої інстанції, предметом договору є також істотна кількість об'єктів, вартість яких (кожного окремо) значно перевищує 2.500,00 грн. і які відносяться до основних фондів.
Оперативний лізинг (оренда) - господарська операція фізичної або юридичної особи, що передбачає передачу орендарю основного фонду, придбаного або виготовленого орендодавцем, на умовах інших, ніж ті, що передбачаються фінансовим лізингом (орендою) (абз. а) п. 14.1.97 ст. 14 ПК України).
Відповідно до Наказу № 507 від 19.08.1997 р. Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації "Щодо затвердження Державного класифікатора України "Класифікація основних фондів" класифікація основних фондів (далі - КОФ) є складовою частиною державної системи класифікації та кодування техніко-економічної і соціальної інформації (ДСК ТЕСІ). Класифікацію основних фондів розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.1993 р. № 326 "Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики".
Основні фонди - це матеріальні цінності, експлуатаційний період і вартість яких відповідно перевищують один календарний рік та 15 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Одиницею обліку основних фондів є інвентарний об'єкт, включаючи усі пристрої і приладдя або окремий конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання окремих самостійних функцій, або ж відокремлений комплекс, що складається з конструктивно з'єднаних предметів, які є єдиними і орієнтовані на сумісне використання під час виконання певної роботи.
Класифікацію побудовано за ознаками функціонального призначення згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.1996 р. № 1075 "Про затвердження Положення про порядок визначення амортизації та віднесення амортизаційних відрахувань на витрати виробництва (обігу)" і поділяється на такі групи:
- група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої;
- група 2 - транспортні засоби, включаючи вантажні та легкові автомобілі; меблі, конторське (офісне) обладнання; побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичного оброблення інформації;
- група 3 - інші основні фонди, що не ввійшли до груп 1 і 2, включаючи сільськогосподарські машини і знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження, серед яких є меблі та офісне обладнання.
Відповідно до ст. ст. 1, 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. А тому навіть якщо кожну одиницю, передану в оренду, розглядати окремо, то необхідно до майна, вартість якого є нижчою ніж 1000,00 грн., застосовувати положення ст. 759 ЦК України щодо договору оренди майна.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що зазначеним обставинам місцевий господарський суд не надав належної оцінки, що призвело до прийняття невірного рішення. Як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, сторонами погоджено всі істотні умови спірного договору, в т.ч. його предмет, сам договір відповідає вищенаведеним вимогам законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.
Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також ґрунтуються на довільному тлумаченні чинного законодавства.
Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позовної є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.
З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановленої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, 111-13 Господарського процесуального кодексу України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Пивний клуб "Стаканофф" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 р. у справі № 910/9477/13 - без змін.
Головуючий суддя Г.К. Прокопанич суддіІ.В. Алєєва О.О. Євсіков
Суд | Вищий господарський суд України |
Дата ухвалення рішення | 31.03.2014 |
Оприлюднено | 07.04.2014 |
Номер документу | 38052205 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Вищий господарський суд України
Євсіков О.O.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні