Рішення

від 15.04.2014 по справі 30/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 30/23 15.04.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерциклон+»

До Київської міської ради

Про визнання недійсним п. 4.3 розділу 4 договору оренди земельної ділянки

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

Від позивача: не з'явився

Від відповідача: Дорошенко О.С. представник за довіреністю № 225-КР-258 від 14.04.14.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Сузір'я Сім» (далі - позивач) до Київської міської ради (далі - відповідач) про визнання недійсним п. 4.3 розділу 4 Договору оренди земельної ділянки від 12.08.08., укладеного між позивачем та відповідачем та виключення п. 4.3 з тексту вказаного Договору оренди.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що рішення Київської міської ради від 15.11.07. № 1245/4078 не містить положень, які викладені в оспорюваному позивачем п. 4.3 Договору оренди земельної ділянки від 12.08.08. Крім того, позивач зазначає, що викладені в оспорюваному пункті положення суперечать загальним засадам порядку укладання господарських договорів та покладання відповідальності сторін за неналежне виконання своїх зобов'язань.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.12.09. порушено провадження у справі № 30/23 та призначено її до розгляду на 14.01.10.

В судовому засіданні 14.01.10. представником відповідача подано суду письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до якого Київська міська рада просить суд відмовити позивачу в задоволенні позову з підстав, викладених в відзиві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.10. на підставі ст. 79 ГПК України зупинено провадження у справі № 30/23 до вирішення пов'язаної з нею іншої справи № 2-а-3435/09 Шевченківського районного суду м. Києва.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24.07.12. у справі № 2610/7526/2012 (залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.13.) залишено без розгляду позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Сузір'я Сім» до Київської міської ради про визнання незаконним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, пункту 7 статті 28 рішення Київської міської ради від 15.07.04. № 457/1867 «Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.02.14. на підставі ст. 79 ГПК України поновлено провадження у справі № 30/23 та призначено її до розгляду на 06.03.14.

В зв'язку з неявкою в судове засідання 06.03.14. представників сторін та невиконання ними вимог ухвали суду від 25.02.14., розгляд справи на підставі ст. 77 ГПК України відкладено на 20.03.14., про що судом було прийнято відповідну ухвалу.

В зв'язку з перебуванням судді Ващенко Т.М. у відпустці, справу № 30/23 призначено до розгляду на 15.04.14.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.14. змінено найменування позивача з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сузір'я Сім» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерциклон+».

Представник позивача в судове засідання 15.04.14. не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду в даній справі не виконав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судовому засіданні 15.04.14. проти позову заперечував.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 30/23

В судовому засіданні 15.04.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради від 15.11.07. № 1245/4078 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «Сузір'я Сім» земельної ділянки для реконструкції, експлуатації та обслуговування адміністративно-торговельних будівель і споруд на вул. Здолбунівській, 7-А у Дарницькому районі міста Києва» було передано земельну ділянку за вказаною адресою площею 0,76 га в короткострокову оренду на п'ять років.

12.08.08. між позивачем (далі - Орендар) та відповідачем (далі - Орендодавець) було підписано Договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за № 1933 та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за № 63-6-00501 від 14.08.08. (далі - Договір).

У відповідності до п. 1.1, п. 2.1 Договору Орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 15.11.07. № 1245/4078 за актом приймання передачі передає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку площею 7518 кв.м на вул. Здолбунівській, 7-А у м. Києві (далі - об'єкт оренди).

Договір було укладено строком на п'ять років (до 12.08.13.).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що п. 4.3 розділу 4 оспорюваного Договору не відповідає вимогам чинного законодавства, з огляду на що позивач з посиланням на приписи ст. ст. 203, 215 ЦК України просить визнати п. 4.3 розділу 4 Договору оренди земельної ділянки від 12.08.08. недійсним.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29.05.13. № 11 «Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання пункту Договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання оспорюваного пункту укладеного між сторонами Договору недійсним, оскільки є припущенням та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Під час розгляду даної справи, судом встановлено, що відносно оспорюваного Договору сторонами узгоджено всі істотні умови, а відповідно він є укладеним.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами оспорюваний договір є договором оренди.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з частинами 4, 7 статті 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

В силу статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 180 ГК України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Матеріалами справи підтверджується, що сторонами було узгоджено предмет договору та визначено ціну, а також погоджено строк його дії.

Відповідно до ч. 3 ст. 184 ГК України укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

За приписами п. 3 ч. 4 ст. 179 ГК України При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

При цьому, оспорюваний Договір відповідає змісту Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 220 від 03.03.04.

Отже, оскільки належними доказами не доведено, що оскаржуваний п. 4.3 розділу 4 укладеного між сторонами Договору суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, - немає підстав вважати його таким, що не створює юридичних наслідків для сторін.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем не вказано та не конкретизовано, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із укладенням спірного Договору, а саме п. 4.3 розділу четвертого.

Доведення належними засобами доказування певних обставин по справі, ГПК України покладається саме на особу, яка на ці обставини посилається (аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові № 30/5009/2733/11 від 02.04.12.).

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що п. 4.3 розділу 4 укладеного між сторонами Договору відповідає вимогам чинного законодавства, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.04.14.

Суддя Т.М. Ващенко