Постанова

від 29.09.2015 по справі 925/2375/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2015 року Справа № 925/2375/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Алєєвої І.В., Рогач Л.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 у справі№ 925/2375/14 Господарського суду Черкаської області за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4 доАнтонівської сільської ради провизнання недійсними договорів та стягнення 50500 грн. за участю представників: прокурор Боднарчук В.М. - посв., № 023013; позивачаОСОБА_4.; ОСОБА_6 - предст., дов. від 20.01.2015; відповідача не з'явився (про час та місце судового засідання повідомлений належно)

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулася до господарського суду з позовом про визнання недійсними договорів без номера від 08.05.2013 та від 22.05.2013 про плату за користування земельною ділянкою та про намір укладення договору оренди, укладених з Антонівською сільською радою, а також про стягнення 50500 грн. безпідставно набутих коштів, посилаючись на приписи статей 213, 215, 1212 Цивільного кодексу України. Позивач вказав, що відповідно до змісту опосередкованих правовідносин до спірних договорів підлягають застосуванню положення Закону України "Про оренду землі" та Земельного кодексу України, зокрема, щодо порядку надання у користування земельної ділянки державної власності та вимог щодо реєстрації права оренди; натомість, відповідач не наділений правом розпоряджатися землями державної власності, право оренди за зазначеними договорами не зареєстровано, акти приймання-передачі земельних ділянок не підписано, фактичне використання їх не здійснювалось, а кошти відповідно до умов договору позивач сплатив безпідставно. Також позивач зазначив, що, починаючи з липня 2013, земельні ділянки, за які надходила плата, передані в користування третіх осіб за договорами оренди для ведення фермерського господарства, відтак, до бюджету надходили подвійні платежі за користування земельними ділянками.

Відповідач відхилив позов, зазначивши, що спірні договори укладені відповідно до діючого законодавства України за вказівкою Шполянської райдержадміністрації на підставі її відповідного розпорядження; спірні договори затверджені рішенням сесії ради, яке є чинним; спірні договори втратили чинність в зв'язку зі закінченням строку їх дії; доводи позивача про зміст опосередкованих договорами правовідносин не відповідають змісту цих договорів; обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача про повернення сплачених коштів не відповідають приписам статті 1212 Цивільного кодексу України та суперечать статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 23.02.2015 (суддя Спаських Н.М ) позов задоволено; визнано недійсними договори без номера від 08.05.2013 та від 22.05.2013 про плату за користування земельною ділянкою та про намір укладення договору оренди, укладені Антонівською сільською радою та Суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_4; стягнуто з відповідача на користь позивача 50500 грн. як безпідставно отриманих коштів та 4623 грн. на відшкодування сплаченого судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 (судді: Самсін Р.І. - головуючий, Скрипка І.М., Шаптала І.М.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін як законне та обґрунтоване.

Не погоджуючись з висновками господарських судів попередніх інстанцій, заступник прокурора міста Києва подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить постанову та рішення у даній справі скасувати, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме: суди визнали спірні договори недійсними всупереч встановленим обставинам справи про відсутність факту розпорядження відповідачем спірними земельними ділянками в порушення статті 43 Господарського процесуального кодексу України та статті 122 Земельного кодексу України; матеріалами справи підтверджено використання позивачем земельних ділянок, що є предметом спірних договорів, а кошти за використання земельної ділянки повинні надходити до сільського бюджету незалежно від органу-орендодавця; суди невірно застосували статті 207 та 208 Господарського кодексу України щодо наслідків недійсності договорів; безпідставно застосували до спірних правовідносин положення статті 1212 Цивільного кодексу України.

Позивач подав заперечення на касаційну скаргу в якому заперечив проти доводів касаційної скарги та просив суд залишити її без задоволення, а судові рішення у справі без змін, відповідач не скористався правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення прокурора та позивача присутніх в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів вважає, що касаційна скар га не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, Антонівською сільською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 укладались договори про плату за користування земельною ділянкою та про намір укладення договору оренди від 08.05.2013 та від 22.05.2013, предмет яких визначено таким чином:

- землекористувач, з метою недопущення фінансових втрат до бюджету, пов'язаних з неможливістю своєчасно укласти договір сплачує, а Антонівська сільська рада приймає плату за користування земельною ділянкою (рілля) яка знаходиться в адміністративних межах Антонівської сільської ради Шполянського району (пункт 1 договорів);

- договір укладено з метою сплати землекористувачем плати за користування земельною ділянкою на умовах, визначених даним договором, до укладання договору оренди земельної ділянки відповідно з вимогами законодавства України (пункт 2 договорів);

- землекористувач підтверджує факт використання ним наступної земельної ділянки:

місце розташування земельної ділянки - державні землі запасу в межах Антонівської сільської ради;

розмір земельної ділянки 32 га (за договором від 08.05.2013) та 13, 86 га (за договором від 22.05.2013);

цільове призначення земельної ділянки: - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У розділі "Строк дії договору" (пункти 5, 5.1) визначено, що договір укладено строком з 01.01.2013 по 31.12.2013; після закінчення строку дії даного договору сторони мають укласти договір оренди визначеної земельної ділянки відповідно до вимог, передбачених законодавством України чинним на час укладання договору оренди земельної ділянки.

Укладення зазначених договорів вчинено сторонами за формою договору, яку рекомендовано застосовувати у роботі листом Черкаської обласної державної адміністрації за вих. № 286/01/01-23 від 28.02.2013 з метою запобігання втрат коштів місцевих бюджетів, необхідністю укладання договорів та продовження строку дії, про що вказано у спірних договорах з посиланням на їх укладення Антонівською сільською радою в особі сільського голови Годлевського Олега Петровича… виконуючи рекомендації Черкаської обласної державної адміністрації (лист № 286/01/01-23 від 28.02.2013).

Виходячи з преамбули рекомендованої тимчасової форми договору, запропонованої Черкаською ОДА, суди попередніх інстанцій визначили, що такий розраховано на випадок врегулювання відносин сторін на період після закінчення дії попереднього договору оренди землі через неможливість його продовження; договір за такою формою передбачено до укладення із землекористувачем земельної ділянки, тобто, з особою, якою у встановленому законом порядку набуто право користування земельною ділянкою, та наявні законні підстави для продовження договірних відносин щодо такого користування. Вказані висновки господарських судів (щодо використання форми договору із землекористувачем) ґрунтуються на аналізі ними змісту спірних договорів, де у пункті 4 вказується про домовленість сторін невідкладно укласти новий договір оренди земельної ділянки після законодавчо чіткого визначення способу та форми передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення в оренду, центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів в галузі земельних відносин та виготовлення правовстановлюючої документації на право користування землею.

Враховуючи розташування земельних ділянок площею 32 га та 13, 86 га щодо яких укладено спірні договори 08.05.2013 та 22.05.2013, за межами населеного пункту в адміністративних межах Антонівської сільської ради, суди дійшли висновку, що остання, як до внесення змін до статті 122 Земельного кодексу України, так і після змін, що набули чинності з 01.01.2013 не була і не є наділена повноваженнями щодо надання в користування земельних ділянок державної власності за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання.

В ході розгляду справи в суді першої інстанції представники обох сторін підтвердили, що до часу укладення спірних договорів у травні 2013 року, позивачка та Антонівська сільська рада не перебували у договірних відносинах з приводу оренди землі, зокрема і щодо тих земельних ділянок, які стали предметом спірних договорів.

Разом з тим, квитанціями, копії яких наявні у матеріалах справи, підтверджено надходження від позивача платежів на суму 50500 грн. до бюджету сільської ради.

При цьому в матеріалах справи наявні докази, що з 01.07.2013 Головним управлінням Держземагентства у Черкаській області укладено договір оренди землі площею 14 га з ОСОБА_10,, а 26.07.2013 - з ОСОБА_11; на запит суду Головне управління Держземагентства у Черкаській області не надало інформацію щодо укладення договорів оренди зі зазначеними вище громадянами, в зв'язку з чим суди відзначили про неможливість достовірно підтвердити чи спростувати спільність конфігурації та місця розташування земельних ділянок.

Також суди врахували, що перевіркою, за результатами якої складено акт від 24.07.2013 Державною інспекцією сільського господарства в Черкаській області, підтверджено, що станом на час проведення перевірки документи, передбачені статтями 125, 126 Земельного кодексу України, на земельну ділянку відсутні, земельна ділянка площею 32 га використовується позивачем без оформлених правовстановлюючих документів, а також без документів, які б підтверджували надання земельної ділянки в користування відповідно до чинного законодавства. Зазначений акт від 24.07.2013, протокол про адміністративне правопорушення від 24.07.2013 за № 000233, постанова про накладення адміністративного стягнення від 01.08.2013 № 000233 винесені на підставі встановлених актом порушень, залучені до матеріалів справи і обставини, в них зафіксовані, не спростовані позивачем. Укладаючи спірні договори з Антонівською сільською радою у пункті 3 землекористувач, яким є позивач, підтверджував факт використання цих земельних ділянок, відповідні заперечення з посиланням на наявність тимчасового договору оренди на 32, 99 га, укладеного з рекомендаціями облдержадміністрації від 28.02.2013 та рішення Антонівської сільської ради від 03.04.2013, внесені до акта Державної інспекції сільського господарства в Черкаській області. Постанова від 15.11.2013 Шполянського райсуду Черкаської області, якою скасовано постанову державного інспектора сільського господарства від 20.08.2013 про накладення на позивача адміністративного штрафу, стосується іншого акта перевірки від 06.08.2013, складеного Державною інспекцією сільського господарства в Черкаській області у відношенні іншої земельної ділянки - площею 13, 86 га. Вказаною постановою не спростовано факту використання зазначеної ділянки позивачем, зафіксованого актом від 06.08.2013, а при задоволенні позовних вимог та скасуванні постанови про накладення адміністративного правопорушення суд вирішував питання дотримання інспектором Чорноволом А.С. процедури при розгляді адміністративної справи - суто з процедурного питання, про що прямо зазначено у постанові суду.

Вказані обставини не спростовані матеріалами справи, а також і під час перегляду судового рішення, у позивача відсутні документи, підтверджуючі отримання в користування чи у власність у встановленому законом порядку земельних ділянок, щодо плати за використання яких укладено спірні договори.

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій вказали, що спірні договори за своєю правовою природою не є договорами оренди землі, позаяк не містять положень про розпорядження земельними ділянками в межах виконання цих договорів, у матеріалах справи відсутні взагалі докази у підтвердження обставин передачі йому земельних ділянок; отримання плати за використання земельної ділянки, повноваження на передачу якої не належать органу місцевого самоврядування, не встановлює відносин оренди землі між сторонами такого договору, оскільки відсутній факт передачі в користування земельної ділянки; враховуючи, що на час укладення спірних договорів 08.05.2013 та 22.05.2013 фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4, земельні ділянки у встановленому законом порядку у користування, в тому числі на правах оренди не передавались, отримання плати органом місцевого самоврядування за використання земельних ділянок не могло бути предметом домовленості сторін, оскільки суперечить чинному законодавству, яким регулюються земельні відносини та не передбачено можливості використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності фізичною особою-підприємцем лише при укладенні договору про отримання плати за її використання без оформлення землекористування у встановленому законом порядку.

Фактичне використання позивачем земельних ділянок не свідчить про наявність правових підстав для Антонівської сільської ради утримати одержані кошти згідно з договорами, укладення яких відбулось з порушенням вимог закону та які є недійсними.

Судова колегія зазначає, що статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 цього Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За частиною 1 статті 93 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України "Про оренду землі", право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності; згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" за договором оренди землі орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності визначені статтею 116 Земельного кодексу України, згідно з положеннями частин 1, 2 якої громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону; набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" від 06.09.2012 внесено з 01.01.2013 зміни до статті 122 Земельного кодексу України в частині повноважень органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування; частиною 4 цієї статті визначено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Судами попередніх інстанцій вірно відзначено, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, що виключає можливість органу місцевого самоврядування укладати договори поза визначеною законом компетенцією, чи у спосіб, не передбачений законом.

Частиною 1 статті 206 Земельного кодексу України передбачено, що використання землі в Україні є платним, а за статтею 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

За визначеннями термінів, наведеними у статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів; орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Підпунктом 14.1.136 та 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України встановлено, що плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності та є обов'язковим платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 271 Податкового кодексу України визначено, що базою оподаткування плати за землю є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого розділом XIII цього Кодексу, а у разі, якщо нормативну грошову оцінку не проведено - площа земельних ділянок.

Відповідно до підпунктів 288.5.1, 288.5.2 статті 288 Податкового кодексу України (у відповідній редакції), розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; не може перевищувати: для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), - 3 відсотки нормативної грошової оцінки; для інших земельних ділянок, наданих в оренду, - 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Разом з тим, у відповідності до визначення термінів, наведених у статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними , є самовільним зайняттям земельної ділянки.

Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства, зокрема, за самовільне зайняття земельних ділянок (стаття 211 Земельного кодексу України).

Наслідки самовільного використання передбачено статтею 212 Земельного кодексу України, за змістом якої самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за рішенням суду власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними; приведення земельних ділянок у придатний для використання стан здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Судова колегія констатує, що спір у даній справі не ініційовано власником чи землекористувачем земельної ділянки з питань відновлення їх порушеного права та що цей спір не стосується встановлення факту та обставин самовільного користування позивачем земельною ділянкою та наслідків такого використання; натомість, позов подано на захист порушених прав особи в зв'язку з укладенням з нею договору всупереч приписам чинного законодавства з органом місцевого самоврядування, який діяв з порушенням наданих йому законодавчо повноважень, при цьому спірний договір передбачав сплату позивачем коштів, правова природа надходження яких відповідачу не ґрунтується на приписах чинного законодавства. Доводи касаційної скарги не спростовують відсутності правових підстав одержання коштів за користування земельною ділянкою особою, яка не є власником чи землекористувачем земельної ділянки, та за відсутності документів, які посвідчують право користування земельною ділянкою; будь-яких зустрічних позовних вимог чи доводів на підтвердження підстав для зарахування зустрічних вимог матеріали справи не містять.

Також слід зазначити, що приписи статті 207 та 208 Господарського кодексу України не регулюють момент, з якого настає недійсність правочину, а вказують на наслідки його недійсності для належних для виконання в майбутньому зобов'язань, що кореспондує та не суперечить частині 2 статті 236 Цивільного кодексу України. Приписи частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України щодо моменту недійсності правочину (будь-якого: нікчемного чи оспорюваного) не передбачають можливість іншого різного визначення моменту недійсності правочину, в тому числі, залежно від моменту прийняття судового рішення; посилаючись на припинення можливість передбачених договором зобов'язань лише на майбутнє, прокурор не вказав у касаційній скарзі, що саме було виконано відповідачем та, відповідно, набуто від відповідача позивачем і не може бути повернено за оспорюваними договорами.

Згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння, повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Частина 2 статті 216 Цивільного кодексу України також передбачено наслідки недійсності правочину, зокрема, і в тому разі, коли одержане полягає у користуванні майном; як вже відзначено вище, відповідач не довів одержання позивачем користування майном саме за наслідками спірного договору чи іншого способу виконання ним договору; за висновками господарських судів, спірні договори не відповідають за своєю правовою природою договорам оренди, в зв'язку з чим застосування у випадку визнання цих договорів недійсними особливих наслідків, передбачених статтею 21 Закону України "Про оренду землі", вірно визнано судами необґрунтованим.

Також судова колегія погоджується, що доводи касаційної скарги прокурора жодним чином не захищають інтереси держави, оскільки такі не можуть полягати у можливості самовільного використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності без оформлення землекористування у встановленому законом порядку та наповненні місцевого бюджету коштами, правовий статус яких не визначено чинним законодавством.

У разі прийняття позиції прокурора та відповідача у справі щодо правомірності укладання органом місцевого самоврядування спірних договорів та отримання на підставі таких договорів плати за використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, відсутня необхідність взагалі у дотриманні вимог земельного законодавства щодо оформлення договорів оренди, оскільки є можливість використовувати земельну ділянку будь-якою особою (навіть особою, яка за законом не може бути користувачем такої ділянки) сплачуючи за таке використання кошти органу місцевого самоврядування, в адміністративних межах якого знаходиться ця ділянка, легалізуючи, таким чином, самовільне використання земельної ділянки.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що висновки господарських судів відповідають положенням земельного законодавства України та спрямовані на забезпечення правового порядку в правовідносинах з надання та оформлення землекористування; підстав для скасування судових рішень з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 49, 111 7 , пунктом 1 статті 111 9 , статтями 111 10 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 у справі № 925/2375/14 Господарського суду Черкаської області та рішення Господарського суду Черкаської області від 23.02.2015 залишити без змін.

Головуючий Т. Дроботова

Судді І. Алєєва

Л. Рогач